Сестра Лукія Мурашко про служіння у Запоріжжі: місто і люди, що стали своїми
Світлана Духович
Під час повномасштабної війни в Україні численні черниці не лише допомагають відповісти на базові матеріальні потреби людей, але й через свою ненав’язливу, але надійну присутність, готовність вислухати та добре слово, нагадують про те, що й найтемніші часи можна і слід пережити, зберігаючи віру і гідність, і що, власне, часто тільки це й залишається в людей, які втратили все.
Для слухачів, які живуть у мирних обставинах і звикли до планів, задумів, проектів на близьке чи далеке майбутнє, нелегко слухати розповідь людей, які зблизька переживають війну. Слухаючи розповідь сестри Лукії Мурашко Чину Святого Василія Великого стає очевидним, наскільки “неспланованим” і “неорганізованим” є її служіння в час війни: кожен її день, а може, й кожна година – це постійний процес розпізнавання того, якою є дійсність і яким чином можна вплинути на неї. Здається, що проща богопосвячених осіб УГКЦ, що відбулася у Запоріжжі 22 і 23 лютого 2023 року, була для черниці чи не останнім запланованим заходом за останні майже два роки.
Перед повномасштабним вторгненням Росії в Україну спільнота василіянок, яка діє у Запоріжжі від 2003 року, налічувала чотири сестри. Тут вони служили на парафії, одна із сестер працювала в лікарні, а сестра Лукія – в Карітасі. Сестри брали активну участь в організації прощі монашества УГКЦ, на яку до Запоріжжя прибуло понад сто двадцять осіб з усієї України, незважаючи на те, що чутки про можливість російського вторгнення поширювалися вже кілька тижнів перед тим, а від середини лютого ця ймовірність починала видаватися дедалі реальнішою.
Увечері 23 лютого майже всі учасники прощі вирушили в дорогу у різні частини України, здебільшого, на захід. Вранці 24 лютого сестри василіянки були зайняті організаційними питаннями і про початок війни дізналися вже під час проповіді єпископа Степана Менька, Донецького екзарха, на Службі Божій.
Процес розпізнавання і перші кроки у новій дійсності
Сестра Лукія пригадує про те, як сестри вирішували, що робити далі: молилися, радилися між собою. «Ми спочатку думали, що ми повинні приймати рішення як спільнота, а потім зрозуміли, що в цій ситуації кожна може вирішувати за себе», – пригадує сестра. За кілька днів стало зрозуміло, що дві сестри хотіли виїжджати, а дві – залишатися. «Бо насправді, була небезпека, була загроза, але також була потреба, – зауважує вона. – Я працювала в Карітасі, то ми допомагали евакуюватися людям з інвалідністю. Пізніше з’явилися евакуаційні поїзди. Виїжджали всі, на пероні не було місця, і хтось із з нас вдосвіта займав чергу, а інші привозили групи людей. І таким чином наш монастир почав служити таким “проміжним пунктом”: наші парафіяни з'їжджалися до нас Службу Божу, вони сповідалися, і тоді ми їх супроводжували на поїзд чи на автобус».
Розпізнавання день за днем
Отож, перші два-три тижні сестра Лукія і сестра Епіфанія, яка також вирішила залишитися, допомагали людям з евакуацією, і самі теж, при потребі, були готові виїхати: вони завжди дбали про те, щоб мати запас палива для своїх автомобілів. «Ми вирішили, що ми будемо залишатися, поки будемо потрібні тут, – розповідає наша співрозмовниця. – Ніхто не знав, що буде наступного дня. Ми не знали, наскільки близько ворог підійде до Запоріжжя. Ми були готові виїхати, але щодня ми з сестрою молилися, запитували одна одну: “Що робимо? Як ти?”. Сестра Епіфанія ходила також на роботу: вона працювала медсестрою в реанімації. Там теж була дуже потрібна її праця, тому що багато людей з медперсоналу виїхало».
Ще один етап – гуманітарна допомога
Коли стало зрозуміло, що українські військові зупинили ворога за п’ятдесят кілометрів від Запоріжжя, сестрам василіянкам стало трохи спокійніше, і вони почали думати, що робити далі, навіть якщо психологічно було нелегко. «Запоріжжя стало безлюдним, немов у фільмі жахів, – пригадує сестра Лукія, – вночі у квартирах світло вимкнене, світлофори не працюють, дороги широкі, будинки темні. Було дуже порожньо, моторошно... Але потім наші знайомі, друзі, волонтери, сестри почали нас підтримувати. Почали надсилати нам і фінансову допомогу, і різні продукти. І ми зрозуміли, що, коли нам люди підтримку посилають, то ми її маєм тут роздавати. І ми шукали людей, які залишалися в Запоріжжі, тих, хто не міг виїхати – стареньких, людей з інвалідністю тощо – і почали їм допомагати».
