"Віддаю себе волі божій..."

500-річчя мученицької кончини Макарія Київського (1497—1997)

Ось уже півтисячоліття нетлінні мощі священномученика Макарія освячують собою Київ. Упродовж 430 років вони були головною святинею Софії Київської, а нині спочивають у київському Володимирському соборі. Віками до мощей митрополита Макарія прикладались численні прочани. У виданні минулого століття читаємо: «Богомольці зазвичай входять у Київську Софію з південного боку і, минаючи ряд іконостасів у бічних вівтарях, наближаються до самої середини церкви — до головного престолу. Але, не доходячи до нього, в останньому бічному вівтарі вони прикладаються до відкритих мощей священномученика митрополита Макарія» (Хрущова И. Богомольцы у святинь Киева. — СПб., 1889. — С. 24). На київському Подолі є Свято-Макаріївська церква, зведена на честь 400-річчя кончини Макарія. Впродовж століття цей храм відіграє роль духовно-культурного осередка. Та чи багато ми знаємо про уславленого київського святого? Адже якихось значних видань, присвячених Макарію, немає, мало писали про нього й історики церкви. Все це зумовлено станом писемних джерел, які скупі на дані про Макарія. Канонічний образ святого ієрарха, що постає перед нами зі сторінок церковної літератури, фактично затулив собою реальну людину. Навіть відома ікона священномученика Макарія, написана 1947 року І. Їжакевичем, не передає справжньої зовнішності митрополита, бо по суті являє собою народжений художнім уявленням ідеалізований образ святого.

Отже, що відомо нам про Макарія? Народився він у XV ст. у православній родині в Литві й ще замолоду став ченцем. Україна тоді входила до складу Великого князівства Литовського, на території якого існували численні православні общини. Макарій висунувся на духовній ниві й перед обранням на митрополію був архимандритом Свято-Троїцького монастиря у столичному місті Вільні (Вільнюсі). 1495 р. відбулося рукоположення архимандрита Макарія у сан митрополита. «Зібрались тоді, — пише сучасний Макарію літописець, — єпископи: Володимирський Вассіан, Полоцький Лука, Турівський Вассіан, Луцький Іона — і поставили архимандрита Макарія, на прізвисько Чорт, митрополитом Києву і всій Русі, а до патріарха за благословенням послали старця Діонісія і Германа диякона — інока». Вони повернулися з Царгорода восени 1496 р. (разом з гонцем від патріарха Ніфонта) і принесли благословенну грамоту, під великими олов’яними печатками, великому князю та княгині, митрополиту та єпископам, князям та боярам і всім православним християнам. От тільки посланець патріарший Йосиф закинув єпископам: «Надалі не поставляйте митрополита раніш ніж отримаєте благословення від нас, хіба тільки буде велика потреба». На це єпископи відповіли, що вони зовсім не нехтували давніми звичаями Царгородської церкви і благословенням отця свого патріарха, — бо здійснили це саме за надзвичайною потребою. Адже у правилах святих апостолів написано: «Два чи три єпископи без усякого сумніву хай поставляють єпископа». Посланцю патріарха залишалось лише схвалити дії ієрархів: «Ви вчинили добре, за потребою і зміна закону трапляється».

Як і попередні київські митрополити литовської доби, Макарій мав осідок у Вільно та в Новогрудку під Вільно. Судячи з усього, був він людиною авторитетною і владною, непростої вдачі, отож недарма отримав прізвисько Чорт. Вважають, що його дали йому католики та уніати через непоступливість перед ними. Не попускав Макарій і православним ієреям. Уже по його смерті віленські священики подали литовському князю Олександру скаргу, просячи ліквідувати запроваджені ним новини: непомірні податки, великі «під’їзні» за в’їзд у Вільно, відбирання половини всього, що приносили парафіяни в церкви на треби, — навіть надгробних покровів і самочинну передачу намісництва архимандриту Троїцького монастиря. Відтак Олександр спеціальним листом від 5 лютого 1498 р. повернув старий уклад.

А проте Макарій піклувався не про себе, а про православну церкву, яка перебувала тоді в занепаді й потерпала від католицької експансії, внутрішніх чвар і розорення своїх маєтностей. Православні храми лежали в руїнах або були сплюндровані й спустошені. Митрополія, потребуючи значних коштів і церковного начиння, намагалася зібрати їх за рахунок діючих столичних храмів, що, певна річ, не подобалося духовенству. Тож зупинивши вибір на Макарії, православні ієрархи передусім думали про долю руської церкви. Часи були важкі й неспокійні. Католицький великокняжий двір Литви намагався тримати київського митрополита під пильним наглядом, чинив утиски своїм православним підданим. Непокоїли Україну й татари, які постійно здійснювали спустошливі набіги в її землі.

