Сектантство у православ'ї і православ'я у сектантстві

Людина і світ. — 2002 — №3 — С. 2-6

Архиєпископ Сан-Франциський ІОАНН (Шаховськой)

Помилково думати, що всі православні є насправді не сектанти і що всі сектанти насправді не є православні. Не кожний православний за іменем є таким за духом, і не кожний сектант за іменем є таким за духом; у даний час особливо можна зустріти «православного» — справжнього сектанта за духом своїм: фанатичного, нелюбовного, раціонально вузького, що впирається в людську точку, що не жадає правди Божої, але пересиченого гордовитою своєю правдою, такого, що строго судить людину з вершини цієї своєї удаваної правди — зовні догматично правої, але позбавленої народження в Дусі. І навпаки, можна зустріти сектанта, явно не розуміючого змісту православного служіння Богу в Дусі та Істині, не визнаючого того або іншого вираження церковної істини, але такого, що насправді таїть у собі багато істинно Божого, істинно велелюбного во Христі, істинно братерського до людей.

І наявність таких змішань у християнській спільноті не дозволяє легковажно підійти до питання віросповідних стосунків. Сектанти грішать у нерозумінні Православ’я, але й ми, православні, не наслідуємо своє Православ’я, не розуміємо їх, сектантів, іноді навдивовиж полум’яно й чисто спрямованих до наслідування Господа, до життя в Ньому, Єдиному.

Людський вузький, гордий, хворий розум, не преображений у Дусі Божому, однаково прагне до розділення й шукає приводу до нього, кому б не належав цей розум — православному чи сектанту.

Ми, православні, віруємо, духовно бачимо, що маємо повноту по-людськи вираженої істини. Але це зовсім не означає, що ми вже слідуємо цій повноті істини і що ця повнота наповнює нас. Ми іноді маємо її тільки на словах або думаємо, що вона в нашому оці повинна замінити колоду духовних лінощів наших. Але все це далеко не так. Істину ми маємо, і повну, але жити в ній не хочемо або не вміємо і просто часто не прагнемо жити в ній, бо вона дуже незручна для нашої ветхої людини. Але ми не від того, щоб погордитися, повеличатися своєю православністю.

А проте серед іновіросповідних християн є багато таких, хто живе в істині Православ’я — духом своїм. Є сектанти, що горять духом та любов’ю до Бога й до ближніх набагато більше, ніж деякі православні, і оцей дух горіння любові до Бога й до людини є ознакою щирого, життєвого Православ’я. Хто його не має серед православних, той не істинно православний, і хто його має серед неправославних, той істинно православний. По-людськи він помиляється, по-людськи він не розуміє того чи іншого, не бачить того чи іншого кольору у природі світу (духовний дальтонізм: не бачить, наприклад, змісту ікон, спілкування зі святими, що пішли з цього світу), але за духом, за внутрішньою людиною він — вірний і щирий, нелицемірною любов’ю відданий Живому Богу Воплоченому, Господу Ісусу Христу — до смерті. Наявність таких справді православних християн спостерігається як серед православних за умосповіданням, так і серед римо-католиків, а також серед протестантів усіх відтінків, до яких належать і російські сектанти, що сектаризувалися, тобто відділилися розумом і досвідом від догматичного сповідання Церкви, почасти через нерозуміння цього сповідання в Дусі, почасти через погані приклади здійснення цього сповідання в житті. Кожному православному ясно, що православні за своїм умосповіданням люди часто не тільки не є прикладом для суспільства, але прямим розбещенням цього суспільства. Не йдеться про приклади політиків, громадських діячів: вони стосуються, звичайно, і великою мірою, й нас, духовенства, що не завжди стоїть на духовній висоті Православ’я, незважаючи на ясне усвідомлення істинності своєї Церкви. А монастирі... скільки було глибокого неправослав’я, мирського, тлінного духу часом під смиренним вбранням ченця. І все «легковажне», гниле спливало на поверхню церковного життя й більше кидалося у вічі, ніж істинно смиренна, самозречена праця багатьох пастирів та іноків справжнього Православ’я, які життям своїм йшли за Христом і вмирали у Христі. Революція показала, оголила слабкий прошарок православного російського священства, а вона ж підкреслила мученицьке сповідництво православного життя більшості священиків.

