Релігія і суспільство (№ 2)

Людина і світ. — 2002. — № 2. — С. 27-35

Бюлетень

Підготовлено Центром гуманітарних і релігійних досліджень, журналом «Людина і світ», Українсько-Американським бюро захисту прав людини.

• «Віра повинна в тобі народитися...»
• За що вони воюють?
• Майбутнє українського православ’я в опитуваннях відвідувачів інтернет
• Косово: доля східних християн

* * *

«Віра повинна в тобі народитися...»

Релігія і віра у сприйнятті української молоді

Надія ДУДАР

Матеріали для цієї статгі було одержано у процесі соціологічного дослідження (за розробленою автором програмою та методологією), здійсненого Українським інститутом соціальних досліджень і Центром «Соціальний моніторинг» у серпні-вересні 2001 р. Під час дослідження застосовано три соціологічних методи збору емпіричної інформації: напів-структуровані інтерв’ю з молодими людьми — членами релігійних громад (умовно будемо вважати їх активними віруючими — 20 осіб); фокусовані інтерв’ю з молоддю, обраною для дослідження вибірково згідно з квотами за статтю й віком, проте безвідносно до їхнього ставлення до віри та релігії (три фокус-групи); масове анкетне опитування молоді згідно з основними соціально-демографічними характеристиками населення України по 12 регіонах — опитано 1190 осіб віком від 14 до 28 років (стандартне відхилення при достовірних 95% і співвідношенні змінних від 0,1:0,9 до 0,5:0,5 становить 1,7-2,9%).

Отримані результати є досить унікальними, оскільки спеціальних досліджень релігійності української молоді дуже мало, і в основному вони полягають у кількох стандартизованих запитаннях стосовно релігійної самоідентифікацїі, конфесійної належності й частоти відвідування богослужінь. Дане опитування дало можливість, крім кількісних показників ідентифікацій, частоти здійснення релігійних практик, мотивів «за» і «проти» залучення до цих практик тощо (аналіз останніх тут не здійснюється), ще й почути голос молоді, безпосередньо їхні думки, а не лише уявлення дослідника про їхні думки (саме тому матеріал включає багато цитувань).

Отже, уявлення молодою людиною сутності релігії і віри залежить від наявності чи відсутності в неї релігійних переконань, від того, наскільки беззастережно вона поділяє конкретне релігійне вчення, від ступеня залученості до певної релігійної організації і, зрештою, її власної релігійної ідентифікації.

Зрозуміло, що молоді люди з визначеною релігійною орієнтацією та конфесійною належністю чітко усвідомлюють роль віри у власному житті та діяльності й визначають віру як спосіб життя і його керівний принцип. «Віра для мене — це спосіб життя, те, що впливає на моє ставлення до всього. Бог визначає всі події у моєму житті, віра — це не протиріччя Богу, це згода, віра — це міцна опора, коли важко і є віра, тоді стає легше» (римо-католичка); «Я вірю, що є Бог. Що Ісус Христос помер за мене, спас мене. Тобто я вірю, що я можу мати прощення. ... Йому віриш, якщо так написано, так це й буде» (адвентистка сьомого дня); «Віра — це перш за все зв’язок з внутрішнім світом, з Богом, можливість спілкування з ним» (римо-католик); «Я вірю в Бога, і це допомагає мені жити відповідно до вчення Біблії, дотримуватися Божих заповідей» (православна); «Віра — це спілкування з Богом, коли я знаю, що Він чує мене, і я приходжу до Нього, відкриваю своє серце перед Ним, і я говорю Йому про свою любов. Я відкриваю перед Ним труднощі, це і є віра — взаємовідносини з Богом» (член церкви «Слово життя»); «Це можна розцінити як фанатизм, але для мене вона (віра) є життям» (член церкви «Перемога»).