Знаючи тверду й рішучу вдачу Макарія, литовський двір спробував з самого початку вказати новопоставленому митрополиту його місце. Сталося це коли великий литовський князь Олександр одружився з дочкою великого московського князя Івана III — Оленою. Ще до шлюбу Олександр «дав свою грамоту затверджену», що не буде навертати Олену до католицтва. Прагнучи отримати руку московської князівни, литовський державець обіцяв навіть не дозволяти Олені покатоличитися, якщо вона раптом надумає це зробити. Тому православні Литви покладали великі надії на цей шлюб, гадаючи, що в особі великої княгині матимуть високу покровительку. Та у литовського двору були власні розрахунки. Коли 15 лютого 1495 року Олена в’їхала у Вільно й наблизилась до руської церкви Різдва Богородиці, її зустрів тут, як і належало, сам митрополит Макарій з православним духовенством і відправив урочистий молебень на честь нової великої княгині литовської. Однак коли з православного храму Олену повезли до костьолу св. Станіслава для вінчання, їй передував з хрестом у руках лише піп Хома, котрий приїхав з нею з Москви, а не Макарій з духовенством. При вході до костьолу її зустрів біскуп, проте хрестом не благословив. Під час вінчання молитви для жениха читав біскуп, а для нареченої — піп Хома. Був тут і митрополит Макарій, та великий князь Олександр, забувши про свою обіцянку батькові Олени «її вінчати митрополиту», не дозволив йому здійснити православний обряд. Це обурило московського князя; називаючи причини військового конфлікту між Москвою і Вільно, що стався невдовзі після того, він не забув згадати й образу релігійних почуттів, коли Олександр «митрополиту Макарію, архимандриту троїцькому, нашої дочки вінчати не велів».

Недовго після того судилося святительствувати Макарію. «У 1497 році, — повідомляє Супрасльський літопис, — травня 1-го, на шостій неділі після Великодня, у понеділок, безбожні перекопські татари вбили преосвященного митрополита Київського і всієї Русі архиєпископа Макарія. Вторглись вони в нашу землю таємно від усіх і наздогнали його в селі Стриголові на річці Бчичі, за п’ять миль від Мозиря, і з тих, хто був з ним, одних вбили, а інших взяли в полон». Макарій, пише літописець, «їхав у Київ, прагнучи допомогти церкві Божій — Софії, розореній передніше тими ж агарянами». За переданням, звістка про татарський набіг застала Макарія під час літургії у місцевому храмі. «Рятуйтеся, дітки, — сказав святитель пастві, — а мені не можна, я віддаю себе волі Божій». Стриголовці розбіглися, а татари, увірвавшись до храму, схопили біля престолу Макарія, відсікли йому голову і праву руку.

Такою є офіційна версія. Проте трагічна загибель Макарія має всі ознаки замовленого політичного вбивства. Як могли татарські вершники таємно від усіх проникнути весняним бездоріжжям у глухий край прип’ятських боліт? Та й навіщо їм було вбивати святителя? Чому відсікли йому голову і праву руку? За прадавнім звичаєм голову, а інколи і праву руку, показували замовнику вбивства... Викликає підозру й те, що із супутників Макарія ніхто не повернувся, а стриголовці знайшли лише його обезглавлений труп. На думку відомого історика А. Карташова, смерть Макарія інспірували прибічники унії з метою поставити митрополитом уніата. (Карташов А. В. Очерки по истории Русской Церкви. — Париж, 1959. — С. 553—557).

Трагедія Макарія розігралася на тлі тодішнього надзвичайно складного становища, в якому опинилось як вселенське, так і українське православ’я. У 1453 р., після падіння Константинополя й османського завоювання країн візантійського релігійно-культурного ареалу, Константинопольський патріархат не втрачав надії на поєднання всіх християн і «визволення церкви з неволі». Про це, зокрема, писав сучасник Макарія патріарх Ніфонт. Підгрунтям для таких сподівань служила Флорентійська унія, укладена 1439 р. між католицькою і православною церквами. Цей церковний союз із Заходом, на який Візантійська імперія змушена була піти під загрозою турецького завоювання, зазнав краху, однак Ніфонт стверджував, що Флорентійський собор «був і світлим, і апробованим прекрасним спільним порозумінням».

