Українська сторона, тобто всі державницькі і національно відповідальні середовища, повинні зберігати витримку, мудрість в оцінюванні суперечок та інтерпретацій історичних подій на Волині і захищати українські національні інтереси у плані історичної правди, геостратегічної присутності України в Європі, моральної відповідальності за минуле, у рамках правових норм та цінностей Європейської Спільноти

Схоже, Україна, нарешті, починає формувати свою позицію щодо відзначення 70-ї річниці трагічних подій на Волині. Як відомо, першими відреагували українські націоналісти: http://kmoun.info/news/view/891.html

Згодом у Києві було створено Громадського комітет «Примирення між народами», до складу якого увійшли громадські діячі, а також Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет, Високопреосвященніший Симеон, митрополит Вінницький і Барський УПЦ та Емеритований Верховний Архиєпископ УГКЦ Кардинал Любомир Гузар. Із Заявою комітету можна ознайомитися тут: http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/04/3/119374/

У даному випадку пропоную Звернення, що його уклали представники української інтелігенції і духовенства, які проживають на тій частині України, яка особливо гостро реагує на будь-яку несправедливість в українсько-польських стосунках.

«Розпочався 2013-й рік і в різних середовищах Польщі й України знову публічно заговорили про «Волинську трагедію 1943-го року». Вже пролунали доволі різкі заяви від польських науковців, від львівського митрополита Римо-Католицької Церкви в Україні Мєчислава Мокшицького, зокрема про те, що спільної заяви римо-католиків і греко-католиків щодо 70-ї річниці сумних подій не буде, оскільки українці нібито нічого не переосмислили і не так розуміють ці події. Водночас у словах митрополита Мокшицького з’явилися такі агресивні тези, як ствердження, що український націоналізм 1940-х рр. «базувався на неоязичницькій етиці, яка заперечує ідеї християнства». Цим твердженням митрополит прирівняв український  націоналізм до німецького нацизму, який справді базувався на язичницьких ідеях і уявленнях наголосимо, що український націоналізм завжди був сутнісно християнським. Його головною засадою було виховання співвітчизників в дусі шляхетного лицарства при захисті рідної землі і в ставленні до чужинців, навіть ворогів. Ми визнаємо, що українська сторона у волинській трагедії не завжди була на висоті ідеалу лицарства, допустивши масові депортації і вбивства. Не виправдовуємо себе тим, що початок жорсткостям дали саме поляки, зокрема відділи Армії Крайової, спираючись на досвід «знаменитої» «пацифікації» 1930рр., яких засліплював карликово-імперський шовінізм. На жаль, ми змушені констатувати, що митрополит Мокшицький у своїй, здавалось би, справедливій християнській критиці «неоязичницької ідеології українського націоналізму» перейнятий тим же ж духом шовінізму. Християнство, заражене вірусом шовінізму, якраз і трансформується у неоязичництво.

Віддтак стають зрозумілими звинувачення митрополита Мокшицького в тому, що «українці масово співпрацювали з нацистами для масового вбивства євреїв», а також, що формула обидвох сторін «пробачаємо і просимо пробачення» недопустима, бо вибачатися повинні тільки українці і т.ін. 

Передбачаємо, що заяви з критикою українського націоналізму і про його відповідальність за події на Волині будуть прийняті українськими лібералами, які у такий спосіб пограються у свій показний космополітизм та удавану толерантність. Принаймні, згадуючи заяви та наукові публікації 2003-го року, така тональність і логіка оцінок з боку ліберальних середовищ є цілком передбаченими. Наприклад, львівський ліберальний публіцист, редактор журналу «Ї» Тарас Возняк на своєму блозі уже запропонував розширити однозначну відповідальність українців і за нібито жорстокі дії в Галичині з боку ОУН-УПА проти поляків і при цьому розсипався християнською риторикою. Це при тому, що, як відомо з його попередніх заяв та оцінок, знаний ліберал використовує християнські принципи  вибірково: лише тоді, коли їх можна повернути проти націоналізму, в усіх інших ситуаціях, як і личить ліберальному переконанню, він залишається «скептичним гностиком» і лаїцистом. Сьогодні виявилось, що всі інтелектуальні, громадянські, політичні зусилля десятирічної давності зі спробами з’ясування історичної правди виявилися марними: всі зацікавлені сторони стверджують щодо трагічних волинських подій лише своє тлумачення і сприйняття, цілком ігноруючи факти і логіку історіософії, використовуючи кожну нагоду для того, щоб ще дошкульніше вразити головний об’єкт цієї критичної кампанії – український націоналізм.

