Російська Православна церква як суб’єкт економічної діяльності
Людина і світ. — 2000. — №7. — С. 20-30
Микола МИТРОХІН
Однією з найбільш значущих громадських організацій сучасної Росії є Російська православна церква (далі РПЦ) — найбільша релігійна організація на пострадянському просторі. Серед інших громадських організацій вона помітно вирізняється рядом чинників, які дають змогу говорити про її особливий статус і специфіку. По-перше, йдеться про політичний вплив РПЦ, яка в Росії напівофіційно визнана головною громадською організацією; формально це закріплено тим, що Патріарх посідає шосте місце в державному протоколі. По-друге, церква має багатовікову практику господарської діяльності, яку до кінця не перервали навіть десятиріччя виживання в атеїстичній державі. По-третє, і це, можливо, головне, її існування як громадської організації невіддільне від її функціонування як суб’єкта економіки.
Сучасні масштаби економічної діяльності РПЦ, що оцінюються автором в десятки мільйонів доларів, її розмах і відносна стабільність уже зараз дозволяють говорити про формування особливого сектора пострадянської економіки — церковного. Очевидно, що надалі масштаби його діяльності зростатимуть незалежно від кількості віруючих у країні.
Завдання даної публікації — опис основних аспектів економічної діяльності РПЦ. На нашу думку, вона являє собою гігантську корпорацію, що об’єднує під єдиною назвою десятки тисяч самостійних або напівсамостійних економічних агентів. Точне їх число визначити неможливо, але тільки за офіційними даними РПЦ має не менше 19 тисяч парафій (общин) і приблизно стільки ж священиків. Крім того, є ще близько 500 монастирів і 130 єпархіальних управлінь, а також невідоме число комерційних структур, що діють при храмах або контролюються окремими священиками. Річний обсяг фінансових потоків, які проходять через церковні каси або кишені священиків, складає декілька десятків мільйонів доларів, а підконтрольні церкві структури оперують уже мільярдами доларів на рік.
Незважаючи на такий розмах економічної діяльності, РПЦ, як і інші громадські організації (на відміну від більшості корпорацій), за статутом не ставить своєю метою одержання прибутку, а декларує першочерговість ідеологічних завдань. Примат ідейного над матеріальним відсуває економічні питання мовби на другий план. Тому пакет «базових послуг» (служба у храмі, сповідь, причастя, а також іноді обряди хрещення й відспівування) пропонується потенційному споживачеві начебто безкоштовно, хоч реально він оплачує їх, купуючи свічки, потрібні для ритуалів. Додаткові послуги — спеціальні служби [*] (поминання, читання акафістів святим тощо) і треби (хрещення, відспівування, освячення житла і предметів та ін.), а також ритуальні предмети й література оплачуються окремо. Поєднання уявно безкоштовного і платного набору послуг, не будучи унікальною особливістю церковної економіки, є її відмітною рисою.
Здавалося б, економіка РПЦ знаходиться у прямій залежності від кількості відвідувачів храмів. Однак у реальності примат ідеології дозволяє вирішувати економічні питання в багатьох випадках без оглядки на реальне число парафіян: у сприятливих для церкви умовах — через контакти з властями і представниками бізнесу, в несприятливих (наприклад, в убогій провінції) — за рахунок мужності та стійкості духовенства, що виражаються, зокрема, в готовності служити безкоштовно.
Усе це говорить про те, що церкві, на відміну від більшості економічних структур, практично не загрожує банкрутство, а отже, вона без реальних ризиків може йти на досить сміливі економічні експерименти.
Методика роботи
Економічні проблеми РПЦ — тема малорозроблена, хоча за останній рік всередині церкви до неї з’явився деякий інтерес. Цей інтерес можна розглядати і як запізнілу відповідь на викриття світською пресою деяких фінансових операцій загальноцерковних структур, і як реакцію на посилення уваги до церкви з боку державних податкових органів. Світські дослідники й журналісти надто неохоче беруться за вивчення внутрішніх проблем РПЦ, оскільки наштовхуються на її активний опір. Публікація негатива про окремий епізод діяльності церковних структур або одного-єдиного священика сприймається як образа всієї церкви й може назавжди позбавити дослідника доступу до відповідної інформації. Разом з тим ті члени церкви, які могли б розказати що-небудь про її внутрішню структуру та економічні аспекти діяльності, не бажають говорити, а тим паче писати на ці теми, часто вважаючи це зрадою корпоративних інтересів. З іншого боку, проблеми й ситуації, про які піде мова нижче, у внутрішньоцерковному середовищі настільки загальновідомі й так широко розповсюджені, що практично не викликають емоцій і рефлексії, а отже й бажання фіксувати їх у письмовому вигляді або обговорювати навіть у вузько-спеціалізованих церковних виданнях чи на дискусійних православних сторінках Інтернету.
У даній статті використано дві основні групи джерел інформації.
По-перше, інтерв’ю. У 1996-1999 pp. автор проінтерв’ював (у деяких випадках офіційно, в деяких — у формі довірчих бесід) близько 100 активістів РПЦ, з яких 23 є діючими єпископами і 53 — діючими священиками. Цей опит проводився в Москві та Московській області, Владимирі, Рязані, восьми регіонах Північного Кавказу, Києві, Західній Україні, Білорусії, Молдові (включаючи Придністров’я), Узбекистані й Туркменістані.
