Блог Зиновія Свереди_image

Блог Зиновія Свереди

РЕФОРМИ: ЦЕРКВА І ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЯ

05.09.2016, 10:33
Нові виклики є перед українським суспільством. Який шлях реформ обрати? Часто не потрібно придумувати щось нове, а добре проаналізувати минуле та сучасні умови інших країн.

 

Одним з важливим напрямків для успішного розвитку України є питання «децентралізації». Щоб усвідомити її значення, то проаналізуймо термін «централізація».

Централізація - це колонізація, тобто зосередження влади в руках одної особи або обмеженої групи осіб, незалежно від того, чи це зовнішній агресор чи внутрішній клас, каста чи певна кримінальна група, яка монополізує прийняття рішень у своїх інтересах. Часто зовнішній агресор є більш зрозуміліший та явний, що допомагає народу швидко змобілізувати свої сили для руйнування його ж структур та для визволення народу. Внутрішній «монополізатор влади у своїх інтересах» набагато важчий для реформ, тому що він приходить до влади на популістичних гаслах на прикладі: ми збираємо податки, утворюємо різні структури, які живуть за рахунок народу, але все це «во ім’я суспільного блага і щасливого майбутнього». Хоча самі більше зайняті теперішнім днем, приватизовуючи майно, землю, ресурси, фінанси. Переважно вони зміщують сам акцент феномену «влада» з народу на владні інституції, що буцім-то створені народом заради суспільного добра, а на практиці, є приватизовані вузькою групою осіб.

Внутрішній колонізатор прийшов до влади в Україні в період 90-тих роках як наслідок так-званих реформ  «пєрєстройки» та, згодом, олігархічного ладу, що дозволив кільком угрупуванням змонополізувати мас-медіа, політичні інституції, економічні ресурси, фінансові кошти. Це була логічна деформація зовнішнього агресора у форму національної еліти. Злочинна система централізованого комуністичного планування та паразитування за рахунок народу плавно трансформувалася зі старої форми колонізації у неоколоніалізм під виглядом незалежних ладів практично у всіх екс-радянських республік, крім країн Прибалтики, та, можливо, Грузії.

Бо на практиці, централізація – це влада певної політичної групи осіб, а деколи і одної людини, що змонополізувала права прийняття рішень, тому деформація у розвитку виникає, коли вона відходить від правдивого вектору органічного розвитку, бо її дії є більше примхами та баченням одної особи, а не висловлює загальні інтереси суспільства. Будь-яка людина, так чи інакше, має обмежений світогляд і знання. Тому усі ці форуми, міжнародні конференції, організовані монопольними кланами в Україні, де запрошують світових «умів та експертів», для вирішення соціально-економічних проблем, є фікцією і міфом, бо самі ж олігархи і є тою основною проблемою, яку потрібно якнайшвидше усунути. А світові «експерти» більше займаються легалізацією їхнього становища.

Сьогодні питання існування олігархату бажають підмінити поняттям транскорпорацій, де теж мало чути голос, або і не враховується інтереси суспільства. Багато політтехнологів працюють над тим, щоб взяти «західну пудру», припудрити і відмити колишніх кримінальних злочинців, та створити з них в Україні нову демократичну «псевдоеліту».

Тому децентралізація в Україні – це деколонізація, процес нелегкий, але дуже потрібен.

Саме утворення об’єднаних територіальних громад – це велика реформа не тільки щодо території та адміністративних округів, але і процес зрілості місцевих громад та активного громадянства.

Децентралізація має два напрямки: зверху вниз (переважно, на вимогу Євросоюзу перед українським урядом, що можна трактувати, як потрібний шантаж для отримання коштів міжнародних кредиторів), і знизу вверх (формування активного відповідального громадянства, що особливо зародився після двох революцій).

Історія весь час повторюється. Колонізацію можна назвати різними термінами (царизм, комунізм, олігархат, в багатьох аспектах і монополія капіталу, коли розвиток планується згідно інтересів вузьких груп осіб та їхніх сімей). У грошовому вимірі мало хто себе запитав, чому кредити в Україні такі дорогі. А насправді, це спосіб не давати розвитку середньому класу. Наші ж кошти, що ми ставимо на депозити під певні відсотки, то використовуються великими монополіями для своїх же бізнесів, залишаючи деякі крихти для людей. Або прикладом є податкова система: якщо проаналізувати ефективність використання податків, то, якщо громадянин платить 100 гривень податку, то реально йому повертається біля 10 гривень у формі якихось послуг від держави. Все інше залучене у сфері утримання легалізованих «держпаразитів та їхніх родин».

