Релігія, релігійність і церква в Угорщині та Центрально-Східній Європі
Факти та спроби інтерпретації
У комуністичних країнах соціологія завжди балансувала між інтересами офіційної політики й ідеологічної опозиції. На характер соціологічних досліджень впливали прагматичні міркування, що поряд з відносною слабкістю всіх емпіричних досліджень у соціальних науках обмежувало можливості соціології релігії. Зміни на краще розпочалися в 80-х роках. Східна Європа почала приєднуватись до міжнародних порівняльних досліджень, таких як Європейське дослідження цінностей (яке співвідносилося зі Світовим дослідженням цінностей у 1981, 1991 та 1996 рр.), Міжнародна програма досліджень (Модуль релігій, 1991), Євробарометр тощо. Пошук у цих напрямках триває й нині. Зростаючий обсяг соціологічних досліджень у Східній Європі взагалі та змін у релігійних процесах зокрема дає матеріали для порівняльного аналізу та узагальнюючих інтерпретацій.
Цю статтю можна розглядати, з одного боку, як звіт про емпіричні дослідження і як намагання пояснити ситуацію в Угорщині, а з іншого — як прагнення зробити внесок у дискусію про релігійний розвиток у Східній Європі. Спостереження, які випливають з емпіричних досліджень, та тези, що їх інтерпретують, подано у статті окремо.
Отже, спостереження 1. Угорщина (разом з іншими відносно модернізованими країнами Східно-Центральної Європи, такими як Чеська Республіка, Хорватія та Словенія) пережила глибокий релігійний занепад у 60—70-ті рр. і трохи неочікуване невелике, але постійне зростання релігійності всіх вікових груп (не обов’язково для всього населення в середньому) починаючи з кінця 70-х рр. Релігійний розвиток — це не лінійний процес, в цьому регіоні він більше схожий на синусоїду. (Мал. 1).
Спостереження 2. Релігійність — це один з показових елементів зростаючої соціально-культурної диференціації. Релігійно активна частина населення складається частково з літніх, менш освічених сільських мешканців і частково — з інтелігенції похилого віку. Перша група чисельно більша. Це стає більш очевидно, якщо ми звернемося до групи осіб, які цілком однозначно є нерелігійними (Мал. 2). Невелика кількість випускників релігійних навчальних закладів в активному віці свідчить про досить обмежені можливості артикуляції і передання нащадкам релігійної культури.
Спостереження 3. Існує кореляція між віком і релігійністю. Ще важливішою здається різниця між високим рівнем релігійності довоєних поколінь і низьким її рівнем у поколінь, соціалізація яких припала на добу комунізму. Різниця між релігійністю поколінь (особливо якщо враховувати деномінаційну належність) є більшою в модернізованій частині Східно-Центральної Європи (у Чеській Республіці, Угорщині, Хорватії та Словенії), ніж в інших європейських країнах. Грунтуючись на цьому факті, можна зробити й прогноз. Протягом наступних десятиліть зміна поколінь продукуватиме зниження питомої ваги релігійних осіб у загальній масі населення (навіть якщо релігійність у кожній віковій групі підвищується).
Спостереження 4. Модернізація передусім спричинила поділ суспільства на три групи: велику групу християн, які «вірять, але не належать», і менші групи практикуючих (активних) християн і невіруючих. Руйнування системи традиційної культури (це стосується переважно родини) та релігійних інституцій (наприклад, організацій та діючих релігійних спільнот) за комунізму призвело до розриву спадковості релігійного буття суспільства та релігійної традиції. Наслідком стала тенденція до звуження кола тих, хто «вірить, але не належить» і збільшення (передусім) кількості невіруючих та «організованих» віруючих (у традиційних і нових церквах).
Спостереження 5. Відносини між релігією і суспільством, церквою і державою мають власну історію, відносно незалежну від віри та безвір’я. Багатообіцяючі соціальні сподівання стосовно ролі та місця церков панували в соціальній атмосфері середини 80-х — початку 90-х рр. Престиж церков переважав престиж усіх інших інституцій. Але відтоді церкви розчарували багатьох людей, їхня соціальна роль стала предметом дискусій.