При інтерв’юванні було порушено широке коло питань, з яких у даній роботі було використано відповіді на ті з них, які торкалися опису адміністративного й економічного механізмів функціонування церкви. Респондентам ставилися запитання про специфічні особливості церковної економіки, що стосувалися конкретних прикладів з їхньої практики, а також форм внутрішньоцерковних і церковно-світських відносин. Особливістю опиту було те, що в більшості випадків кінцева його мета не розкривалася у зв’язку з делікатністю проблеми й негативним ставленням респондентів до подібного роду досліджень.
По-друге, моніторинг світської і церковної преси, як центральної, так і місцевої, що його вів автор (спільно з С. Тимофеєвою») в 1996-2000 pp., який охопив період з 1992 по 2000 р. Моніторинг дав змогу визначити, котрі з порушених в інтерв’ю й відзначених автором економічних особливостей РПЦ найбільш характерні для тих регіонів, де опит не проводився. У даній статті представлені найсвіжіші і найхарактерніші приклади з преси та офіційно опублікованих матеріалів РПЦ.
«Кормління» як система адміністративного управління церквою
Офіційні дані про економіку церкви, оприлюднювані особисто Патріархом Алексієм II, вельми скудні. Раз на два роки на черговому Архиєрейському Соборі він зачитує основні відомості про структуру прибутків і витрат Московської Патріархії — відразу за весь період між соборами.
З останнього звіту, зробленого в лютому 1997 р. (до речі, дуже приблизного, де не розкрито ні загальної суми церковного бюджету, ні навіть структури прибутків і витрат), випливає, що основний прибуток Московській патріархії принесло «управління своїми тимчасово вільними коштами, розміщення їх на депозитних рахунках, придбання державних короткострокових облігацій та інших цінних державних паперів», а також деякі її комерційні підприємства (перш за все художньо-промислове підприємство «РПЦ Софріно» (далі ХПП), що випускає церковне начиння). Внески ж єпархіальних управлінь склали надзвичайно малу суму — трохи більше 2% бюджету патріархії, що не дозволяє належно фінансувати навіть загальноцерковні освітні установи.
Принципи формування загальноцерковного бюджету зафіксовано в ухваленому 1988 р. «Статуті про управління РПЦ», в розділі «Фінанси і майно»: «...центральний церковний бюджет формується за рахунок коштів, що відраховуються єпархіями, ставропігійними монастирями, за рахунок продажу церковної літератури та предметів, які виробляються синодальними установами... Єпархіальні бюджети формуються за рахунок відрахувань парафій і монастирів».
Таким чином, виходячи зі Статуту, ми можемо виділити три основні рівні церковної ієрархії: нижня (парафія, монастир), середня (єпархіальне управління), вища (Московська патріархія). Відповідно до Статуту призначення на посаду на кожному з нижчих рівнів повністю залежить від вищого. Єпископ призначається (або переміщається) на пост керівника єпархії Священним Синодом; за останні десять років автору відомий лише один приклад того, як архиерей зміг уникнути подібного розпорядження. Священик призначається (переміщається) на парафію єпископом, і оскаржити це рішення практично неможливо.
Зате в економічній сфері нижча ланка підкоряється вищій тільки умовно. Формально існуюча система стягування внутрішньоцерковних податків реально не працює. Тим більше, що ні в Статуті РПЦ, ні в інших опублікованих документах церкви не зафіксовано проценти або конкретні суми, що їх єпархії або парафії повинні переказувати «вгору». Згідно з приведеним вище свідченням Патріарха, 76 єпархій, що напряму підпорядковуються Московській патріархії й об’єднують понад 7 тисяч парафій, дають у загальноцерковну скарбницю суму в десять разів меншу, ніж один не дуже великий готель у центрі Москви. Більш того — всі спроби змінити ситуацію наштовхуються на стійкий опір єпископату.
Показово, що в пункті 28 Статуту РПЦ говориться: «В разі необхідності Священний Синод може створювати комісії або інші робочі органи для сприяння опікування у справі виготовлення церковного начиння, свічок, облачень і всього необхідного для підтримання благоліпної службової традиції і благочиния у храмах». Тобто Статут дозволяє створити загальноцерковну прибуткову економічну структуру, що об’єднала б промислове міністерство і Держплан в одній особі й контролювала б виробництво й розподіл майже всього товару, що продається у храмі і для храму. Однак за 12 років, що минули з 1988 p., таку комісію так і не було створено, незважаючи на те, що напевно знайшлося б чимало охочих її очолити.
Більше того, на початку 90-х pp. єпархіальні управління надто негативно відреагували на формування ХПП «РПЦ Софріно» своєї дилерської мережі за межами Московського регіону. Патріарх, виступаючи на Архиєрейському Соборі 1994 p., вимушений був заявити про необхідність досягнення компромісної угоди, за якою в регіонах магазини «Софріно» торгуватимуть тільки начинням та іконами, а не свічками. Однак навіть ця пропозиція, що прямо ущемляла фінансові інтереси Московської патріархії на користь єпархій, була фактично проігнорована архиєреями.
