У час економічних негараздів, політичних та релігійних суперечок хочу запропонувати читачам іронічно-сатиричні замальовки про нас та наше життя-буття.

З ПОНЕДІЛКА

Віктор був чолов’ягою ще тим: мускулястий, кремезний, із закрученою чуприною, – а гонору!.. Ота сама пиха й не пускала його до Левка. Хоча серцем волів якнайшвидше піти до друга, помиритися з ним. Знав же, що у того біда. Дружина померла, а ремонт, що розпочали разом, так і не докінчили. А надворі осінь уже й діточок двійко лишилося. Треба піти допомогти. «Ай, завтра піду», – подумав Вітько у понеділок і вложився спати.

У віторок не знайшов часу. Все чекав, що друг вибачення першим попросить, бо ж і розсварилися із-за дурниці. Правда, той дзвонив, запрошував футбол по телику дивитися, бо в нього не працює, але ж не вибачився. Отак думав думу, що й голова розболілася від думок. Ліг перепочити, а там і вечір, нема коли йти.

У середу хотів дружині полагодити пральну машинку. Ходив туди-сюди по хаті, позираючи на сусідські вікна. Навіть не вздрів, як дружина вже сама носить відра з водою для прання, сама пере та полоще.

Четвер надійшов якось крадучись. Увікмкнувши радіо, Віктор почув: «Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть...». «Що за маячня, – подумав сам до себе. – Ніби нагадують мені, що треба змилостивитися й піти до Левка. Вип’ю-но я валер’янки, заспокоюсь трохи, мо’ відпустить». Отак присів на ліжко – та й заснув.

Так у думках долетіла й неділька. І дружині хотів допомогти по господарству, і дідові Данилу дров нарубати, й з Левком помиритися. «Ну, зроблю це все у понеділок», – втішив сам себе й полегшено зітхнув.

Далі буде...