Релігійна політика княгині Ольги й князя Ярополка. Чи могла Русь прийняти західний варіант християнства?

«Повість минулих літ», ведучи мову про хрещення Русі Володимиром, говорить, що цей князь спочатку «вибирав віру», з’ясовував, яка є найкращою. Ці літописні відомості про «вибір віри», звісно, мають легендарний характер. Однак за ними все ж стояли певні реалії.

У легенді про «вибір віри» розглядається як один із можливих варіантів вибір на користь християнства західного (латинського) обряду, який пов’язувався з німцями. Зокрема, у своїй «Промові» філософ, який схиляє князя Володимира прийняти християнство, говорить, що чув, ніби до нього приходили німці, які пропонували свою віру. Він визнає, що вона мало чим різниться від віри «нашої», тобто православної. І справді, попри певні відмінності, християнство на той час зберігало відносну єдність. Відмінності, за словами філософа, стосувалися лише обрядової сторони, а саме того, що німці служать на опрісноках. Це трактується як відступ від правил віри [1].

Відносно толерантно в «Повісті минулих літ» ведуть мову про віру німців посли, які були послані князем Володимиром довідатися, яка віра є найкращою. У богослужінні в німців їх не задовольнило те, що вони тут не побачили краси [2].

Таке ставлення до західних християн загалом відповідало тому стану відносин, які склалися між православними й католиками в ІХ-Х ст. Створення на Заході Священної Римської імперії, яка конкурувала з імперією Ромейською, прискорило дистанціювання східної й західної гілок християнства. У ІХ ст. між ними намічається все більше розходжень, доходить до серйозних конфліктів. Неможливим стає й проведення спільних вселенських соборів. Але, з іншого боку, до офіційного розриву між Церквами не доходить.

Слов’яни в цій ситуації опинився ніби між двома християнськими світами – східним і західним. Не дивно, що вони часто балансували між Константинополем і Римом. Зрештою, частина слов’ян прийняла західний варіант християнства, а частина – східний.

Таке балансування маємо на прикладі діяльності княгині Ольги. Вона у 955 р. чи в 957 р. побувала з мирною місією у Константинополі, де, ймовірно, прийняла християнство. Схоже, Ольга прагнула встановити добрі дипломатичні стосунки із могутньою імперією, сподіваючись на взаємовигідне співробітництво, яке, в свою чергу, допомогло б їй. Такі стосунки потребували прийняття християнства.

Відомості про поїздку Ольги до Константинополя зустрічаємо не лише в руських літописних джерелах, а й у ромейських. Так, Костянтин Багрянородний (905-959) описує прийом княгині та її почту при дворі ромейського імператора, але нічого не говорить про її хрещення [3]. Є згадки про цей візит і в інших джерелах – творах Йоана Скіліци та Йоана Зонари [4].

Дипломатична місія княгині до Константинополя, певно, не виправдала її сподівань. На це прозоро натякає «Повість минулих літ». Тому Ольга, прийнявши християнство, все таки проводила незалежну від Ромейської імперії політику. «Се ж Ольга прибула до Києва… – пише літопис, – і прислав до неї цесар грецький [послів], мовлячи: «Многим одарив я тебе, і ти говорила мені: «Коли я повернуся в Русь, [то] многі дари пошлю тобі: челядь, і віск, і хутро, і воїв багато на поміч». Ольга ж, відповівши [цесареві], сказала послам: «Якщо ти, отож, так само постоїш у мене в Почайні, як і я в Суду, – то тоді я тобі дам». І відпустила вона послів, це сказавши» [5]. Тобто з цих слів випливає, що відносини з Ромейською імперією в Ольги виявилися напруженими.

Можна погодитися з думкою Леонтія Войтовича, що «обидві сторони були незадоволені результатами переговорів. Можливо імператор пробував змусити княгиню Ольгу добровільно визнати себе васалом Візантійської імперії і, отримавши ясну відмову, втратив інтерес до північної княгині…». Водночас дослідник вважає, що Ольга підтримувала дружні стосунки з Ромейською імперією, посилаючи туди русичів на військову службу (звісно, за певну винагороду). Так, руські воїни брали участь у ромейських військових експедиціях на Кріт (949, 960 р.), у битві ромейців із військами сирійського еміра Сайф ад-Даула біля ал-Хасада (954 р.), в експедиції візантійського флоту на Сицилію (964 р.) [6]. Такі контакти сприяли поширенню християнства на Русі. Адже тисячі русичів, буваючи у Ромейській імперії та знайомлячись з її розвинутою культурою, так чи інакше виявляли інтерес до християнства і навіть приймали його.