Молодим віруючим, які належать до певних релігійних організацій, властиве конкретне, притаманне саме їхній релігії, уявлення про Бога й обов’язки віруючої людини, віра для них — це переконаність в істинності конкретного релігійного вчення: «Я вірю в те, що Ісус Христос був, Він дійсно був розп’ятий за наші гріхи. Це є догмат, і він в усіх конфесіях однаковий, але я знаю, що майбутнє людства саме в цьому» (член Церкви Ісуса Христа святих останніх днів — мормон); «Віра — це впевненість у невидимому і здійснення очікуваного. Я вірю в те, що Христос прийшов на землю, він помер за наші гріхи і що кожна людина, яка прийняла у своє серце Христа, наслідує Царство Боже. Я вірю, що Бог єдиний в єдності — Отця, Сина і Духа Святого (член Церкви Повного Євангелія); «Віра для мене — здійснення таїнств, слідування заповідям, самовиховання... Молюся, це допомагає в усьому: в роботі, у складних ситуаціях» (римо-католичка).

Як правило, ці молоді люди ведуть більш активне релігійне життя: регулярно відвідують богослужіння, молитовні зібрання, проповідують, беруть участь у доброчинних акціях. Це рівною мірою стосується як молоді традиційних церков, так і нових релігійних рухів.

Значна частина віруючої молоді (та й молоді загалом — про що далі) вбачає у вірі головний моральний регулятор: «Віра — це мораль людини. Віруюча людина не робитиме багато такого, що робить невіруючий» (православний); «Якщо людина вірить в Бога, то вона має якісь заборони, котрі не може переступити... Віра допомагає людині бути чеснішою, поряднішою й доброзичливішою до інших людей» (греко-католичка).

Незалежно від типу релігійної орієнтації (традиційної чи новітньої) молодим людям, які вперше потрапили до релігійної організації, властива ідеалізація свого нового життя порівняно з минулим. Вони очевидно вирізняються впевненістю, відчуттям значущості і здатністю до самовиразу.

Ось як оцінюють ці особи зміни, які відбулися з ними після релігійного навернення і приєднання до церкви: «Життя змінилося, оскільки утвердилася віра. Тому що настають часи, коли ніхто не може тобі допомогти, а якщо віриш, то тебе ця віра спасає... Віра — це не словесне визначення. Дати визначення віри не можна, вона повинна в тобі народитися. Це стосується безпосередньо внутрішнього сприйняття людини... Я поділяю релігію на християнство і нехристиянство... На мою думку, кожній людині допомагає те, що вона вірить. Мені потрібен був захист, і віра в Бога мені допомогла» (24-річний віруючий Української автокефальної православної церкви, відвідує її півроку); «Життя змінилося, можна сказати, що духовний розвиток почався саме з приходу в церкву» (28-річна римо-католичка, відвідує громаду 6 років); «Змінилося в кращий бік моє ставлення до людей, мій світогляд. Думаю, що мій внутрішній світ також змінився. Істинно віруючою назвати себе не можу — це було б надто гучно, а віруючою людиною — так. Вірю, що Бог є, вірю і чекаю. Віра — це надія й очікування. В житті мені дуже допомагає віра, я звертаюся до Бога, дякую йому, у нас відбувається діалог» (15-річна баптистка, у громаді 5 років); «По-перше, мова змінилася, тоді була така трошки вулична, кинула випивати й курити. Характер змінився у кращий бік. Раніше, бувало, кричу, а зараз більш лагідний характер» (19-річна адвентистка сьомого дня, у громаді 2,5 роки); «Я почала себе виховувати, характер у мене змінився в духовному плані. Я виховала в собі стриманість, терпимість, витримку. Намагаюся себе виховувати» (17-річна римо-католичка, у громаді 2 роки); «Моє прагнення бути членом цієї церкви — було прагненням змінитися самому. Я став добрішим до людей, не таким байдужим, я став кращою, якіснішою людиною» (28-річний мормон, у громаді 8 років); «Мир запанував у моєму серці... Багато чого відбулося. Бог мені багато разів допомагав по молитвах і зараз допомагає. Найголовніше — в мені з’явилися мир і спокій. Я спокійно почав працювати, отримувати більшу зарплатню» (23-річний віруючий Церкви Повного Євангелія, у громаді 1,5 роки).

Отже, віруюча молодь, включена в діяльність релігійних організацій, фактично не розрізняє поняття віра і релігія («Віра і релігія пов’язані між собою. Без релігії немає віри, а без віри немає релігії... Треба вірити — це над усе»), оскільки, визнаючи себе віруючою, вона чітко відносить себе до тієї чи іншої релігійної інституції.

