Сергій Мороз, заступник голови ВСЦ ЄХБ: «Люди з освітою і власною справою гостро сприймали прихід сепаратистів до Луганська»

«Великим українським служителем» вебсайт українських баптистів назвав Сергія Вікторовича Мороза, заступника голови ВСЦ ЄХБ, який 23 квітня 2023 року потрапив у ДТП та помер внаслідок неї на 65-му році життя.

Він народився 7 травня 1957 року у Лисичанську та 24 лютого 1971 року свідомо став християнином. Вже у 1991 році Сергій Мороз був рукопокладений у центральній лисичанській церкві ЄХБ, а наступного року став її пастором. З 1995 року служитель повністю присвятив себе духовній праці та перейшов на пасторське служіння у щойно засновану релігійну громаду «Благодать» у тому ж місті. У рік Помаранчевої революції Мороз отримав духовну освіту (ступінь магістра у Східноєвропейській семінарії навчання керівників). У 2008 році його обрали старшим пресвітером церков Луганського об’єднання церков ВСЦ ЄХБ. А вже у червні 2014 року Мороза призначили одним з заступників Голови ВСЦ ЄХБ (вдруге його переобрали у травні 2019 року).

Сергій Мороз запам’ятався своєю простотою, привітністю та постійним бажанням, попри народження у російськомовному Лисичанську, спілкуватись українською мовою. Разом з дружиною Любов’ю служитель виховав четверо дітей: троє синів і доньку.

Це інтерв’ю з Сергієм Морозом було проведене декілька років тому і є даниною пам’яті РІСУ померлому релігійному діячеві (текст погоджений з його сім’єю).

— Якими були політичні уподобання баптистів Луганської області до, під час та після (Євро)Майдану?

— Вони були більш-менш однорідними. Церкви з Красного Луча (у 2016 році місто отримало назву «Хрустальний» — О.Г.) та Антрациту, що керувались молодими, соціально орієнтованими служителями, які прийшли до Бога під час незалежної України, сприйняли Майдан як природній вияв народного волевиявлення. Служителі ж похилого віку, які вийшли з радянської доби й у свідомості яких переважала маргінальна складова («Ми відділені від світу, це взагалі не наші питання»), ставились до початку Майдану складніше.

Але то було при старті (Євро)Майдану. Коли ж до процесу долучились ЗМІ і почалось промивання мізків телебаченням (а на українському сході було й місцеве ТБ з особливими акцентами), у січні християни почали поляризуватись й відмежовуватись від усіх процесів. Молоді, освічені й залучені у соціальні процеси розуміли, що Майдан – це біль, що вибухнув. Інша частина – а це 15-20% – Майдан не сприймали і навіть говорили про «дух Майдану».

Цікаво, що регіони, котрі характеризувались проукраїнськими поглядами, постраждали більше за всіх. Зворотній приклад – місто Стаханов (з 2016 «Кадіївка» — О.Г.), де царює Сергій Жевлаков («голова адміністрації м. Стаханов ЛНР» — О.Г.), який мав вплив на місцевих християн і через це забезпечив їхню лояльність «ЛНР». Загалом, що ближче до кордону з Росією (Ровеньки, Свердловськ), то менш проукраїнські погляди мали місцеві баптисти.

Що стосується ставлення до сепаратизму, то дуже важливо, чи «відбулася» людина. Якщо у неї є освіта й справа, то прихід сепаратистів вона сприймала гостро. Приклад – християни-харизмати, які більш за всіх були занурені у соціальну активність та бізнес. Християни-підприємці швидко все зрозуміли, згорнули справу та виїхали. У лютому-березні 2014 в публічних (проукраїнських — О.Г.) заходах у Луганську брали участь переважно вони. Решта казали: «То не наша справа». Харизматам потім більше й дісталось.

