Писав це для себе давно 20 вересня 2016 року. Від того часу змінилась хіба що нагальність прийняття змін і реформ у житті українських церков.

Про наболіле.

Хочемо ми того чи ні, а церква завжди відіграватиме важливу роль у державотворенні, незважаючи на ленінський закон про їх розмежування. Віра народжується в душі людини, там, де формується також і її світогляд, там, де бачення є глибшим ніж будь-яка накинена зверху ідеологія. З іншого боку, віра потребує висловлення, зовнішнього являння глибинних пережиттів зустрічі з Богом. І для цього вона завжди послуговується вже побаченим і пережитим, образи світу сотвореного стають архетипами світу іншого, небесного, неописанного (ми херувимів таїнственно являємо). Культ творить культуру і навпаки, культура дає поживу культові.

До чого я це все. А до того, що поки українські церкви мавпуватимуть московську церкву, саме її культура буде формувати нашу, українську. Поки УПЦ та ПЦУ служитимуть синодальний обряд українською мовою, вони будуть лише українізованим варіантом РПЦ. Поки вони не сягнуть джерел власної української традиції, вони просто далі формуватимуть може не "русский мір", але точно "російський світ". А сягати є куди. Є джерела київської православної митрополії, джерела галицької православної митрополії. Є сакральна архітектура, відмінна від російських цибульок і теремків, питома нашим землям.

Поки УГКЦ не переосмислить накиненої східною політикою Ватикану 30-х років ідеології "вищості синодального обряду", яка рудиментувала "recencio ruthena" до "локальної латинізованої версії чистого візантійського обряду", не буде і вона належати до церков київського християнства.

Поки у церковних крамницях навіть ПЦУ і УГКЦ 80% краму буде кіч софринського ширпотребу, не збудувати нам власної християнської духовної традиції, закоріненої у нашій культурі. Поки ми оглядатимемось на те, що скажуть в РПЦ на спробу святкувати свято Різдва в згоді із здоровим глуздом і більшістю православного світу (і це стосується як УГКЦ так і решти православних церков України) ми і надалі будемо лише сателітом "єдиної якнайканонічнішої церкви у світі".

Більше того, синодальщина, софринський ширпотреб, відсутність реальних реформ церковного життя і надалі будуть свідченням малоросійства, а в перспективі державотворення вказуватимуть на те, що центром і осердям духовості є таки Москва, а не Київ, Азія, а не Європа.

"Русский мир", як державотворча ідеологія послуговується РПЦ та її церковно-культурною традицією не віднедавна. Вони були успішними у підриванні української державності і в ХІХ столітті, і в ХХ, і як, ми можемо бачити, також нині за винятком кількох опортуністів далі працюють над душами людей, створюючи там свій "русскомирний" світогляд. А українські церкви "вольно чи невольно" їм у цьому допомагають, поширюючи російську духовну традицію і занедбуючи власну.