Натомість для молоді, яка вважас себе «просто віруючою», «у принципі віруючою», «скоріше, віруючою, ніж ні», «невіруючою, але з позитивним ставленням до віри», якій майже не властива релігійна практика (або лише по великих святах), характерне визначення віри і релігії та їх взаємозв’язку з позицій умоглядності, раціонального міркування, загальноприйнятих колективних суджень. Зокрема: «Релігію люди придумали для себе, щоб підкоряти інших людей. Сама віра не передбачає священиків, церков, пап тощо»; «Релігія — це загальне поняття. А віра — те, в що людина вірить, якась одна релігія»; «Релігія — це сукупність понять, вивчає різні віри. Релігія — це щось конкретне. Віра — індивідуальний вияв культури»; «Релігія — це певна форма, а віра існує всередині кожного»; «Релігія — оболонка, не дуже потрібна (обряди)»; «Вірить кожен у щось своє, а релігія — це різні обряди, витримувати піст»; «Релігія і віра — це разом і окремо. Віра повинна бути обов’язково, хоча без релігії їй важко існувати»; «Релігія — напрям, рух. Вір може бути багато, але головне, щоб вона була у кожного в душі і серці»; «Віра у щось, а релігія — це певний обов’язок, дії, які я, може, і не хочу виконувати».

Як правило, «активна» віруюча молодь не лише ототожнює поняття віри і релігії, точніше, не уявляє віру без релігійного вчення і навпаки — релігії без віри (про шо йшлося вище), але й не припускає можливості віри поза релігією або віри у «свого Бога». На її думку, віра не може існувати без глибокого знання засад релігійного вчення, без богослужінь і молитовної практики, без здійснення відповідних обрядів. «Церква — це храм душі. Я вважаю, її варто раз на тиждень відвідувати й віддавати часточку свого вільного часу Богові» (греко-католик); «Люди, що вірять в якогось «свого» бога, дуже далекі від віри, яку сповідую я... Люди повинні вивчати віру» (мормон); «Людина повинна обов’язково належати до якоїсь релігії, а не вірити «просто»... «Віра без справ мертва є». Вірити замало» (православна); «Просто вірити — це те саме, що дивитися на картину, але не малювати її. Ти не відчуєш усього» (баптистка); «Якщо віриш, то необхідно відвідувати церкву, обов’язково сповідатись. Наодинці із собою — це не віра» (римо-католичка); «Людина не може сама будувати свою теологію... я не бачив жодного успішного християнина, який не ходив би до церкви... Обов’язкова річ — це проповідь» (віруючий Церкви Повного Євангелія); «Віруюча людина поза церквою не спасеться. Вона в церкві є тілом Христовим» (віруючий Української автокефальної православної церкви); «Релігія – це духовна школа, релігія глибоко проникає в людину, треба практикувати віру, треба ходити до церкви, у житті чинити морально. А якщо Бог свій — це вже не те» (римо-католик); «Я вважаю, що це не дуже правильно — вірити у свого Бога, треба ходити в церкву й вірити в єдиного Бога» (греко-католик).

Значно рідше трапляються відповіді, в яких молоді члени церкви не такі категоричні. «Не обов’язково відвідувати церкву, головне, щоб людина щиро вірила» (греко-католик); «Відвідування релігійних служб не є обов’язковим. Кожна людина має право сама вирішувати, як їй вірити» (православна); «Людина повинна глибоко знати основи релігійного вчення, але може і просто вірити в якогось «свого» Бога» (крішнаїт); «Віра — частина життя людини. Людина віруюча потребує того, щоб знати Бога, і не важливо, до якої церкви вона ходить, Головне носити його у серці... У нас є багато друзів з баптистських церков, з православних, тобто люди шукають, займаються пошуком. Я вважаю, що необхідно просто знаходитися в церкві і, як каже Біблія, «не покидати зібрання своїх», тобто у зібранні отримувати слово й заряд радості. Бог не сидить на місці — він змінює життя. І якщо віра змінює твоє життя, то вважай, що це правильна віра» (віруючий церкви «Слово життя»); «Назви в Бога різні — це інша річ, але якщо людина вірить, значить, вона віддається Богові. Просто сидіти вдома й молитися можна, але для цього треба бути дуже досконалим» (крішнаїт).