З іншого боку, сьогодні важко знайти єпископа, який не скаржився б на брак коштів, що надходять від парафій, оскільки всі вони займаються «відновленням (будівництвом) зруйнованих храмів». Але, як показує десятирічний досвід, «відродження храму» може тривати нескінченно довго. Крім відновлення самої церкви та дзвіниці, звичайно будується причтовий (священичий) будинок, недільна школа, сторожка для цілодобового чергування, купується легковий автомобіль для священика та вантажівка для парафії. Коли, здавалося б, все побудовано, виявляється, що треба наново фарбувати купол, міняти проводку, асфальтувати двір перед храмом тощо. Спроби «розкуркулити» священноначалля парафій і монастирів, використовуючи формальні механізми, призводять до таких серйозних конфліктів, що небагато які єпископи зважуються на це, а якщо і зважуються, то успіх їх почину або не гарантований, або тимчасовий.
Наприклад, у 1998 р. в Хустській єпархії (Україна) єпископ був вимушений вийти на покій після конфлікту з групою священиків на чолі з настоятелем кафедрального собору, викликаного розбіжностями відносно розподілу єпархіальних коштів. Для дискредитації єпископа в цій ситуації був також використаний компромат, опублікований у місцевій пресі.
На нашу думку, формальна (запозичена у держави), але фактично недіюча система фінансових відносин у церкві, заснована на відрахуванні податків нижчих структур вищим, прикриває реальну модель церковного економічного життя — архаїчну систему «кормлінь». При такій системі жорстке адміністративне підкорення нижчої ланки вищій досягається за рахунок надання першій практично повної економічної самостійності.
Думається, що остаточне оформлення системи «кормлінь» у церкві сталося впродовж останніх десяти років. У радянський період, особливо після Архиєрейського Собору 1961 p., було закладено лише передумови створення такої системи, з яких дві можна назвати основними: величезну роль «чорної каси» — готівки, яку змушені були акумулювати церковні функціонери (від старост парафій до апарату Патріарха), щоб мати можливість оплатити ту або іншу необхідну для церкви роботу в умовах жорсткого фінансового контролю (або просто грабежу) з боку держави, і вельми пристойні «тіньові» прибутки священнослужителів різного рангу, пов’язані з виконанням службових обов’язків поза межами храму (хрестини, відспівування на дому тощо). Однак загалом держава через фінансову інспекцію та контрольовані місцевою владою парафіяльні ради володіла ситуацією і сприяла підтримці фінансової податкової піраміди «парафія — єпархія — патріархія». (Якщо основні гроші церкви йшли через державний банк, то їх перерахування вгору по піраміді йшло простіше.)
На початку 90-х pp. в умовах релігійної свободи штучна пірамідальна економічна структура церкви, підтримувана раніше державою, зруйнувалася й тепер являє собою радше тришаровий пиріг, в якому формальне переміщення коштів (податків) по адміністративній вертикалі фактично зведене нанівець; водночас структури кожного рівня мають свої джерела прибутку.
Кожна парафія (монастир), єпископ (єпархія), не кажучи вже про Патріархію та її відділи, мають свої комерційні проекти (масштаби їх, звичайно, дуже сильно різняться: від неліцензованого продажу золотих прикрас через свічковий ящик до ввезення величезних партій сигарет), своє коло спонсорів (добродійників), свої шляхи уникання податків.
Далі ми більш детально опишемо шляхи одержання прибутку на кожному рівні церковного «пирога». Але відразу зауважимо, що не можна змішувати саму систему «кормлінь» з корупцією, яка породжується нею.
Зокрема, широку практику, підкріплену солідною історичною традицією, має представлення до церковних нагород або призначення на багаті парафії за плату. Як пише колишній співробітник прес-служби Патріарха Алексія II, «багато хто з нині діючих єпископів привозив Надії всієї Русі (фаворитці покійного Патріарха Пимена) могорич за просування своїх фаворитів в єпископи. Кажуть, коштувало це п’ять тисяч брежнєвських рублів. Ще живі ті, хто рахував ці гроші перед тим як передати господині».
Менш поширеною є практика, коли вищестояща влада примушує підлеглі структури давати «відкупні», щоб зберегти status quo. Далеко не в усіх подібних випадках вища особа церковної адміністрації причетна до корупції, часто це справа рук апарату, що має для цього широкі можливості. В інших випадках вища особа «закриває очі» на діяльність своїх помічників, отримуючи від них кошти (послуги), що утворилися в результаті корупції опосередковано (наприклад, у вигляді дорогих подарунків до свят).
Корупційними за своєю суттю в багатьох випадках є навіть більш-менш легально отримані духовенством кошти. З одного боку, ці гроші йдуть начебто «на справу», тобто на придбання нових ікон, будівництво монастирів і храмів або фінансування інших ініціатив. З іншого боку, рішення про виділення цих коштів, як правило, приймається одноосібно й без жодної критичної оцінки витрат.
Готівка
Привабливість системи «кормлінь», так само як і поширеність фактів корупції, пов’язані з доступом до неврахованого обігу готівки. Як ми вже говорили, ця традиція в недавній історичній перспективі йде від радянських часів, коли можливість дістати «з панчохи» затаєні від держави гроші й витратити їх на щось корисне для храму виправдовувала в очах членів церкви факти накопичення й витрачання неврахованих коштів.
В умовах релігійної свободи інтерес до готівки у духовенства зберігся. Оскільки оплата церковних послуг здійснюється (незалежно від подальшого розподілу цих коштів) в основному у храмі, готівкою й до того ж дрібними сумами, то цей «інтерес» має потужне підгрунтя.
