Релігія R1A
Індоєвропа
Європейський та індійський субконтиненти, два захищених притулки народів і культур, попри географічну віддаленість, доволі активно взаємодіяли в різні історичні періоди. Грецькі джерела (Нонн, Полієн, Аполлодор Афінський) згадують, що експедиції в Індію здійснювали Діоніс і Геракл, залишивши там своїх нащадків. Індійське військо воювало в Троянській війні на боці Трої під прапором Мемнона (Диктіс Критський). Греки (явани) під проводом Судакшини брали участь у битві на Курукшетрі на стороні Кауравів (Магабгарата 5.19.21).
Індійський похід Александра Македонського заклав численні мости між двома цивілізаціями, на завойованих територіях постали Греко-Бактрійське та Індо-Грецьке царства, де відбувалася амальгама грецької та індійської культур, панівною релігією був буддизм. Через Хайдерський прохід не лише вторгаються війська, а й відбувається активна караванна торгівля маршрутами Шовкового шляху. З відкриттям мусонної навігації Індійським океаном з Індії до Європи налагоджується жваве постачання спецій, яке сягає піку в часи розквіту Римської імперії. Активна торгівля сприяє розвитку міжкультурних контактів, обміну науковими, мистецькими та духовними знаннями. Александр вражений здібностями індійських гімнософістів («голих філософів»), імператор Октавіан Август отримує ініціацію в Елевсинські містерії спільно з членом індійської дипломатичної місії Зарманохегом, який потім здійснює акт самоспалення. Індія стає важливою, хоч і маловивченою частиною греко-римської ойкумени. Після занепаду Риму активний зв’язок між двома субконтинентами уривається, відновлюючись лише в епоху європейських колоніальних завоювань.
Для знайомства Оксиденту з Орієнтом підкорення Індії Великою Британією мало не менше значення, ніж захоплення хрестоносцями Палестини. Вже в 16 ст. перші дослідники, що займалися вивченням місцевих мов, зокрема автор «Кріста пурани» єзуїт Т.Стефенс, звертають увагу на схожі риси між індійськими і європейськими мовами. У 18 ст. Ґ.Кордю та В.Джонс на підставі компаративної лінгвістики демонструють очевидні паралелі між санскритом, латиною, грецькою та іншими європейськими мовами, відкриваючи еру індоєвропейських досліджень. Ф.Шлегель першим постулює існування сім’ї «індогерманських» мов, які виникли з первинної мови-джерела.
Романтичне захоплення Сходом, більша рафінованість та комплексність санскриту в порівнянні з європейськими «родичами», резистентність індійського цивілізаційного ядра схиляють перших дослідників до того, що вихідним ареалом виявленої спільності є саме Індія, звідси здійснювалася концептуальна, лінгвістична та, ймовірно, міграційна експансія на євразійський обшир. Вольтер писав, що, на його переконання, «все прийшло до нас з берегів Ґанґу – астрономія, астрологія, метемпсихоз». Відомий українцям своєю «лінією» генерал-губернатор Індії Дж.Керзон вважав, що «індійська раса розгалузилася і розмножилася в індоєвропейську сім’ю». Попри подальшу маргіналізацію гіпотези «індійського походження» (Out-of-India theory), наприкінці 20 ст. вона знаходить нових прихильників (К.Ельст, Ш.Талаґері, Н.Казанас).
На противагу їй, починаючи з 19 ст., домінуючою стає теорія «арійського вторгнення» (Aryan Invasion Theory), яка надає теоретичне підґрунтя для легітимізації британського імперського правління. Біля її витоків стояв один зі «стовпів» західної санскритології М.Мюллер, який, попри європейський і християнський супрематизм, в пізніший період свого життя компліментарно висловлювався стосовно індійської культури. Праарійська народність мала сформуватися десь в районі Кавказу і звідти поширитися на захід в Європу і на схід в Індію, породивши два відмінних цивілізаційних типи. Оскільки археологічних слідів насильницької зміни культур в Індії не виявлено, «арійське вторгнення» нині схильні називати «арійською міграцією». Дискусії щодо її гіпотетичних маршрутів тривають до цього часу.