Більшість респондентів, незалежно від їхньої ідентифікації щодо віри (хоча серед віруючих таких половина), переконана, що віра «утримує від поганих вчинків», «породжує почуття милосердя, співчуття, добра», «підвищує духовність людини».

Значна частина молоді відводить важливе місце компенсаторній функції віри. Віра (передусім релігійна) виступає в ролі душевного «стабілізатора». Вона дає емоційну втіху й надію на краще, допомагає долати небезпеку і стан невизначеності. Віра в Бога (для когось — у Вищий розум чи Абсолют) зводить до мінімуму невдоволення й розчарування, знімає психологічне напруження тощо. Твердження на кшталт віра дає «душевний спокій і силу, надію», «полегшення душевних переживань, страждань, негараздів, страхів», «впевненість» і «сенс життя» вибирали здебільшого віруючі (більше третини), досить часто ті, хто вагається між вірою і невір’ям, і ті, кому було важко відповісти на запитання про власне ставлення до віри, а також незначна частина невіруючих.

Віру як своєрідний інструмент збереження народної традиції («слідування традиціям свого народу») сприймають близько чверті віруючих і ті, хто вагається між вірою і невір’ям, а також 14% невіруючих та 9% тих, хто не визначився в питаннях віри.

Слід зауважити, що три згадані функції віри: морально регулююча, компенсаторна, традиційно-транслююча є домінуючими серед уявлень про її роль у молодіжному середовищі; це більшою мірою стосується віруючих і тих, хто вагається, меншою — тих, хто не визначився.

Що віра виконує світоглядну функцію, вважають в основному віруючі й певною мірою ті, хто вагається між вірою і невір’ям. Вони переважно погоджуються із твердженнями, що віра «формує уявлення про Бога, світ, космос, людину», «допомагає відчути зв’язок з надприродним (Богом, Духом, Вищим Розумом)», сприяє «очищенню душі, покаянню», вказує «шлях до вічного життя» й дає «примирення зі смертю».

Незначна частина віруючих (11%) зазначила також інтегративну функцію віри: «почуття спільності у вірі, належності до духовної сім’ї».

Водночас серед невіруючої молоді побутує переконання, що віра дає людині «можливість перекладати вирішення власних проблем і відповідальність на «вищі сили», а також «позбавляє людину волі, ініціативності».

Загалом же різко негативні оцінки ролі віри в житті людини серед молоді практично відсутні. Лише 5% вважає, що віра здатна «збіднити духовний світ людини», «негативно вплинути на психічне здоров’я», «зробити людину обмеженою й недалекою», «зробити рабським розум людини», «замістити раціональне осягнення світу», «завадити моральному вдосконаленню».

Із судженням про те, що «віра стала сьогодні модною, популярною» й тому дає можливість «бути як усі», погодилися також лише 5% опитаних (див. таблицю).

* * *

За що вони воюють?

Американські інтелектуали захищають право Сполучених Штатів на війну проти тероризму

12 лютого Інститут американських цінностей оприлюднив відкритого листа «За що ми б’ємося», підписаного 60 визначнимиї американськими інтелектуалами. Серед осіб, що підписали цей документ, найбільш цитовані політологи сучасності С. Гантингтон і Ф. Фукуяма, а також філософи, правознавці, соціологи та конфліктологи зі світовими іменами. Вчені захищають право США на справедливу війну й намагаються пояснити світові, що таке американські цінності.

Той, хто наважується розпочати війну, вважають автори листа, зобов’язаний мати на те чіткі моральні резони й недвозначно пояснити, що він намагається обстоювати. Вони вказують на п’ять «фундаментальних правд», які стосуються всіх без винятку і які утворюють підвалини їхнього світорозуміння.

1. Всі люди народжені вільними й рівними у правах і гідності.

2. Головним суб’єктом суспільства є людина, і легітимна роль держави полягає в тому, щоб захищати і створювати умови для всебічного розвитку людської особистості.

3. Людина природно прагне до пошуку істини щодо мети життя.