Все закінчено

— У мене внутрішніх надрив стався десь на початку квітня. Саме тоді я збагнув, що процес захоплення невідворотний. В ніч проти 6 квітня СБУ локалізувала озброєне формування з 15-ти людей. У них виявили близько 400 одиниць стрілецької техніки та пару гранатометів. Після ознайомлення з цими новинами я пішов до церкви, провів зібрання і зізнався прихожанам, що вперше за все життя дякував Богові за СБУ. Але коли я це говорив, я не знав, що будівлю цієї спецслужби вже захопили. І замість 400 стволів на вулиці Луганська вивільнилась 1 000 одиниць зброї. Коли я про це дізнався, то зрозумів – це Рубікон.

До червня 2014 року більшість луганських служителів та вірних правильно усвідомлювала, що в області вирує штучно розв’язаний конфлікт, що нас ніхто не пригнічував і що ми вміло користувались можливостями вільної України. А вже з липня ситуація суттєво змінилась. Інтернет-ізоляція, проблеми з проходженням лінії розмежування і при цьому відкритий доступ до кордону з РФ зробили свою справу. А в січні 2015 року, коли на лінії розмежування ввели контроль, ми втратили можливість допомагати тим, хто лишився на Луганщині. Ані продовольством, ані фінансами. Щоби на початку 2016 року обласний пресвітер луганського об’єднання церков Геннадій Миколайович Шульженко міг потрапити до окупованої території, тамтешні служителі прямували до виконкому, писали офіційного листа з проханням узгодити в’їзд цієї людини на територію «ЛНР». Він зміг заїхати лише тричі. На четвертий раз йому сказали «ні», адже «ця персона з недружньої для нас держави України».

Зате (допомагати – О.Г.) з боку Росії – ласкаво просимо! Мені хочеться вірити, що наміри російських церков благі і нічим не навіяні, хоча мотив їхніх дій однозначно містить складову під назвою «допомога церквам Новоросії». Отже, можливість комунікувати з росіянами та відсутність шансу спілкуватись з українцями «перепрошивала» луганчан на користь «ЛНР».

— Вас не турбувало, що люди, які кажуть про «громадянську війну» в Україні, нібито турбуються про населення Луганщини?

— Свого часу люди на Луганщині переживали критичні ситуації. Тому ми були раді будь-якій допомозі. Але ми казали (російським християнам – О.Г.): «Ви допомагаєте, але не треба цього робити під жупелом «Допомога братам з Новоросії». Проте рота кожному не затулиш. Загалом, у 2014 році з нами узгоджували ледь не кожен проєкт, в 2015-му – певну частину. Але сказати, що то було «узгодження», — не можу, натомість звичайне «повідомлення».

З жовтня 2014 року до весни 2015 року ми знали, скільки і чого нам везуть російські баптисти. Бо з того боку процес координував старший пресвітер по Ростовській області Владімір Ніколаєвіч Дрок. Потім заклик по допомогу Луганщини сприйняли не лише європейські області РФ, але й регіони до Волги. Отже, люди приїздили та привозили допомогу без будь-якої координації. Напевно, сьогодні ніхто не скаже, скільки допомоги вони до нас доправили.

— Як виглядає окупація області вашими очима?

— Наприкінці лютого, коли захоплення Криму виглядало невідворотним, у Луганську загалом було доволі спокійно. Так, відбувались засідання облради, висувались претензії до нового київського керівництва. Але у березні кілька неділь поспіль в Луганську, Одесі, Харкові, Дніпрі, Миколаєві та Херсоні були проведені якісь публічні акції. Транспаранти й лозунги – однакові, вимоги – так само.

