Сатанівський монастир: печери, просвітителі та відрізаний імідж
Отож, поки ми віртуально мандруємо від Сатанова до слобідки, коротко про монастир.
Фундаторами монастиря вважають лаврських ченців, які втекли зі спаплюженого Батиєм Києва. Є також легенда, згідно з якою Сатанівський монастир ще давніший. Мовляв, якийсь чернець з Афону поселився тут ще за півстоліття до Володимирового хрещення України-Русі й жив тут у печерах відлюдником.
Дійсно, Свято-Троїцький монастир, як і личить поважній обителі, починався з печер. Правда, на відміну від Київських, місцеві печери частково природні. Спочатку це був грот-карниз з кількома мініатюрними печерками, в яких і жили перші насельники. Потім уздовж карнизу, що нависав над печерами, вимурували стіну. Вийшла ціла підземна, а точніше «підскельна» система з довгого коридора, невеличких келій і підземної церкви. Не виключено, що до приходу ченців печери використовували як капище язичники. Таке в історії бувало досить часто. Пізніше, коли ченці облаштувалися на поверхні, про печери не забули. У підземній церкві продовжувалися (і продовжуються досі) відправи.
За свою багатовікову історію монастир устиг побути і православним, і греко-католицьким (Чину св. Василія Великого) і знову православним. Був він і чоловічим, і жіночим.
Крім печер, до нашого часу дійшла ще мурована церква Св. Трійці (XVII ст.), рештки центрального корпусу з високою триярусною дзвіницею і масивна вежа монастирської брами (все XVIIІ ст.) Брама, щоправда, втратила другий поверх, та не зберігся дуже гарний барочний портал. Найбільших руйнувань монастир зазнав у 60-70-х роках ХХ ст., коли комуністична влада перетворила його на каменоломню. Тоді розібрали фортечні мури двометрової товщини, що його оперізували, та частково головний корпус та верхні яруси брами. З монастирського каміння в сусідніх колгоспах будували корівники.
На жаль більшість документів та архівів, пов’язаних з монастирем, втрачено. До нашого часу дійшли лише хроніки часів перебування тут василіан. Але там мало чого цікавого. Переважно суто побутові та господарські речі. З цікавинок — постійні сварки з сатанівським магістратом через монастирську корчму — отці міста весь час хотіли забрати у святих отців цей вельми прибутковий заклад. Ще монастир вів постійні суперечки з сусідніми землевласниками щодо селян-перебіжчиків (останні переходили як з монастирських сіл до панських, так і навпаки). Цікаво читати про те, як ченці пострілами з монастирських гармат вітали почесних гостей. У XVIIІ ст. ці гармати виконували суто церемоніальну функцію, а от раніше монастирська артилерія була життєвою необхідністю. Обитель виконувала ще й функцію замку-фортеці, за стінами якої місцеві жителі могли сховатися від набігів татарських загонів і турецьких яничарів.
Сьогодні про Сатанівський Свято-Троїцький монастир мало хто й знає поза межами Городоцького району. А свого часу це був знаний духовний та просвітницький центр, який підтримував активні відносини з найповажнішими монастирями православного світу. Вихідцем зі Свято-Троїцького монастиря був відомий просвітник Арсентій Сатанівський — під час церковної реформи за дорученням патріарха Никона, він керував виправленням богослужебних книг, по яких досі ведеться служба у всіх православних храмах України, Білорусії та Росії.
Із відомих гостей обителі варто згадати московського царя Петра І. Повертаючись додому після провального Прутського походу 1711 р. він зупинився в Сатанові. І тут сталася кумедна історія. Сподіваючись перетягти в унію царя московитів, василіани відрядили до Сатанова найкращого проповідника ордену — єромонаха Йосипа Чижевського. Та цареві було глибоко начхати на питання віри — він, у суто московській манері, розглядав Церкву виключно як один з інструментів своєї влади. І не більше. Тож під час гарячої проповіді Чижевського Петро відверто нудьгував. Царський блазень, аби розважити патрона, підкрався до Чижевського і одним помахом гострих овечих ножиць вправно (натренувався на боярах) відрізав тому довгу пещену бороду. Щоб зам’яти скандал та якось втішити проповідника, цар відсипав тому жменю золотих. Підозрюю, що цей випадок можна вписати на скрижалі історії, як найдорожчу послугу цирульника за всю історію людства. Причому заплачено було клієнту!