Сестри зібрали список, що мав понад сімсот адрес у семи мікрорайонах Запоріжжя, і щотижня, за допомогою також і волонтерів, які приєдналися до них, їм вдавалося роздати допомогу в одному чи двох районах. «Це був дуже насичений час, – підкреслює сестра, – і ми відчували, що ми тут потрібні, бо є хтось, хто нам допомагає, щоб ми допомагали. Тому ми залишалися в місті, і день за днем запитували Бога: “Що Ти, Боже, хочеш, щоб ми зробили для тебе сьогодні? Кого Ти нам пошлеш?”».
Ще один крок: відвідини сіл
Сестра Лукія Мурашко розповідає, що на початку літа 2022 року, коли вже було зрозуміло, що лінія фронту не змінюється, то деякі люди почали повертатися в Запоріжжя. До міста почало надходити багато гуманітарної допомоги. Тоді сестри вирішили почати возити продуктові набори у села, «де не працювали магазини, куди не їздив транспорт, де люди залишалися без світла і без продуктів». «І це ми робили до кінця минулого літа (2023 року), – каже сестра Лукія. – Тепер рідше це робимо, бо не отримуємо допомоги і не маємо що везти. Хоча потреби є далі, бо люди, які тут мешкають, не виживають на тій допомозі, яку отримують від держави».
Люди залишаються близько домівок
Черниця розповідає, що допомоги потребують також внутрішні переселенці, яких тепер в Запоріжжі дуже багато. «Вони залишаються тут, щоб бути найближче до дому, – зазначає вона. – Живуть по шестеро в одній кімнаті, по дві сім'ї, в гуртожитках, в школах, – де тільки можна. Дехто винаймає квартиру, але не всі можуть собі це дозволити. Тепер, з настанням зими, здається, збільшується хвилювання: “Що робити? Як пережити зиму?”».
Сестра зазначає, що дехто знаходить роботу, хоча часто вона є дуже важкою. «Я знаю одну жінку, – розповідає вона, – яка в третій годині вночі встає, робить вареники, несе на базар і продає. Вона робить це кожнісінького дня. В неї пучки пальців з мозолями. Отак вона заробляє, бо каже, її діти виїхали до Польщі, але їхня внучка має проблеми з коліном, і це вимагає лікування, тому вона збирає гроші на операцію для внучки. Ми їй теж допомагаємо».
Дотепер сестри василіянки в Запоріжжі, завдяки підтримці доброчинців з Італії, допомагають ВПО, самотнім людям, багатодітним, і також інвалідам першої групи. Тепер, за словами сестри Лукії, найбільшою потребою є теплий одяг і миючі засоби.
Відвідини лікарень
У Запоріжжі черниці відвідують також лікарні. Це служіння, за словами сестри Лукії Мурашко, розпочалося з того, що хтось із їхніх знайомих, що мешкають в західній Україні, попросив відвідати їхнього родича. «І так ми почали відвідувати, – розповідає черниця, – іноді зі священиком, який уділяв Єлеопомазання тим, хто був у важкому стані. Потім ми почали возити пораненим військовим одяг, бо коли їх привозять з передової, то одяг розрізають, або просто викидають, рятуючи тіло від ран».
Сестра Лукія пригадує один зі найважчих моментів у лікарні: «Ми приїхали до одного хлопця, і він був дуже сильно поранений, йому ампутували ногу. І ми йому купили телефон, бо він хотів подзвонити до своїх побратимів. У нього ще два рідні брати з ним служили, і він зрадів, що міг їм зателефонувати. І перше, що він їх запитав було: “Чи ви знайшли мою ногу?”. Це було настільки зворушливо: ти розумієш, що він переживає…. я лише надіюся, що все буде добре. Коли він від’їжджав, то казав, що повернеться сюди до Запоріжжя, до того місця де були обстріли, щоб посадити там три дуби чи три явори на згадку про них – трьох братів».
Людям важко покидати свої домівки
Сестра Лукія розповідає про біль втрати, яку переживають люди, що змушені покидати свої домівки. Коли сестри возили гуманітарну допомогу в села, то бачили, що туди поверталися люди, які на початку війни виїхали у західні регіони або за кордон. Дехто повертався з дітьми, навіть якщо і влада, і волонтери наполягають на тому, щоб виїжджати і евакуювати дітей. Черниця каже, що не всі можуть прижитися на новому місці чи в чужій країні. Іноді важко вивчити мову, іноді немає придатних умов. Є й такі, що й не пробували виїжджати. Серед них – багато осіб з інвалідністю та похилих віком.
Сестра василіянка зауважує, що люди із сіл в тому регіоні більше прив’язані до своєї землі, аніж мешканці західних областей, які частіше переїжджають у пошуках роботи. Тому минулого року, коли до Запоріжжя почали приїжджали мешканці евакуйованих чи окупованих сіл, відчувалася велика скорбота. «Людей, які все життя звикли бути на полі, на городі, тут в місті поселили в гуртожитки чи в хаб. І для них день – це вічність, – підкреслює черниця. – Вони нудьгують, вони прориваються в ті села, а там їм не дозволяють залишатися, бо небезпечно. Це такий біль, який важко зрозуміти людині, яка сама цього не пережила. Можливо, наші жінки за кордоном можуть трохи розуміти цю ностальгію, цю тягу з своїм домом».
