Відносини між людьми та між людиною і Богом є головною темою творчості Федора Достоєвського. Він не стільки психолог, скільки метафізик з огляду на питання Бога і зла, порушувані в його творах. «Меня зовут психологом: неправда, я лишь реалист в высшем смысле слова, т. е. изображаю все глубины души человеческой». Надзвичайно прониклива інтуїція мислителя і здатність вчування в переживання людини свідчать про вбачання у духовний світ. Добро і зло – це не абстрактні поняття, сконструйовані для опису дійсності, але реальні ідеї, вирішальні для людської долі.

Реалізм письменника відрізняється від загальноприйнятого поняття. Для нього реальними є ідеї, які керують і формують дійсність. „’Надо изображать действительность как она есть’, – говорят они, тогда как такой действительности совсем нет, да и никогда на земле не бывало, потому что сущность вещей человеку недоступна, а воспринимает он природу так, как отражается она в его идее, пройдя через его чувства; стало быть, надо дать поболее ходу идее и не бояться идеального. Портретист усаживает, например, субъекта, чтобы снять с него портрет, приготовляется, вглядывается. Почему он это делает? Потому что он знает на практике, что человек не всегда на себя похож, а потому и отыскивает „главную идею его физиономии”, тот момент, когда субъект этот наиболее на себя похож. (…) А стало быть, что же делает тут художник, как не доверяется скорее своей идее (идеалу), чем предстоящей действительности? Идеал ведь тоже действительность, такая же законная, как и текущая действительность”.

Емпірична і психологічна дійсність є символом іншої, метафізичної, а розгляд слугує Достоєвському для проникнення в останню. Однак повстає питання, яка зі сфер є насправді реальною. Земне життя є заслоною іншого виміру, де розігрується життя. Все розв’язується в іншому світі, все наділене своїм вищим значенням. Відтак добро і зло, злочин і провина не лише етичні питання, але й метафізичні. Твори Достоєвського – це історії людей, внутрішня боротьба яких вписуються в універсальне протиставлення добра і зла. Все: образи міста, брудні під’їзди, тісні квартири є символами внутрішнього світу людини, відображаючи його духовний стан.

Герої творів Достоєвського є носіями або противниками певних ідей. Постаті образно репрезентують собою різні ідеї, суспільні позиції, а також етапи розвитку особистості на шляху самостановлення. Декотрі видаються нелюдськими, фантастичними особами, а подеколи карикатурами. М. Бердяєв писав у «Миросозерцании Достоевского» так: «Идеи Достоевского – не прообразы бытия, не первичные сущности и, уж конечно, не нормы, а судьбы бытия, первичные огненные энергии». На думку самого письменника: «идеи летают в воздухе, но непременно по законам; идеи живут и распространяются по законам, слишком трудно для нас уловимым; идеи заразительны…». Вони можуть мати характер хвороби, як описує Раскольніков у Епілозі «Злочину і покарання», описуючи досвід навернення. Такі ідеї письменник називає невідповідними, себто такими, що пригнічують в людині живе відчуття буття. Вони падають на людину наче великий камінь й придавлюють її. «Есть идеи невысказанные, бессознательные и только лишь сильно чувствуемые; таких идей много как бы слитых с душою человека. Есть они в целом народе, есть и в человечестве, взятом как целое». Такими ідеями є визнання існування зла та провини. Христос і Євангелія поєднані з серцем людини, а народ живе ідеєю православ’я, навіть не усвідомлюючи собі цього до кінця. Достоєвський впевнений, що дуже багато можна знати несвідомим чином. Згідно нього найвищою і найфундаментальнішою ідеєю людського буття є ідея безсмертя душі. Всі інші похідні від неї. Ідея безсмертя душі поєднує людину з землею і надає вище значення життю. Більше того вона є самим живими життям.

Внутрішній світ людини відкривається в екзистенційній трагедії. Мислитель пояснює злочин, до якого неодмінно приводить автозаперечення, на трьох рівнях. Перший – метафізичної антиномії вільної волі, вибору або відкинення Бога, другий – психологічної сфери та внутрішніх обставин, від яких залежить людина. Два перші рівні – метафізичний і психологічний виявляють глибоку трагедію самостановлення людини, її вибору життя з Богом або небуття, відкидаючи Його.

У творах Достоєвського відбувається діалог небесної сфери з підземним світом. Людська природа знаходиться немов на переломі, межі двох світів – земного і небесного. У душі відбувається боротьба добра і зла, Бога і сатани. Людина є центром всесвіту, мікрокосмосом і звідти походить її двоїстість. Всередині людини відбувається невпинна боротьба думок, прагнень, пристрастей, яка може або поглинути її або допомогти повернути розбиту цілісність природи. Ірраціональні вітальні сили, позбавлені орієнтиру на цінності нищать особистість людини, її «я», адже кожний вчинок співвідноситься зі здійсненням добра або зла, будучи водночас вибором буття або небуття. Людина не лише творить саму себе та своє оточення, але може також знищити себе і світ. Проте творчість для письменника є лише співтворенням з Богом. Бог жива істота, а відсторонений Абсолют чи етичний постулат, Він живе в людській душі та становить її найглибшу сутність.

Реалізм Достоєвського можна назвати символічним. Його розуміння ідей як сутностей дійсності близьке символізму Отців Церкви, а саме вченню про логоси як відблиски божественного Логосу в творінні. Згідно Отців людина як мікрокосмос становить прозору поверхню іншого світу, а логоси світу віддзеркалюються в ній. Значення і причина всього творіння, поділяючись на нескінченну кількість відблисків, знаходять свій вираз у природі, будучи зародком розвитку і творчості. Саме завдяки своєму логосу, засіяному в ньому розумному первістку, людина здатна збагати значення речей і подій. Тріада – земля, інша людина і Бог становлять одне ціле й розірвання зв’язку з одним з них означає втрату решти і перетворення особи на блукача, позбавленого коріння. Людина у єдності з Богом здатна любити свою землю і налагоджувати діалог з іншими, творячи суспільство, яке є спільнотою віри і братерством.