Відеоспілкування владики Павла з Михайлом Ткачем, журналистом каналу «1+1» та пізніші контроверзії, включно з відкритим зверненням митрополита до гендиректора каналу та дискусіями, показало декілька закономірностей.

Перше поведінка владики у розмові з журналістом та його спроби втручатись у редакційну політику каналу. Друге оцінка поведінки журналіста серед широкого кола вірян і невірян. Третє духовні роздуми декотрих православних з приводу теми розкоші духовенства.

Слід визнати, що поведінка владики у розмові з журналістом є відверто нахабною і зневажливою, а також його обурення питаннями про "машини і телефони" священиків, викладене у зверненні. Відмітний також брак самокритики з боку священика та нагадування журналісту про Божий суд, немовби він сам секретар Пресвятої Трійці. Безперечно, тема багатства та розкоші духовенства є великою і важливою, а також вельми контроверзійною, що й доводить відеоматеріал разом з активною дискусією.

Перечитуючи голоси дискусії можна зауважити критику ведення розмови журналістом. Навіть серед тих, у кого викликало обурення поведінка владики Павла та його розкіш. Перше – метою матеріалу журналіста не було висвітлення життя церкви та священнослужителів. Обрати тему показати розкіш у такому вже вславленому скандалами місці як Лавра редакція має повне право. Кожний може зробити свій матеріал й інакше висвітлити тему. Звичайно, можна радіти з вірян, які намагаються у дискусії вказати, що церква не обмежується лише такими хамами на мерседесах з дорогими телефонами тощо. Повторюю матеріал не мав на меті картину. Не журналіст тут винний, що щось не те і не так зняв – метою матеріалу не було представлення цілісної картини життя церкви взагалі. Нехай батюшки самі повчаться відповідати на питання, зберігаючи власну культуру (звісно її ще треба мати) і повагу, можливо вивести думку на інший рівень, а не просто "послати" журналіста, й не давати приводу для "сенсаційних" матеріалів такого штибу. Інші мають право на питання яким чином ієрарх заробив на дорогу машину і право на ввічливу відповідь й повагу до себе.

У голосах критики журналіста проглядає менш або більш помітний клерикалізм. Одна група голосів об’єднується довкола намагання знайти якесь, бодай мінімальне пояснення навіть найбільш хамської поведінки ієрарха. Наче він якась вища людина. Позаяк якщо журналіст на його думку повівся некоректно, то він як людина духовна і покликана піклуватись про душу, мав би намагатись це у більш відповідний спосіб донести до співрозмовника.

Друга група вдається у духовні роздуми про «високе і прекрасне», які також можна поділити на дві групи. Перші намагаються підійти по іншому до теми розкоші, співставляючи її з бідністю інших священиків, порушуючи питання братньої любові тощо. Однак священик-хам на дорогому мерседесі потребує високодуховного осмислення. Друга група взагалі відкидає тему багатства як «ідею-паразит», «привід-відмазку для тих, хто шукає собі привід не мати нічого спільного з церквою». А журналіст постає наче войовничий антицерковний діяч, який переслідує мету викривити реальність. Тим часом, що він просто зробив матеріал на актуальну тему й може бути або невіруючим, агностиком чи сповідником іншої, навіть нехристиянської релігії, не спадає диспутантам на думку.

Деякі ж поринають у вищі горизонти духовних висот. Це чудово видно на прикладі авторки блогу Юлії Комінко, вбачаючи перст Божого провидіння у допущенні телескандалу. Це методологічний хід відвертого клерикала, який через пафосні заяви про шлях до церкви і вічні цінності, заклики зосередитись на власному духовному житті тощо, мають відвернути увагу від конкретної ситуації розмови владики з журналістом. Виглядає, що матеріал про дорогі «машини і «телефони» православних священиків взагалі якась тема табу…

Слід пам’ятати, що людина зазвичай приходить до Бога опосередковано – через культуру, іншу людину або спільноту, яка передає їй слова Об’явлення чи святу книгу, й зрідка – через особистий містичний досвід безпосереднього контакту з Богом. До речі у католицькій Конгрегації оріоністів є правило, принаймні в Італії, мати машину лише Фіат, тобто таку, яку можуть дозволити собі звичайні, небагаті італійці. Й не дарма, думаю.