Люди приходять до сестер і, плачучи, розповідають їм свої історії, розповідають, що ціле життя працювали і тепер треба починати все заново. «Раніше, коли ми їздили у села, то дехто приходив і запитував: “А там ви хату бачили? А моя ціла? А вікна є, дах стоїть?”. Вони дуже хвилювалися, – каже сестра Лукія. – А тепер, здається, вже прийняли ситуацію, відпустили це: “Нема, то нема. Добре, що живі». Сестра пригадала богослужіння на свято Благовіщення, під час якого священик, проповідуючи, запитував присутніх, що означає бути «благословенними». Дві жінки, які виїхали з Маріуполя і в той час жили у сестер василіянок, сказали: «Ми благословенні, бо ми живі».
Патріотизм Запоріжжя
Слухаючи розповідь сестри Лукії про Запоріжжя, важко повірити, що вона не місцева і що своє служіння тут вона розпочала лише три роки тому: в її словах проглядається турбота, розуміння і любов до тутешніх людей. Як справжня місіонерка, вона, насамперед, бачить в них все, що найкраще і найблагородніше. «Тепер в Запоріжжі навіть більше людей, ніж до війни, – розповідає вона, – бо це останній пункт перед передовою. Це місто людне і солідарне». Черниця зауважує, що на початку війни її переконували залишати Запоріжжя, бо, мовляв, там більшість людей має пострадянське мислення. Вже перші дні повномасштабної війни виявили зовсім протилежне: в центрі міста вона побачила тисячі чоловіків, які відправивши свої сім’ї в безпечніші регіони, взяли до рук зброю, щоб захищати свою країну.
«Крім того, тутешні воїни, – зауважує вона, – не отримують стільки підтримки від волонтерів чи родичів, як наприклад, ті, що походять із західних регіонів. А тут військовий, наприклад, з окупованого міста, і в нього мама там в окупації, і він не може навіть показати своє обличчя десь в інтернеті, бо мама там може постраждати від того». Тому, за словами черниці, всім військовим потрібно допомагати, немов своїм рідним.
Солідарність допомагає долати втому
На 21-й місяць повномасштабної війни поява втоми, психологічної і фізичної, є закономірною. Багато людей, свідомо чи несвідомо, стараються робити все для того, щоб ця втома не перевищила сили, потрібні для того, щоб далі вірити і діяти. Найбільше в цьому допомагає людська підтримка. «Дуже підтримує на дусі, коли приїжджають священики чи волонтери, наприклад, із західних регіонів України, – каже сестра Лукія. – А є такі, що приїжджають з Італії, з Америки... Навіть якщо вони просто хочуть тільки взяти інтерв'ю і для цього їдуть так далеко, це дуже підтримує, бо ми розуміємо, що вони не сидять вдома. Бо якщо вони мають силу приїхати так далеко, то ми тут ще будемо мати силу витримати. До нас один поляк приїжджав, він дуже багато автомобілів передає нашим хлопцям на передову. Я думаю собі, що він точно може сидіти в барі, пити пиво і дивитися про Україну в новинах, але він не сидить, він збирає, приїжджає, він сам ремонтує, фарбує ці автівки. Коли ти бачиш це, це просто будує і підтримує, дає тобі сили, бо розумієш, що тут є хтось, хто ще не здається, то ми ще теж трошки можем триматися».
За словами черниці, сил додає не тільки підтримка приїжджих, але і взаємодопомога місцевих. «Знаєте, мені здається, – ділиться сестра, – що минулого року, коли вже не можна було переїхати із окупованих територій, тоді був найтяжчий період, час відчаю, що от вже все втрачено, особливо, для тих людей, які назад не можуть повернутися. І це був такий масовий досвід великого болю, і навіть, може, відчаю і зневіри. Але я думаю, бути поруч – це найбільше допомагає. Коли до нас приходять люди просити про допомогу, ми присвячуємо їм час, слухаємо їх. І навіть якщо вони не отримають всього, що потребують, але вони кажуть: “Нам якось легше. Легше, що ви є тут, що є до кого прийти і з ким молитися”. І для людей з’являються нові іскорки – простори, де ще існує життя, і способи, як життю можна тривати далі: хтось знаходить нову дружбу, якісь знайомства, якихось людей, які підтримують, знаходять таких самих в біді. Тут навіть села гуртуються. Наприклад, коли до нас за допомогою прийде хтось новий з якогось населеного пункту, то наступного тижня або за пару дні до нас приходять всі люди з того населеного пункту. Вони одні одним переказують, і вже від ранку тут під монастирем черги. І я так розумію, що це їх також підтримує. Ми разом переживаємо ту саму біду і бути один з одним – це тримає, це найбільше тримає».
«Ми би тут нічого не могли зробити, якби нас люди не підтримували. Але тому що є люди, які хочуть допомагати, то ми служимо. Ми ми є руками для тих, хто має добре серце, хто далеко і не може сам особисто передати свою допомогу, і для нас велика честь бути цими руками для таких людей», – підсумовує сестра Лукія.