Водночас Ольга, будучи незадоволена відносинами з Ромейською імперією, спрямовує свій погляд на Захід, шукаючи там союзників. У такому західному джерелі, як «Продовжувач Регінона» (середина Х ст.) говориться, що Ольга (Олена) посилала посольство до німецького короля Оттона після того, як була хрещена у Константинополі, й просила його вислати єпископів та священиків. Це повідомлення датується 959 р. А 961 р., задовольняючи це прохання, для Русі висвятили єпископа Адальберта. Він подався до Києва. Проте 962 р. повернувся назад, деякі його супутники були вбиті. Сам же він з великим трудом врятувався. Приблизно те саме пише Гільдесгеймський літопис (кінець Х ст.) [7]. Дослідники вважають, що ці повідомлення відповідають дійсності і що в кінці 50-их – на початку 60-их рр. Х ст. намітився «західний вектор» у політиці княгині Ольги [8]. Правда, західна політика княгині так і не отримала розвитку. Орієнтовно в 961-962 р. до влади в Києві прийшов син Ольги, князь Святослав, відсунувши на задній план свою матір. Він дотримувався язичницької орієнтації. Тому, очевидно, місія Адальберта виявилася невдалою.

Справді, прихід до влади князя Святослава став гальмом у подальшій християнізації Русі. Є свідчення ромейських джерел, які говорять, що цей князь у молоді роки правив у Новгороді. Якраз до цього новозаснованого міста княгиня Ольга перемістила центр північної Русі зі Старої Ладоги, де були сильні варязькі впливи [9]. Святослав отримав варязьке виховання. І, на відміну від своєї матері, не виявляв симпатій до християнства. На нього мало помітний вплив язичництво Північної Русі. Тому, взявши владу в Києві, він не сприяв його поширенню. Навпаки стримував його.

У «Повісті минулих літ» наводяться суперечки між Святославом та його матір’ю. Зокрема, читаємо: «Жила ж Ольга [разом] із сином своїм Святославом, і повчала його мати охреститися, та не зважав він на це, ні до вух не брав. А якщо хто хотів [своєю] волею охреститися – [Святослав і його дружина] не боронили, але глумилися з того…» [10]. Цей уривок, попри його легендарність, відображує реальну релігійну ситуацію на Русі за часів Святослава. При князівському дворі маємо язичницько-християнський дуалізм: верховний правитель держави, Святослав, дотримується язичництва, у той же час його матір є християнкою. Цей дуалізм зачепив навіть військову дружину. Серед дружинників траплялися християни, хоча інші дружинники, що дотримувалися язичництва, глумилися над ними.

«…Ольга, – далі говориться в літописі, – часто [Святославові] говорила: «Я, сину, Бога пізнала і радуюся. Якщо й ти пізнаєш Бога, то радуватися станеш». Але він не слухав цього, кажучи: «Як я інший закон один прийму? Адже дружина моя з сього сміятись почне!» Вона тоді сказала йому: «Якщо ти охрестишся, – всі це саме вчинять». Та він не послухав матері і додержував поганських звичаїв…» [11].

Знову таки християнство постає тут як об’єкт насмішки. Святослав навіть заявляє, що коли він стане християнином, то з нього почнуть сміятися дружинники. Отже, дружина загалом лишалася язичницькою. До того ж різке протистояння Святослава із Ромейською імперією, що засвідчує і «Повість минулих літ», і ромейські джерела, аж ніяк не сприяло християнізації Русі. На християн воїнство князя почало дивитися як на агентів ворожої держави.

Літопис дає зрозуміти, що княгиня Ольга зрештою покинула спроби навернути Святослава на християнську віру. Вона, за свідченням «Повісті минулих літ», любила «свого сина Святослава, мовлячи: «Нехай буде воля Божа. Якщо Бог захоче помилувати рід мій і землю Руськую, хай покладе їм на серце звернутися до Бога, як ото і мені Бог дарував» [12].

