Революція Гідності змінила життя кожного з нас – історії з Майдану
Кінець 2013-го - початок 2014-го року назавжди увійшов у пам’ять українців як переломний і трагічний. Боротьба громадян за свої права була наймасштабнішою подією в новітній історії України. Революція Гідності дала поштовх для європейської інтеграції України. Проте в українську історію вона записана кров’ю: 107 Героїв Небесної Сотні заплатили за свободу країни своїм життям. Нам й досі доводиться захищати свою землю від посягань ворога: анексія Криму, окупація частини Луганської та Донецької областей. Ми розкажемо історії героїв, яким небайдужа доля рідної країни — тих, хто відстоював свободу і незалежність на Майдані, і тих, хто зараз захищає українську територію від агресора.
“Я не міг стояти осторонь подій, які відбуваються в Україні”
Віктор Міщишин поїхав у Київ на початку грудня 2013 року. У своєму виборі – боротися за європейське майбутнє України, за права і свободи людей — не сумнівався. «Ми – українці, вільні люди. Ніхто не може нехтувати нашою волею, бити молодих людей, просто так змінювати вектор руху країни з європейського на проросійський. Тому я був на Майдані», — пояснює чоловік.
Віктор був присутній під час всіх ключових подій Майдану: на розгоні на Інститутській 22 січня, під час протистояння з беркутівцями 18-20 лютого. Двоє друзів Віктора Міщишина – у списку героїв Небесної Сотні. Від кулі снайпера загинули сільський голова з Кам’янеччини Анатолій Корнєєв та вчитель з Шепетівки Микола Дзявульський. Жорстокість беркутівців не оминула і самого Віктора: під час бою 20 лютого перед ним вибухнула світлошумова граната, яка призвела до легкої контузії.
Російський агресор розпочав бойові дії на сході України, і Віктор Міщишин навіть не шукав причини, щоб не стати на захист рідної землі. Хоча міг. Він – державний службовець, посада якого підлягала бронюванню на період мобілізації. Його пояснення просте: якщо у країні йде війна, а чоловік може тримати зброю в руках, він має це робити.
«У першу хвилю мобілізації я не потрапив, бо підліковував контузію. У червні пішов добровольцем і декілька місяців пробув у добровольчому підрозділі. Але оскільки мав на той час трохи дефіцитну військову спеціальність — був розвідником, то увійшов до складу 8-го окремого полку спецпризначення. Наприкінці серпня 2014 року з третьою хвилею мобілізації знову пішов добровольцем в АТО у складі полку», — продовжує Віктор Міщишин. Військовослужбовець пройшов ротації у 2014, 2015, 2019, 2020 роках. Виконував завдання у різних районах окупованих територій.
Віктор вже мав за плечима бойовий досвід і вміння користуватися легкою стрілецькою зброєю. Та бойові дії, з якими довелося мати справу в Україні, зовсім інші. Він стверджує, що такої війни, яка йде на сході нашої держави, Європа з часів Другої світової ще не знала. Важка техніка, постійні артилерійські та мінометні обстріли, бронетехніка, робота систем залпового вогню – ось реальність війни України з Росією в 2014-2015 роках. «Все набагато страшніше, ніж думають ті, хто живе на мирній території. Це важка брудна робота, в якій змішуються кров, болото і порох. Війна — не прогулянка, і кожна поїздка в її зону може стати останньою», — додає чоловік.
Нині Віктор Міщишин підтримує постійний зв’язок зі своїм полком та допомагає йому. Також співпрацює з волонтерською організацією допомоги українських військових у зоні АТО “Армія SOS”. Зізнається, що у камуфляжі відчуває себе краще, ніж у діловому костюмі в кабінеті. Чоловік завжди напоготові. Він входить до оперативного резерву першої черги. За будь-якої необхідності його можуть знову викликати виконувати бойові завдання на сході.