Базовою в наукових колах вважається курганна гіпотеза, висунута М.Гумбітас, яка пов’язує батьківщину протоіндоєвропейців (Urheimat) з причорноморськими та прикаспійськими степами та охоплює частину території сучасної України. Інші теорії, що виводять Urheimat з Анатолії, Вірменії, чи Ірану так чи інакше мають умовно кавказьке тяжіння.
До екзотичних варто віднести теорію полярного походження, яку зокрема виклав Б.Г.Тілак («Арктичний дім у Ведах», 1903). Авеста свідчить, що перша земля (Airyanəm Vaēǰah), дарована Агура Маздою стала непридатною для життя людей через похолодання – зима тривала 10 місяців (Вендідад 1.1-1.3). За північними вітрами розташована Гіперборея – захищений горами теократичний край лісів і вічної весни. Гіперборейці підтримували зв’язок з Елладою через храми Аполлона в Делосі і Дельфах. У дельфійському храмі – одному з основних духовних центрів еллінів, де знаходився «пуп світу» омфал, зберігався також срібний диск – дарунок Аполлону від індійців (Філострат. Життя Аполлонія Тіанського 2.9). Якщо ж «загнути» Гіперборею за полярний горизонт потрапляємо у «внутрішню землю» (hollow earth) езотериків, до якої також звертаються міфи різних народів світу, що описують подорожі в підземні світи.
Лідери німецького нацизму взяли на озброєння змішану з нордизмом арійську ідею, витоки якої лежали в расових теоріях другої половини 19 – початку 20 ст. (Ж.Гобіно, М.Ґрант), езотеричних і теософських концепціях, досягненнях німецької індологічної школи. Захоплення нацистської верхівки східною містикою призвели до появи псевдодуховних покручів, що ідеалізували «расовий анархізм» (за Т.Снайдером) Гітлера та деїфікували його особу (Савітрі деві).
Після Другої світової війни спостерігається новий спалах інтересу до Індії, тепер з боку західної молоді та інтелектуалів, розчарованих ситуацією в своїх країнах. Повторюючи колишні караванні маршрути, вимальовується Велика стежка хіппі від Лондона до Катманду, яка уривається лише після Іранської революції та радянського вторгнення в Афганістан. Численні індійські ґуру завойовують серця європейців і американців, західні послідовники масово приймають посвяту в індійські даршани.
У 21 ст. нового поштовху індоєвропейським дослідженням дали результати генографії, які доповнили філологічні, літературні та археологічні знахідки. Домінування на обширних теренах Східної Європи, Центральної та Південної Азії гаплогрупи R1a та її відгалуження R1a1a, що означає походження від спільного чоловічого предка (Y-хромосома), унаочнило існування не лише культурно-лінгвістичної, а й генетичної спільності народів, що проживають на євразійському просторі.
Гаплогрупа R1a1a, яку інколи називають «арійським геном» є переважаючою в близько 50% українських чоловіків. Тобто по чоловічій лінії ми ближче споріднені з мешканцями Північної Індії, ніж західними європейцями – носіями гаплогрупи R1b. По материнській лінії (мітохондріальна ДНК) така відповідність не спостерігається.
Нащадки Яфета
Стосовно етимології слова «арій», яке для науковців початково було зручнішим у використанні ніж «індоєвропеєць», немає повної згоди. Його пов’язують з семантичними коренями, що означають рух, зростання (санскритське ṛ), прославляння (санскритське āryanti), плуг (латинське arare, слов’янське орати), вільна людина (давньоірландске aire, хетське arawa), воїн (давньогрецький бог Ares та епітет Areios, давньогерманське плем’я harii), друг (санскритське божество Āryaman, авестійське airyaman, хетське ara).
