Подаю короткий спомин про Михайлину Коцюбинську моєї дружини Іванки Крип’якевич-Димид:

7 січня відійшла святкувати Різдво Христове Михайлина Коцюбинська.

Ласка Божа – народитися, жити і померти так, щоб тебе пам’ятали. Відійти легко, дописавши рядок і загасивши свічку.     

Легкість буття з Михайлиною, неповторність спілкування з нею – ось що залишилося. Після кожної розмови відходиш наповнений, як діжка щедрою «натоптаною» мірою подій, фактів, цитат. Хочеться бути ще, вбирати у себе все те, чим так щиро ділилася ця дивовижна жінка. Вона ніби повними пригорщами черпала з криниці свого внутрішнього життя.

Моя перша зустріч відбулася в УКУ 2004 року, коли Михайлина Хомівна була запрошена ректоратом, щоб сказати слово перед випускниками. Після виступу, який мав у собі стільки сердечності і тепла, до неї підійшла одна студентка і сказала: «Я хочу Вам дуже подякувати. У мене складна життєва ситуація і я дотепер не бачила з неї виходу. Нарешті знаю, що робитиму – я ВИПРОСТАЮСЬ!»

Оце стусівське прямостояння, зновубуття і самсобоюнаповнення були суттєвими рисами Михайлини Хомівни.

Коли у вересні 2007 року народилася наша п´ята дитина – Емілія, п. Михайлина зателефонувала, щоб привітати і сказала таку фразу: «Оце ж ти, Іваночко, намагаєшся самотужки змінити демографічну ситуацію в Україні!»

І ось, 8 листопада 2010 року в день св. Димитрія – остання зустріч. Моєму синові Дмитрові в цей день виповнилося 10 років і як подарунок – подорож до Києва. Спасибі Наталі Кучер – відвела нас до помешкання на Каштановій, 8а. Михайлина Хомівна прийняла тепло і може під впливом Дмитрика багато згадувала з дитячих років.

Розповідала, що її мама, вірменка з походження, над колискою наспівувала рядки з вірша Тичини: «Укрийте мене, укрийте! Я ніч стара. Нездужаю.» Павло Тичина був хресним батьком малої Михасі. Коли вона народилася, поет вислав телеграму: «Михайлина своє знає: квітне та росте!» У школі дівчинка слізно протестувала, коли почула образливі радянські частушки типу «легше з’їсти кирпи чину, аніж вивчити Тичину», бо знала «Соняшні кларнети», знала, що партійний співець – це зламаний Тичина. Коли була студенткою, отримала довгу телеграму від хресного з нагоди якогось свята з допискою: «Слава товаришу Сталіну!» І тільки згодом, працюючи як науковець над архівом Павла Григоровича, випадково знайшла чернетку цієї телеграми. Жодної згадки про «товариша» в ній не було. Яка диявольська хитрість системи!

Дмитрик отримав від М. Х. книжку «Листи до св. Миколая», а я безцінні «Листи і люди» з дарчим підписом.

На Різдво усі повертаються додому. Пані Михайлина дочекалася, коли всі зійдуться-з’їдуться до Києва, до Львова і теж відійшла до дому Отця.

Сьогодні 9 січня. У нашій хаті вже третю добу горить лампадка – вифлеємський вогонь. Діти принесли запалений вогник з великої лампади у церкві, що поряд з хатою. І справа не в тім, чи цей вогонь з Вифлеєму, чи ні. Він – різдвяний.

Я щаслива, що Михайлина Коцюбинська передала вогник свого тепла моєму Дмитрикові. Мабуть, це був найкращий подарунок на його день народження.