У радянський час, особливо після Архиєрейського Собору 1961 p., була поширена наступна схема руху грошей усередині храму. Основна їх частина через «свічковий ящик» потрапляла в руки старости храму, який виплачував єпархіальний податок, зарплату священику і працівникам (хор, прибиральниця, сторож), вносив плату за комунальні послуги. Старосту контролювала ревізійна комісія парафії. Частина треб, що здійснюються, як правило, поза стінами храму, оплачувалася готівкою в руки священика, і ці гроші були його чистим прибутком. Тепер реальний контроль за грошовим потоком усередині храму в більшості випадків перейшов від старост до священиків. Гроші, що йдуть і через свічковий ящик (за яким нерідко стоїть дружина священика) або церковну лавку, і поза ним, потрапляють у руки священика, а парафіяльні збори в економічному плані залишаються рудиментом радянських часів. Тому ми можемо говорити, що весь прибуток храму (парафії) є особистим прибутком настоятеля, який він розподіляє на власний розсуд.
Звичайно, правильніше було б, якби суми, що проходять через свічковий ящик, раз на тиждень інкасувалися й переводилися в безготівкову форму, однак і з психологічної точки зору, і з точки зору сплати податків (як державних, так і внутрішньоцерковних) готівка зручніша. Поки що за російським законодавством релігійні організації звільнені від установки касових апаратів у храмах і церковних лавках. Не потрібно виписувати чеки і при проведенні оплачуваних релігійних церемоній поза стінами храму.
Храми й монастирі прагнуть до максимального приховування прибутку рівно і від єпархії, і від податкових органів. Для цього широко практикується фальсифікація парафіяльної звітності, заниження прибутку, отриманого від свічкового ящика, і приховування (нереєстрація) виконаних священиками треб. Наприклад, у більшості храмів настоятелі «не можуть пригадати» навіть приблизну кількість хрещень, здійснених з початку року, оскільки в їхній пам’яті зберігається одна цифра, у книгах записана друга, а в кінці року в єпархію буде надіслана третя, скоригована відповідно до інших показників роботи храму. Та ж ситуація і з річними звітами єпархій. Автору вдалося ознайомитися з декількома з них, але в усіх випадках подані священнослужителями (як правило, секретарями єпархій або єпископами) звіти затаювали не тільки фінансові показники, але й число хрещень і відспівувань. Ці дані приховуються й від Московської патріархії. У 1997 р. в одному з інтерв’ю керуючий справами Московської патріархії архиєпископ (нині митрополит) Солнечногорський Сергій (Фомін) скаржився, що тільки близько 30% єпархій відповіли на розіслану ним анкету, де серед інших було й запитання про економічну діяльність.
Враховуючи той факт, що потурання безконтрольному готівковому обігу на кожному з рівнів церковної ієрархії є невід’ємною частиною системи «кормлінь», можна сміливо сказати: поки що всередині церкви немає сили, зацікавленої в легалізації реального грошового обігу.
«Витратний сектор» усередині церкви (тобто освітні, катехизаторські та добродійні структури) настільки слабкий, що не має й навряд чи найближчими роками буде мати можливість наполягати на такого роду легалізації. Тим більше, що люди, які очолюють ці підрозділи, самі беруть активну участь у готівковому обігу. Практично всі загальноцерковні «витратні» відділи очолюють священнослужителі, причетні не стільки до витрачання, скільки до заробляння коштів, наприклад, правлячі архиєреї єпархій або, на єпархіальному рівні, настоятелі парафій. Таким чином, церква не може й не хоче запускати які-не-будь механізми, що примусили б священнослужителів і церковних адміністраторів відмовитися від використання готівкових коштів.
Прагнути до переводу церковних коштів у безготівкову форму могла б держава, однак до РПЦ, що є впливовою в політичному відношенні структурою, податкові та правоохоронні органи виявляють «повагу», тобто фактично відмовляються розглядати її грошові потоки як джерело поповнення державної скарбниці. До того ж у Росії та в багатьох країнах СНД церква (як і інші зареєстровані релігійні організації) користується багатьма податковими пільгами. Зрозуміло, що для зміни цієї ситуації на самому верху піраміди влади повинно бути прийняте політичне рішення, а це в нинішній ситуації навряд чи можливо.
Фактично РПЦ на території держав СНД перетворилася на грандіозний екстериторіальний офшор, що здійснює самостійну фінансову та виробничу діяльність і має великі можливості для надання послуг з відмивання грошей тіньового та кримінального секторів економіки. Вже зараз у Росії, Україні та Білорусії правоохоронні органи, публічно підписуючи з ієрархами невиразні договори про взаємодію, поза очі звинувачують РПЦ у тому, що вона стала «найбільшою мережею збуту тіньового золота» і співробітничає в економічній сфері з бандитами.
Поблажливе ставлення правоохоронних органів до економічної діяльності духовенства призводить до численних випадків використання останніми свого становища при участі в більш ніж сумнівних фінансових операціях, які в разі невдачі закінчуються утворенням великих і «безнадійних» для кредиторів боргів. Найбільший скандал такого роду стався в Кіровській (Вятській) області, де єпархіальне управління ще в 1998 р. заборгувало одному з місцевих банків. Неодноразові спроби кредиторів отримати борг ні до чого не привели. Аналогічна історія сталася і в Івановській області, де єпархіальне управління виявилося в боргу перед органами місцевої влади, які видали під його поручительство кредит шахраєві.