4. Свобода совісті й релігійна свобода є невідчуженим правом людини.

5. Вбивство в ім’я Бога суперечить вірі в Нього і є грандіозною зрадою універсальності релігійної віри.

Американські інтелектуали замислюються над питанням, що ятрить свідомість мільйонів і мільйонів їхніх співвітчизників після подій 11 вересня минулого року: чому? Чому ті, хто прагне нас знищити, хочуть це зробити? Так, говорять автори листа, часом американська нація виявляла зверхність до інших народів, а її політика не завжди була справедливою. Але зовнішня політика тієї чи іншої держави в жодному разі не може бути виправданням вбивства безневинних людей. Водночас у таких демократіях, як американська, уряд отримує свою владу від тих, ким він покликаний керувати; ця влада уособлює, принаймні частково, традиції, культуру й цінності суспільства. Американськими цінностями, наголошують інтелектуали, є передусім не безмежне споживацтво і свобода без відповідальності, а переконання, що кожна особа має невідчужену гідність. Найбільш прозорою політичною маніфестацією віри в трансцендентність людської гідності є демократія.

Вони переконані, що універсальна моральна істина існує і є доступною кожній людині. Американськими цінностями автори вважають також відкритість до інших поглядів і впевненість у тому, що релігійна свобода і свобода совісті є необхідною передумовою всіх інших свобод.

Найзначнішим для нас у цих цінностях, говорять автори, є те, що вони стосуються всіх без винятку, незалежно від раси, мови, пам’яті або релігії. Тому у принципі кожний може стати американцем. Тому кожний і стає. Люди звідусіль прибувають до нашої країни, де їх зустрічає статуя Свободи і повітря свободи. В історії жодна інша нація не будувала ядро своєї ідентичності — свою конституцію та інші базові документи — так прямо і однозначно на грунті універсальних загальнолюдських цінностей. Для нас жоден інший факт про нашу країну не є більш важливим.

Дехто вважає, що ці цінності не є всезагальними, що вони вирішальною мірою належать західній, предомінантно християнській цивілізації. Автори листа не погоджуються з таким судженням: «Ми усвідомлюємо досягнення своєї власної цивілізації, але ми віримо, що всі люди народжені рівними. Ми переконані, що певні фундаментальні моральні правди визнані в усьому світі».

Вчені, які належать до різних релігійних традицій, особливо замислюються над питанням про участь Бога в подіях 11 вересня. Їх об’єднує впевненість, що терор, який забрав життя тисяч людей різних віровизнань, не може бути виправданим Вищим Авторитетом. — інший шлях мислення призводив і призводить до катастроф. Світ повинен визнати релігійну багатоманітність і не намагатися змінити цю ситуацію на користь якоїсь однієї з релігійних традицій. Кожен, хто беззастережно впевнений у тому, що вища правда — саме в його релігії, не може вдаватися до наруги над іншими релігіями, бо це в кінцевому рахунку означатиме приниження його власної віри.

Будь-яка «священна війна», «хрестовий похід» тощо не лише підважують принципи справедливості, але відкидають саму релігійну віру, оскільки це є прагненням перетворити Бога на ідола, який може бути використаний у людських цілях. Американський народ вже був утягнутий у громадянську війну, де кожна сторона намагалася «перетягти» Бога на свою сторону. У 1865 р. десятий президент США А. Лінкольн сказав про це просто: «Всемогутній має свої власні цілі».

Ті, хто атакував нас 11 вересня, пишуть автори листа, прямо проголосили свою війну проти нас священною. Щоб зрозуміти, до якої катастрофи здатен призвести такий спосіб думання, досить звернутися до історії.

Автори листа визнають, що будь-яка війна жахлива сама по собі і що лінія поділу між добром і злом пролягає не між релігіями або суспільствами, — вона розтинає людські серця.

Всі ми — християни, євреї, мусульмани, наголошують вони, повинні робити все, щоб зупинити війну. Але бувають випадки, коли єдиною відповіддю на зло може бути тільки його зупинення. Бувають часи, коли війна стає не лише морально виправданою, але й морально необхідною. У листі говориться, що не можна визнати справедливою війну, яку розпочинають заради слави, територіальних надбань, реваншу за колишні поразки. Справедливою може бути лише війна на захист самих себе й тоді, коли всі інші спроби захиститися вичерпали себе.

