Революція Гідності змінила життя кожного з нас – історії з Майдану

21 лютого, 16:20
Особливий відбиток вона залишила у серцях тих, хто мужньо вистояв на майдані Незалежності в Києві.

Джерело: Є

Кінець 2013-го - початок 2014-го року назавжди увійшов у пам’ять українців як переломний і трагічний. Боротьба громадян за свої права була наймасштабнішою подією в новітній історії України. Революція Гідності дала поштовх для європейської інтеграції України. Проте в українську історію вона записана кров’ю: 107 Героїв Небесної Сотні заплатили за свободу країни своїм життям. Нам й досі доводиться захищати свою землю від посягань ворога: анексія Криму, окупація частини Луганської та Донецької областей. Ми розкажемо історії героїв, яким небайдужа доля рідної країни — тих, хто відстоював свободу і незалежність на Майдані, і тих, хто зараз захищає українську територію від агресора.

“Я не міг стояти осторонь подій, які відбуваються в Україні”

Віктор Міщишин поїхав у Київ на початку грудня 2013 року. У своєму виборі – боротися за європейське майбутнє України, за права і свободи людей — не сумнівався. «Ми – українці, вільні люди. Ніхто не може нехтувати нашою волею, бити молодих людей, просто так змінювати вектор руху країни з європейського на проросійський. Тому я був на Майдані», — пояснює чоловік.

Віктор був присутній під час всіх ключових подій Майдану: на розгоні на Інститутській 22 січня, під час протистояння з беркутівцями 18-20 лютого. Двоє друзів Віктора Міщишина – у списку героїв Небесної Сотні. Від кулі снайпера загинули сільський голова з Кам’янеччини Анатолій Корнєєв та вчитель з Шепетівки Микола Дзявульський. Жорстокість беркутівців не оминула і самого Віктора: під час бою 20 лютого перед ним вибухнула світлошумова граната, яка призвела до легкої контузії.

Російський агресор розпочав бойові дії на сході України, і Віктор Міщишин навіть не шукав причини, щоб не стати на захист рідної землі. Хоча міг. Він – державний службовець, посада якого підлягала бронюванню на період мобілізації. Його пояснення просте: якщо у країні йде війна, а чоловік може тримати зброю в руках, він має це робити.

«У першу хвилю мобілізації я не потрапив, бо підліковував контузію. У червні пішов добровольцем і декілька місяців пробув у добровольчому підрозділі. Але оскільки мав на той час трохи дефіцитну військову спеціальність — був розвідником, то увійшов до складу 8-го окремого полку спецпризначення. Наприкінці серпня 2014 року з третьою хвилею мобілізації знову пішов добровольцем в АТО у складі полку», — продовжує Віктор Міщишин. Військовослужбовець пройшов ротації у 2014, 2015, 2019, 2020 роках. Виконував завдання у різних районах окупованих територій.

«Ми – українці, вільні люди. Ніхто не може нехтувати нашою волею. Тому я був на Майдані», — пояснює чоловік. - фото 67356
«Ми – українці, вільні люди. Ніхто не може нехтувати нашою волею. Тому я був на Майдані», — пояснює чоловік.
Джерело фото: з архіву Віктора Міщишина

Віктор вже мав за плечима бойовий досвід і вміння користуватися легкою стрілецькою зброєю. Та бойові дії, з якими довелося мати справу в Україні, зовсім інші. Він стверджує, що такої війни, яка йде на сході нашої держави, Європа з часів Другої світової ще не знала. Важка техніка, постійні артилерійські та мінометні обстріли, бронетехніка, робота систем залпового вогню – ось реальність війни України з Росією в 2014-2015 роках. «Все набагато страшніше, ніж думають ті, хто живе на мирній території. Це важка брудна робота, в якій змішуються кров, болото і порох. Війна — не прогулянка, і кожна поїздка в її зону може стати останньою», — додає чоловік.

Нині Віктор Міщишин підтримує постійний зв’язок зі своїм полком та допомагає йому. Також співпрацює з волонтерською організацією допомоги українських військових у зоні АТО “Армія SOS”. Зізнається, що у камуфляжі відчуває себе краще, ніж у діловому костюмі в кабінеті. Чоловік завжди напоготові. Він входить до оперативного резерву першої черги. За будь-якої необхідності його можуть знову викликати виконувати бойові завдання на сході.