Підтримка сепаратистських настроїв на українському сході сягає ще 2004 року. У жовтні того року я повертався з Києва до Луганська. У кожному купе потягу на столику лежала мапа України, розділена на три частини зі сходом «ІІІ сорту» і заходом – І сорту. «Ты этого хочешь?», — було написано на листівці. Далі, в тому ж році випустили ролик, на якому табличка «вул. Леніна» знімається і замінюється на «вул. С. Бандери». Звісно, це впливало на свідомість. 2006-й рік: акція «Спасибо деду за победу» з георгіївськими стрічками на антенах автомобілів. 2010-й рік: наші брати з центральної та західної України відвідують Красний Луч, де при в’їзді висить розтяжка «Победили в 1945-м, победим и сейчас!». Мої друзі з подивом запитують: «А кого вони переможуть?». Отже, “обробка” була ненав’язливою і водночас ефективною. І з часом, коли було необхідно, людям сказали, що прийшли фашисти. Як наслідок, брати та сестри, які прийняли Христа за часів незалежної України і для яких СРСР малювали у виключно пастельних тонах, не побачили в цих змінах жодних протиріч.

Стосовно Луганська можу сказати, що народу байдуже, яка влада. Головне, щоби була зарплатня, їжа в крамницях і щоби ніхто не чіпав. Навіть ці сепаратистські акції виглядали як анахронізм. Приміром, лозунг «Українці, білоруси, росіяни – одна нація». З цим ніколи ніхто не сперечався! З місцевих нікому в голову не прийшло виходити з таким транспарантом. Всі ці акції виглядала штучними. Але тоді для мене пролунав перший дзвоник про невідомого ляльковода, який таємно всім тут керує.

Наприкінці лютого у великих містах Донбасу почали облаштовувати перші блокпости. Виглядало це дико. Але вже у березні цих блокпостів у населених пунктах значно побільшало. Далі за єдиним почерком стартували штурми облрад й управлінь СБУ. Після захоплення луганського осередку СБУ я зрозумів, що процес не зупинити.

Проросійські та російські козаки ідеально вписувались у загальну ідею захоплення нашої території. Хто першим стояв на блокпостах? Той, хто ніде не працював: люди, в яких не склалося життя, і наркомани. І оцим «непотребом» на зразок Миколи Козіцина (отаман «Всевеликого війська Донського» — О.Г.) чи Сергія Косогорова («комендант Красного Луча» — О.Г.) треба було заповнити все і дозволити їм без контролю хазяйнувати. Ці люди двох слів зв’язати не можуть, але «віджимати» майно готові завжди.

У травні 2014-го я сказав дружині, що треба вивезти свою автівку Opel. Щоби це зробити, довелось проїхати крізь 5 блокпостів. Прохід навіть одного блокпосту вимагає великого терпіння, аби не нагрубити цим сепаратистам і не сказати, хто вони насправді. Саме тоді я відчув особливий сплеск патріотизму. Проїхавши всі ці блокпости, я через 40 км наблизився до першого українського рубежу Нацгвардії, зупинив машину і сказав військовослужбовцям: «Хлопці, як я радий вас бачити!». Я ніколи так не радів українському прапору та силовикам. Вони навіть не зрозуміли, спитали лише «В якому сенсі?». А я надихав їх рухатись на Луганськ, бо людям там вкрай тяжко… На будівлі найближчої сільради був вивішений наш прапор, я заплакав. Це сильні емоції, бо я зрозумів, що я втратив.

Коли в червні почались серйозні обстріли, люди зрозуміли, що два-три тижні краще перечекати деінде. Сім’я моєї доньки з Донецька 5 червня, у чому були, сіли в машину і поїхали. Це перша хвиля переселенців, які, як вважали, рушили на 2 тижні десь пересидіти обстріли. У липні ще підтримувалось залізничне сполучення, його припинили 26 липня. От тоді християни та нехристияни почали виїжджати з Луганська на більш тривалі терміни. Переважно виїздили люди з дітьми та молоді люди. Кидали квартири та їхали. Я виїхав 28 липня і більше на серйозні строки не приїздив – лише відвідати та погостювати. Тоді вже не було можливо виїхати вільно: полишали Луганська з авантюрами, крізь ліси й поля. А вже у серпні доводилось домовлятись між бойовиками та українськими силовиками про якесь перемир’я, щоби організовано вивозити людей. Люди забирали найнеобхідніше – документи та гроші – і евакуйовувались. У серпні та вересні я вже не був очевидцем усіх тих подій.

