Нещодавно у мережі подивився фільм «Дев’ятий день», який свого часу відзначений кількома преміями кінофестивалів у Німеччині та інших країнах.

Після короткого моніторингу ресурсів помітив, що фільм «Дев’ятий день» (пройшло вже 16 років з часу його показу) не зацікавив рецензентів в наших медіа, зокрема, й релігійних. Особисто мене цей фільм зацікавив тим, що головний герой порушував питання: чому папа Пій XII мовчав на тему Голокосту зокрема і щодо звірств нацистів під час війни загалом? У березні цього року відкрили архіви Ватикану, які підтверджують те, що папа Пій XII (1939-1958) особисто ознайомився з важливим американським документом, який інформував про звірства Голокосту. Як пише сайт РІСУ у новині від 24 квітня 2020 року, це дослідив історик Церкви Губерт Вольф з Мюнстера. В коментарі газеті «Die Zeit» він зазначає, що у вересні 1942 року папа Пій XII довідався про якусь важливу справу, хоч не було відомо про її зміст.

«Водночас папа довідався про трагедію, але чи повірив в неї?» – риторично запитує німецький дослідник. І дає позитивну відповідь, тому що в різдвяному посланні на 1943 рік він висловив вболівання за долю людей, яких знищують за їх національну приналежність. Зі свого боку авторитетний дослідник історії УГКЦ о. Атанасій МакВей з Канади в статті на сайті прес служби секретаріату Синоду єпископів УГКЦ «Ватиканська пам’ятка, Шептицький та Голокост: Що не так із «новою знахідкою» про митрополита Андрея Шептицького?» від 4 травня 2020 року наводить цікавий фактаж про листи митрополита Андрея папі Пію XII на тему Голокосту в Галичині. Їх почали відносити до відкриттів вищеназваного історика, але насправді це не так, ‒ переконує у своїй розвідці о. Атаназій. Лише після ретельного вивчення документів у ватиканських архівах історики з часом дадуть відповідь на питання, чому папа публічно в радикальний спосіб не засуджував все це нацистське жахіття.

Повернуся до об’єкту своєї рецензії - фільм «Дев’ятий день» заторкує тему вибору католицького священника з Люксембурга під час II світової війни: стати на шлях визволення чи обрати страждання?

Як подано на офіційному сайті фільму, в основу його сюжету покладено щоденник люксембурзького священника Жана Бернарда «Pfarrerblock 25487» («Блок для священників 25487»). Під час окупації цієї маленької країни нацисти ув’язнювали віруючих різних конфесій, також і католицьких священників та пасторів євангелістської Церкви. Внаслідок цього вони опинялися у концентраційних таборах. Німецькі єпископи намагалися спільно з Ватиканом втрутитися у цю справу, внаслідок чого в’язні – душпастирі отримали значне полегшення порівняно із «звичайними» в’язнями. Це призвело до сильного невдоволення з боку концтабірних наглядачів і вони не приховували негативного ставлення до «полегшень». Невдовзі священнослужителям через їх кращі умови утримання приписали принизливі види праці, зокрема, в баварському таборі «Дахау» виразно погіршилося їхнє становище. Через скаргу одночасно з боку єпископату Німеччини і Апостольської столиці всі духовні особи в ув’язненні були збентежені. Ватикан неприховано фінансував для них якісніший раціон харчування та кращі умови життя. Однак нацисти вигадували нові форми принизливої праці для священників у концтаборі, і це зазвичай призводило до смерті.

В основі кінодрами Фолькера Шльондорффа, заснованій на автобіографії о. Жана Бернарда, показано саме цю драматичну ситуацію ув’язнених. Колишній настоятель люксембурзького собору Генрі Кремер (актор Ульріх Матіс) так само був переведений як в’язень до табору «Дахау». Тому він повинен стати корисним, на думку есесівців, і змусити свого єпископа Філіпа співпрацювати з нацистами.

У фільмі на початку показано жахіття нацистських концтаборів, а дія фільму здебільшого розгортається у 1942 році в окупованому Люксембурзі, і тут фокус режисера зосереджено здебільшого на внутрішньому світі героїв.

Священника Генрі випустили на свободу всього на 9 днів, у рідне місто до близьких людей, зокрема рідної сестри та її родини. Він повинен був ходити щодня для звіту до молодого офіцера СС Гербхардта (актор Август Діль). В минулому цей симпатичний на вигляд чоловік прийняв сан диякона і був за крок до висвячення на священника Католицької Церкви, але обрав перспективну на той час кар’єру служби в СС. Перебуваючи в нацистських таборах на Сході Європи, він там пережив такий жах, що в сюжеті фільму постійно переживає внутрішню боротьбу з приводу того, що ж є його правильним вибором. Це помітно під час однієї з останніх зустрічей із отцем Генрі, і в діалогах між обома героями теж розгортаються цікаві дискусії богословського характеру, наприклад, з приводу того, ким був Юда Іскаріотський для них обох…

Священник Генрі теж проходить через душевні муки, бо перед його очима поставав спогад із концтабору, коли він міг, на його думку, врятувати співбрата і дати йому води, натомість сам по краплях жадібно її пив.

Скористаюся ще думками польського автора Каміла Рудзінського з його рецензії «Дев’ятий день» за 7 грудня 2005 року, яку подав популярний сайт Onet.pl у рубриці «Фільм». На його думку, о. Кремер після приїзду в Люксембург переходить через низку спокус. По-перше, спокуса втекти, адже його родина могла організувати втечу, водночас о.Кремер усвідомлював, що це призвело б до розстрілу його співбратів у «Дахау». По-друге, спокуса уникнути повернення в концтабір – для цього достатньо було погодитися із судженнями есесівця Гербхардта, в тому числі на теми християнської віри, натомість самому визнати «правоту» нацистів як творців нового суспільного устрою в Люксембурзі та цілій Європі.

Окрім спокус, рецензент виділяє у головного героя також перешкоди морального характеру. Зокрема, вмовляння єпископа прийняти ідеологію нацистів (він не виходив зі своєї кам’яниці протягом цілого сюжету фільму і наказував бити в дзвони на знак протесту проти «нової влади») було би для о. Генрі не тільки протиставленням Церкві, а й собі самому, бо ж він був запроторений до концтабору саме за антигітлерівську пропаганду. Водночас саме тимчасове звільнення з нього головний герой трактує як дію Божого милосердя, на яке, як він гадає, не до кінця заслужив. Дев’ять днів, які миттєво минають для нього, мають стати періодом виправлення, може й навіть покути, і який є фінал цієї кінодрами, – залишу зацікавленим читачам цієї статті.

Каміл Рудзінський оцінює драму Фолькера Шльондорффа як холодну, порівняно з іншими фільмами, присвяченими темі Другої світової війни. Оскільки на початку 2000-х тематика фільмів заторкує переважно трагедію Голокосту, у «Дев’ятому дні» зображено концтабір без євреїв, проте із священниками різних конфесій, які зазнають не менших знущань з боку нацистів. Загалом кінотворчість режисера Шльондорффа, якого означують «німецьким сумлінням», стосується розрахунку з німецьким минулим. «Чим далі у часі від Другої світової війни, тим важче повірити, як легко в тодішніх часах було втратити вразливість і, йдучи дорогою легких спокус, стати катом», ‒ зазначає Каміл Рудзінський.

Хто кат, а хто його жертва – це стане помітно після вдумливого перегляду «Дев’ятого дня».