За переказами, цар посадив перед монастирським храмом горіха. Це могутнє дерево ще зовсім недавно дарувало людям свою тінь та смачні горіхи. На жаль, якоїсь зими після сильних морозів воно всохло. Але життя продовжується. На разі на його місці зеленіє маленьке юне деревце. Взагалі горіхи — одна з «фішок» монастиря. Перші горіхи були завезені сюди ченцями з Афону ще чотири сотні років тому. Майже всі горіхи в цій частині Поділля — їх прямі нащадки. Вважається, що монастирські горіхи мають особливу цілющу силу.
Як і личить будь-якому поважному стародавньому монастиреві, є в Сатанові і своя монастирська примара (як же без неї?).
Наприкінці XVIII століття з'їзд представників Чину св. Василія Великого, якому тоді й належала обитель, вибрав Сатанівський монастир місцем для довічного ув’язнення ченців, засуджених церковним судом до поховання живцем. Першим і останнім з похованих живцем був Филимон Вітошинський. Засудженого спочатку відспівали як небіжчика, а потім замурували. Їжу йому подавали через спеціальне віконце… Подейкують, що примара Вітошинського й досі блукає напівзруйнованими коридорами… Правда, о. Володимир, настоятель монастирського Свято-Троїцького храму, наявність у своєму господарстві примар та інших «барабашок» заперечує: «Я тут служу з 1992 року, — каже він, — але нічого такого не бачив».
Є версія, що після приєднання Поділля до Російської імперії та передачі монастиря Православній Церкві, нещасного Вітошинського, який давно втратив глузд, відколупали з його підземної келії та відпустили.
Вітошинський став не першою жертвою підземель Сатанівського монастиря. У 1703 р. на Поділлі спалахнуло повстання під проводом козачого полковника Федора Шпака. Коронне військо його жорстоко придушило. Базою королівських карателів став монастир у Сатанові (тоді ще православний). Підземелля обителі перетворилися на катівні. За переказами, багато полонених повстанців там були замуровані живцем. Наприкінці 80-х ХХ ст., при розчищенні підвалів, дійсно було знайдено величезну кількість людських кістяків.
Свято-Троїцький монастир відомий ще й як резиденція єдиного в Україні цеху професійних жебраків. Цех був офіційно зареєстрованою структурою, зі своїм цехмістером, єрархією, символікою, печаткою та іншими регаліями. По теплу цеховики розповзалися містами і селами Поділля, а на зиму поверталися до стін монастиря, під якими існувала ціла жебрацька слобода. Для зарахування до цеху потрібно було 6 років походити в «учнях», а потім ще і здати досить складний іспит. Цеховий жебрак мусив уміти грати на різноманітних музичних інструментах, знати безліч пісень та дум тощо. Завивання на тему «ми люді нє мєстниє…» тут не проходили. Жебраки чесно заробляли свій хліб. До речі, коли в ХІХ ст. фольклористи почали записувати народні думи та пісні Поділля, то чи не біля кожної другої примітка: «Записано від кобзаря (лірника) з монастирської слобідки в Сатанові».
Жебраками опікувався ігумен монастиря та орден Василіан. Значну частину зібраного жебраки віддавали на церкву. Натомість отримували охоронну «бумагу» від ігумена монастиря. Мовляв, вони не просто так жебрають, а на святу справу. Сільські війти, міські магістрати та навіть більшість феодалів, з такою охоронною грамотою жебраків воліли не чіпати — кому хочеться сваритися з могутнім чернечим орденом?
Власне жебраки і заснували Монастирську слобідку, яку сьогодні називають Сатанівською. Однак жебрацьких халуп тут тепер не побачиш. Швидше навпаки — палаци. Свою нерухомість у цьому красивому курортному місці мають багато мільйонерів з Донецька, Києва та навіть із-за кордону. Дорога до обителі веде через слобідку, і кожен може насолодитися палацами. Мені ж чомусь найбільше запам’яталася простенька хатинка (підозрюю, що в дівоцтві вона ще була соломою крита), білі стіни якої були розмальовані наївними квіточками.