Спостереження 6. Протягом останніх 50 років церковна структура зазнала важливих змін. У житті церкви знайшли своє відображення властиві суспільству тенденції до диференціації та атомізації. Перша тріщина всередині церкви проявилася у 1964 р. після підписання договору між Угорською державою і Ватиканом, що, по суті справи, проігнорував переслідування людей, які прагнули до життя в релігійній громаді та релігійної освіти для своїх дітей. Наступна зміна полягала у втраті стуктурної єдності. У середині 60-х років попередню структуру змінили сотні й тисячі розрізнених ініціатив, особливо в релігійних неформальних групах. Кожна з них відстоювала тільки свою доктринальну форму християнства за наявних умов. Ці малі угруповання намагалися приховати свою підпільну діяльність — й опинилися в ізоляції. Все розмаїття цих переконань стало очевидним тільки після 1990 р. Властивий попереднім часам брак комунікацій нині перетворився на недовіру, обопільне несприйняття відмінних поглядів, напругу як усередині кліру, так і між молоддю й літніми людьми, між консервативними і прогресивними віруючими, між церковною адміністрацією й мирянами. Відродження офіційної церкви спричинилося до відтворення ієрархічної церковної структури управління, але не привело (можливо, навіть не намагалось) до об’єднання всіх спонтанних релігійних утворень в єдину систему.
Спостереження 7. Культурний розлом між церковною спільнотою й іншими верствами суспільства призводить до напруги як усередині церковної організації, так і в церкві як у соціальній системі. Такі факти як: 1) неспроможність церковної більшості сприйняти ідеї плюралізму, 2) соціальна маргіналізація та ізоляція віруючих, 3) брак порозуміння й недовіра поміж членами церкви та 4) домінування застарілих уявлень щодо християнської віри та церкви стали причинами того, що молоді міські віруючі, які живуть у плюралістичному й нерелігійному оточенні (мал. 3), опинились у досить делікатній ситуації. Вони почуваються мовби між вогнем і полум’ям.
Зазначені емпіричні спостереження можуть бути доповнені кількома пояснюючими тезами.
Теза 1. У другій половині XX ст. в Угорщині відбулися значні соціальні та культурні зміни. Їх не можна повністю пояснити ані тільки модернізацією суспільства, ані теоріями авторитаризму та тоталітаризму. Поясненням може бути певна комбінація цих чинників. Поза всяким сумнівом за часів існування комуністично-партійної держави було здійснено значні кроки в напрямку соціально-економічної модернізації: руйнування попереднього патерналістського соціально-політичного устрою; скасування феодальної аграрної системи великих латифундій; індустріалізація та урбанізація; зміни в соціальній структурі, зменшення кількості сільського населення; підвищення рівня обов’язкової і доступної освіти.
Ці зміни, однак, були проведені без суспільної згоди та підтримки. Більше того, вони були запроваджені несподівано і призвели до небажаних соціальних наслідків. Соціальні та демографічні зміни зруйнували суспільну мережу та традиційну культуру, спричинили невизначеність та соціальну напругу. Ці «природні» ефекти модернізації були посилені й ускладнені тоталітарною комуністичною політикою.
Комунізм намагався створити ієрархічно структуроване суспільство зі стандартизованою матеріалістичною ідеологією під суцільним контролем з боку партійної держави. Утопічна ідеологія, макіавеллізм політичних лідерів і радянське гноблення визначали рамки цієї політики. Зусилля з боку лідера, який був обмежений умовами соціальної сприйнятності та легітимності, попри всі його позитивні наміри, призвели до створення авторитарного суспільства. Уряд забороняв діяльність усіх асоціацій, рухів, соціальних утворень та спільнот, що діяли незалежно від комуністичної партії. Такий розпад соціальної інфраструктури унеможливив розвиток офіційної опозиції. Крім того, він унеможливлював соціальну автономію та відтворення.
