“З Хреста волає Христос: “Прагну!” Жахливий крик спраги, що не походить з тіла, лише є воланням спраги душ, і власне від цього прагнення наших душ вмирає Христос.”

Ці слова святого Луїджі Оріоне знов і знов захоплюють мене, своєю глибиною вправляють мене в подив. Чим довше я їх розважаю, тим більше схиляюся до того, щоб визнати їх певним містичним досвідом, народженим під впливом благодаті та довгих років інтенсивного духовного життя отця Оріоне.

Який сенс вкладав у ці слова святий?

Вони з'явилися в листі 25.02.1939, в контексті опису справи Віднови і Об'єднання. Гадаю, що дві ці справи, дуже широкі та всебічно розбудовані, займали особливе місце в серці святого Луїджі-священника та Луїджі-містика, коли він розважав над міжособовими відносинами людини і Бога. Він сприймав цей зв'язок у дуже широкому спектрі, не спроваджував ці відносини лише до сфери особистого, інтимного, укритого в тайниках душі. Вони виходять далеко поза наведені рами і торкаються всього обшару відносин, в якому порушується людина, тобто розширюються також на всі контакти людини з іншими, близькими чи далекими для неї особами, пронизують суспільне життя, виходять на рівень глобальної битви світоглядів в актуальному світі, але одночасно наповнюють собою постійний ритм щоденних праць і монотонію занять, щиру чи удавану поставу кожної окремої людини.

Що ж, саме гасло Оріоне: “Instaurare omnia in Christo” в контексті його духовності і духовності заснованого ним Згромадження можна перекласти як: “Відновити все у Христі” або як: “Об'єднати все у Христі” (паралелі можна побачити в різних перекладах цього уривку Листу до Ефесян, напр. Вульгата — переклад Хоменка).

В першому випадку отець Оріоне розумів справу Віднови цілісно. Відновлення, виправлення створіння стає неможливим без відновлення суспільних зв'язків, загоєння ран нинішньої культури. Але це виправлення також неможливе без особистого навернення, а радше початку постійного процесу “невпинного навернення”, що, в свою чергу, може статися лише на дорозі відновлення особистого зв'язку з Христом, зусилля пізнання Його. Також можна зауважити, що подібна Віднова в усіх своїх проявах є певним невпинним процесом, чимсь живим, динамічним. Вона є дорогою, де можна йти, бігти, падати, від якої можна відхилитися, з якої можна з'їхати до рову, завернути геть або всістися та відпочити, набрати сил. Але на ній ніколи не вдасться пасивно існувати в одному пункті, окопатись на “власній території” - бо це дорога, а на дорозі завжди є рух, який за своєю природою знесе всі статичні перешкоди: пхне вперед, викине на узбіччя або просто затовче в землю.

Погляд на усі особисті відносини (які зрештою багато в чому формують світогляд, систему цінностей і переконання) в світлі власних відносин із Христом дозволяє людині відкрити, на думку отця Оріоне, необхідність дати відповідь на заклик Об'єднання. Воно є природнім наслідком справи Віднови. Адже людина, що стала на шлях власної віднови, не може не побачити потреби виправлення того, що тепер цій віднові перешкоджає, а — як підповідає якесь внутрішнє відчуття — не було таким від свого початку, тобто піддалося якійсь шкідливій зміні, певній деструкції, роз'єднанню, розпорошенню. Звичайно, ця шкідлива зміна, яку кожна людина вбачає в собі від свого початку, ставить свій відбиток спочатку на її “Я”, а невдовзі і на її “Ми”, тобто неодмінно проникає в сферу відносин. Суспільна сфера людини також потребує виправлення — вистачить поглянути на наші поділи, брак “відкритості на”, споживацьку поставу у всіх типах відносин. Більш за все суспільна слабкість проявляється в роз'єднанні, певному різновиді самоізоляції, яке може мати різні щаблі і різні зовнішні прояви, відноситься до різних суспільних рівнів: від родини до міжнародних відносин. Отець Оріоне можливість виправлення на шляху Об'єднання.

Таким чином, ці два терміни (більше ніж терміни — дві підставові дороги людини) в певному пункті перетинаються, щоби далі вже часто переплітатись і приходити собі на допомогу. А цим пунктом є їхнє спільне джерело — Христос. Його погляд на мене і мій погляд на Нього.