Сполучені Штати та їхні союзники, переконані автори листа, ведуть війну не проти невинних і неозброєних людей і навіть не проти тих, хто скоїв злочин і просто має бути покараний. Вони спрямували зброю проти цілком конкретних сил, що шукають доступу до ядерної, хімічної та бактеріологічної зброї і є надзвичайно небезпечними. Організовані вбивці, чия мета — весь світ, є загрозою для всіх і кожного: «В ім’я загальнолюдської моралі й цілковито усвідомлюючи межі й вимоги справедливої війни, ми підтримуємо рішення нашого уряду й нашого суспільства вдатися до сили зброї».

Інтелектуали ще і ще раз наголошують, що Америка не воює ані з ісламом, ані з мусульманами. Вона прагне знищити загрозу, яка підважує фундаментальні засади сучасного світу, людську гідність і право на життя. Ми зробимо все від нас залежне, говорять вони, щоб наш народ не вдався до спокуси шовінізму та ультрапатріотизму, як це часто буває під час війни. Але водночас ми в один голос говоримо про те вирішальне значення, яке має для нас і наших союзників перемога в цій війні. Ми воюємо, щоб захистити себе самих, але разом з тим щоб захистити загальнолюдські цінності.

Одного дня ця війна скінчиться. Коли це станеться, на нас чекає велике завдання примирення. Ми сподіваємося, пишуть вчені, що, зупинивши глобальне зло, світ тим самим підвищить здатність міжнародної спільноти чинити справедливо. «Ми хочемо особливо звернутися до наших братів і сестер в ісламських суспільствах. Ми звертаємося до вас з усією щирістю: ми не вороги, ми друзі. Ми не повинні бути ворогами. Ми маємо так багато спільного. Існує так багато того, що ми маємо робити разом. Ваша людська гідність не менша за нашу, ваші права й можливості гарного життя не менші за наші — це те, у що ми віримо й за що воюємо. Ми знаємо, що дехто з вас сильно не довіряє нам, і знаємо, що ми, американці, частково самі відповідальні за цю недовіру. Але ми не повинні бути ворогами».

* * *

Майбутнє українського православ’я в опитуваннях відвідувачів інтернету

Яким буде найближчим часом православ’я України? Чи об’єднаються українські православні церкви? І що думає з цього приводу хай і не надто численна й зовсім не однорідна, але, як сказали б століття тому, така передова народна верства, як користувачі Інтернету?

Звернімося перш за все до сайту Служби релігійної інформації (мається на увазі РІСУ. — ред. РІСУ), який робиться у Львові. На англомовній версії сайту із 179 відвідувачів кожний десятий вважає, що українські православні об’єднаються через 50 років, а кожний четвертий — що ніколи. Але майже половина опитаних певна, що це станеться в найближчі 5 років. Відвідувачі україномовної версії сайту дещо менш оптимістичні: третина з них не вірить, що православні України об’єднаються хоч коли-небудь.

Природно, що проблема об’єднання, про яке йдеться вже багато років і яке все ще лишається нездійсненною мрією, безпосередньо пов’язана з тим, чи буде об’єднана церква незалежною, тобто автокефальною, і чи буде ця автокефалія визнана всіма Православними церквами світу. Цікаво, що майже третина відвідувачів сайту московської газети «НГ религии» на запитання «Як ви ставитеся до української православної автокефалії?» вілповіли: позитивно, Україні необхідна незалежна від Москви церква. Ще 10% пояснюють своє позитивне ставлення до автокефалії українського православ’я тим, що лише в такий спосіб можна подолати церковний розкол в Україні. Майже кожен п’ятий ставиться до автокефалії негативно, бо не бачить необхідності в поділі російського й українського православ’я, а понад третина – тому, що це буде вигідно ворогам православних слов’ян.

Це, нагадаємо ще раз, сайт московської газети. Що думають з цього приводу відвідувачі сайтів київських газет або навіть офіційного сайту Української православної церкви Київський патріархат наразі невідомо — бо останній, скидається, останнім часом зовсім не оновлюється.