Головна місія священника на війні — бути поруч
“Слово капелан означає “плащ, який покриває того, біля кого він є”, — пояснює головний капелан Кам'янець-Подільської єпархії Української Греко-католицької церкви отець Віталій Футорський.— Тож найважливіша роль військового капелана, священника, духівника — бути поруч з військовими, щоб вони відчували присутність і підтримку. Адже військові не завжди готові одразу відкритися священнику, який тільки-но приїхав, розповісти про свої проблеми. Але коли ти поруч якийсь час, вони бачать, що безкорисливо служиш, і починають довіряти, бачать у тобі побратима, духівника і доброго друга».
Отець Віталій каже, що ніколи не думав бути капеланом, бо не бачив себе на військовій службі. Проте життя розпорядилося по-іншому. Восени 2013-го, коли в Україні відбувалися надто важливі для держави події, не міг бути осторонь, тому разом з іншими священниками поїхав до столиці на Майдан. “Взагалі капеланська служба в Україні почала відроджуватися у 2007-2008 роках, — каже отець Віталій. — Проте яскраво вона проявилася під час Революції Гідності. На Майдані була створена імпровізована каплиця, де молилися священники різних конфесій — православні, греко-католики, римо-католики. Після Майдану почалася анексія Криму, згодом — вже відкрита російська агресія на Луганщині та Донбасі. Якраз тоді капеланство набрало значних обертів, бо військові потребували духовної підтримки”.
Ще на Майдані отець Віталій розпочав свій шлях військового капелана. А у 2014 році поїхав служити на схід. “Це було 4 грудня 2014 року, якраз на свято введення в храм Пресвятої Богородиці, — згадує священник. — А спонукав до такого вчинку мене один прихожанин. Він служив на сході, і ми тісно спілкувалися. Якось він сказав: “Отче, кому ми там, на сході, потрібні?” Ці слова зачепили мене за душу. Й саме з них розпочався мій шлях військового капелана. Ми ще з одним священником за два дні зібралися і поїхали в зону АТО й протягом трьох років служили нашим військовим». Дружина і три доньки чекали й молилися за нього. “Дружина знає: якщо у мене є ціль, то я не відступлюся, тож підтримала моє рішення поїхати у зону бойових дій”, — каже військовий капелан.
Перебуваючи на фронті, де постійно гримлять вибухи і йде шквальний обстріл, виникають моменти, коли здається, що доведеться стати в один стрій з військовими. “Хлопці мене запитували: якщо раптом наступ, чи візьму я до рук зброю і вбиватиму сепаратистів, — згадує отець Віталій. — Звісно, священники, як і кожен українець, вболівають за рідну землю. Проте слід розуміти суть і цілі духовної особи. Якщо священник візьме до рук зброю, тоді втратиться духовна складова його місії. Тому моя зброя — це слово, щира молитва, бути поруч з військовими і духовно підтримувати їх. А молитва — це могутній засіб”.
Більшість військових у мирному житті навіть у церкві ніколи не були. Проте на війні все інакше. Тут практично немає атеїстів. “На війні до Бога звертаються частіше, — продовжує отець Віталій. — Ми постійно роздаємо військовим молитовники, хрестики. І згодом ці молитовники у них стають зачитаними, потріпаними. А це означає, що вони часто до них звертаються, гортають. Мені згадується один випадок. Якось ми відслужили Літургію, після неї командир пішов до сповіді. А потім запитав: “Хто не боїться теж піти до сповіді?” Хлопців зачепило слово “боїться”. І всі пішли. Серед них був і чоловік, який раніше казав, що він атеїст. На сході мені неодноразово доводилося хрестити чоловіків, навіть 40-50-річних. А якось один з бійців зізнався, що на війні повірив у Бога, бо Він його захистив. Тоді був шквальний обстріл, і попри чоловіка пролетів снаряд, проте його навіть не зачепив. Саме з цього моменту той повірив у Бога. Тобто коли з’являється небезпека смерті, тоді й починають вірити в Бога, молитися».
Олена КРЕМІНСЬКА, Олена ЩЕГЕЛЬСЬКА