Як етнонім його пов’язують з авестійськими та ведичними конотаціями. Зокрема воно відображено в сучасній назві історичної Персії – Іран. Дарій І називає себе «королем королів…, арійцем, арійського походження», останній шах Ірану Мохаммед Резі Пахлаві носив титул Âryâmehr (світло аріїв). Вірменські автори та Геродот називають арійцями мідійців. Грецькі вчені (Ератосфен, Страбон) окреслюють Аріану як територію, що тягнеться від Інду на сході до сучасної іранської провінції Керман на заході та повністю включає теперішній Афганістан. Закони Ману (2.22) описують Ар’яварту як територію між Аравійським морем та Бенгальською затокою, між Гімалаями на півночі та горами Віндг’я на півдні. Арією античні автори називають також Тракію.
В Індії означення «арій», яке переважно перекладається з санскриту як «шляхетний» («господар» за визначенням Паніні), мало швидше культурно-релігійне, а не етнічне забарвлення. Схожим чином поняття «римлянин», первісно латинянин, згодом було розширено на всіх членів імперської політичної спільноти. Брагманічна традиція надає виключної ваги ритуальній і кастовій чистоті, однак арій характеризується передусім своїми внутрішніми якостями, а не родоплемінною приналежністю. Крішна, картаючи Арджуну за небажання вступати в бій (Бгаґават-ґіта 2.2), називає його поведінку неарійською (анар’я) і такою, що не веде до Сварґи (асварґ’ям).
У сенсі елітарності це слово використовується і в буддизмі, де, зокрема, чотири шляхетні істини (чатварі ар’ясатьяні) можна дослівно перекласти як «чотири арійські істини». У пізнішій буддистській традиції до аріїв відносять лише 8 категорій адептів найвищого рівня, які вже ніколи не перевтілюватимуться у нижчих формах життя.
Хоча в древніх індійських текстах і немає наголосу на племінній приналежності, Пурани, як і Біблія, детально описують династичні дерева великих правителів-мудреців (раджариші). Брагмани і деякі кшатрійські клани зараховують себе до ґотр – родоводів, започаткованих славними предками. Пуранічна ортодоксія відносить окремі трансгімалайські народи (саки, явани, камбоджа, пахлави тощо) до нащадків кшатрійських родів, які деградували через ігнорування брагманічних ритуалів, хоч і продовжували розмовляти арійськими мовами (Закони Ману, 10.43-45).
Виснуваний європейськими дослідниками зв’язок праарійців з Кавказом (звідси й англомовне означення європеоїдної раси як Caucasian) був важливим з огляду на біблейські уявлення – десь на Кавказі мав причалити Ноїв ковчег і звідти поширитися післяпотопне людство. У генеалогії нащадків Ноя предком індоєвропейців прийнято вважати Яфета. Буття 9.27 містить пророцтво «нехай Бог розпросторить Яфета, і нехай пробуває в наметах він Симових, і нехай Ханаан [син Хама] рабом буде йому», що можна трактувати як велике поширення арійських племен і їхнє духовне знаходження в семітській концептуальності авраамічних релігій – іудаїзму, християнства та ісламу.
Втім, нащадки Яфета сформували й власні розвинуті духовні форми – релігії древніх Ірану, Греції, Риму та Індії. Народжені в Індії релігійні системи (індуїзм, буддизм, джайнізм, сикхізм) мають сотні мільйонів послідовників по всьому світу.
Шатапатха брахмана (1.8.1) оповідає історію глобального потопу, від якого рятується прабатько сучасного людства Ману (Вайвасвата), ім’я якого зафіксоване в індоєвропейских мовах для позначення людини (man, manava) та людства (manusya, mankind) загалом. Згідно з індійською традицією, його корабель причалив в районі теперішнього містечка Маналі в Гімалаях. Тут же розташований ймовірно єдиний в Індії храм Ману. Нащадки патріарха сформували дві царські династії – сонячну і місячну. Саме цього Ману в доволі негативному контексті згадує Т.Шевченко в своєму «Щоденнику» (запис від 27 вересня 1857 р.).
Ми не знаємо чи у випадку Ноя і Ману, як і вавілонського Утнапіштіма, йдеться про різні інтерпретації однієї історії, чи після потопу змогли врятуватися кілька майбутніх родоначальників. Однак, для зручності, назвемо спочатку виявлену філологами, а потім підтверджену генетиками індоєвропейську спільність народів яфетичною.