Проте зусилля княгині, спрямовані на поширення християнства, не пропали марно. Після трагічної смерті Святослава в 972 р. престол у Києві зайняв його старший син Ярополк, який прихильно ставився до християн. Йоакимівський літопис, який є пізньою компіляцією (очевидно, XVIII ст.), говорить, що князь Ярополк був добрий та милостивий до всіх і любив він християн, хоча сам не хрестився [13].

«Повість минулих літ» натякає, що цей князь був одружений на християнці: «А в Ярополка була жона грекиня, – [раніше] ж була вона черницею, та привів був її отець його Святослав і віддав її за Ярополка, бо гарна вона була з лиця» [14]. Не довіряти цьому свідченню немає підстав.

Можна лише гадати, що це була за грекиня. І чи була вона черницею? Зрештою, її могли забрати з монастиря й одружити. У той час такі речі траплялися. Звісно, не була дружина Ярополка простолюдинкою. Схоже, походила з якоїсь аристократичної родини. Її могли віддати в монастир. І вона, звісно, була добре знайомою з християнськими практиками.

Не виключено, що вона схилила свого чоловіка прийняти християнство – якщо він ще до одруження християнином не став. Є принаймні опосередковані свідчення на користь християнського вибору цього князя. При чому, схоже, це був вибір на користь християнства західного. За повідомленням Ламберта Ашаффенбургського в 973 р. при дворі засновника Священної Римської імперії Оттона І перебувало руське посольство з багатими дарами. Посли відвідали імперських з’їзд у Кведлінбурзі – пасхальній зустрічі імператора із вищою знаттю [14]. Участь же руського посольства у святкуванні Пасхи свідчить про симпатії руських послів до християнства чи навіть про те, що вони самі були християнами.

Ще одним опосередкованим доказом християнськості Ярополка є свідчення німецької «Генеалогії Вельфів», де йдеться про те, родич Оттона І, граф Куно фон Енінген (майбутній герцог Швабії Конрад І), видав свою дочку заміж за «короля ругіїв». Останнім цілком міг бути Ярополк [15]. Тут треба сказати, що на Русі традиція багатожонства зберігалася – навіть за християнських часів.

На Ярополка в історичній літературі не звертають особливої уваги. Він начебто перебуває в тіні князя Володимира, який переміг його і наказав убити свого суперника. Переможців же не судять! Однак навіть елементарний аналіз фактів, що дійшли до нас, показують: цей правитель цілком би міг розбудувати Русь як міцну державу. І зробив би це не гірше Володимира.

Ярополку вдалося під своєю владою об’єднати головні регіони тодішньої Русі – зокрема, Деревлянську землю й Новгородську. Він, як бачимо, почав налагоджувати стосунки із Священною Римською імперією, що якраз сформувалася в той час. І, ймовірно, утверджував на Русі християнство західного обряду. Вдалося йому й налагодити непогані стосунки з печенігами, які створювали проблеми на південних кордонах Русі. А печенізький хан Ілдей у 979 р. перейшов на службу до київського князя [16]. Показово також, що саме Ярополк був першим руським правителем, що почав карбувати монети.

Так, Ярополк програв у війні з Володимиром. Але за рахунок чого це сталося? Володимир у цій боротьбі сперся на зовнішній чинник – втік до Швеції, де найняв військо варягів. Ярополк же спирався на внутрішні сили. Навіть неприхильна до Ярополка «Повість минулих літ» змушена визнати, що його підтримували кияни. Принаймні воєвода Блуд, що хотів вбити Ярополка, не ризикнув це зробити, побоючися їх. Ярополк у боротьбі з Володимиром міг би теж використати зовнішню допомогу, зокрема печенігів. Але він не захотів цього робити. Принаймні у боротьбі Ярополка й Володимира за владу перший виглядає симпатичніше, ніж другий.

До того ж Ярополк зазнав поразки не стільки через свою слабкість, скільки через підступи людей зі свого оточення. Принаймні це можна зрозуміти, аналізуючи «Повість минулих літ». Там говориться, що воєвода Блуд, якому князь довіряв, плів проти нього інтриги, спілкуючись із Володимиром. Саме Блуд порадив Ярополкові втікати з добре укріпленого Києва. Також він запропонував князеві покинути міцну фортецю Родень і йти на примирення до князя Володимира, де Ярополка підступно вбили.