Головна місія священника на війні — бути поруч

“Слово капелан означає “плащ, який покриває того, біля кого він є”, — пояснює головний капелан Кам'янець-Подільської єпархії Української Греко-католицької церкви отець Віталій Футорський.— Тож найважливіша роль військового капелана, священника, духівника — бути поруч з військовими, щоб вони відчували присутність і підтримку. Адже військові не завжди готові одразу відкритися священнику, який тільки-но приїхав, розповісти про свої проблеми. Але коли ти поруч якийсь час, вони бачать, що безкорисливо служиш, і починають довіряти, бачать у тобі побратима, духівника і доброго друга».

Отець Віталій каже, що ніколи не думав бути капеланом, бо не бачив себе на військовій службі. Проте життя розпорядилося по-іншому. Восени 2013-го, коли в Україні відбувалися надто важливі для держави події, не міг бути осторонь, тому разом з іншими священниками поїхав до столиці на Майдан. “Взагалі капеланська служба в Україні почала відроджуватися у 2007-2008 роках, — каже отець Віталій. — Проте яскраво вона проявилася під час Революції Гідності. На Майдані була створена імпровізована каплиця, де молилися священники різних конфесій — православні, греко-католики, римо-католики. Після Майдану почалася анексія Криму, згодом — вже відкрита російська агресія на Луганщині та Донбасі. Якраз тоді капеланство набрало значних обертів, бо військові потребували духовної підтримки”.

Отець Віталій каже, що ніколи не думав бути капеланом, бо не бачив себе на військовій службі. Проте життя розпорядилося по-іншому - фото 67355
Отець Віталій каже, що ніколи не думав бути капеланом, бо не бачив себе на військовій службі. Проте життя розпорядилося по-іншому
Джерело фото: з архіву Віталія Футорського

Ще на Майдані отець Віталій розпочав свій шлях військового капелана. А у 2014 році поїхав служити на схід. “Це було 4 грудня 2014 року, якраз на свято введення в храм Пресвятої Богородиці, — згадує священник. — А спонукав до такого вчинку мене один прихожанин. Він служив на сході, і ми тісно спілкувалися. Якось він сказав: “Отче, кому ми там, на сході, потрібні?” Ці слова зачепили мене за душу. Й саме з них розпочався мій шлях військового капелана. Ми ще з одним священником за два дні зібралися і поїхали в зону АТО й протягом трьох років служили нашим військовим». Дружина і три доньки чекали й молилися за нього. “Дружина знає: якщо у мене є ціль, то я не відступлюся, тож підтримала моє рішення поїхати у зону бойових дій”, — каже військовий капелан.

Перебуваючи на фронті, де постійно гримлять вибухи і йде шквальний обстріл, виникають моменти, коли здається, що доведеться стати в один стрій з військовими. “Хлопці мене запитували: якщо раптом наступ, чи візьму я до рук зброю і вбиватиму сепаратистів, — згадує отець Віталій. — Звісно, священники, як і кожен українець, вболівають за рідну землю. Проте слід розуміти суть і цілі духовної особи. Якщо священник візьме до рук зброю, тоді втратиться духовна складова його місії. Тому моя зброя — це слово, щира молитва, бути поруч з військовими і духовно підтримувати їх. А молитва — це могутній засіб”.

Більшість військових у мирному житті навіть у церкві ніколи не були. Проте на війні все інакше. Тут практично немає атеїстів. “На війні до Бога звертаються частіше, — продовжує отець Віталій. — Ми постійно роздаємо військовим молитовники, хрестики. І згодом ці молитовники у них стають зачитаними, потріпаними. А це означає, що вони часто до них звертаються, гортають. Мені згадується один випадок. Якось ми відслужили Літургію, після неї командир пішов до сповіді. А потім запитав: “Хто не боїться теж піти до сповіді?” Хлопців зачепило слово “боїться”. І всі пішли. Серед них був і чоловік, який раніше казав, що він атеїст. На сході мені неодноразово доводилося хрестити чоловіків, навіть 40-50-річних. А якось один з бійців зізнався, що на війні повірив у Бога, бо Він його захистив. Тоді був шквальний обстріл, і попри чоловіка пролетів снаряд, проте його навіть не зачепив. Саме з цього моменту той повірив у Бога. Тобто коли з’являється небезпека смерті, тоді й починають вірити в Бога, молитися».

Олена КРЕМІНСЬКА, Олена ЩЕГЕЛЬСЬКА