Минуть тисячі років після потопу і нащадки Яфета, наслідуючи приклад свого прадіда, побудують великі кораблі і помандрують за горизонти, розширюючи кордони лінгвістичної Аріяни до тихоокеанського узбережжя Америки, берегів Південної Африки та Австралії (Дж.Фіске). І хоча вкрай складно встановити звідки саме з’явився перший індоєвропеєць, а отже і праукраїнець, можна спробувати окреслити духовність, яка йому притаманна.
Отже, в західному та центральному ареалі свого євразійського географічного поширення яфетичні народи приймають авраамічні релігії – християнство та іслам, на Сході зберігають власне дгармічне духовне ядро у вигляді ведичної традиції.
В історії Ноєвих синів ми не знаходимо відмінностей у поведінці Сима і Яфета. Обидва виявляють належну повагу до батька, що може розглядатися і як метафора притаманної їм духовності. Адже земний батько репрезентує Батька небесного (Dyaus Pitr, Djous Pater, Zeus Pater). Нащадки Хама не можуть сформувати власної вищої релігійної системи через відсутність належної внутрішньої відповідності.
Авраамічні релігії, поширюючись серед індоєвропейських народів, вбирають місцеві духовні форми, помітно яфетизуються. Це справедливо як для розквіту суфізму в ісламізованій Персії, так і для християнства, яке, вирісши за рамки невеликої іудейської групи, опановує культурний простір Європи, проникаючи в товщу яфетичних еллінських смислів.
Мова не лише про інтеграції язичницьких культових елементів, що, зокрема, добре простежується в Україні. Сама ідея втілення, «аватаризації» Бога в Христі є антагоністичною до семітського віровідчуття, але цілком близька індоєвропейцям, які допускають складні та суперечливі форми контакту Божественного зі світом. Нащадок царського роду Давида Ісус Христос народжується в хліві, серед звірів, у геть неаристократичній обстановці, після народження змушений переховуватися. Царевич Васудева Крішна з’являється на світ в тюрмі, батько потайки переносить Його до гаїв Враджу, де Він проводить дитинство серед пастухів. І Ірод, і Камса вбивають немовлят, намагаючись знищити Ісуса та Крішну.
Центральна для християнства ідея самопожертви Бога присутня також в індуїзмі. Вішну є бенефіціаром жертвоприношення, втіленим жертвоприношенням (Яджна), і Сам стає жертвою, боги ділять Його на частини і вичавлюють з Нього напій соми (Шатапатха брагмана 14.1.1).
Складний церковний ритуал з загадковими елементами (церковний престол як Гріб Господній, антимінс з мощами), таїнства, обожествлення їжі і вина, використанням в поклонінні співів і музики, мистецька репрезентація духовних форм, культ Богоматері (з «арійським» іменем Марія), пошана предків, елементи вегетаріанства (піст) та багато інших аспектів єднають християнство з тисячолітніми яфетичними практиками. Примітно, що протестантизм, як рух до відновлення біблійних коренів християнства, в першу чергу відкидає яфетичні шати Церкви.
Якщо семітські релігії характеризують строгий монотеїзм, то яфетичним культам більшою мірою властиві поліморфізм, духовна синтеза та толерантність. Крішна виражає це словами «серед представників філософських доктрин Я – різноманітність поглядів» (Бгаґавата-пурана 11.16.24). У порівнянні з ісламом та іудаїзмом християнству назагал властива більша терпимість. Ісус залишає відкритим основне питання про Свою природу, відповідаючи Понтію Пилату: «ти кажеш» (Луки 23:3).
Лісова пісня
Природною домінантою семітських релігій, що суттєво впливає на їх характер, є пустеля, ключем до яфетичних духовних форм вбачається ліс. Візуально це втілено, зокрема, в пластиці християнських готичних храмів, що постають як метафора райського саду і вертикаль лісових дерев (о. О.Гірник), в рослинних формах бароко.