Джерела прибутку
Для всіх рівнів церковної ієрархії характерні три основні групи джерел прибутку: реалізація товарів і послуг релігійного характеру, добродійність (включаючи пожертвування, зроблені у храмі), побічна комерційна діяльність. Перші дві групи звичайно не викликають питань. Про них ми детальніше розкажемо нижче, а почнемо з розгляду побічної комерційної діяльності, до якої багато хто ставиться з однозначним несхваленням.
Згідно з російським законом «Про свободу совісті і релігійні об’єднання» релігійні організації мають право здійснювати підприємницьку діяльність. Згідно із законом прибуток від цієї діяльності повинен іти на вирішення статутних завдань організації, тобто на відправлення богослужіння, добродійну й місіонерську діяльність, а не розподілятися серед учасників.
Однак повсякденна практика підприємницької діяльності церковних структур далека від того, що приписує церковне і світське законодавство. Юрист Патріархії говорить, що торгівля на ринку цінних паперів для церкви недопустима й може послужити причиною ліквідації релігійної організації в судовому порядку, а Патріарх вказує прибуток, отриманий на ринку цінних паперів, як найважливішу складову бюджету. Дійсно, зараз структури РПЦ на всіх рівнях отримують прибутки не тільки від діяльності, обумовленої в законодавстві. Однак незважаючи на те, що кошти від подібної побічної діяльності можуть бути вельми великі, церква розглядає їх як тимчасові й ненадійні, а тому для неї набагато важливіші постійні джерела поповнення скарбниці.
Джерела прибутку на рівні храму (монастиря)
На найнижчому рівні — храм (монастир) — цих джерел чотири. Перше — кухоль, тобто пожертвування парафіян, зроблені під час або після служби. Їх сума звичайно не дуже велика й розподіляється між священиками та іншими працівниками церкви в певних пропорціях. Для них це «премія» за добре виконану роботу.
Серйозних джерел постійних прибутків, на яких, власне, і тримається бюджет храму, три: свічка (тобто продаж свічок), яка дає близько 60-70%, товар (усе, що продається церковною лавкою, крім свічок, — ікони, книги, прикраси) і треби та спеціальні служби. Високий процент, який дає свічка в сукупному прибутку храму, зумовлений як специфікою православного обряду (свічки купує майже кожний, хто прийшов у церкву), так і низькою собівартістю свічок, яка дозволяє при продажу отримувати до шести тисяч процентів прибутку. Якщо стандартна двокілограмова пачка парафінових свічок у дрібнооптовому відділі ХПП «Софріно» коштувала в жовтні 1999 р. 35 крб., то ціна найтоншої свічки (№ 140) у звичайному московському або підмосковному храмі була тоді ж не менше рубля. А таких свічок у пачці 705 штук. Найтовстіші свічки (№ 20) продаються вже по 20 крб., а в пачці їх 102. Оскільки продуктивність свічкового цеху ХПП «Софріно» відома — не менш як 200 тонн свічок на місяць, то легко підрахувати, що тільки на продажу його продукції, без урахування продукції численних конкурентів, храми та єпархіальні управління заробили як мінімум 25,75 млн. доларів тільки за 10 місяців 1999 р. (Навіть не враховуючи більш високу рентабельність товстих свічок, більш високі ціни в деяких храмах, коливання курсу долара тощо.)
Прибуток від товару, що продається на свічковому ящику, не дуже високий (близько 50%) і зумовлений як різноманітністю асортименту, так і «оборотливістю» та кваліфікацією продавців. Неабияке значення, особливо при продажу літератури, має й діяльність священиків. Вони часто під час сповіді або особистої бесіди прямо рекомендують своїм парафіянам придбати ту або іншу книгу, що продається, як правило, у храмі.
Прибуток від треб досить високий і сталий, хоч і обмежений потребами віруючих. Але для храму прибуток від них не дуже великий, оскільки більша частина плати за треби йде безпосередньо виконуючому їх священику. Дуже часті випадки, коли священики повністю забирають собі плату за треби на дому. Це не дуже вітається церковною владою, але вона «закриває очі», оскільки така «самодіяльність» органічна для системи «кормлінь». Зрозуміло, що велике значення в розподілі замовлень на треби має особиста популярність священика.
Подібна структура прибутків характерна для більшої частини єпархій, хоч деякі з них можуть мати й інші, специфічні особливості.
Непостійні джерела прибутку храму вельми різноманітні. Характерні для дореволюційного доброчинства разові великі приватні пожертви нині велика рідкість, зате допомога корпоративних благодійників вельми поширена.
Дуже поширена й важлива для храмів матеріальна допомога з боку місцевої влади. Практично щодня в газетах можна побачити повідомлення на кшталт: на виборах у Карачаєво-Черкесії «мер Черкеська велику частину свого часу й виборчого фонду присвятив православній церкві — храми отримали в подарунок дзвони, а священики — машини».
Вельми прибутковою для храму може бути й комерційна ініціатива священика або парафії. Особливо часто зустрічається інформація про те, що побічна економічна діяльність парафії лежить у сфері похоронних послуг.
Відомо досить багато інших випадків успішних комерційних проектів, здійснюваних на парафіяльному (монастирському) рівні в таких сферах як видавнича, торгово-закупівельна, аграрна. При деяких храмах і монастирях діють ремісничі майстерні, що займаються іконописом, столярними роботами, вишивкою. Також досить поширене здавання в оренду парафіяльних або навіть храмових приміщень.
Втім, такі випадки є радше винятком, ніж правилом.