Централізація – це монополія на використання коштів, що приводить і до організованої корупції з боку самих же представників влади. Корупція – це наслідок централізації.  Тому і немає бажання реалізовувати нові моделі проєвропейського менедженту, тому що руйнуються схеми організованої політичної корупції. Боротьба з корупцією, а на практиці, з паразитуванням державних органів, що не виконують своїх функцій перед суспільством з боку органів, що самі ж політики створюють – це є фікція, бо утримання антикорупційних структур під патронатом тих же політиків є набагато витратливіше, аніж арештовані кошти корупціонерів. Тому і затримують якогось голову сільради, чи лікаря, а якщо і певних чинів середнього чи вищого ешелону влади, переважно, на вимогу зовнішніх кредиторів, то «законодавчо» створені всі умови для виїзду за кордон, або є уникнення відповідальності через довгі судова процеси у самому часі, що більше імітують розслідування, аніж здійснюють їх.

Процес децентралізації та деколонізації ми проходили вже кілька разів в історії України. Як не дивно, основним деколонізатором, децентралізатором і реформатором була Церква. Українське відродження з 1891 року – це типовий приклад децентралізації, коли українці під патронатом Церкви зрозуміли і усвідомили  власну відповідальність та гідність. Ніхто, крім нас, не збудує новий лад, ні цар, ні цісар, що більше зайняті особистим статус кво, а не суспільним добром.  

Центральні інституції, незважаючи на офіційний статус (австрійська ліберальна монархія, чи російський царизм з повністю контрольованим класом дворянства, мета якого була вислужитися перед царьком) були тими класами, що сприяли закріпаченню та обмеженню свобод громадян для особистого панування. У ХХ столітті реформувати старі інституції – це марна трата часу. У ХХІ столітті теж. Вони не були і не є зацікавлені у реформах, тому що реформи – це скасування законів щодо їхніх привілеїв та статусу. Саме вони і були тими, що  створювали інституції гріха як такого, де немає і не було місця справжньої свободи для поневолених народів.

Церква робила дані реформи, незважаючи на прийняття чи відсутність політичної волі чи законів з боку офіційних монархічних парламентів. Децентралізація – не тільки новий поділ та створення адміністративних одиниць, але має і інші напрямки: соціальна, освітня, економічна, релігійна, податкова.

Завдяки конкордату між Ватиканом та урядами в Європі, українська Церква мала достатню релігійну свободу, якою користувалася навіть під час світових воєн, і через релігійну незалежність, зберігала і національну ідентичність та права народу на інші свободи. Церква відіграла основну роль у «просвіті» народу, засновуючи школи, ліцеї, кооперативи, банки, підприємства, заводи, профспілки, академії, підтримуючи художників, скульпторів. Дуже важливим було формування соціальної місії Церкви, а, саме, подання вчення та прикладу для вірних. На основі церковних братств поставали нові політичні рухи, організації, спортивні товариства, педагогічні об’єднання, гуртки адвокатів, що мали і інші цінності, етику відносин та приорітети, та зуміли будувати новий лад та створити практичну альтернативу до другої світової війни, коли все це було насильно зруйноване та знищене фізично новими «колонізаторами», які під виглядом реалізації «їхнього конституційного ладу» та оправдовуючи своєю ідеологією, лише бажали оправдати свої злочини  і заново паразитувати над народами, займаючи привілейовані місця в суспільстві.

Приклад внутрішньої реформи Церкви ставав зразком для зовнішньої реформи суспільства. Катехитичне навчання молоді, реколекції ставали тим зерном, що  формували нову етику та цінності вірних, якими вони мислили та бажали реалізували в практичному житті у різниї напрямках: політика, економіка, культура. Церковні рухи в західній Україні засновували різні нові огранізацій, що, завдяки масовій участі людей, ставали ефективною альтернативою до збакрутілих монархічних кіл, що дбали за свої інтереси. Частина шляхти, що відчула новий дух часу, активно включилися у даний процес, і часто очолювали його. Тому історія пишається такими особами, як Андрей Шептицький, Войнаровський, Федак та інші.