Окупація та віра

— Після з’їзду 12-14 червня 2014 року мене обрали заступником голови ВСЦ ЄХБ. Після того я поїхав у Луганськ, щоби передати служіння обласного пресвітера та визначитись, що робити з будинком. Також треба було організувати звітно-виборчу конференцію. Обрали дату – 8 серпня. «Я ж сподіваюсь, що все завершиться?» — «Ну, звісно, так!».

— Як окупація позначилась на релігійному житті?

— Серпень 2014 року: окупанти забирають молитовний будинок у «відділених» баптистів Луганська (Міжнародна Рада церков ЄХБ) на вул. Чорноморській. Там організували опорний пункт правопорядку «народної міліції». Але у грудні його віддали. Звісно, будівлю «обчистили», як могли.

В Горському – місті-супутнику Первомайська – будинок вилучили ще в червні. Хотіли робити там якийсь штаб, тому заклали будівлю мішками з піском. Тоді у Луганську ще була українська влада, і я прагнув через відділ культури повернути власність. Однак там спрацювала якась інша лінія, то ж будинок повернули. У сепаратистів він пробув зо два тижня. А забрати назад не змогли, бо місто опинилось під контролем України.

В Антрациті молитовний будинок забирали двічі. Вперше, певно, у вересні. Потім віддали разом із охоронними козацькими грамотами. А через пару місяців – знову відібрали. І повернули.

У Красному Лучі більше року сепаратисти контролювали цілий комплекс церковних будівель «Оновлення» (входить у Союз вільних церков християн євангельської віри Василя Райчинця) та загальноосвітню християнську школу. З будівель вивезли все, навіть двірні коробки, оргтехніку та сантехніку. Тоді ці козаки відзначались тим, що варили свої куліші на вогнищі з Нових Заповітів. Так само двічі погрожували нашим баптистським церквам на вул. Р. Ролана (центральна) і на вул. Луганське шосе (церква «Відродження»). Аби зберегти майно, християни його вивезли. Справа обмежилась лише погрозами.

— А як виживають саме конфесії?

— Баптисти ще худо-бідно живуть. Вірним інших конфесій дуже тяжко, особливо Київському патріархату (інтерв’ю відбулось до створення ПЦУ – О.Г.) та греко-католикам. Харизматам у рази тяжче. Втім, їх пресинг почався одразу, адже у них завжди виділялась проукраїнська складова. Приміром, до військових дій баптисти ніколи собі не дозволяли тримати в церкві державний прапор. Також я навіть не пригадую, щоби у наших громадах молились за Президента й за Україну. А у харизматичних церквах це було нормою. Також з Америкою протестантів на Донбасі пов’язували ще задовго до війни на сході. Чому церква Єлісея Проніна в Первомайську так постраждала? Бо кожного літа до них приїжджали команди з США.

— А якщо говорити про конкретних особистостей?

— До підвалу СБУ в Луганську потрапив Тарас Сень зі Свердловська, пастор п’ятдесятницької церкви «Христос є відповіддю». Він родом з Рівненщини, але майже 8 років прожив на Донбасі. Свою родину він вивіз, але їздив на схід з волонтерськими місіями. Хтось його здав, і невідомі у балаклавах його викрали. Йому дуже сильно дісталось, і він майже нічого відкрито не говорить. Самі МГБшники оприлюднили відео з його зізнанням, де він розповідав про те, хто йому давав гроші на служіння. Його звільнили, але днів 4-5 протримали. За неофіційною інформацію, один з місцевих ділків, який багатів на гуманітарній допомозі, здав його бойовиками із заздрощів. Це може бути правдою, бо його заарештували дуже пізно.