Джерела прибутку на єпархіальному рівні
Два джерела прибутків єпархіального управління є постійними й відносно стабільними. Це податок на парафії і прибуток від роботи єпархіального складу.
Податок на парафії встановлюється або у процентах з обороту (звичайно 20-25%), або у вигляді фіксованих сум. Однак у повному обсязі його звичайно платить лише невелика кількість «старих» храмів, тобто тих, що функціонували ще до кінця 80-х pp. Інші храми відмагаються необхідністю реставрації і будівництва й тому платять або менший податок, або не платять його взагалі. Єпархіальний податок звичайно сплачують раз на рік, що за умов характерної для пострадянських держав високої інфляції досить сильно його девальвує. І це попри фальсифіковану парафіяльну звітність, що занижує (для єпархії) розцінки за треби і приховує значну, якщо не більшу, частину прибутків «з ящика». Останніми роками деякі єпархії почали застосовувати практику стягування податку в доларах США (доводилося з перших вуст чути про суму в 2000 дол. на рік з великого впорядкованого храму), але незрозуміло, наскільки широко це розповсюджено. Оскільки подальшу долю цих коштів прослідкувати, як правило, неможливо, ми вважаємо всі надходження з парафій у вигляді податків чистим прибутком єпархіального управління.
Прибуток від роботи єпархіального складу утворюється від продажу товарів, з яких теоретично повинні формуватися свічкові ящики у храмах, і на якому повинні закуповуватися богослужбова література, начиння, одяг. Стандартний єпархіальний податок (тобто чистий прибуток єпархії) на подібному складі — 30% (крім свічок, податок на які звичайно дорівнює 100%). Однак лише в частині єпархій парафії закуповують усе необхідне на єпархіальному складі. З одного боку, не завжди асортимент продукції і ціна відповідають потребам парафій, а з другого — самі священики часто шукають «товар» і свічки на стороні, прагнучи отримати більший прибуток, або з інших причин. Наприклад, є великі прихильники продукції «Софріно», які намагаються одержувати товар тільки цього виробника. Єпископи по-різному ставляться до подібної «самодіяльності» кліриків, — дехто індиферентно, а подекуди (наприклад, у Середньоазіатській єпархії) справа доходить до примушування давати «клятву на хресті», що «товар» буде постачатися тільки з єпархіального складу.
За першими двома джерелами прибутку (єпархіальний податок і склад) нами розраховано зразковий прибуток єпархіального управління середньої за розміром (120 парафій) єпархії, характерної для Центральної Росії, Східної України, Білорусії. Він становить 102 800 дол. на рік, з яких 80 000 припадає на податок з парафій, а 22 800 — на прибуток від роботи єпархіального складу.
Третє джерело прибутку єпархіального управління — діяльність кафедрального собору (соборів), настоятелем якого формально є правлячий архиєрей. Часто саме кафедральний собор (як правило, найбільший храм єпархії і обласного центру) забезпечує функціонування апарату єпархіального управління — платить йому офіційну зарплату й оплачує комунальні послуги та канцелярські витрати. Ключар собору (тобто реальний настоятель) найчастіше є і секретарем єпархіального управління — другою за посадою людиною в єпархії після єпископа. На наш погляд, саме кошти, отримані з кафедрального собору, є найважливішим джерелом підтримки існування єпархії як установи (для співробітників апарату єпархіального управління як приватних осіб, звичайно ж, важливіші перші два постійні джерела прибутків).
Непостійні джерела прибутку досить різноманітні, але найбільш відчутною, ймовірно, є допомога жертводавців. І чим дружніший архиєрей з елітою обласного рівня, тим вона більша й істотніша. Приклади такої допомоги можна знайти майже в кожному регіоні; наведемо кілька найбільш характерних.
Найбільш значущим видом пожертвувань місцевих властей є інвестиції муніципальних коштів у будівництво й реконструкцію храмів та інших об’єктів, що належать церкві. Приклад тут подає Москва. Загальновідома роль Ю. Лужкова в будівництві кафедрального собору міста — храму Христа Спасителя, але цим список «подарунків», зроблених за останні роки мером Москви правлячому архиєреєві міста Патріарху Алексію II, далеко не вичерпується.
Близька до цього типу пожертв і фінансова допомога держави, яку єпархія може вибити під приводом реставрації тих або інших храмів або монастирів, визнаних пам’ятками культури. Досить популярним видом пожертв є персональні подарунки архиєреям.
Допомога жертводавців — далеко не єдине джерело непостійних прибутків єпархіального управління. Відомими сферами діяльності комерційних структур при єпархіальних управліннях є виробництво свічок, поліграфія, організація паломництв і демонстрація «гастролюючих» святинь, розливання води, риелтерский бізнес.
У великих автономних церквах, що входять у структуру РПЦ, — в Українській, Білоруській, Молдовській створено свої, практично незалежні від Москви системи фінансових і товарних потоків. Автономні церкви офіційно не платять податки Московській патріархії і налагодили свої виробництва всього асортименту необхідних для храмів товарів. Потреба у власному виробництві частково пояснюється неминучим подорожчанням (за рахунок митних зборів) виробленого в Росії церковного товару, а частково політичними мотивами («щоб не звинувачували, що в Москву гроші віддаємо»). Однак, звичайно ж, це лише частина причин. Економічна й адміністративна незалежність автономних церков бажана передусім їм самим. Тому вона багато в чому копіює російську ситуацію.