Це допомагало створити за короткий час справжню еліту на національному та місцевому рівнях. Відродження – це процес усвідомлення свого «я».  

У сучасний час Церква в Україні показала приклад релігійної децентралізації на основі програми «Жива парафія», коли максимально залучаються вірні, релігійні братства та громади до участі в житті Церкви. Бо інфраструктура парафії – це не тільки храм та плебанії, але і додаткові організації, такі як церковні братства, школи, екологічні рухи, освіта, соціальний сектор та інше.

Дуже важливим є зберегти питання релігійної свободи і максимальних можливостей, та незалежності, щоб зберегти  кілька полюсів самого поняття влади, щоб жодна інституція в суспільстві не мала права на монополію.

  Як не дивно, децентралізація сьогодні – це частина вимог з боку Євросоюзу, а не стільки воля українського парламенту, що контролюється до сих пір кількома особами, які не завжди бажають приймати нові закони, що мали б полегшити і прискорити децентралізацію. Проте, на щастя, є чимало молодих політиків, що усвідомлюють значення даного процесу для майбутнього України.

Минулого тижня в приміщенні комітетах Верховної Ради, куди були запрошені і представники Українського Кооперативного Альянсу, відбулися зустрічі між представниками об’єднаних територіяльних громад, донорами, представниками посольств та міжнародних програм, що фінансують дані ініціативи. Були вислухані поради, проблеми та визначені приорітети для реалізації децентралізації. Будуть заплановані спільні проекти та ініціативи, що зможуть реорганізувати громади в багатьох районах та містечках.

Чим може допомогти Церква у даному процесі?

  1. Церква має глибоке і об’єктивне соціальне вчення Церкви. Компендіум соціальної доктрини є дороговказом приорітетів для реформ.
  2. Історично, парафія була місцем релігійної свободи. На парафії народжувалися релігійні рухи, школи, братства та інші потрібні інституції та організації для вірних. Історично, навіть кооперативний рух, що відбудував народи після війн та руїн, зародився у Європі при парохіях: кредитна кооперація на базі благодійних релігійних кас, споживча – на співпраці між сім’ями, сільськогосподарська – на основі товариств взаємодопомоги і так далі. Є необхідність відродження кооперації при релігійних громадах.
  3. Церква, виздоровлюючи вірних від соціальних хворіб, такі як алкоголь, тютюн, непотрібних святкувань, формує соціальний капітал – ощадливого використання наявних коштів.
  4. Церква має високий авторитет серед українського народу, тому її заклики до реформ будуть почуті у суспільстві.

Український Кооперативний Альянс брав участь у канадсько-українській програмі та у спільній програмі асоціації міст Польщі, в якій партнери обмінювалися досвідом щодо децентралізації. Саме вона була основним поштовхом не тільки для розвитку депресивних районів, але і для формування середнього класу та активного громадянства. Кооператори використовують формулу «громада+кооперація = децентралізація».

Ми опрацювали основні напрямки тренінгів:

  1. Реформи: парохія, громада та кооперація.
  2. Соціальна доктрина української Церкви.
  3. Формування релігійних провідників у соціально-економічних питаннях.
  4. Соціальне підприємництво, кооперація та місцеві громади.
  5. Практичне планування розвитку громад, парохій та територій.
  6. Формування капіталу парохії та система соцільних інвестицій для громади.
  7. Сталий розвиток місцевих громад в Україні.
  8. Громадський євровектор.

 

Чому ж мало успіху після революції Гідності у побудові нового ладу? Тому що ми досі користуємося послугами тих структур, які і створили нам дану кризу. Вихід один - повне перезавентаження: від ідеї до установ. Без вчення Церкви є неможливою опрацювати ідеї та практики реформ в Україні. Саме нова етика та цінності будують нові приорітети розвитку народу і держави. Потрібно не піддаватися на умови часу, а творити історію вже і зараз.

 

 

Зиновій Свереда,

Президент Українського Кооперативного Альянсу.