Розкол ракетою
Після розстрілу Спасо-Преображенського собору в Одесі тріщини з’явилися у фундаменті УПЦ МП. Збіг це чи ні, але ракета прилетіла по кафедральному собору УПЦ МП невдовзі після словесного «пострілу» з боку патріарха Московського Кіріла на адресу дочірньої української структури: в доповіді на Архієрейських зборах РПЦ патріарх Московський нагадав, що УПЦ МП — частина РПЦ і має дотримуватись усіх правил, пов’язаних із цим статусом. А тих в УПЦ МП, хто намагається «підігравати українській владі», патріарх востаннє «по-доброму» попереджає: на двох стільцях не всидите, доведеться обирати — вірність Москві чи розкол.
Російська ракета, що прилетіла в святую святих кафедрального собору в Одесі, поставила ефектну крапку в ультиматумі патріарха Кіріла.
Малороси мають страждати
Ціль для удару було обрано винятково точно: Спасо-Преображенський собор Одеси — кафедра митрополита Одеського Агафангела, одного з будівничих і найвідданіших адептів «русского міра» в Україні. Митрополит, утім, останнім часом рідко з’являється на людях. Він старий і, кажуть, пряма агресія Росії проти України сильно його підкосила. Удар по собору він пережив дуже болісно. Тому від імені Одеської митрополії виступив його вікарій — архієпископ Арцизький Віктор. Його заява викликала змішані почуття — з одного боку, вона була досить різкою й чи не вперше в обличчя Москві було сказано про церковну незалежність УПЦ МП. З іншого — і в Україні, й у Москві знають, що ця «незалежність» — суцільне лукавство.
Підтвердженням цього може бути звернення митрополита Київського Онуфрія, що вражає своєю безпредметністю та недоречною метафоричністю. Владика вкотре не наважився назвати винуватців події: «ворожий обстріл» у його листі здається стихійним лихом. І тому головне послання листа — змиритися та молитися — виглядає майже логічно. Ось тільки ракета, спрямована просто у вівтар, — це не стихійне лихо. Тому звернення митрополита Онуфрія спричинило передбачувану критику з українського боку й так само передбачуваний пароксизм захвату з боку московських і деяких українських медіа.
З російського боку здійнялася хвиля звинувачень на адресу УПЦ МП у «зрадництві». Це УПЦ МП «віроломно» скористалася «зручним політичним випадком», аби вчинити розкол із патріархом Московським. А після розстрілу собору — ще один «зручний політичний випадок» — нарешті виявила свою справжню розкольницьку сутність.
Якщо вірити в змови, можна подумати, що розстріл собору був спланованою акцією з «розчохлення» розколу УПЦ МП. «Зручним політичним випадком», як кажуть московські церковні пропагандисти.
Конспірологічні підозри посилює те, що пропагандисти, як видно з усього, стояли на низькому старті й чекали на момент, коли «українські брати» завиють від болю, — щоб вискочити, наче чорти з табакерки, і заволати: «Розкол!».
Цікаво й те, що сталося це відразу після Архієрейських зборів РПЦ, на яких, по суті, відбулося лише дві події, що заслуговують на увагу. Перша — доповідь із нищівною критикою «нової еклезіології» Вселенського патріарха Варфоломія. Друга — доповідь самого патріарха Кіріла, де він звинуватив свою українську паству в боягузтві, безсоромності та «сповзанні в розкол». Причина — частина УПЦ МП відмовляється поминати патріарха як «пана й отця» на тлі повномасштабної війни, в якій сам патріарх Кіріл виступив на боці геноциду українського народу.
Та все ж таки приліт просто у вівтар кафедрального собору найбільш проросійського митрополита — це вже занадто.
Примус до розколу
Це було б «занадто». Але, здається, патріарх Кіріл повірив у те, що Україну йому не втримати. Усе, що він робить зараз, — від промов на зборах до благословення ракет, які знищують українські храми, — це одночасно помста українцям і привід звинуватити їх у власних гріхах.
Патріарх Кіріл щосили підштовхує УПЦ МП до розриву. А УПЦ МП пручається й ніяк не хоче робити того, про що їй буквально кричать у вуха. Патріарху Московському вкрай необхідно, щоб УПЦ МП його «зрадила». Або щоб її «зруйнувала укронацистська влада». Загалом аби УПЦ МП страждала — страждала сильно, болісно й на весь світ. Патріарху треба показати, що РПЦ — церква-мучениця. Що вона зазнає тяжких втрат і від зовнішніх, і від внутрішніх ворогів: англосаксів, укронацистів, уніатів і крипторозкольників.
Лише так вона зможе виправдати канонічне свавілля, яке Моспатріархат учинив на тимчасово окупованих територіях України, де фактично вкрав в УПЦ МП близько десятка єпархій. У одному з дошкульних і цинічних коментарів посадових осіб РПЦ є дуже просте пояснення українським «боягузам», чому патріарх був буквально змушений учинити так. Тому що українська паства, як і сказав патріарх, є «боягузами»: Київська митрополія УПЦ МП «не зуміла захистити» своїх вірян. «Піддалася на шантаж» із боку «нацистської влади» — перестала поминати патріарха Кіріла. Тобто, як зазначив на зборах патріарх, «сповзла в розкол».