Зрештою було створено досить специфічне суспільство. Як доведено вищезгаданими порівняльними дослідженнями, це суспільство вирізнялося більшою індивідуалістичністю й більшою нерелігійністю, ніж більшість західноєвропейських суспільств (але де в чому нагадує Францію та Нідерланди). Йому був властивий більш високий рівень соціальних проблем (зокрема розлучення, самогубства, алкоголізм, стреси тощо). Крах комунізму послабив деякі із зазначених тенденцій. Однак слабкість громадянського суспільства та пасивність населення як наслідок блокування соціальної інфраструктури все ще залишаються.
Теза 2. Дехристиянізація в комуністичному суспільстві переважно була не виявом секуляризації, коли зростаючі автономія, диференціація та сегментація суспільства призводять до втрати соціальних функцій релігії та церков, але виявом соціального розкладу. Нині суспільне відтворення відбувається водночас з релігійним відродженням.
На початку тоталітарної доби (1948—1959) історичні тенденції виявились у високому рівні релігійності. Зниження релігійності почалося в кінці 50-х рр., а у 60-х і 70-х рр. відбувалося деяке її зростання. Це були десятиліття соціалістичних перетворень з сільському господарстві, втечі сільського населення у міста, але водночас
— і політичної лібералізації та «гуляшного комунізму». (Так іронічно називали спроби угорської партійної еліти побудувати індустріальне й водночас споживацьке комуністичне суспільство, де б кожному гарантувався гуляш, — улюблена угорська страва. — Ред.) Угорське суспільство після революції 1956 р. втратило внутрішні сили до відкритого спротиву політичному тиску. Ця моральна капітуляція завершила процес соціальної руйнації.
Соціальне відродження та відтворення соціальної автономії розпочалися в кінці 70-х рр. —лише з приходом нового покоління. Його економічне підгрунтя складав малий приватний бізнес у сільському господарстві й у третьому секторі економіки. Воно знайшло ідеологічну підтримку з боку релігії, яка відстоювала суспільні зв’язки. Відтворення соціальної структури виявило себе в підпільній літературі та в групах соціального спротиву. Це можна розглядати як емпіричне свідчення релігійного відродження після 1978 р. (як в Угорщині, так і повсюдно у Східній Європі). Відтоді починається зростання всіх показників релігійності суспільства. Але зміни в релігійному житті все ще залишаються незначними. Тільки 1978 р. настав кінець виключно сільській, літній і малоосвіченій церкві. Ті верстви, які забезпечили релігійне відродження (мешканці міст і молодь) мали вищий освітній рівень і брали більш активну участь у соціальному та громадському житті. Рокам занепаду комуністичної влади було притаманне зростання престижу релігії і церкви. Релігія виглядала чинником відродження суспільства.
Теза 3. Систематична й послідовна комуністична соціальна та культурна політика спричиняла маргіналізацію релігійної частини суспільства і призводила до гальмування його культурного розвитку.
Протягом 40 років релігія і церква вели справжнє катакомбне існування. Вони утворили окремий рівень соціального життя та контркультуру, вижили в умовах диктатури партійної держави радянського типу, зробили свій внесок у руйнування комунізму, зберегли відносну незалежність за тоталітарних часів і сприяли зростанню соціальної автономії. Але релігійні угруповання та інституції теж зазнали негативного впливу комуністичної соціальної політики.
Комуністична держава вважала релігію і церкву своїми головними опонентами. Систему пропаганди та виховання було спрямовано на створення уявлень про небезпеку та шкідливість релігійних переконань. Але ці намагання не виправдалися. Інша стратегія полягала в обмеженні соціального функціонування та виявів релігії і церкви. Релігійних осіб позбавляли можливості навчатися у вищих навчальних закладах, посідати ключові суспільні позиції, мати роботу, де вони мусили б виховувати, очолювати або спрямовувати інших людей. Тому вони мали менші фінансові та інформаційні можливості. Священики та релігійні функціонери були об’єктами політичних рейдів і постійного нагляду. Існуючі релігійні видання власті знищували, а друкуванню та імпорту нових книг чинили опір. Ціла соціальна структура контролювалась формальними та неформальними засобами. Згодом це могло б призвести до виключення віруючих з процесу соціального розвитку.