Визнана литовським урядом унія посилено запроваджувалася за князя Олександра, ставлеником якого був наступник Макарія Йосиф І Болгаринович. Збереглася грамота патріарха Ніфонта, надіслана Йосифу, який одразу після висунення своєї кандидатури на митрополита звернувся до патріарха за протекцією перед державною владою Литви. Ніфонт негайно відповів, причому його лист був датований 5 квітня 1497 р. і адресований митрополиту Йосифу. Але ж тоді був ще живий митрополит Макарій! Більше того, вже 10 травня, тобто на дев’ятий день (!) після загибелі Макарія, від патріарха надійшла затверджуюча Йосифа грамота. Як вважають історики, Йосифа давно призначили митрополитом за умови проведення ним унії, для чого заздалегідь запаслися відповідною патріаршою грамотою. Макарій же — непересічна особистість, церковний діяч, який намагався відроджувати православну церкву в тогочасній Литовській державі, не влаштовував багатьох: і великокняжий двір, і проунійно налаштованого патріарха, і навіть частину православного духовенства Литви.

Трагічна загибель Макарія багато в чому була зумовлена тим, що він випередив свій час, адже його церковно-політична діяльність розгорнулася напередодні пробудження України. Та його життя і смерть не були марними: вони провістили собою діяльність Петра Могили — відроджувана києво-руського православ’я, збирача й опікувача національних святинь. Впавши жертвою підступної змови, Макарій став справжнім мучеником за віру й увійшов до пантеону святих православної України.

Останки Макарія були привезені в Київ і покладені у св. Софії, яку він прагнув відвідати й підтримати. Мрія його здійснилася, але вже після смерті. Святі мощі Макарія поклали перед південним бічним вівтарем архангела Михаїла, патрона Києва й небесного тезоіменита першого київського митрополита — хрестителя Русі. До Макарія Київського потяглися прочани, що згодом розповідали про чудесні світоносні явища біля його раки...

Найпершу згадку про раку Макарія у св. Софії подибуємо у щоденнику посла німецького Імператора Рудольфа II — Бріха Ляссоти, котрий, оглянувши собор у 1594 р., писав: «Там само в одному дерев’яному ящику показують тіло митрополита, котрий був обезглавлений татарами; тіло це й досі перебуває нетлінним, у чому я особисто переконався, доторкнувшись до його руки й голови крізь полотняне покривало, що покриває тіло».

Віддав належне мощам Макарія й митрополит Петро Могила. До його часів рака постарілася, тому він після 1633 р., коли відібрав Софію від уніатів, замінив її на нову, теж дерев’яну, але закриту металевим гратчастим віком. Над ракою було зображено постать архангела в архиєрейському вбранні, із сувоєм в руці у вратах вівтаря, що натякало на служіння архиєрея Макарія Церкві небесній. Цей унікальний темперний розпис, виконаний місцевим художником ще до запрошення Могилою в Київ афонських майстрів (1644 р.), донині зберігається на стіні Михайлівського вівтаря.

Відновлюючи напівзруйновану Софію, Могила створив у східному торці північної і південної зовнішніх відкритих галерей дві каплиці-усипальні, які фланкували собою вівтарі Софії. Каплиці призначалися для двох великих національних святинь — мощей фундаторів української церкви: князя Володимира (північна) і митрополита Макарія (південна). Мощі Володимира Могила виявив 1635 р. у руїнах Десятинної церкви й намірявся перенести їх у Софію після Великодня 1640 р. Ця акція Могилі не вдалася, одначе створена ним Володимирська усипальня в головних рисах збереглася до сьогодні. (Нікітенко Н. Володимирський меморіал в Софії Київській часів Петра Могили // П. Могила: богослов, церковний і культурний діяч. — К., 1997).