Хтось сказав, що наявність сектантства свідчить про релігійність народу. Можна сказати й так: наявність сектантства свідчить про православність народу, його горіння духу, його прагнення до ідеалу, його спрагу не зовнішньої релігії, але внутрішньої, спрагу свого щиросердого завіту з Богом. І це по суті є Православ’я. У наявності сектантства православний, а тим більше священик, завжди винен більше, ніж сектанти. Міркувати так — чи не означає міркувати по-православному, беручи на себе провину й відповідальність за братів, які відділилися. Інакше не буде Христової правди — якщо не взяти на себе провину. Людську правду складно здійснити у визнанні винними сектантів, але Христова правда інша, «божевільна» для світу, мудра лише — для Бога.

Ні суперечками, ні диспутами, ні грубими викриттями не можна показати ту позитивну силу Духа Божого, що живе у Православ’ї, що є самим Православ’ям. Цей Дух можна виявити лише в божевільному по-людськи зреченні своїх розумних прав і наданні Суду — Духові.

У православній апологетиці треба передусім робити ясний і твердий наголос на роз’ясненні змісту віровчення й на показові цього віровчення в житті. Треба ясно зрозуміти, що Православ’я є страшний Вогонь, як Святі Тайни. Тих, хто приймає повноту Православ’я, цей Вогонь або перетворить, або спалить. Православ’я створило дух російського народу, але воно ж і спалило російський народ. Неправда, що російський народ спалений більшовизмом; він спалений Православ’ям, він зробився негідним причасником Святині Повноти віри, і ця Святиня обпалила його. Тут закон Божого Духа, закон Церкви, Сектантство — це неправославний пошук шляхів Православ’я. За неміччю людини воно звершується не всередину, а вбік, тобто не в догматі, а біля догмата. Догматичне (чисте) життя біля догмата являє собою, звичайно, більше Православ’я, ніж недогматичне (блудне) життя в догматі. Це треба зрозуміти з усією ясністю, з усією визначеністю Божого Слова, що прямо вказує на це хоча б у притчі про двох синів, з яких один сказав, що не виконає волі отчої, але виконав її, а другий сказав, що виконає, але не виконав.

Cповідання православного Символу віри є закарбування Євангелія. Символ повинен звершатися в житті, стати реальністю. У однієї людини він зовсім не реальний у житті, хоча ця людина промовляє його щодня на молитві; в іншої віра виявляється в любові його до Господа Ісуса Христа, до Отця Небесного й Духа Святого, і вона відбивається на обличчі його, на словах і всіх вчинках. Хто ж ближче до Царства Божого? Відповідь ясна. Звичайно, другий, неправославний за іменем, але православний за духом та істиною, навчений самим Духом.

Православні за самосповіданням, за самоствердженням мусять зрозуміти, що Православ’я – це аж ніяк не привілей, і не привід до осуду інших, і не гордість. Православ’я, навпаки, є смиренність, є сповідання повноти Істини, як правди, так і любові. Православ’я повинно перемагати тільки сяйвом своїм, як Самий Господь, а зовсім не гарматою, сталевою чи словесною — все одно. Православ’я не сяє у православному суспільстві, у тому, що пишається своїм Православ’ям. Воно сяє в тому, хто смиренний у своєму Православ’ї, хто чистоту віри розуміє не розумом тільки маленьким своїм, але духом, усім життям. Красота Православ’я дана для порятунку людей, а православні стали обертати її для осуду, для погублення людей. Можна сказати, що немає на землі цілком православних людей, але що частково православними є і самі так звані православні і ті, хто не вважає себе у православ’ї, але вважає у Христовій Церкві й життям живе у Христі. Православ’я — сонячне світло, що лежить на землі. Світить для всіх, але не всі освітлюються ним, бо хто в підвалі, хто закрив свої вікна, хто закрив свої очі... Але мимоволі виникає запитання: чи не є ці думки, хоча б найменшою мірою, відмовою від чистоти православної віри, від тієї чистоти, заради якої стільки було пролито крові й ревності святими отцями?

О ні, це не тільки не відмова від чистоти православності, але це є захист і сповідання саме її.

Візьмемо до прикладу шанування святих, молитви до них. Сектант — нерозумно, не за духом — заперечує цю гілку життя духу. Ми стверджуємо її духовну реальність у Христі. Чи може спастися людина, яка не визнає цієї реальності? Страшне запитання. Те, що має служити як допомога порятунку, чи може бути приводом для осуду, якщо не скористатися цією допомогою? Що святі шукають — прославляння себе чи Бога? Звичайно, Бога. І будь-яке істинне прославляння святих є передусім — прославляння Бога: «Чудовий Бог у святих Своїх...» Виходить, якщо ми прославляємо «прямо» Бога і прославляємо щиро, нелицемірно, — святі та ангели, звичайно, радіють, тішаться, духовно лобзають такого прославляючого. Навпаки, якщо людина співає величання й акафісти святим, а в житті своєму не має любові до їхнього духу — духу Христової чистоти, і правди, і любові, чи не знеславлює ця людина святих більше, ніж прославляє їх? Через неї, може бути, багато хто перестав прославляти святих, спокусившись такими результатами її прославлянь... О, яким закляклим і грубим є плотське мудрування людське, як розпинається найчистіший Дух Господень у людях!