Пустеля – екстремальне середовище, де біблійний заповіт панування людини над природою (Буття 1:28) набуває радикальнішого сенсу, ніж пуранічна історія про магарджу Прітху, який за відмову плодоносити погрожує Землі знищенням (Бгаґавата-пурана 4.17-18). Успадкована від Ноя любов до всього живого проявляється в його нащадках по-різному. Лісовий дух схильний до «екологізму» (в Пуранах людина – одна з багатьох мільйонів життєвих форм, чимало з яких значно перевершують її за своїми можливостями), пустельний – до «антропоцентризму». І вже сучасний наступ антропогенної пустелі на глобальний ліс створює відчуття перед-апокаліптичної драми, де розв’язка бачиться не як поява нового едемського саду, а як видіння священного міста – Небесного Єрусалиму для врятованого обраного людства (Об’явлення І.Богослова 21-22). Безумовно, техногенний Молох є породженням антихристиянського духу, якому протистоїть Церква, зокрема, в особі Вселенського «зеленого» патріарха Варфоломія І, який оголосив екоцид гріхом. Але правдиво і те, що екологічний рух знаходить ширший відгук в неоязичницькому середовищі, для якого природа наділена сакральністю.
Священні гаї зустрічаємо в народів всього індоєвропейського простору. В лісі складають свої гімни співці Вед, він дає притулок, їжу та можливість усамітнення аскету, надихає його багатоманітністю і гармонією. Індійськими лісами подорожує в вигнанні Рама, тут знаходять притулок герої Магабгарати Пандави, в лісі закінчує свій земний шлях від стріли мисливця Крішна. Володарем звірів (Пашупаті) називають великого лісового містика Шіву.
Іконічний український Мамай занурюється в музичну медитацію під деревом, що й саме мабуть є відгалуженням вселенського Дерева Життя. Тарасів «садок вишневий» як канон локалізованого земного раю. Григорій Сковорода не даремно називає свій поетичний збірник «Сад божественних пісень», де «о діброво! о зелена, о мати моя родна» перегукується з ніжним гімном богині лісу Араньяні у Ріґ-веді (10.146). Мандрівним кредо наш видатний філософ наче тяжіє до аскетичного ідеалу садгу, мільйони яких донині подорожують дорогами Індії, скріплюючи павутину її святих місць. Та й невід’ємний від традиційного християнства інститут чернецтва, ймовірно, вперше поширився в часи розквіту буддизму. А згадуючи про роль Києво-Могилянської академії в житті Сковороди, можна також пригадати, що першим в світі університетом вважається буддистська Наланда.
Образи Ріґ-веди, окремі гімни якої переклала Леся Українка, проглядають у «Лісовій пісні» (О.Огнєва) – «Аранья санґіт» у перекладі на бенгалі М.Гош. Значний інтерес до індійської спадщини мав Іван Франко, якого в дитинстві називали «лісовою душею». Його перу належать перекладені українською уривки з Магабгарати і буддистського канону (Сутта-ніпата). Чимало історій у казковому лісовому циклі Івана Яковича «Коли ще звірі говорили» є адаптаціями індійської Панчатантри.
Вектор інтересу, окреслений великими українськими інтелектуалами, продовжив перший український санскритолог Павло Ріттер, репресований у 1939 році. Цього ж року, захищаючи Карпатську Україну, гине полковник Колодзінський, який у своїй військовій доктрині проголосив сферою інтересів України територію до Алтаю. У 1933 році закінчив життя самогубством апологет «азіятського ренесансу» Микола Хвильовий з його девізом Ex Oriente lux («ох, ви сосни мої – азіятський край»). У 1942 р. замордовано в тюрмі батька української орієнтології Агатангела Кримського. Сходознавча школа, що зароджувалася в Україні, була цілковито розгромлена радянським режимом та, на жаль, повноцінно не відновлена до цього часу.
«Неначе в книгах праарійських підкова, човен і стріла, в діброві сяє срібне військо, шумлять санскритськії слова» (Б.І.Антонич, Зелене Євангеліє. Міт). Рух української думки в Індоєвропу, до лісової медитації буде продовжено. Адже і історично, і лінгвістично, і генетично, і духовно ми є частиною великої індоєвропейської загадки.