Про Макаріївську усипальню дізнаємося з малюнка голландського художника А. ван Вестерфельда, котрий входив до почту польсько-литовського гетьмана Януша Радзивілла. Коли 1651 р., під час Визвольної війни 1648—1654 рр. під проводом Б. Хмельницького, Радзивілл тимчасово захопив Київ, Вестерфельд зробив низку замальовок київських пам’яток. Особливо зацікавила його Софія, де він замалював і раку Макарія, розміщену на постаменті в довгому й низькому кам’яному ящику, що стоїть у приміщенні з невеликим загратованим вікном у південній стіні. Сьогодні ви можете побачити цей «ящик» у бічному вівтарі Антонія і Феодосія св. Софії— це мармуровий саркофаг великокняжих часів, відомий у науці як гробниця Володимира Мономаха. Щоправда, нині вона повернена до глядача прикрашеним різьбленням лицьовим боком, один кут якого відбито. Тому Могила і встановив її зворотним неорнаментованим, зате неушкодженим боком назовні. Ось чому в деяких давніх джерелах гробниця Макарія називається мармуровою. Насправді, як видно з рисунка Вестерфельда, у XVII ст., як і з самого початку, вона була дерев’яною; це була труна, за віко якої правили грати, що закривалися на замок. Крізь них можна було бачити накриті покривалом мощі, які лежали головою на схід. Але голови, як видно з рисунка, при мощах не було: крізь грати проглядає ліва рука, що лежить на грудях доволі близько до узголів’я. Виступ стіни в ногах раки прикрашений чудовим кам’яним скульптурним наличником, увінчаним дерев’яним різьбленим фронтоном. Посередині фронтону — щось на зразок гербового щита, розділеного по вертикалі навпіл. В головах і в ногах раки на підлозі стоять свічки у високих різьблених свічниках, а на стіні біля узголів’я висить квадратна ікона св. Макарія. Святитель зображений в омофорі, без митри, можна навіть розгледіти, що був він лисим, хоча й не старим, з широкою короткою бородою.

Після побудови каплиці-усипальні в південній галереї Могила переніс до неї з Михайлівського вівтаря раку Макарія. Сьогодні від усипальні Макарія нічого не зосталося, адже під час перебудови Софії на зламі XVII— XVIII ст.ст. відкриті галереї було перетворено на закриті приміщення, а на місці могилянських каплиць влаштовано вівтарі — Благовіщенський (у північній галереї) та Успінський (у південній). Таким чином, усипальня Макарія знаходилась там, де пізніше виник вівтар Успіння Богородиці (нині службове приміщення).

Після перебудов кінця XVII — початку XVIII ст.ст. раку Макарія часів Могили повернули на її первинне місце у Михайлівський бічний вівтар й обклали сріблом. Над нею влаштували сінь, а на пілоні стовпа в ногах раки намалювали олійними фарбами постать архангела Ієгудиїла («Слави Божої») з сувоєм і вінцем у руках — то був натяк на небесне вінчання мученика Макарія. Цікаво, що рака, як і раніше, стояла на підставці у древній мармуровій гробниці, що є певним свідченням високої церковно-політичної ідеї, закладеної у Макаріївський мартирій-меморіал, яка стверджувала одвічність і спадковість українського православ’я. У 1833 р., за митрополита Евгенія Болховітінова, було зроблено нову обкладену сріблом раку. Під час ремонтних робіт у середині XIX ст. мармурову гробницю прибрали з-під раки, а саму раку перемістили ближче до Михайлівського вівтаря, встановивши її під іконостасом біля південної стіни. Наприкінці 20-х рр. нашого століття мощі Макарія з волі «борців з релігією» покинули Софію. Так було знищено унікальний Макаріївський мартирій у «митрополії руській».

Цього року Українська православна церква відзначила 500-річчя мученицької кончини митрополита Макарія урочистими відправами, а Київська митрополія провела науково-практичну конференцію у Трапезній палаті Києво-Печерської лаври. На конференцію було також запрошено науковців академічних інститутів і музеїв Києва. Митрополит Макарій заслуговує й на гідне державне вшанування, адже його святі мощі лежать у підмурку незалежної України: Макарій Київський був предтечею Петра Могили — будівничого православної України. Недаремно назавжди поєднані Богом імена трьох великих українських святих: Володимира Київського, Макарія Київського і Петра Могили. Вперше — у створеному Могилою софійському пантеоні, нині — у Володимирському соборі, де лежать мощі Макарія і де прославляється святий Петро Могила. І ще один знаменний збіг: 1 (14) січня 1997 р. було відзначено 400-років від дня смерті Петра Могили, а 1 (14) травня цього ж року — 500-річчя загибелі Макарія. Життя і смерть святих ієрархів стали доленосними віхами нашої історії.

Людина і світ. — 1997. — №8. — С.33—37.

Надія НІКІТЕНКО,

кандидат історичних наук