Настанови Православної Церкви є школою духу, найзручнішою, якщо живе в дусі. Все у Православній Церкві повинно оживляти й одухотворяти. Провина людини, якщо вона оземляється. Ми, православні пастирі, — вчителі во Христі. Вчитель ЄдинийГосподь Ісус Христос, і ніхто — поза Ним — не може бути вчителем. Ми вчимо лише, як коритися Єдиному Вчителю, ми не в ім’я своє, але в ім’я Христове вчителі. Але ось ми бачимо, що хтось вивчився бути учнем Христовим без нас. Що ж? Чи будемо ми проти нього повставати, як хотіли апостоли повстати проти тих, хто «не ходить з ними» (Лк. 9:49), але дістали гідну одповідь Вчителя, придатну і для нас, православних пастирів? Ми радіти маємо, що людина силою Всемогутнього Духа, який «дише, де хоче», чудово перетворила своє життя і приносить Богу плід. Нам не ясний шлях Духа в цій людині? Але хіба ми поставлені судити про шляхи Духа, якщо плоди Духа ясні нашим очам? Від плодів велено пізнавати. Плоди ж ясно визначені в апостола (1 Кор. 13:4-8). Не прощається гріх один тільки — проти Св. Духа, проти любові до Нього. Хто любить неправду, хто вихваляє гріх, хто насолоджується злістю, винний у цьому гріху, але аж ніяк не той, хто розумом визнає або не визнає, тобто той, хто бачить душею або не бачить душею тієї чи іншої істини. Якщо я духовний дальтонік і не бачу того чи іншого кольору у природі духовного світу, але інші кольори бачу так само, як бачать усі, невже я відринутий? Я скоріше повинен бути предметом особливих піклувань, особливого співчуття. Сектант, який вірує у Пресвяту Трійцю, в необхідність духовного народження, у необхідність свідомого ставлення до хрещення, в необхідність для віруючих не соромитися віри своєї серед байдужих, але сповідувати її перед усіма, вірує кожному слову Священного Письма і з ревності до цієї віри вважає зайвими всі інші прояви одкровень Духа Святого в Церкві за 1900 років (одкровень, які не суперечать, але роз’яснюють приховане в Євангелії) — цей сектант невже має бути злобно гнаний нами, православними? У чому ж тоді буде наш Православ’я? Не тільки сектантів, цих братів наших за вірою в Єдиного Спасителя й Відкупника світу, ми не повинні злостиво, дратівливо і грубо гнати й засуджувати. Ми нікого з людей не сміємо злобно або роздратовано засуджувати. Ми можемо зауважити помилку, слабість, якщо самі чисті, але співчутливо. Немилосердно ми повинні тільки виганяти грубий дух світу цього зі свого серця. І тоді наше Православ’я засяє. Тому що засіб немислимо виправдати метою. Не можна Православ’я захищати по-язичеськи або по-іудейськи. Чистота Євангельського Духа — Православ’я Святе повинне захищатися євангельськи, безпристрасно, мудро, з великою любов’ю до тієї душі, за яку пролита Боголюдська кров.

Кидати каміння дуже легко. І ветха наша людина тільки шукає дозволених приводів для каменя. Привід ревності у вірі — найзручніший. Захищається велика святиня — чистота віри і духу! Саме тут, у захисті святині, повинна людина огорнутися святинею, підперезати свої чресла постом і милостинею духу. В цьому й буде Православ’я її життя.

Треба відкрито визнати той безсумнівний факт, що серед усіх сповідань віри в істинне Боговоплочення, на землі звершене в Господові Ісусові Христові, Альфі й Омезі спасіння, серед усіх прикликаючих Його Святе Ім’я, — є духовно народжені люди. І серед православних, і серед римо-католиків, і серед протестантів різних напрямків і відтінків. Зворотним фактом є те, що серед і перших, і других, і третіх є люди, які не народилися духом у Христі, не зненавиділи зла, не возлюбили Бога всім серцем, усім помислом. Всі ті, кого Православна Церква приймає без хрещення, всі ті є християнами — братами православних у Христі, і ставлення до них має бути особливо братерське, любовне. Говоримо особливе, бо братерське ставлення повинно бути у людини до всіх людей. Як може православний навернути кого-небудь до віри, якщо не буде в нього для цієї людини любові? Як упізнає ця людина ту віру любові, якщо не побачить любові в тих, хто її проповідує?