Що ж до відвідувачів сайту Української православної церкви в єдності з Московським патріархатом, то певне уявлення про їхні налаштування дають відповіді на запитання «Яку назву для Православної церкви в Україні ви вважаєте найбільш прийнятною?»: для двох третин такою є назва «Руська православна церква».

Іншими словами, користувачі Інтернету, чутливі до проблем православ’я — а таких більшає буквально на очах, православний Інтерет розвивається просто-таки бурхливо, — зрештою відображають усю складність і заплутаність православної української драми. Крім усього іншого, вона полягає й у тому, що найпесимістичніший сценарій, згідно з яким православним в Україні ніколи не вдасться об’єднатися, нині не виглядає таким неймовірним, як 10 років тому. Розколи мають власні закони і свою інерцію. Через кільканадцять років гострота протистояння може зникнути, але розділення, яке унеможливить участь Православної церкви у формуванні модерної української нації, залишиться. І тоді церкві буде дуже важко, якщо взагалі можливо, претендувати в історії на статус Церкви національної. Втім, нагадаю, песимістичні сценарії — це не обов’язково той шлях, який обирає примхлива історія.

* * *

КОСОВО: доля східних християн

Лист директора Кестон-коледжу

Дорогі друзі Кестона, відразу після трагедії 11 вересня багато хто, і я також, побоювалися, що Захід почне звинувачувати весь ісламський світ. Але загалом ці побоювання не виправдалися. Якщо в чомусь журналісти та лідери урядів і заходили занадто далеко, то скоріше у прямо протилежному, применшуючи значення фактів, що могли б спотворити сучасне обличчя ісламу як релігії миру й толерантності.

Іншим релігіям і культурам не так пощастило. Часом етнічній або релігійній групі може настільки не таланити, що її назавжди буде занесено в розряд лиходіїв. Зло, заподіяне такою групою, відоме всім, але зло, перенесене нею самою, залишається непоміченим. Усі її члени, і пасивні спостерігачі й навіть активні дисиденти, змушені розплачуватися за діяння своїх грішних побратимів. Така доля християн Сербської православної церкви.

Кестонський інститут — відданий захисник свободи совісті всіх щиро віруючих, навіть найнепопулярніших. Саме тому кореспонденти Кестонської служби новин Джералдін Фейган і Бранко Белаяц недавно здійснили поїздку в Косово, багатостраждальну провінцію, де православні серби й албанські мусульмани століттями жили поруч і боролися між собою. Три року тому НАТО піддало сербів найдужчим, наймасованішим повітряним бомбардуванням від часів Другої світової війни, щоб покласти край утискам албанців у Косово. Формально Косово залишається провінцією Сербії, але насправді влада розподілена між адміністрацією ООН, миротворчими силами НАТО й албанцями, що раніше переслідувалися. Серби тепер виявилися у становищі жертв «етнічної чистки» з боку албанців; кількість населення косовських сербів скоротилася до малої дещиці довоєнного показника. На практиці серби буквально позбавлені влади, за винятком кількох невеликих містечок.

З моменту закінчення війни в середині 1999 року албанські терористи фізично знищили або піддали актам вандалізму, часто навіть за допомогою вибухівки більше ста сербських православних церков. Жодний терорист не був засуджений або хоча б заарештований. Серед сербів, що постраждали від нападів, є православні ченці, які давали притулок албанським мирним жителям до і під час війни ще в той час, коли албанці були не гонителями, а гнаними.

Поставте собі запитання: якою могла б бути реакція Заходу, якби сотня баптистських церков, або католицьких монастирів, або сотня синагог стали жертвами лютих нападів тільки в одній невеликій провінції однієї країни протягом двох років? Резонанс у засобах масової інформації був би, поза сумнівом, величезним — подібно до фурору, спричиненому в 1990-х роках расистською змовою — підпалом «чорних» церков в Америці. Але з приводу терору щодо сербських церков англомовні ЗМІ в основному вперто мовчать. Офіційні особи ООН у Косово, судячи з усього, не зовсім усвідомлюють факт терору проти Православ’я. Один із співробітників ООН сказав Кестону, що йому нічого не відомо про зруйновані після прибуття сил НАТО в 1999 році релігійні об’єкти: «Все це — прямий наслідок війни», — сказав він. На ділі православна каплиця на цвинтарі у 30 кілометрах південніше Приштини, столиці Косово, була на початку листопада 2001 року зруйнована трьома вибухами. А за декілька днів до цього серби, які відвідували православний цвинтар у самій Приштині, виявили, що більшість могил зруйнована або сплюндрована.

