Ваше Блаженство! Високоповажні предстоятелі Церков і керівники релігійних громад! Вельмишановні учасники цього представницького зібрання!

Насамперед дозвольте мені подякувати за запрошення взяти участь у цій важливій конференції, виступити на якій для мене – честь. У своєму слові я намагатимусь поєднувати обидві природні для мене перспективи. З одного боку, як вірянинові Української Греко-Католицької Церкви, мені властиво оцінювати проблеми світу з етичної перспективи моєї віри. З іншого боку, як колишній правозахисник, дисидент і в’язень сумління, я є палким прихильником релігійної свободи, яка – я певен – є головною передумовою духовного здоров’я нашого народу. З обох згаданих перспектив я й спробую осмислити кілька здобутків Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій, які закладають основу нашого майбутнього успіху. Іншими словами, те, що буде в релігійній площині завтра, закладається нами сьогодні.

Сфера стосунків між державою і релігійними спільнотами

Передусім хочу відзначити, що радянську практику інструменталізації Церков і релігійних організацій з боку держави було успішно подолано. З 1996 року Рада функціонує як важливий майданчик непростого, але все-таки успішного партнерства з державою у питаннях релігійної свободи й загалом державно-церковних стосунків.

Зрозуміло, що такі стосунки не можуть бути безхмарними: і держава, і релігійні громади по краплині вичавлюють із себе залишкові навички, що виробилися в часи згаданої інструменталізації. В минулому давня Рада у справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР була інструментом так званого «державного контролю за реалізацією права громадян на свободу віросповідання», що обертався прямим тиском держави на Церкви й релігійні організації. І це минуле так легко не відступає – ми це бачимо в усіх суспільних сферах, не лише релігійній. Тому подолання раніш узвичаєних практик потребує часу та свідомих зусиль. Але поступ у цій сфері є цілком очевидним, а нинішній майданчик для взаємокорисного партнерства релігійних спільнот із державою є доконечно потрібним, і від його успішного функціонування виграють обидві сторони.

Тому як представник громадянського суспільства я хотів би сердечно подякувати за цей поступ як керівництву держави, так і керівникам релігійних спільнот і Раді, що їх об’єднує. Зберегти ці позитивні тенденції й навіть підсилити їх є нашим спільним обов’язком як держави, членів Ради і громадянського суспільства.

Утім зрозуміло також, що майбутнє й далі приноситиме нові виклики. Так, сподіване входження України в європейські структури може викликати певні деформації. Треба остерігатися новітніх форм законодавчого тиску на релігійні спільноти з боку тепер уже не атеїстичної, а секулярної держави. Як на мене, головну провину за це несе певна підміна понять: секуляризм із методологічного засобу, яким забезпечувалась нейтральність держави щодо різних світоглядних систем, перетворився сам на потужну світоглядну систему, тобто на головного гравця, який і диктує іншим світоглядним системам свої преференції. Однак права людини історично виростали з релігійних прав, і св. Іван-Павло ІІ назвав релігійну свободу «наріжним каменем» усіх свобод людини[1]. Тому для людської цивілізації було би погибельно витягнути цей «камінь» релігійної свободи зі свого духовного фундаменту.

Сьогодні існує прекрасна можливість шукати не ексклюзивних розв’язок – це коли монополію тримає або релігійний світогляд (і тоді «під лавку» заштовхують людей невіруючих), або секулярний світогляд (і тоді «з-під лавки» ображено позирають люди релігійної перспективи світу), – а інклюзивних рішень, коли переваги обох підходів доповнюють одне одного, а хиби взаємно нейтралізовуються.

Сфера стосунків між релігійними спільнотами

Сферою державно-церковних стосунків значення Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій не обмежується. Не менш важливим є те, що Рада стала майданчиком для доволі успішного діалогу й координації дій між самими релігійними громадами України. Вона стала інструментом нарощення довіри і співпраці між ними. І це для багаторелігійної й багатоконфесійної України має визначальне і непроминальне значення.

Знову ж таки, ця довіра й готовність до співпраці з’явилися не відразу. За моїми спостереженнями, маркером такої зміни на краще стала Помаранчева революція, коли на радарах громадянського суспільства вперше з’явилися спільні заяви різних Церков, які стосувалися питань виборчих прав і соціальної справедливості. Тоді ж, наскільки пригадую, було прийнято рішення про «єдиний мобільний телефон» для пришвидшення взаємної координації дій. Церкви й релігійні організації самі відчули велику потребу в такій координації – і це остаточно утвердило партнерський характер такої взаємодії. Це засадничий здобуток сьогодення, який відкриває широкі перспективи на майбутнє. Це – приклад того, як наш історичний фатум – множинність релігійних вірувань – можна було обернути на шанс.

Незабутньою для мене особисто стала поїздка делегації Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій до Канади у квітні 2012 року, яка відбулась з ініціативи президента Об’єднання юдейських релігійних організацій України ребе Якова дов Блайха. Пригадую собі особливо зворушливий момент, коли в канадійському парламенті члени парламенту привітали нашу делегацію оплесками і стоячи. З точки зору облачення, вона була доволі строкатою, але все-таки представляла одну країну – Україну, і для мене, колишнього дисидента, це було святом душі. Наскільки я розумію, таких спільних поїдок членів Ради вже було чимало.

