Вже минула Перша Пречиста, Успіння Богородиці, що завершувало цикл великих двунадесятих свят православних віруючих. Від 21 вересня, Другої Пречистої - Різдва Богородиці, розпочався новий двунадесятий цикл православних свят. І ось – Покрова: здається, найбільш улюблене, а, відтак, - і найбільш відоме православному загалу, Богородичне свято.

Надто хотілося, щоб натхненне піднесення, властиве глибоко віруючим, релігійним людям, стало головною емоцією кожного, хто вважає себе православним. Видається, саме таким пафосом просякнуті багато теле- та радіо- ефірів. Від релігієзнавця хочуть почути «історичну довідку» певного релігійного свята, дізнатися про можливі богословські суперечки щодо деяких його нюансів… Схоже, мас-медіа роблять все, задля пробудження релігійної свідомості людини. Однак, частіше за все, у людському сприйнятті залишається лише гарна картинка почутого, ніби обгортка від цукерок, що не наповнена особливим сакральним змістом.

Дійсно, в осмисленні релігійного свята важливий не лише доктринальний аспект, а й історичний. Проте, не менш показовим є обрядово-побутовий рівень (як сприймається пересічним віруючим це свято? І чи сприймається загалом?) Приміром, деякі соцопитування засвідчують, що серед трьох головних цінностей, які сучасна молодь вважає найважливішими, немає Бога, релігії чи релігійності, а це - прикрий факт з огляду на світоглядну роль і духовне значення релігії у житті кожної окремої особи.

Водночас, для дослідника надто показовим є релігієзнавчий аналіз події, що відбувається – релігійного свята. Чи відзначення останнього залежить від культурного, соціального, політичного тла, у якому функціонує релігія, і якщо так – то яким чином? Релігієзнавство мусить відстежувати світові тенденції, а вони сьогодні вимагають від релігії стати ближчою до віруючого, який спрагло шукає відповіді на світоглядні питання. На індивідуальному рівні вірянина, ці відповіді не повинні знаходитись у «матеріальній» площині: вимірюватись кількістю храмів, наповненістю їх віруючими, політичними пріоритетами, владними амбіціями, міжконфесійними суперечками, тощо.

Відтак, релігійне свято набуває значення символу, знаку, що не лише визначає релігійну приналежність людини, а підносить її над повсякденністю - у сферу ідей, цінностей та смислів, орієнтує віруючого на пошук смисложиттєвого орієнтиру. У цьому разі, релігії слід навчитися розмовляти мовою, зрозумілою вірянину, вміти доступно-авторитетно, з віднаходженням особистісних смислів доносити до нього сакральність події .

Сучасність активно спонукає Церкву не замикатися у собі, залишити позаду «теологію страху», перейти на «рівень любові», стати відкритішою до зіткнень з інакшим, чужим, «не своїм», що надасть їй додаткову можливість впливу у духовному, індивідуальному, а отже, - й у соціальному сенсах.