Прибутки Московської патріархії
На найвищому рівні — на рівні Московської патріархії (далі — МП) та її відділів — про джерела прибутку можна говорити досить конкретно, хоча брак достовірної інформації і тут відчувається вельми гостро.
Перша проблема, що постає перед дослідником, полягає в тому, що прибуткова частина коштів Патріархії не консолідована; вони йдуть по кількох самостійних каналах, які контролюються людьми з найближчого оточення Патріарха. Дехто з них обіймає офіційні посади, дехто ні.
Інша проблема полягає в тому, що необхідно відділити організації, які дають Патріархії реальний прибуток (про них ми розкажемо нижче), від організацій, які користуються її лоббістськими можливостями й авторитетом, але не роблять значних відрахувань в її касу. Хоча структури другого типу, як правило, прикривають свою комерційну діяльність різними гуманітарними проектами і про них відомо істотно менше, ніж про напівзакриті структури першого типу, саме з ними в суспільній свідомості та публікаціях ЗМІ асоціюється майже вся економічна діяльність Московської патріархії.
Очевидно, що подібні фонди й організації малозначущі в економічних відносинах (крім структур, підконтрольних Відділу зовнішніх церковних зносин) і навряд чи здатні фінансувати загальноцерковні структури. Найважливішою «годувальницею» МП є (або була) група компаній AT «Міжнародна економічна співпраця» (МЕС). Група МЕС, накопичивши капітал від продажу нафти за рубіж на пільгових умовах, за власними твердженнями, на 1997 р. мала оборот у 2,7 млрд. дол. МП ще 1990 p. виступила одним із засновників МЕС і зараз має в ній 20% акцій (раніше — 40%). Крім Патріархії, AT МЕС було також тісно зв’язане з Управлінням справами Президента РФ, продаючи нафту в рамках програми реконструкції Кремля.
Другим важливим джерелом прибутків Московської патріархії є ХПП «Софріно». У доповіді 1997 р. Патріарх згадав, що оборот «Софріно» досягає 10 млрд. крб. на місяць; у перерахунку на долари США тоді це було 2 млн. дол. (при невисокій інфляції і стабільному курсі рубля). Тобто річний оборот підприємства, за офіційними даними, сягав 24 млн. дол. на рік. Якщо взяти мінімальну норму рентабельності в 15% (при нижчій на пострадянському просторі не працюють), то це означає, що в рік «Софріно» заробляло не менше 3,6 млн. дол.
Якщо вірити цим цифрам, то тільки на перепродажу виробленої «Софріно» продукції єпархіальні управління, при мінімальній націнці в 30%, заробляли в рік 8 млн. дол., або в середньому трохи більше 105 тис. дол. на одну єпархію, підлеглу Московській патріархії (на жовтень 1997 р. їх було 76 без автономних церков). І це тільки товар «Софріно» і тільки з мінімальною рентабельністю. Однак прямого зв’язку між обсягом софрінської продукції та обсягами продажу єпархіальних складів немає. Загальновідомі й велика частка виробленої у Софріно «нецерковної» продукції, і пряма закупівля на підприємстві «ходоками» з парафій або незалежними дистриб’ютерами, і першочерговий розподіл продукції серед вузького кола надбагатих і багатолюдних єпархій (у першу чергу Московської, а також згаданих у доповіді Патріарха Воронезької, Катеринбурзької, Ставропольської). Фінансовий директор «Софріно» утруднюється визначити частку свого підприємства на ринку церковної продукції, підтверджуючи, однак, що в основному вона йде в Московський регіон та в окремі єпархії (Челябінську, Саратовську, Тюменську), де архиєреї проводять жорстку економічну політику, орієнтовану саме на це підприємство. Однак вже у близьких до Москви Ярославській або Костромській єпархіях у різних храмах софрінська продукція складає від 80 до 30% асортименту.
Крім допомоги держави й добродійників, прибутку від підприємств загально-церковного значення та грошей, що перераховуються єпархіями, апарат МП має могутній фінансовий резерв, зумовлений статусом Патріарха як правлячого архиєрея Москви (понад 300 парафій). Крім того, через свого намісника митрополита Крутицького Ювеналія (Пояркова) Алексій II номінально контролює понад 600 парафій у Московській області. Тобто Патріарху підлеглі 5% всіх парафій, причому найбагатших.
Користуючись фактичною незалежністю, відділи Московської патріархії практично не отримують коштів із загальноцерковного бюджету й будують свою економічну базу за тими ж принципами, що й апарат Патріарха. У пресі детально висвітлювалася діяльність Відділу зовнішніх церковних зносин, який контролював імпорт у країну великої кількості підакцизних товарів, тому в даній публікації немає необхідності детально зупинятися на цьому питанні.
Перспективи
У найближчі роки обсяги грошових коштів, що проходять через церковний сектор економіки, цілком імовірно, будуть рости. Це може бути пов’язане з такими обставинами, як очікуване загальне зростання російської економіки, омолоджування й деяке розширення контингенту парафіян, завершення періоду відновлення та будівництва храмів і, можливо, більша «допомога» держави.
У міру зростання цього сектора економіки в суспільства та держави виникне необхідність визначити своє ставлення до нього. Є два способи розв’язання цієї проблеми: або залишити церковну економіку та фінанси в існуючому вигляді, або спробувати ввести їх у рамки чинного законодавства. Перший шлях повністю відповідає поточному політичному моменту. Другий мав би значення у країні з реально працюючою фіскальною й судовою системами.