Утім, у ділянці стосунків між релігійними громадами України є щонайменше одна делікатна проблема, яка, як на моє відчуття, все ж вимагатиме уваги членів Ради в майбутньому. До Ради входять не всі релігійні спільноти України. Можна легко зрозуміти, які є причини для цього, – і, врешті-решт, у Раді діє принцип консенсусу, який не допускає чийогось волюнтаризму. Проте ті релігійні спільноти, які не є членами Ради, не мають опинятися поза справедливою увагою з боку держави і не мають випадати зі сфери співпраці релігійних спільнот України. Адже, врешті-решт, ніхто не сказав, що не можна знайти якихось інших форм співпраці – окрім формального членства у Раді Церков і релігійних організацій. Краще знайти такі форми самим, ніж мати справу з паралельними структурами, стосунки з якими не будуть настільки доброзичливими. І прошу повірити: те, що я кажу, є не докором, а запрошенням до подальшого думання.

Утвердження релігійної свободи

Я не був утаємничений у те, як реагували члени Ради на спроби Президента Віктора Януковича запровадити в Україні російську модель фаворитизування однієї Церкви. Проте не маю сумніву, що для більшості членів Ради така модель була на той час уже анахронізмом, який загрожував здобуткам попередніх років. Той час засвідчив, що в суспільстві засадничо змінилося ставлення до релігійної свободи.

Пригадую, на початку 1990-х років у суспільстві принцип свободи віросповідання часом тлумачили у стилі «нульової суми» як потребу надати таку свободу «правильним» релігійним спільнотам, проте не надавати її спільнотам «єретичним». Тоді не раз виринала думка, що релігійна свобода вигідна виключно протестантським спільнотам. Проте минав час, і стало зрозуміло: релігійна свобода є єдиною передумовою здорових міжрелігійних, міжконфесійних і міжюрисдикційних стосунків. Так множинність релігійних спільнот і набутий ними досвід співпраці стали головними гарантами релігійної свободи, яку врешті-решт вдалося захистити. Все це сповнює моє серце гордістю за Україну, оскільки режим релігійної свободи закладає основи успішного релігійного життя і в майбутньому.

У фокусі уваги – духовне здоров’я народу

Насамкінець я хотів би зупинитися на тому питанні, що його релігійні спільноти зможуть вирішити лише разом. Йдеться про проблему, яку людство зауважило порівняно недавно: стрімке нарощення технологічних та інформаційних можливостей людства не супроводжується його моральним удосконаленням. Мало того, в багатьох ділянках життя спостерігаємо моральну деградацію суспільства: Божі заповіді перестали бути керівництвом до дії. Зокрема, в Україні, як стверджують соціологи, більшість людей вважає, що жити чесно, жити по-Божому – це жити собі на шкоду. Війна, а тепер і пандемія лише посилюють це відчуття, ставлячи людей перед проблемою виживання.

Отож сьогодні спостерігаємо занепад етики взагалі – як релігійної, так і секулярної. А за умови вигасання етики етичною починає видаватися логіка сили. Така ерозія етичних систем характерна, схоже, для всіх релігій – про монотеїстичні релігії я можу сказати це доволі впевнено, а про інші релігії хай скажуть їхні представники. Проте етика, що закорінена в Декалогові, є основою ДНК людської цивілізації, а втрата етичного відчуття (або, у кращому разі, – його релятивізація) щораз більше загрожує духовному здоров’ю людства.

Тому, повторюся, цю проблему релігійні спільноти не вирішать поодинці і в конкуренції одна з одною. Вони не вирішать її поодинці навіть у світовому масштабі, а зокрема в Україні – це точно. Мало того, саме тому, що Україна поки що не відноситься до успішних держав та ще й зранена війною, тут особливо потрібна співпраця і взаємна підтримка релігійних спільнот. В Україні, де монотеїстичні релігії переважають, нам доконечно треба відродити християнську, юдейську й мусульманську етики, тобто вернутися ad fontes, до основ. В історії України взірець такого підходу вже існує – це душпастирська програма Митрополита Андрея Шептицького. У часи Другої світової війни, тобто в часи вакханалії насильства й цілковитого збурення душ та умів, він ініціював у своїй Церкві обговорення основи основ християнської віри – Декалогу. Так увесь церковний люд брав до своєї уваги заповідь за заповіддю й аналізував, наскільки приватне та суспільне життя вірних відповідає Божому законові. До речі, саме в руслі цієї програми Митрополит і написав своє знамените послання «Не убий!», яким протиставився «ураганам ненависті, нелюдяних злочинів і сліпого, дикого заперечування всяких Божих законів»[2].

Отож я звертаюся з таким закликом до всіх членів Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій, але передусім до предстоятелів усіх монотеїстичних релігій, оскільки Декалог – це те, що нас усіх об’єднує. Керівники інших релігій могли б зосередитись на етичних засадах своєї віри. З духовними бур’янами слід боротися прицільними, «точковими» методами, доносячи спасенний лік до душі кожної людини. А це можливо лише тоді, коли враховувати особливості її духовного світу, який в Україні сьогодні такий розмаїтий. Активна взаємодія релігійних спільнот у цій ділянці, я переконаний, мала б потужний вплив на всю атмосферу в нашому зраненому суспільстві. Бо я цілковито довіряю висновкові, зробленому тим самим Митрополитом Андреєм Шептицьким: «Народи є сильні вірою – лиш на Богом даних основах можемо побудувати нашу будуччину»[3].