Варто також зазначити, що в ХХ ст. обитель закривали двічі. Перший раз — на початку тридцятих — комуністи не могли дозволити функціонувати гнізду «релігійного разврата» на самому кордоні з буржуазною Польщею. Потім, за німецької окупації, монастир знову ожив. Закрили його вже за Хрущова.
Віруючим обитель повернули лише наприкінці 80-х. На разі монастирська церква Пресвятої Трійці діє як звичайний парафіяльний храм. «Господарює» тут отець Володимир Наглій. Він служить Богу та людям і потроху відновлює монастирське господарство. Справа непроста — на реставрацію поруйнованих комуністами споруд потрібно десятки мільйонів. Адже монастир — пам’ятка історії загальнонаціонального значення. Принагідно хочеться звернутися до наших меценатів — може, хто захоче пожертвувати дещицю на богоугодну справу.
Отож, під’їжджаємо (підходимо) до монастиря. Зовні він майже не відрізняється від руїн середньовічного сатанівського замку (про нього ми розповідали у першій частині нашої віртуальної мандрівки): такі ж, укриті лишайниками та мохом, потужні стіни, складені з вапнякових брил, віконця-бійниці, келії-каземати... Тільки крита оцинкованим залізом брама та новенькі, сяючі на сонці маківки дзвіниці засвідчують, що це — діючий об'єкт. А хрести свідчать, що це не лише фортеця, а ще культова споруда.
Пройшовши під склепінням масивної брамної вежі, потрапляємо на подвір’я. Затишне та зелене. Із трьох боків його оточує густий ліс. Викладена камінними плитами доріжка веде до храму.
У першу чергу гостям монастиря варто завітати до храму, аби віддати шану Богу. Храм у плані нагадує знамениту Богданову церкву в Суботові (ту саму, що на 5-ти гривневій купюрі). Правда, час не пошкодував і багатого барокового декору. Збереглися писемні свідчення, що раніше цей храм було оздоблено білокам’яним різьбленням. Зокрема, його стіну прикрашав і великий, вирізаній в камені орел і вершник на коні (швидше за все, герби Польщі та Литви). На початку ХХ ст. храм вкрили тиньком, а з декору на видноті залишився лише сонячний годинник, встановлений ченцями 1744 року.
Над входом до храму в XVIII ст. було також встановлено великий керамічний майоліковий барельєф, що зображав Божу Мати Ченстоховську. Копію знаменитої ікони врятували місцеві мешканці і переховували до самого кінця 80-х, після чого повернули до храму. На разі образ, який шанують як православні, так і католики, прикрашає інтер’єр церкви.
На жаль, всі старовині храмові розписи було знищено за часів СРСР. То ж у 1992 році його розписали наново. Художники, судячи за розписами, були нівроку. Фрески виконані на високому рівні та з великим смаком. Але найбільш креативна фреска присвячена Страшному Суду.
У православних храмах Страшний Суд традиційно зображається на протилежній від вівтарної частини стіні. Сюжет — стандартний. Господь судить людей. По праву руку — праведники, яким дароване життя вічне. По ліву — грішники, яких кидають в геєну вогняну.
Художник використав традиції українського іконопису XVII-XVIII ст., коли серед персонажів Страшного Суду зображали абсолютно реальних людей або уособлення реальних соціальних та політичних груп. Зокрема, на передньому плані серед праведників ми бачимо козака-запорожця (в шароварах, з вусами та оселедцем). Але найбільш шедеврально виглядає пекельна частина Суду. Крім традиційних, звичайних грішників на кшталт сріблолюбців, перелюбників, п’яниць, убивць та самогубців, стіни Свято-Троїцького храму в Сатанові прикрашають ще й Великі Грішники. Точніше ГРІШНИКИ — Ленін, Сталін, Троцький, Гітлер, Берія тощо. Є тут і Хрущов (звісно, з черевиком у руці), за чиїм наказом свого часу закрили монастир. Микита Сергійович також увійшов в історію своєю заявою, що скоро «останнього попа будуть показувати у музеї»… Цікавий і Змій, який символізує Ворога Людського. Якщо придивитися, то його чорне похмурне тіло прикрашають зловісні червоні комуністичні пентаграми.