Зазначені тенденції невдовзі були усвідомлені церквами. Вони радили своїм вірним уникати тих посад і професій, які вимагали відмови від релігійних переконань. Такі застереження підсилювали офіційну політику держави: соціально-економічну та культурну маргіналізацію і, як наслідок, політичну нейтралізацію релігійної частини суспільства. Після 1978 р. та протягом 80-х і 90-х рр. стали помітні протилежні тенденції, хоч маргіналізація християн і залишалася стабільною.
Більшість населення Угорщини симпатизує релігії і визначає себе «природно релігійними». Практикуючі віруючі та християни, які «дотримуються вчення Церкви», зустрічаються головним чином серед літніх, менш освічених мешканців сіл. Вони превалюють над невіруючими у віковій групі більше 50-ти років, у сільському населенні та серед осіб з освітою менше 8 класів. Серед тих, хто належить до молодшої, міської і більш освіченої частини суспільства, переважну більшість складають невіруючі. (Мал. 2).
На перший погляд, така соціально-ідеологічна поляризація нагадує загальноєвропейські тенденції. Але водночас це свідчить не тільки про соціально-економічні детермінанти релігійності або нерелігійності, які відрізняються від загальноєвропейських. Соціально-демографічні дані в більшості країн спроможні більшою чи меншою мірою прогнозувати релігійність або нерелігійність, участь чи відмову від участі в релігійному житті. Найбільш вагомими детермінантами є вплив родини з одного боку, і такі критерії як вік, урбанізація місця проживання та рівень освіти — з другого. Обидва типи критеріїв, особливо соціо-демографічні показники, мають більший вплив у посткомуністичних країнах (зокрема в Угорщині), ніж у будь-якому іншому місці Європи. Релігія або невіра у Східно-Центральній Європі значно сильніше обумовлені соціально, ніж в інших регіонах Європи.
Теза 4. Релігійна спільнота зреагувала на цю дискримінацію ізоляцією від суспільного життя, відмовою від «світу», концентрацією на історичних коренях, на внутрішніх інтересах, створенням соціокультурного гетто.
Для неприйняття антидемократичної політичної системи з її примусовими принципами суспільної моралі існували певні ідеологічні аргументи. Соціоструктурні чинники були, однак, ще більш важливими. Силові та адміністративні засоби державного примусу, всеохоплююча дискримінація та марксистська пропаганда були відносно слабкішими в групах і прошарках, позбавлених не тільки добробуту, освіти та можливості просуватися вгору, але й мрій про це. Ідеологічна дискримінація зробила свій внесок у формування субгруп, які знаходяться в опозиції до комунізму й марксизму. Але такі групи могли існувати тільки поза межами офіційної культури — з її новими інституціями та інтелігенцією.
Віруючі та релігійні громади докладали великих зусиль до стабілізації своєї субкультури. В їхніх інтересах було чітко відокремитись та ізолюватись від суспільства. За умов політичних і культурних утисків, за браком освіченої еліти та можливостей одержання підтримки з боку своїх закордонних одновірців, джерелом розвитку ставали дотримання традицій та власні рефлексії. При комунізмі релігія стала культурою нижчих класів, орієнтованою на минуле.
Політичні зміни (1990) скасували всі формальні та політичні обмеження. Як громадська думка, так і вимоги конституційної держави передбачали визнання громадської ролі та прав релігійних інституцій. Це відповідає прагненням церков. Соціально-демографічний склад релігійної групи та попередня ізоляція від суспільства фіксує її сучасну культурну й політичну позицію. Активні дорослі християни — мешканці міст віком не більше 50 років, складають лише невеличку частину (12%) всіх дорослих практикуючих християн. Більшість формальних і неформальних лідерів церков не належать до «молодшої» міської категорії. Ця частина християн, яка живе в оточенні зурбанізованих громадян, складає незначну меншість (5,6%) всіх дорослих віком до 50 років, що живуть у містах. (Мал. 3). За таких обставин альянс між релігією і консервативною політичною думкою є цілком природним. Виразне соціальне підгрунтя релігії і церков знаходить свій власний політичний вияв. Попередня сегрегація відображається, зокрема, в тому, що дві партії в Угорщині мають відносну більшість активних членів церков. Християнсько-Демократична Народна партія отримує таку підтримку від католиків, а Партія дрібних власників — від протестантів. В інших партіях практикуючі віруючі майже зовсім відсутні.