Будь-який компетентний дослідник скаже вам, що релігійний конфлікт є головною складовою історії Балкан останнього тисячоліття. Однак Кестон бачив, що на книжкових полицях місії Організації з Безпеки і Співробітництва в Європі стоїть одна-єдина публікація про релігійне життя в Косово. Цікаво, чи можна знайти де-небудь в Європі хоч один офіс ОБСЄ; де б на полицях стояла всього одна публікація, скажімо, про свободу преси? Зайве нагадувати, що ОБСЄ не опублікувала жодного самостійного звіту на цю тему. О. Сава Янич з Дечанського монастиря сказав Кестону, що хоча Сербська православна церква є «єдиним вцілілим інститутом, що представляє сербський народ у Косово», релігія «повністю виключена зі сфери уваги» міжнародних властей.

О. Сава високо відгукнувся про італійський контингент миротворчих сил НАТО, який охороняв монастир за допомогою десяти танків і понад те надавав іншу допомогу. З другого боку, він сам та інші особи, з якими розмовляв Кестон, відгукувалися про адміністрацію ООН у набагато більш спокійному тоні. Травневий 2001 року звіт ООН про захист і відновлення об’єктів важливої культурної спадщини в Косово явно спрямований проти православних церков і монастирів, навіть якщо ці будівлі складають більшість культурних пам’яток провінції, зведених до XVI століття. Угорський радник ОБСЄ сказав Кестону, що навесні 2000 року він звертався до співробітників ЮНЕСКО з питанням про захист релігійних об’єктів, але «їх це зовсім-зовсім не цікавить».

Власті ООН не бажають прислухатися й до релігійних потреб мусульманської більшості в Косово. Далеко не всі із сотень зруйнованих сербами до початку натовських бомбардувань мечетей були відновлені або збудовані наново. Спонсори з таких країн, як Саудівська Аравія, де переважає ваххабистська гілка ісламу, відновлюють тільки об’єкти, витримані в суворому стилі. Албанські мечеті, навпаки, тяжіють до більш складного, витіюватого стилю, що склався під впливом турецької традиції. Фінансовані Саудівською Аравією будівельники на ділі намагаються стерти з лиця землі албанські релігійні будівлі XVI століття. Це все одно, що перебудувати Вестминстерське абатство у стилі баптистської каплиці.

Після серії бомбардувань 1999 року дипломат з Вірменії з гіркотою сказав мені, що в конфлікті між східними християнами й мусульманами Захід завжди стає на бік останніх. Це явно не так: досить запитати чеченських мусульман. Проте значна частина західної секулярної еліти страждає якоюсь формою алергії до визнання східних християн жертвами, а не гонителями — не зважаючи на конкретну ситуацію. Заходу необхідно правдивіше ставитися до власних секулярних ідеалів, проводити емпіричні дослідження і тверезий аналіз. Вигравши в Косово громадянську війну на стороні албанців, ми взяли на себе моральний борг прийняти виклик моторошної правди про те, що там відбувається сьогодні, й діяти відповідним чином.

Ларрі УЗЗЕЛЛ, директор Кестон-коледжу

Кестон-коледж (Оксфорд, Великобританія) займається дослідженням ситуації у сфері релігійної свободи в комуністичних і посткомуністичних країнах. Фундатором цієї незалежної і не фінансованої державою організації був англійський священик Майкл Бурдо, який отримав 1964 р. листа від православних України й жахнувся жорстокості переслідувань віруючих в СРСР. Через кілька місяців біля напівзруйнованої московської церкви Бурдо зустрів двох жінок, які подолали сотні кілометрів, щоб знайти іноземця, який розповів би світові про страждання християн. Дивовижно, але це були ті самі українки, які написали листа. З цієї події почалася діяльність Кестона.