Полишена в найближчі роки на саму себе, церковна економіка, на наш погляд, може мати наступні перспективи розвитку.
1. Продовжить своє існування система «кормлінь», яка перетворює легальне збирання єпархіального та парафіяльного податку на майже безглузду справу. Збережеться ситуація, коли податки не сплачуються повною мірою, а те, що сплачується, або розкрадається, або використовується неефективно. Як і раніше, в цьому будуть зацікавлені всі рівні адміністративної піраміди РПЦ, оскільки, по-перше, не зібрані у вигляді податків кошти служать особистому збагаченню, а по-друге — скасовують необхідність взаємозвітування.
При цьому передусім страждатиме соціальна сфера церкви: церковна освіта, добродійна діяльність, пенсійне обслуговування перестарілих священиків.
Можливо, ситуація зміниться в разі розвитку внутрішньоцерковної демократії, тобто зростання ролі парафіяльних рад, вибірності (або принаймні затвердження єпархіальними зборами) єпископату, — контроль над фінансовими потоками церкви може початися знизу.
Однак для всього цього потрібно мати досить значне число активних воцерковлених парафіян, які, у свою чергу, ще тільки повинні прийти в церкву, а це в умовах майже повної відсутності катехизаторської та місіонерської роботи внаслідок браку коштів є справою віддаленого майбутнього. Іншим варіантом могло б стати суворе розділення всередині церкви адміністративних службовців на два апарати — того, що заробляє гроші (єпархіальні архиєреї, настоятелі парафій), і того, що розподіляє (єпископи, які очолюють загальноцерковні відділи, керівники та службовці єпархіальних відділів на місцях). Утворення апарату, який живе на гроші всієї церкви й не має можливості вести самостійну економічну діяльність, привело б у середньостроковій перспективі до появи групи осіб, прямо зацікавлених у збільшенні інвестицій у соціальну сферу РПЦ.
2. Між суб’єктами економічної діяльності церкви неминуче буде посилюватися конкуренція. Після буму першої половини 90-х pp., коли у церкви не вистачало кадрових і виробничих ресурсів для обслуговування різко зростаючого числа парафіян, до кінця десятиріччя ситуація істотно змінилася. Кількість священнослужителів практично в усіх єпархіях досягла «стелі» й між ними, особливо у великих храмах, очевидна конкуренція. Церковні та біляцерковні виробництва працюють уже не на неосяжний ринок, здатний поглинути будь-який обсяг продукції, а на конкретних постійних замовників. Очевидно, що суперництво у виробничій і кадровій сферах викличе наступний етап розвитку церковної економіки, для якого буде характерний переділ ринку з використанням цінових, адміністративних та інших, можливо і кримінальних, аргументів.
3. Особливий політико-економічний статус РПЦ, що вже фактично перетворилася у внутрішньоросійський офшор, у міру реального посилення впливу податкових органів може бути використаний для відмивання грошей тіньовим і навіть кримінальним секторами економіки. Поки що відомі лише одиничні подібні випадки, але в недалекому майбутньому це може перетворитися на серйозну проблему.
4. Процес розвитку громадянського суспільства в Росії, цілком імовірно, вплине на економічну діяльність церкви, що виявиться у вигляді більшої поваги до юриспруденції. Сьогодні церква гасить соціальні конфлікти у своєму середовищі, «не виносячи сміття з хати», але уявляється можливим, що вже в недалекому майбутньому в багатьох випадках стосунки по лінії «священик — єпископ», «парафія (монастир) — працівники», включаючи питання заробітної плати й соціальних гарантій, можуть почати регулюватися юридично на основі загальногромадянського законодавства.
* * *
Головною особливістю РПЦ як суб’єкта економічної діяльності є специфічна система управління церквою, яку ми називаємо системою «кормлінь». Вона, з одного боку, дозволяє РПЦ домагатися адміністративного підкорення нижчої ланки вищій та ідейної одноманітності, а з іншого — розпилює матеріальні ресурси церкви між тисячами самостійних економічних агентів. Останнє не дає РПЦ можливості ефективно виконувати свої статутні завдання і, ймовірно, сьогодні є однією з найбільш серйозних перешкод у її діяльності. Відсутність скільки-небудь серйозного контролю за діяльністю цих агентів з боку державної і церковної влади перетворила РПЦ на гігантський внутрішньоросійський офшор.
Джерела прибутків церкви можна розділити на дві великі групи — постійні й непостійні. Постійні звичайно певною мірою відображені в офіційній документації храму (єпархії, МП). Це прибутки від продажу свічок, товару й оплати додаткових ритуалів — треб. Непостійні джерела — то пожертвування і прибутки від побічної економічної діяльності, якою займається або якою керує духовенство. В недалекому майбутньому за контроль над цими прибутками, перспективи зростання яких цілком очевидні, розгорнеться боротьба. У цьому будуть зацікавлені, по-перше, держава, яка навряд чи довго терпітиме «офшор» на своїй території, а по-друге, різні внутрішньоцерковні угруповання, конкуруючі між собою в тому числі й в економічній сфері.
* Служба — це обряд, виконуваний на чиєсь прохання під час або після загальної служби у храмі, а треба — замовлене кимось окреме богослужіння, що може відбуватися як у храмі,так і поза ним.