Теза 5. Політичні зміни, що призвели до краху комуністичної системи, мали особливий характер. За останні 15 років комуністичні політичні еліти змістили власні пріоритети в економічну сферу. Системні соціальні зміни скасували систему державного регулювання в економіці. Це відповідає інтересам усього суспільства, нової буржуазії. Особливо це сприяє посиленню впливу та добробуту цього невеликого прошарку. Як наслідок — політичні та економічні зміни спричинилися до досить швидкої соціальної диференціації та відновлення «історичної пам’яті» в нижчих суспільних верствах про соціальну безпеку та помірний добробут минулої системи. Ці ностальгічні спогади цілком ігнорують нежиттєздатність комуністичної економіки, але сприяють громадській підтримці соціально-комуністичних рухів.
Комуністи одержали перемогу в 1948 р. всупереч прагненням угорського суспільства. Неприхована опозиція комунізму давалася взнаки до кінця 50-х рр., і революція 1956 р. була її найвищим виявом. Досвід 1956 р. призвів до зміни соціального курсу. Стало очевидним, что боротьба проти міжнародних угод, які ставлять Угорщину в залежність від радянських та комуністичних вимог, — справа безнадійна. У 60-ті рр. люди змінили відкриту конфронтацію на прихований опір. Така позиція передбачала формальне прийняття існуючої системи. Різниця між спротивом і лояльністю втратила свою чіткість. Державні та партійні функціонери повторювали гасло «всі ми знаходимося в одному човні» й плекали почуття спільності та єдності. Нове покоління сприймало комунізм з усіма його атрибутами як данність. Тиск звички та рутина зробили систему напівлегітимною, моральні застереження зникли. Сини та доньки відстоюють права на суспільні позиції та посади, які їх батьки захопили всупереч закону й моралі.
Переможці комунізму перетворились на супротивників ідеологій узагалі. Вони розробили змістовну й політично грамотну систему аргументації, яка обгрунтовує їхні цілі та захищає нову технократію. Вони підтримали зміну системи, виходячи з переконання, що «все розпочнеться з чистого аркуша». Попередні зв’язки політичної сфери з офіційною ідеологією і пропагандою та нинішнє «злиття» економічної і формальної (символічної) влади мають підтримку з боку мас-медіа. Вони стверджують: «Ми маємо забути минуле — попередні 40 років та передкомуністичні часи». Старі права — це не права. Чиїсь майбутні перспективи визначаються не історичними вимогами, а наявними позиціями та можливостями. Майбутнє суспільство має будуватися не на моральних засадах, але з огляду на економічну й технічну аргументацію, міркування практичності та ефективності. Релігія повинна мати повну свободу всередині церкви або як власне особисте переконання, але їй немає місця у громадському житті. Економіці властиві специфічні правила, які не слід змішувати з соціальними проблемами. Всі особи мають рівні права. Потреби в інституалізації, солідарності немає. Ледачі самі винні у власній бездіяльності. Кожний має потурбуватися про себе сам. Держава має підтримувати найбільш успішних, якщо це служитиме суспільству. Це — шлях до накопичення багатства і т. д.
Така ідеологія з очевидністю суперечить як принципам соціальної відповідальності й соціального захисту, так і наявним у суспільстві релігійним та моральним переконанням.
Теза 6. Важке становище християнства в Угорщині, особливо серед молоді, зумовлено ворожістю панівного прошарку до церков і навіть більше — до традиційної ролі релігії у суспільстві. Попри те, що християни є меншиною серед осіб середнього та молодого віку, церкви поводяться як мажоритарні групи, які претендують на принципові історичні та демократичні права на владу (що конкретно знаходить відображення у вимогах реституції, навіть якщо інші юридичні особи не можуть отримати компенсацію за втрати часів комунізму; більше того, вони намагаються вирішувати за кожного, що є правильним, а що — ні). Прагнення церков зайняти відповідну позицію у плюралістичному суспільстві може зустріти значні перешкоди внаслідок намагання відтворити «єдину істину» попередньої доби.