З огляду на це, вважаємо, що українське суспільство повинно адекватно сприйняти такі провокативні інтенції і виробити в собі захисну систему аналітичних оцінок цього явища. Отже, у розумінні волинських подій 1942-1943-го рр. непохитними і правдивими для українства мали б стати такі тези:

– трагічні військові події 1942-1943 рр., які призвели до тисячних жертв з боку волинських українців і поляків, не можна розглядати у відриві від контексту кількасотлітнього міжетнічного конфлікту між поляками і українцями у просторі цілої Правобережної і Західної України;

– бойові дії на Волині не були окремо взятим конфліктом, а лише однією зі сторінок колосальних руйнівних людиновбивчих подій 2-ої світової війни, яку розв’язали не українці і жодної відповідальності за її трагічні наслідки українці не можуть нести;

– навпаки, 2-а світова війна була наслідком агресивних дій великих імперіалістичних держав – СРСР, Німеччини, Японії, а також неконструктивної політики «малих імперіалізмів», тобто тих держав, які насильницьки утримували у своїх межах терени інших народів, до числа яких, безумовно, належала міжвоєнна Польща, яка захопила у 1920р. великі території білоруських, литовських та українських етнічних земель;

– український націоналістичний рух у 1920-1940-і рр. мав винятково визвольний характер, він був закономірною реакцією на окупацію українських земель Радянським Союзом, Польщею, Румунією і Чехословаччиною;

– усі контакти ОУН з нацистською Німеччиною перед і під час 2-ї світової війни були тільки військово-тактичного, а не ідеологічного змісту, після виявлення агресивних щодо України планів Німеччини ОУН перейшла у підпілля і стала головним ворогом і силою опору щодо окупантів-німців на території Західної України;

– усілякі звинувачення ОУН (тобто всіх націоналістів) в злочинах проти єврейства є безпідставними, оскільки їх не виявив, як відомо, Нюрнберзький трибунал, ані їх не виявили дослідження об’єктивних істориків різних країн після 1945 р. (заяви відвертих провокаторів, які, щоб заробити, постійно голослівно кричать про «масові злочини націоналістів», але ніколи (!) не підтверджують своїх слів якимись документами, не беремо до уваги);

-                     Жорстокість збоку українців стала можливою ще й тому, що на Волині не була присутня УГКЦ, єдина тоді в Україні національна Церква; без євангельського оформлення справедливий народний гнів часто перероджувався в непогамовану лють, що й сталося тоді і чого не було на території Галичини;

– самі факти і цифри жертв з боку поляків безсовісно перебільшуються сучасними польськими істориками, які, очевидно, що виконують лише чиєсь політичне замовлення;

-                     наприклад, навіть російський історик А.Гогун у книзі «Мєжду Гитлером и Сталином – украинские повстанцы» (Санкт-Петербург, 2004) стверджує, що загалом під час усієї війни на території України загинуло від 50 до 100 тис. поляків; польськомовна «Вікіпедія» подає 60 тис. жертв на Волині, а звідки взялося 120 тис. жертв у цьогорічних заявах польської сторони ? Сучасні українські історики наводять щодо Волині 1942-1943рр. цілком інші цифри – близько 8-ми тис. жертв з боку поляків;

– називати трагічні волинські події «різаниною» є історіософськи і політично некоректно, адже ніхто не називає різаниною масові вбивства французів-окупантів в Іспанії під час війни з Наполеоном у 1808-1812 рр., ніхто не називає різаниною вбивства австрійців під час визвольної війни угорців у 1848-1849 рр., як не була різаниною турків визвольна боротьба болгарів у 1877-1878 рр., хоча усі ці історичні протистояння насправді були набагато жорстокіші, масовіші і трагічніші, аніж події на Волині у 1942-1943 рр.;

– польська сторона, власне, окремі шовіністичні і безвідповідальні середовища в Польщі продовжують робити свої агресивні щодо українства політичні заяви з приводу чергових річниць «волинської трагедії», бо це приносить і приноситиме певні дивіденди певним колам, такі заяви завжди будуть на руку «третьому зацікавленому» – Москві, яка завжди розігруватиме свою геостратегічну гру за домінування у просторі Середньо-Східної Європи за рахунок польсько-української ворожнечі;

– українська сторона, тобто всі державницькі і національно відповідальні середовища, повинні зберігати витримку, мудрість в оцінюванні суперечок та інтерпретацій історичних подій на Волині і захищати українські національні інтереси у плані історичної правди, геостратегічної присутності України в Європі, моральної відповідальності за минуле, у рамках правових норм та цінностей Європейської Спільноти.

 

Олег Баган,

Науково-ідеологічний центр

ім. Д. Донцова

прот. Іван Гаваньо,

Українське Богословське

Наукове Товариство

Любомир Сікора,

ВГО «Бойківське етнологічне

товариство»

Степан Лесів,

Музей визвольних змагань

(Івано-Франківськ)»