Свобода передусім – це властивість і умова буття особою. Ці два поняття невід’ємно пов’язані між собою, тісно переплітаючись у складній дійсності суб’єкта.

У нашій щоденній мові ми часто вимовляємо такі слова як особа, особистий, вільна особа. «Будь собою – зроби свій вибір – купи пепсі-колу!» Або ж як волає до нас реклама і передвиборчі гасла «Давай обирай!», «Зроби правильний вибір» тощо. У суспільному контексті важливими є такі твердження як вільне суспільство, право кожної людини бути вільним, жити у вільному суспільстві, мати свободу віросповідання… Але також розуміння свободи як незалежності, що часом перетворюється на нігілізм. У релігійній мові чуємо, що істиною нашої віри є Бог – особа, втілення Христа, що умовою живої віри є особисті відносини з Богом тощо.

Чи наведені приклади мають щось спільного? В усіх цих висловах ми можемо зауважити, що свобода постає перед нами як певна цінність – цінність для людини.

Проте, аби відповісти на питання про сутність свободи людина мусить звернутися до себе самої, до свого внутрішнього досвіду. Адже характерною рисою досвіду свободи є те, що ми не пізнаємо її ззовні, але особисто переживаємо свободу. Це найбільш внутрішній досвід і найбільш особисте питання. Отже, свобода пов’язана з самосвідомістю, свідомістю себе як вільної істоти, «я», що становить саму себе.

Що є сутністю цієї свободи, яку людина переживає в собі, або яку здатна переживати?

Свобода як найближче нам поняття, невід’ємна частина нас самих як особистостей, з одного боку є зрозумілим, а з другого виявляється надзвичайно складним для визначення.

Умовою визначення поняття свободи є встановлення зв’язку між поняттям свободи і світоглядом у цілому. Відповідь на питання про мою свободу зумовлює відповідь на питання про мій спосіб буття, адже лише вільну істоту можна назвати особою – ці два поняття зумовлюють одне одно, становлять умови буття одне одного.

Свідомість означає відокремлення себе з оточуючого світу й інших. Особа відчуває свою відстань від дійсності, від світу, не ототожнюється з нею. Отже, відстань, відділення, заперечення є першою умовою відчуття себе. Далі в свідомості відрізняється суб’єкт і об’єкт, себто той, хто пізнає і зміст акту пізнання.

Ми відчуваємо певну внутрішню міць – ми можемо, ми можемо щось вибрати, сказати «так» або «ні», прийняти, або відкинути. Це означає, що свобода діє у так званому «горизонті можливостей». Можливості вибору належать до етичного виміру буття, укоріненому в розрізненні добра і зла. Буття вільною особою є добром.

Декарт у четвертій Медитації визначає свободу, як спроможність щось вчинити, або ні, вибрати щось, або уникнути того, що подає до розмислу інтелект, й жодна зовнішня сила нас до того не змушує. Свобода у такому великому ступені знаходиться в особі, що вона не знаходить ідеї більшої від неї. Проте чим є ця свобода рішення? У Декарта ключовим у визначенні свободи є слово «можу», яке має подвійне значення – як сила, здатність до реалізації чогось, здатність вибору, себто невизначеність. Розум представляє, а воля є активною силою, що здійснює. Тому, аби вчинити, або уникнути чогось, не достатньо мати добру волю, слід мати силу. Отже, свобода – це міць.

Існують різні теорії свободи. Природні науки і психологія звужують поле людської свободи. Проте на її захист можна зауважити, що в остаточному розрахунку ми вільні в виборі кожної з цих теорій, а навіть у виборі заперечення самої свободи. Ми приймаємо, що вважати правдою. Отже, до вислову Євангелії «Істина визволить вас» можна додати – якщо свобода дозволить на це. Той факт, що свобода міститься навіть у своєму запереченні доводить, що вона, безумовно, становить фундаментальну цінність.

Водночас крім досвіду сили і цінності свободи невід’ємно присутній також і досвід безсилля. Ми маємо досвід також і певної «фактичності», застаємо себе в світі «тут і зараз», у конкретній ситуації, котру не вибирали. Ми не обирали нашого приходу в світ, більше того ми не вибирали буття вільними істотами. Скінченність як безсилля оселяється в самій середині свободи – ми не завжди вибираємо властиві речі, не завжди свідомі свого вибору, деякі чинники зв’язують нашу свободу…

Людина є двоїстою за своєю природою – скінченою через приналежність до просторово-часового виміру і нескінченою у своїй понад-часовій духовній сутності. З одного боку вона наділена певним характером, обтяжена спадкоємністю і минулим, а з другого – формує себе кожним своїм вчинком і є відкритою. За словами Б. Паскаля людина – це істота завішена в прірві між нескінченністю і скінченністю. І шлях до буття в повні особою, вільною особою пролягає власне через подолання цієї двоїстості.

Свідомість не перше, що ми пізнаємо, але останнє. Свідомість є нашим завданням стати більш свідомими. Саме у сфері свідомості людина є вільною досконалою свободою. Ми маємо віднайти самих себе – пройти шлях від несвідомості до свідомості, від відчуження до свободи. У кожному окремому виборі людина вибирає самого себе, тобто вирішує яким має бути її буття. М. Гайдеггер описує буття в категоріях автентичного і не автентичного. Автентичне буття – просвітлене, усвідомлене, конкретне, а не автентичне – неусвідомлене, ніяке, безособове. Вибір автентичності є вибором буття самим собою. Оскільки буття собою є предметом вибору, то воно не дане від початку, його можна здобути, або втратити. Свобода полягає на можливості одного, або другого. Автентичність є значенням свободи.

Гегель описує свободу як самознання, адже коли я думаю, то знаходжуся у себе. Бути у себе означає мислити і бути незалежним від зовнішнього – бути вільним. Людина є вільною такою свободою, яку носить у своїй самосвідомості. Існує лише усвідомлена свобода. Це означає, що вона є цілковито суб’єктивною і аксіологічно амбівалентною.

Досвід свободи відбувається в етичному просторі, адже свобода є цінністю для людини. Свобода як цінність захоплює, але і становить джерело загрози. Свобода відкриває повну автономію людини стосовно оточення. «Можу» чинить особу відмінною від іншого, дозволяє почути себе собою, єдиною і неповторною істотою. Почуття відокремленості може стати джерелом почуття тотальної автономії, зродити загрозу повного заперечення і самокреації, себто вести до нігілізму і анархії. Творчість і деструкція визначають полярність явища свободи.

Прийняття свідомості власної свободи і відповідальні зроджує також страх перед прірвою, тотальною відкритістю. Поле тотальної можливості, в якій можна потонути, загубитися. За Ж-П. Сартром людина «приречена на свободу», оскільки вона належить до структури буття для себе. Ілюзія, що людина залежить від зовнішніх чинників, таких як Бог, спадкоємність і середовище, тобто, що існує щось поза власним вибором є непорозумінням (mauvais foi), збоченням з властивого шляху. Особа є творцем цінностей.

Досвід свободи вказує на невід’ємну рису людської екзистенції – трагічність. Трагедія належить до етичного світу цінностей людини, як носія і того, хто дає їм життя через вільний вибір. Бути людиною означає також перебувати в дорозі. Бути людиною, бути вільною людиною – це великий труд, творчий труд.