Гордість мерзенна пред Богом, і ми, православні, наставляємося на розум зараз не тільки за гріхи своєї плоті, але й за гріхи свого духу. «Ти кажеш: «Я багатий»... (православний!)... А не знаєш, що ти нужденний, мізерний, і вбогий, і сліпий, і голий» (Об. 3:17), — говорить Господь погордливій нелюбовній православній людині. Чи настане той благословенний час, коли засяє справжнє Православ’я в тих, хто носить Його ім’я?! Засяє покірливість, милостивість, чистота, любов нелицемірна за Христом до кожної людини, до кожної тварі. У наші дні сяє віра православна в мучеництві руських людей. Але й у деяких сектантах — мучениках і сповідниках, як і в католиках, гнаних і мучених за віру Христову, — прославилося Православ’я, істинне, нелицемірне, набагато чистіше і святіше, ніж у тисячах теплохладних, боязких, що мають тільки ім’я, «ніби живих» (Об. 3:1), але насправді мертвих послідовників нашого чистого догматичного вчення.

Наше Православ’я тут лише відблиск, лише відлуння Православ’я небесного, його вічної істини, вічних досконалостей. Догматично воно чисто відбивається у вченні Православної Церкви, але воно є дух та життя і має плодом своїм — тільки життя. Православ’я є добрий плід, і про дерево треба судити тільки по плодах, по результатах його цвітіння. Нехай цвіт негарний, нехай листя колюче й сухе, нехай дерево низькоросле й непоказне, нехай навіть поламане... Але якщо плід солодкий, чистий і живильний, — те дерево православне у плодоносності своїй. І навпаки, нехай пишні квіти й листя, нехай величезне й чудове дерево, але якщо плід неїстівно гіркий, отруйний або мізерний, то ніщо не явить істину Православ’я цього визначного на вигляд дерева. І жалюгідним буде воно, якщо саме стане виділяти себе і звеличуватися перед іншими деревами.

Але в чому практично полягає дух сектантства, проти якого треба озброюватися молитвою і трезвінням? Дух цей є духом душевної (не духовної) ревності. Це — раціоналізація віри, пильнування чистоти віри і втрата глибини. Це занепад любові. Деякі православні по-сектантськи захищають своє Православ’я, орудуючи текстами Письма або канонами як палицями, сварячи сектантів або своїх же православних (приклади древніх і нових розколів), захищаючи віру свою без надії на Бога, без любові до людини. І навпаки, в деяких сектантах виявляється православний дух щодо того чи іншого питання. Наприклад, стосовно нерозуміння спілкування з Небесною Церквою (святими) всі сектанти «не визнаватимуть» цього спілкування і, не бажаючи прилучатися до його досвіду Духа, гордовито відхилятимуть це спілкування, але один сектант викриватиме православних за їхнє «ідолопоклонство», а інший «віддасть суд Богові» й лише лагідно помолиться за просвітництво братів православних світлом істини. І той, і інший перебуватимуть поза досвідом православного спілкування з Небесною Церквою, але один буде неправославно налаштований (перший), а інший – православно і, незважаючи на своє неправославне сповідання віри, можливо, виявиться перед Богом більш православним, ніж той православний, що спілкується зі святими суто зовнішньо — обрядно, але не чинить у житті за заповідями Євангельськими, не прагне серцем до духу святих.

Усі винні. «Немає праведного жодного» (Рим. 3:10) — це треба зрозуміти. І не засуджувати один одного, але допомагати, вчитися правді один в одного. Скільки перегородок тоді впаде!

Якби Господь обмежив Себе тими законами спасіння, які зрозумілі нашому людському розуму, нам би всім довелося загинути. На безмірне щастя людське — це не так. Закони спасіння Божого ширші наших розумінь, вірніше сказати — глибші. Адже Спаситель — Господь, а ми — люди, твар мізерна й окаянна перед Богом. І «вся праведність наша – немов поплямована... одіж» (Іс. 64:6). Вся православність наша справді «як поплямована одіж». І свідомість цього тільки виявляє, тільки підкреслює безмірну істину, глибину й велич Православ’я.