Кампанія «Research & Branding Group» оприлюднила результати дослідження ставлення українців до релігії і Церкви. Дослідження ще раз підтвердило відомі речі. Що рівень довіри до Церкви, наприклад, є неспівмірно вищим за рівень довіри до будь-якого з-поміж владних інститутів. Що Митрополит Володимир лишається найавторитетнішим єрархом попри усі маневри, які розпочалися в очолюваній ним Церкві під час хвороби Предстоятеля. Що більшість православних у нашій країні – це «культурні православні», тобто такі, які вбачають у Православ’ї передовсім не живу віру, а народну традицію. Тому «просто православних» більше, ніж тих, хто визначився зі своєю приналежністю до тієї чи іншої Православної Церкви.

Не вартує Нобелівської премії і відкриття, згідно з яким тільки кожний шостий з опитаних вважає, нібито розкол в Українському православ’ї спричинений розходженнями у питаннях віри – натомість три чверті впевнені: тут йдеться про політику, а для 17% – навіть «про велику міжнародну політику».

Що ж особливого у цьому дослідженні? Те, що воно здійснене не у всій країні, а тільки у Центрі і на Південному Сході. Зрозуміло, що, враховуючи набагато більш послідовну релігійну поведінку населення західних областей (що підтверджено всіма без винятку дослідженнями релігійності українців), така вибірка дещо, м’яко кажучи, спотворює картину. Якщо ж, припустимо, автори дослідження переслідували глибоко шляхетну і суто академічну мету вивчення особливостей релігійності саме Центру і Сходу країни, то тоді логічним було б її, цю релігійність, з чимось порівняти. Якщо не із загальноукраїнською – що видається самозрозумілим – то з релігійністю якогось іншого народу. Такі дослідження завжди цікаві – от колись соціологи вивчали релігійну поведінку населення Харківської й сусідньої Білгородської області Росії і при співставленні результатів дійшли багатьох цікавих і навіть несподіваних висновків.

Втім, причини досить своєрідного «дослідницького фокусу» стають зрозумілими дуже швидко. Щойно автори опитування починають презентувати дбайливо залишені на останок питання про власність. З’ясувавши, що у дослідженій частині країни православних, які належать до Української Православної Церкви в єдності з Моковським Патріархатом, більше, ніж тих, хто належить до Патріархату Київського, соціологи лагідно питають у своїх респондентів: Ви як, не проти, щоби держава передала – цитую – «у безоплатне користування чи у власність Української Православної Церкви (Блаженніший Митрополит Володимир) такі об’єкти: Свято-Богоявленський жіночий монастир, Почаївська Свято-Успенська лавра, Києво-Печерська лавра, Святогірська Успенська лавра?» Зверніть увагу – «у користування чи у власність». Різниця приблизно така ж, як між дієсловами «взяти» і «забрати», але у питанні вони з легкістю об’єднані. По-друге, автори цікавляться тільки тим, чи хотіли б респонденти такої передачі саме УПЦ в єдності з Московським Патріархатом. Чи не хотіли б наші співвітчизники, щоби також інші Церкви щось отримали, авторів не обходить. Так само, як і дедалі зростаючи труднощі у отриманні ділянок під будівництво храмів, з якими стикаються у досліджуваному регіоні вірні УПЦ Київського Патріархату, котрих тут, як це випливає з дослідження, все таки 14%. І невідомо ще, кому і що вирішили б передати «просто православні» (40% всіх опитаних), якби їх про це спитали.

Далі, за дивним збігом обставин чотири перерахованих у питанні святині містяться у переліку об’єктів, які група депутатів правлячої більшості вимагає вилучити з числа таких, котрі не підлягають приватизації. Про що ця група і подала відповідний законопроект №9690 до Верховної Ради. Респонденти, щоправда, попри солідну підготовчу роботу, «правильну» вибірку і згадку про Митрополита Володимира все ж трохи комизяться: «у цілому позитивно» до передачі «у користування або власність» ставляться менше половини, приблизно кожний п’ятий – негативно, а десь третині – або байдуже, або вони вагаються з відповіддю. І не даремно вагаються. Дослідження явно покликано забезпечити цьому самому законопроекту 9690 бурхливе «загальнонародне схвалення». Але тоді варто було б і питання поставити по-чесному. Наприклад, так: «Як Ви ставитеся до того, що влада готується вилучити з переліку об’єктів, які не підлягають приватизації, понад 130 споруд, що є світовим історичним і культурним надбанням?» (у тому числі печери Києво-Печерської лаври, руїни Успенського собору і т.д. і т.п.) При цьому непогано було б пояснити, що перераховані святині вже давним-давно знаходяться у безоплатному користуванні Церкви; що безоплатне користування і приватизація, яку готують згаданим законопроектом — різні речі. Так само, як приватизація і відновлення історичної справедливості стосовно Церкви.

У храмах не повинні розташовуватися склади і бари – там мають молитися люди. Але шедеври, побудовані у ХІ, скажімо, столітті є загальнонародним надбанням. Вони повинні використовуватися за призначенням – тобто, для Богослужінь (хоча є випадки, коли Богослужіння у стародавніх храмах неможливі), лишатися в юридичній власності держави, а керуватися – спеціальними наглядовими радами, куди входять справді авторитетні діячі науки, культури, архітектори, музейні фахівці і, звісно, церковні єрархи. Це мало б стосуватися як пам’яток зі списку ЮНЕСКО, так і на локальному рівні – місцевих пам’яток, тих самих, наприклад, дерев’яних церков XVI-XIX століть, яких за 20 років незалежності згоріло у низці областей більше, ніж за весь радянський період. Це убезпечить храмові комплекси з одного боку, від будівництва в них фітнес-центрів, а з іншого – від безоглядних «покращень» з боку деяких церковних «естетів» (1842 року вони своїм прагненням «покращити» Успенський собор Лаври так розлютили Миколу І, що імператор тут-таки у Києві спеціальним указом заборонив їм будь-яку будівельну метушню навколо святині; до речі, Православна Церква в Російській імперії з 1763 року практично не мала власного майна – все належало казні).

У випадку ж із пропонованим дослідженням ми маємо справу із маніпуляцією. Спочатку із вибіркою – в ній не представлено щонайменше 20% населення країни і це неможливо пояснити сором’язливим визначенням статусу дослідження як «регіонального» (хоча б тому, що частина майна, з яким пропонується визначитися респондентам, знаходиться за межами регіону). Потім – з питаннями, які послідовно вводять опитуваних в оману. Схоже, що маніпуляції з соціологією, які, здавалося б, залишилися у 2004-му, знов у роботі.