Маючи релігійні витоки, концепт «праведник» набуває ужиткового виповнення, синонімом чого все частіше виступає «людяність», «гуманність».

Сьогодні проблема поваги до своєрідності іншого надто актуалізувалася. Чинників тому - декілька. По-перше, назріла критична маса, коли стало остаточно зрозумілим, що тоталітаризм – це агонія світу, його самознищення, занепад. По-друге, народи пострадянського простору поступово позбавляються страху мати власну точку зору, власну думку, власну релігію, - того страху, що був домінантою існування тоталітаризму.

Загалом, історія України рясніє трагічними сторінками: вона пережила голодомори, коли людину фізично позбавляли свободи бути господарем на власній землі, «розстріляне Відродження» з його неможливістю висловлювати свою думку, дотепер маємо «в’язнів сумління», жертв політичних режимів, репресованих осіб на окупованих Росією територіях Криму та Донбасу.

Отже, сполучення «праведники світу» набуває вселенського значення, макрокосмічного виповнення, коли під праведниками розуміємо тих, хто зберіг людяність за будь-яких кризових, навіть небезпечних для власного існування, умов. Людяність – це здатність брати участь у долі інших людей, ставлення до іншого, як унікальної особистості, що має право на свободу самореалізації, свободу думки, свободу вибору. Саме це відрізняє людину від тварини. Водночас, шлях людяності вузький, властивий не всім, оскільки на моральний вибір здатен не кожен. У релігії яскравим прикладом того слугують святі, обрані, ті, хто своїми вчинками нагадує та підкреслює людський статус. І якщо на інстинктивні прояви здатний весь живий світ, то залишатися людяним вартує зусиль. Людяність слід підтверджувати постійно.