Ще двох братів з відділеної баптистської церкви на вул. Чорноморській протримали зо 2 тижні у підвалі. Там була непроста ситуація, бо їх заарештували вдвох ввечері, при тому один був полковником запасу. Зрештою, їх худими й виснаженими звільнили. Я потім чув свідоцтво, мовляв, їм казали: «Якщо ви не навідники, тобто прості громадяни, вас шукатимуть. Якщо ж цього не буде, ваші аргументи не приймаються». Дивно, але їх почала шукати одна жінка… Втім, не можна сказати, що їх пресували за релігійними мотивами.

Те, що вони вдавались до віджимів і арештів, а потім повертали майно та відпускали затриманих, є тактикою доброго і злого слідчого. Одна людина виявляє силу та владу, а другий по-людськи дістає потрібну інформацію. Забрали козаки, віддала «ЛНР», «от-яка добра влада в нас». Крім того, вони практикують «тактику максимального шоку», після якого будь-яке послаблення сприймається з радістю. Що зараз коїться у свідомості мешканців окупованих територій? «Мамонька рідна, лише б не стріляли!». І чий прапор на даху, їм байдуже.

У Первомайську великим ризикам піддавався пастор баптистської церкви Елісей Пронін. Дякуючи Богові, він уник підвалу, хоча йому погрожували вбивством. Єлісея звинувачували в тому, що він американський агент. У травні 2014 року він виїхав на місяць, потім приїхав на пару місяців додому і зрештою у серпні виїхав вже надовго. В’їжджати на окуповану територію йому вже заборонено.

Цікаво, що, поки церкви закривали питання продуктового забезпечення в лікарнях, школах та інтернатах, їх приймали з відкритими обіймами. Віталась кожна гуманітарна акція. Щойно ці проблеми вирішили, не потрапити ані в школу, ані в лікарню. «Працюйте в стінах культових будівель». Повернулась радянська епоха.

В Красному Лучі представники «МГБ» викликали служителів й зухвало висунули вимогу віддати списки вірних та фінансову документацію на перевірку. Священнослужителі відповіли, що забули, коли це востаннє робили. На що їм сказали, що дарма вони забули про радянські часи. Мовляв, все буде так, як тоді.

А ще у Первомайську та Красному Лучі на самому початку сепаратисти робили облави, нібито шукаючи представників «Правого сектора». Це офіційна причина, яку озвучували. Кого вони шукали насправді, ніхто не знає.

— Що вам відомо про християн-протестантів у лавах «ЛНР»?

— Я чув свідоцтво двох пасторів з «ЛНР», які розповідали, що до їх церков навідувались люди у камуфляжі та іменували себе «братами». У одному випадку «ополченець» прохав про участь у Євхаристії. На запитання «Хто ви такі і чого хочете?» лунала стандартна відповідь: «Ми брати-баптисти, прийшли вас звільняти». Я спілкувався про це зі служителями з російського союзу. Ті відповідали, що чимало людей можуть назватись баптистами. Також знаю, що, коли російські церкви привозили на Донбас допомогу, кілька людей пішли проповідувати кадровим російським військовослужбовцям.

— Чи стала війна поштовхом до релігійного відродження Луганської області?

— Ще рано про це говорити. Коли громади відкривали благодійні їдальні, бурили свердловини, роздавали воду і дарували генератори, це мало бути приводом, щоби люди потягнулись до Бога. Але, згідно зі статистикою, це не стало довгостроковим та стабільним процесом. Як тільки ситуація вирівнялася, люди припинили приходити до церков. Деякі кажуть Богові «так», але це виключення. Просто якась церква спрацювала оперативніше. Деякі люди йшли у церкви, в яких присутнє надійне підвальне приміщення. Там можна було пересидіти обстріли. У Луганську так відстояли одну церкву, якій дали три дні на виселення. Місцеві пішли у той «батальйон «Зоря»» і сказали їм, що християни допомагають і воду носять. Але вони не йшли до Бога. Лише можу сказати, що в багатьох поменшало скепсису у відношенні до віруючих.