Володимир же, прийшовши до влади в Києві, почав відновлювати тут язичництво й переслідувати християн. Ймовірно, це була реакція на «християнську політику» Ярополка. До чого вела така «язичницька політика» князя? До ізоляції, заганяючи Русь у глухий кут. Адже в той час «ближній» до Русі світ був поділений в основному на християнські та мусульманські держави. І треба було вибирати між ними, прилучившись до якоїсь із цих спільнот. З часом це зрозумів Володимир і зробив вибір на користь східного християнства.

У цьому контексті Ярополк виглядає як «втрачений шанс» для Русі. Не виключено, що якби він лишився на київському престолі, історія цієї країни могла бути дещо інакшою. Але не будемо гадати – це вже питання альтернативної історії. Володимир з часом почав робити приблизно те саме в політиці, що й Ярополк. Проте із запізненням, що також типово для українських топ-політиків.

Цікавими були «пригоди» Ярополка вже після його смерті. «Повість минулих літ» повідомляє, що Ярополк зі своїм військом сховався в граді Родень, який знаходився на межі Русі й степів, де кочували печеніги. Тут пройшли його останні дні. Так ось – неподалік літописного Родені, біля теперішнього села Таганча (зараз це Черкаський район Черкаської області) археологами був розкопаний курган Х-ХІ ст. з раннім християнським похованням. Всередині кургану знайшли скриню-домовину зі скелетом у золототканому одязі. На скелеті був медальйон з образом Ісуса Христа. Було в домовині чимало інших дорогих речей, у т. ч. булава як символ влади. А поряд з домовиною у кургані знайшли похованого коня. Зрозуміло, так поховати могли лише дуже заможну людину. Допускається, ніби це могила князя Ярополка [17]. Якщо це справді так, то це ще один доказ на користь християнського вибору Ярополка. Адже поховання, попри певні язичницькі елементи, все таки було християнським.

У «Провісті минулих літ» під 1044 р. маємо й таке повідомлення: «Викопані були [з могил] два князі, Ярополк і Олег, сини Святославові. І охрестили кості їх, і положили їх у церкві святої Богородиці…» [18]. Мається на увазі відома в Києві Десятинна церква. Щоправда, це повідомлення деяким дослідникам видається сумнівним й трактується як «благочестива вставка», здійснена пізніше редакторами літопису [19]. Та як би не було, але в свідомості руських книжників Ярополк став християнином – хай навіть після смерті.

Примітки:

1. Літопис руський. Київ, 1989. С. 52.
2. Там само. С. 61.
3. Див.: Голубинский Е.Е. История русской церкви. Москва, 1901. Т.1. Ч.1. С. 99-102.
4. Толочко П. Київська Русь. С. 266.
5. Літопис руський. С. 37.
6. Войтович Л. Княжа доба на Русі: портрети еліти. Біла Церква, 2006. С. 218.
7. Голубинский Е.Е. История русской церкви. Москва, 1901. Т.1. Ч.1. С.103
8. Свердлов М.Б. Политические отношения Руси и Германии Х – первой половины ХІ в. Проблемы истории международных отношений. Ленинград, 1972. С. 283-286.
9. Войтович Л. Княжа доба на Русі: портрети еліти. С. 219.
10. Літопис руський. С. 37.
11. Там само.
12. Літопис руський. С. 37-38.
13. Татищев В. Н. История Российская: в 8 томах. Москва, 1994. Т. 1. С. 111-112.
14. Літопис руський. С. 45.
15. Lambertus Schafnaburgensis. De rebus gestis Germanorum... Struve B. G. Regum Germanicarum scriptores. Regensburg, 1726. T. 1. S. 306-424.
16. Алексеев С. В. Крещение Руси и Владимир Святой. Москва, 2017. С. 64.
17. Полное собрание русских летописей. Москва, 2000. Т. 9. С. 39.
18. Войтович Л. Княжа доба на Русі: портрети еліти. С. 230.
19. Літопис руський. С. 94.
20. Див. : Брайчевський М. Утвердження християнства на Русі. Київ, 1988. С. 107.