Ницістю та цинізмом керівництва РПЦ нікого не здивуєш, тому констатуємо без подиву: в Моспатріархії анексію канонічної території УПЦ МП називають «спасінням».
Що поробиш, якщо виправдати свій злочин — канонічний і людський — більше ніяк не можна, окрім як звинувативши в ньому жертву? Віктимблеймінг — улюблена гра росіян.
Та ось що цікаво: на Архієрейських зборах, попри все, звинувачення в розколі УПЦ МП так і не було пред’явлено: вона ще не в розколі, тільки «сповзає». Промова патріарха була «останнім попередженням» — жовтою карткою УПЦ МП. У грі, в якій патріарх Московський залишає за собою роль головного арбітра.
Константинополь — не мати
Другу жовту картку на цих зборах отримав Вселенський патріарх. Вона мала вигляд доповіді митрополита Іларіона (Алфєєва) про «нову еклезіологію» Вселенського патріарха Варфоломія. Якщо зібрати всі звинувачення на адресу патріарха Варфоломія, які звучали в доповіді, то вони, на думку коментаторів-богословів, потягнуть на повноцінне звинувачення в єресі. Але слова «єресь» ані в документі, ані в рішенні зборів немає. Як немає й остаточного звинувачення в розколі на адресу УПЦ МП.
Особливо відзначено в доповіді «претензію» патріарха Варфоломія на роль верховної апеляційної інстанції в світовому православ’ї: він нібито «привласнив» право скасовувати рішення, ухвалені в інших православних церквах. І насамперед рішення про позбавлення сану та інші санкції щодо священнослужителів. Так, патріарх Варфоломій поновив у сані лідерів українських автокефальних церков, яких піддали анафемі в РПЦ. А останнім часом скасував заборони, накладені на священників РПЦ, які відмовлялися підтримувати агресивну політику Кремля та «СВО» з боку власного священноначалія.
У Москві чудово розуміють: варто їм оголосити, що УПЦ МП — розкольники й не мають благодаті, Вселенський патріарх не забариться з поновленням українських ієрархів у їхньому статусі та правах. І заздалегідь повідомляють, що не визнають цього рішення. Отже всі, хто в УПЦ МП усе ще готовий повірити в одноособове право патріарха Московського розпоряджатися божественною благодаттю, не мають іншого вибору, крім як залишатися в єдності з ним. І, звісно, постраждати за свою віру та відданість від рук «укронацистів».
Однак у Московській патріархії, схоже, невисоко оцінюють свою можливість зберегти хоч скільки-небудь помітну частину УПЦ МП. І намагаються цій своїй втраті вже не запобігти, а пояснити, чому сама Моспатріархія та її глава не винні в розвалі РПЦ. Вона намагається переконати сама себе та своїх у тому, що втратила Україну не внаслідок політичного самогубства, а через підступну гру та пряму агресію «злочинних сил Заходу», до яких примкнув Вселенський патріарх.
Дві жовті картки, які заготували Архієрейські збори — для УПЦ МП і Вселенського патріарха, — згідно з правилами гри, перетворяться на червону, якщо ці двоє гравців вирішать об’єднатися. Тобто в разі, якщо патріарх Варфоломій прийме «розкольників» із УПЦ МП під своє заступництво, його звинуватять у єресі. А світове православ’я отримає ту саму «другу велику схизму» — розкол, який за глибиною й потужністю дорівнює розколу між католицькою та православною церквами, і яким Моспатріархат лякає світ з 2018 року.
Готовність занапастити світ у разі, якщо перемога Росії виявиться неможливою, має й церковне вираження. Ось тільки розкол, до якого патріарх Кіріл готовий схилити свою церкву, світ переживе набагато легше, ніж сам Кіріл та ввірена йому РПЦ.
Прощавай, імперіє
Патріарх Московський намагається переконати православний світ у тому, що Вселенський патріарх не має права заважати іншим помісним церквам розбиратися зі своїми опонентами — аж до анафем. Але наскільки православний світ готовий прийняти право патріарха Московського роздавати «червоні картки» іншим помісним церквам та їхнім предстоятелям?
Це запитання незручне для патріарха Кіріла. Але що йому залишається, крім як дотримуватися порядку денного, прописаного в Кремлі? А Кремль вимагає від нього, колишнього блискучого церковного дипломата, західника, закоханого в альпійські пейзажі, замкнутися у «фортеці в облозі» та проміняти блискучу імперську політику на убогий «національний проєкт» у межах Московської Орди.
Для Орди все це є досить природним — спалювати хліб, руйнувати церкви, викрадати дітей. Усе в цій історії нарешті стає на свої місця. Й обрати своє місце в ній відповідно стає легше. Зокрема й тим, хто так довго молився на «Святу Русь».