Луганщина пережила значну еміграцію християн. До війни Луганське об’єднання ВСЦ ЄХБ нараховувало 3530 вірян. В 2016 році кількість зменшилась до трохи більше за 2300. Виїхала третина християн, зокрема, й служителі. Деякі вже повернулись, а деякі назад й не збираються. І я їх розумію. Я ж навпаки не розумію християн з дітьми, які повертаються на окуповану територію.

— Чи є тертя між обома групами – хто лишився й повернувся?

— Здається, так. На свою адресу я не чув, але інші це пережили. «Ми тут наїлися війни сповна, а ви пересиділи і тепер повертаєтесь та хочете нас вчити».

* * *

СПОГАДИ ПРО СЕРГІЯ МОРОЗА

Елісей Пронін, пастор протестантської церкви “Відродження”, м. Первомайськ; засновник та пастор церкви «Учні Ісуса», м. Львів

З Сергієм Морозом я познайомився ще у кінці 90-х. У 2000-х ми почали співпрацювати. У 2013 році Сергія Вікторовича обрали старшим пресвітером Луганщини, і мене він попросив бути його заступником. Якби не попросив саме він, я б ніколи навіть не думав би у той бік. Але зробив це саме він. Щирий служитель, відповідальний, жертовний, вірний та посвячений. Знаючи його життя та спостерігаючи за його служінням, я не міг відмовити. Я вважав великою честю підтримати служіння такої великої людини. Бо поклик як такий завжди більше пов’язаний з особистістю, ніж з діяльністю. Я був щасливий стояти поряд з ним.

Влітку 2014-го, сидячі у підвалах під ракетними ударами, ми намагались тримати зв'язок та підтримувати один одного. А потім, зустрівшись на Київщині, міцно обійняли один одного, не стримуючи сліз щастя. Щастя бути живими, щастя бути разом. Його серце було серцем брата, який завжди був готовий прийти на поміч.

Я був молодим недосвідченим пастором. А він — старшим пресвітером. Не було жодного разу, щоби я до нього звернувся, а він не допоміг, не приїхав і не послужив. Також його серце — це серце батька, який всіх вміщує. Різних. Незгідних. Незрілих. Недостойних. Вміщає, любить, скеровує, закликає.

Сергій Вікторович має набагато більше синів та доньок, ніж ми знаємо. Його серце було сповнене благодаттю. Щоразу, коли я їхав у Луганськ, він запрошував мене до себе додому. А, коли повертався, кожен раз отримував домашній хліб, спечений його дружиною. Я завжди дивувався: звідки така любов? І згодом зрозумів: так діє серце, сповнене благодаті. Зрештою, я відчуваю, що у мені та ближніх присутнє ДНК Сергія Вікторовича. Тому так важко повірити, що він не з нами. Це Божа людина.

Микола Романюк, очільник об'єднання церков ЄХБ м. Києва та Київщини, старший пастор Ірпінської біблійної церкви

Я пам'ятаю Сергія Вікторовича ще як голову Луганського обласного об’єднання церков ЄХБ. Він був бадьорий, прямий й зі своєю думкою. Запам’ятав його великий інтерес до навчання служителів і, особливо, молодих братів. Від усіх інших його відрізняв такий собі «сталевий» потиск руки.

Сергій Мороз, цей "східняк", викликав неабияку повагу тим, що, коли переїхав до Києва і почав служіння в якості заступника Голови об’єднання ВСЦ ЄХБ, він тотально перейшов на українську і в приватних бесідах, і в офіційних промовах, і, що найважче, у проповідуванні.

Мені імпонувала прямота Сергія Вікторовича і його відкритість до непростих задач. А ще — готовність вчитися новому і освоювати невідоме. У праці він був послідовний і напористий, що не дозволяло ту чи іншу справу «спустити на гальмах» або поховати якусь ідею чи ухвалене рішення. У моїй пам'яті він залишився емпатичною людиною, яка щиро і глибоко переймалась справою, якою займалась. У ньому я бачив приклад пастора, який любив Бога, церкву, братерство і життя.