Угорське суспільство ідеологічно поділено на три частини. Близько третини його представників стверджують, що відвідують службу в церкві. (Але лише менше половини цієї групи практикують більш-менш регулярно). Друга частина (від 30 до 40%) симпатизує традиційним формам релігійності, але не бере участі у традиційній та інституційованій культовій практиці. Вони стверджують, що є віруючими, хоча фактично не належать до церков. Остання третина угорського суспільства визначає себе як невіруючих і демонстративно дистанцюється від релігії і церкви. (Але ті, хто визначає себе атеїстами, складають лише 4—5% дорослого населення). Молодша частина групи невіруючих не охрещена й не має навіть мінімальних уявлень про релігію. Напруга між християнами та церквами з одного боку, й невіруючою частиною суспільства — з іншого зростає. Цим спільнотам властиві історичні, географічні, соціальні та культурні відмінності; вони мають різні погляди на державу та суспільство і формують різні політичні та соціальні сили (відмінні за своїм «походженням» та «вагою»). Тенденції на майбутнє обіцяють зменшення кількості тих, хто не визначив свого ставлення до релігії, і збільшення нерелігійної частини суспільства.
За логікою розвитку демократії релігія має перетворитися на політичну силу. Апеляція до моралі й громадської думки підтримує участь церкви у розв’язанні соціальних питань. Здається, церкви мають найбільші шанси набути вагомого громадського впливу. Але цьому припущенню суперечать два факти. Один з них — це ворожість «старого-нового» вищого класу до релігії. Представники цього прошарку звинувачують релігію як з принципових, так і прагматичних позицій. Вони визначають релігію як найбільш серйозного опонента технократії. Існування релігії сприймається ними як образа начебто природної технічної раціональності суспільства та економіки.
Запровадження моральних критеріїв у соціальну політику та визнання прав інституції, яка наглядає за додержанням цих критерцв, безумовно обмежує владу технократів та недемократичних політиків. Вони закликають до війни проти церков. Така позиція політиків й особливо їхнього технократичного керівництва значно перешкоджає громадському та політичному впливу церкви. Але інша перешкода йде від самих церков.
Культурна, економічна та політична маргіналізація відокремила церкву й віруючих від громадських справ. Вплив культури нижчого класу, нехтування всієї системи держави та суспільства за часів комунізму і зрештою ностальгійні спогади про «добрі старі часи» передкомуністичної доби — все це призвело до формування контркультури. яка мала цінні переваги порівняно з одновимірною культурою марксизму. Однак водночас це було й нехтуванням реальності з втратою зв’язків із Соціальним життям, зокрема у політичній сфері. Майже неможливо віднайти шлях з цієї утопії до реальної участі в сучасному соціальному житті. Отже, соціокультурні проблеми вплинули на соціальне призначення церкви дуже негативно.
Церкви з їх літніми неосвіченими сільськими парафіянами не спроможні пристосуватись до нових умов плюралізму. Вони ідентифікують колишніх гнобителів релігії — у вигляді партій чи окремих осіб — з лідерами нових політичних партій та мас-медіа і, виходячи з цього, — суспільне змагання з новою стратегією переслідування. Вони знову реагують відокремленням та позицією захисту. З іншого боку, невіруючі правлячі групи не спроможні, за їхнім власним визнанням, вести діалог з церквами; вони викривають маргінальність, культурну застарілість та політичну однобічність церков і впевнені, що всі їхні упередження щодо церков та релігії цілком виправдані. Отже, цілковита опозиція.
Переклад з англійської Олени КАРАГОДІНОЇ
Людина і світ. — 1997. — №8. — С. 15—21.
Міклош ТОМКА,
Угорський центр дослідження релігійних процесів