Такого Страшного Суду немає більш ніде! То ж монастир в Сатанові варто відвідати лише заради цієї унікальної фрески. Але ж і крім неї тут скільки всього цікавого!
Після храму варто оглянути головний корпус монастиря. Його руїни дуже романтичні і красиві. Хоч кіно знімай (до речі, підказка кінематографістам — тут дійсно дуже відповідна і фактурна натура для історико-пригодницьких фільмів). Сходами варто піднятися на колишній 2-й поверх корпусу. Зараз там усе заросло різнотрав’ям, кущами колючої шипшини, квітами духмяного чебрецю тощо. Там, де колись юрмилися ченці, тепер дзижчать бджоли, джмелі та інші комашки. Любителі фотографувати зроблять тут чимало гарних знімків. Ой, забув! У храмі можна придбати туристичні марки, присвячені Монастирю та розташованій неподалік (на Тернопільському березі Збруча) печері відлюдника в Медоборах.
Якщо ви приїхали групою, то можна попросити отця Володимира відкрити вхід на дзвіницю. Звісно, якщо він не зайнятий службою. Зазвичай він не відмовляє. Краєвиди звідтіля відкриваються просто неймовірні. Якщо дуже поталанить, можна потрапити і до монастирських підвалів. Там теж дуже цікаво (і страшно). Мені пощастило там побувати! Та ще й о. Володимир присвічував не банальним електричним ліхтариком, а смолоскипом (ходити по стародавніх підземеллях з електроліхтарем — моветон). Але якщо вам не пощастило потрапити до підземель — не сумуйте. Є ще печера. Туди вхід вільний.
До печери, що знаходиться в основі скелі, на якій стоїть монастир, ведуть хиткі дерев’яні східці. У печері, в одній із келій, на землі видно великий плаский камінь. То «Камінь Випробування». Колись кожен, хто хотів постригтися в ченці, мусив простояти на цій каменюці на колінах у молитві цілу ніч. Випробування дійсно не з легких. Мене й на хвилину не вистачило!
Оглянувши печери і прочитавши молитву, варто спуститися на кілька метрів нижче. Тут колись був монастирський цвинтар. Серед дерев ще й досі збереглося кілька грубо витесаних надгробків, що датуються кінцем XVIII — самим початком XIX ст.
Тут варто трішки прогулятися лісом. Пройдіться донизу метрів з п’ятдесят стежиною, що веде від печер. Воно варто того! Серед лісу тут виходять на поверхню вапнякові скелі та велетенські кам’яні брили. Каменюки посічені ерозією та вкриті товстелезним шаром м’якого смарагдового моху. У тріщинах гніздяться різноманітні рослини, кілька видів папоротей. Найгарніший із них — дуже рідкісний «оленячий язик». Його листки не розсічені, як це часто буває у папоротей, а цілі, довгі, блискучі, яскраво-зелені. Формою вони нагадують язики оленів — звідси й назва. Ці рідкісні папороті дуже схожі на тропічні, які вкривають дерева і камені в джунглях та є дуже красиві.
Варто зазначити, що в минулому своєю славою монастир значною мірою завдячував цілющим джерелам, якими так багаті довколишні гори. Кринички шанувалися як святі, коло них здійснювалися богослужіння. Прочанам було за що дякувати Богу. Вода лікувала від багатьох захворювань. У ХVІІ столітті монастирські землі дивом оминула навіть епідемія чуми, хоча довкола вимирали цілі села.
Радянська влада як могла боролася з цим «мракобіссям».
«У п’ятдесятих роках, — каже отець Володимир Наглій, — одне з таких джерел у колишньому монастирському селі Спасівка навіть залили бетоном, бо до нього постійно приходили молитися люди». Подібна доля, за його словами, спіткала священну криничку з цілющою водою біля монастирської церкви. Якимось чудом без допомоги людей вода змогла пробитися на верхівку гори. Чудо «войовничим атеїстам» не сподобалося і після закриття монастиря криничку старанно засипали. Настільки старанно, що відновити її потім так і не вдалося.
Лише наприкінці шістдесятих з’ясувалося, що «мракобісся» ні при чому — місцева вода виявилася аналогом знаменитої «Нафтусі». Але на відміну від останньої, ще більш ефективною та майже без побічних ефектів. Сьогодні вона входить до десятки найкращих цілющих вод планети! Ось такий Божий дар людям!
На базі родовища сатанівських мінеральних вод під монастирською горою створили Державний курорт Сатанів, до складу якого входить добрий десяток оздоровниць.
«Господар» монастиря отець Володимир сусідів під горою конкурентами не вважає. Більш того, таке сусідство, на його думку, є Промислом Божим. Свого часу про це він сказав так: «Людина складається з двох частин, — духовної і тілесної. Це єдина суть. Лікуючи тільки тіло, людину не вилікуєш. Внизу лікують тіло, а щоб лікувати душу, люди піднімаються до нас...»
На разі не тільки курортники піднімаються на монастирську гору, але й настоятель монастирської церкви спускається в долину: «Пастир не має чекати, поки люди прийдуть до нього — вважає настоятель Свято-Троїцького храму Сатанівського монастиря. — Він сам має йти до пастви. Якби свого часу апостоли лише чекали, поки до них прийдуть люди, а не йшли самі до народу, то християнство ніколи б не стало світовою релігією».
У долині діє храм Св. Пантелеймона-Цілителя, зведений біля оздоровчого комплексу «Перлина Поділля», де о. Володимир Наглій тричі на тиждень проводить служби. Церква дуже красива, схожа на яскраву іграшку. Колись це була просто капличка, але потім тут встановили вівтар, і відтоді це храм. Але «Перлину» ми радимо відвідати не лише через храм. «Перлина Поділля» — це єдиний в Україні санаторій-музей. Музей цілком офіційний, зареєстрований в Міністерстві Культури (про що гордо сповіщає спеціальна табличка).
Експонати музею розкидано по всій території «Перлини» і на них натикаєшся в найнесподіваніших місцях. Зокрема, великогабаритні речі — вози, сани, сільськогосподарський реманент прикрашають чималеньке подвір’я. Величезна колекція подільської народної ікони — фойє залу фітопроцедур (там же можна побачити й унікальні зразки старовинної подільської вишивки). Ікони у збірці найрізноманітніші. Тут і великі церковні образи, і простенькі, що колись прикрашали звичайні селянські хатини.
Сотні експонатів предметів народного побуту (і не тільки) можна побачити в залі ресторану. Експонатами (звичайно ж, тими, що можна зберігати на вулиці) обвішані навіть стіни корпусів. Варто відвідати й зал «совєцького періоду». Або ж — «червоний куточок». Останній особливо рекомендуємо тим, кого шокував «Страшний Суд» у монастирському храмі. Тут, серед портретів та бюстів бородатих, вусатих, лисих у бровастих вождів, шанувальники комунізму зможуть відпочити душею та тілом, а також перечитати безсмертні твори «вождів» та «основоположників». Полум’яним антикомуністам тут теж сподобається, бо оформлено «червоний куточок» з величезною долею іронії. Для молоді, яка не пам’ятає старі часи, відвідати зал «совєцького періоду» теж буде цікаво. Багато колись звичних предметів тепер стали раритетами… Якщо ж кому глибоко чхати на совєцьке минуле, то в «червоному куточку» можна просто відпочити та помилуватися стрімкими водами Збруча — він протікає просто під верандою, де влаштовано експозицію.
У планах курортних музейників зробити ще й «набережну Вождів». У «загашниках» музею накопичилося кілька десятків бюстів та пам’ятників різномастих діячів СРСР — від вождів до їх обслуги. Ось і хочуть музейники укріпити ними ділянку збручанського берега.
І порада наостанок. Обов’язково прогуляйтеся лісом над штучним озером, що біля «Перлини». Там чимало цікавого. Зокрема, мережа старих розмитих окопів та залишки вогняних точок та бліндажів. На жаль, встановити, коли ці фортифікаційні споруди з’явилися, автору не вдалося. Можливо, їх викопали ще за Першої світової війни. Але швидше за все, це фрагменти колишньої «Лінії Сталіна» на кордоні 1939 р. або ж німе свідчення Другої світової. Тут варто уважно дивитися під ноги. Ні, старі боєприпаси вам не загрожують! А от грибів, у тому числі й білих тут повно!
