Що важливіше за газ?
Рішення, ухвалені під час хвороби митрополита Володимира Синодом УПЦ МП, скасовані. Блаженнійший митрополит Київський і всієї України Володимир одужав, тому повноцінно повертається до виконання обов’язків предстоятеля УПЦ. Саме під його головуванням днями засідав Священний синод, який відмінив свої попередні рішення. Нагадаємо, ухвалювалися вони під головуванням на синоді старшого за хіротонією, відомого своїми антиукраїнськими заявами митрополита Одеського та Ізмаїльського Агафангела. Ці «новинки» під час хвороби Володимира викликали широку дискусію в українському суспільстві.
Останній синод скасував рішення про тимчасово головуючого в засіданнях синоду митрополита Агафангела, про перевірку фінансово-господарської діяльності Київської митрополії УПЦ та Київської єпархії за 2011 рік, «про тимчасове управління Київською єпархією», а також «щодо управління Київською єпархією, Свято-Успенською Києво-Печерською лаврою, Київськими духовними академією та семінарією, Ставропігійними монастирями та монастирями Київської єпархії». Синод заслухав інформацію митрополита Володимира про заміщення посади керуючого справами УПЦ. На цю посаду синод призначив преосвященного Антонія, архієпископа Бориспільського, звільнивши його з посади голови відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ.
Це позитивні новини для українського православ’я, тому що митрополит Володимир вважається послідовним прибічником широкої автономії УПЦ. Його повернення до справ сприятиме збереженню цього статусу, а також створюватиме сприятливі умови для нових спроб об’єднання українського православ’я. Зовсім іншої точки зору, як відомо, дотримується митрополит Агафангел. Про це свідчили й рішення синоду під його головуванням. Спрямовані вони були, перш за все, на урізання повноважень УПЦ і на більшу єдність, а точніше підпорядкування Російській православній церкві. Агафангел також є головним апологетом «Русского мира» в Україні, який так активно просуває предстоятель РПЦ Кирил.
Якраз цим темам була присвячена остання програма «Шустер-Live» на Першому національному. В передачі брали участь представники церков, експерти, ну, й народні депутати. Куди ж без них. До речі, забезпечував шоу на цей раз комуніст Голуб, який повчав усіх присутніх, як жити. Це виглядало жахливо, тому що всі ми знаємо, яка заслуга комуністів перед православ’ям. Про враження від ефіру, об’єднання українського православ’я, кризу християнства, «Русский мир» говоримо в інтерв’ю з одним із учасників програми — президентом Української асоціації релігійної свободи Віктором ЄЛЕНСЬКИМ.
— Вікторе Євгеновичу, ваші враження від ефіру?
— Формат передачі дозволяє народним депутатам говорити все, що вони захочуть. Для цієї програми це абсолютно нормальне явище. Вважається, що депутати розуміються на всьому. Тому тут питання до того, як конструюються подібні програми.
— А як щодо самої дискусії?
— Люди, які брали участь у дискусії, крім Мирослава Поповича та релігійних діячів, не є експертами в галузі релігії. Тому я й не очікував глибинної розмови. Це шоу, організатори якого сподіваються на зіткнення, конфлікт поглядів; якщо це буде фізичний конфлікт — для рейтингу навіть краще. Народні депутати для якісної дискусії в цій сфері потрібні в останню чергу.
— Виявляється, комуністи в нас головні експерти з усіх питань. Вони постійно в ефірах Їх першотравневий мітинг навіть демонструвався на Першому національному. Про що це свідчить?
— Це свідчить про те, що альтернатива, яка б могла повністю витиснути комуністів із політичного поля, ще не сформувалася.
— Чому? Якою має бути ця альтернатива?
— Можливо, сила, яка дійсно відстоює інтереси працівників найманої праці й вільна від сталінських нашарувань. Зважте: на початку українського державотворення — в 1990-х — гуманітарна сфера великою мірою контролювалася національно-демократичними силами. Стара еліта, номенклатура займалися іншими справами: розподілом ресурсів, влади тощо. Але з часом вони зрозуміли, що без ідейного підѓрунтя розподіл власності гальмується. Тоді вони почали більш уважно придивлятися до своєї ідеологічної політики, в тому числі церковної. Це було приблизно в 1998 — 1999 рр. Комуністична партія чітко окреслила свою церковну лінію: боротьба проти всіх православних церков, які не знаходяться в єдності з Московським патріархатом. На 50-річчя лідер комуністів Симоненко навіть був нагороджений церковним орденом.
— Тобто після розбазарювання країни на початку 1990-х колишня партноменклатура вирішила зайнятися ідеологією. А суспільство? Воно постійно занижує собі планку, обираючи таких політиків, в тому числі комуністів.
— Звісно, це проблема й суспільства. Адже фракція комуністів була в усіх скликаннях парламенту. Власне, на початку 1990-х сталося те, що можна умовно назвати «великим українським компромісом». Партійна еліта пішла на проголошення незалежності України в обмін на те, що вона буде господарювати на 603 тис. кв. км. Але коли вона все це отримала, то зрозуміла, що не може керувати такою територією й народом як зменшеною копією Радянського Союзу. Тому нова держава потребувала ідейної легітимації. Тоді, до речі, й постало питання єдиної православної церкви як стрижня консолідації нації. В кін. ХІХ — поч. ХХ стст. релігія не відіграла значної ролі в формуванні української нації. А от в кінці ХХ ст. виявилося, що релігія може відігравати таку роль. До неї почали звертатися різні політичні сили: й ті, хто прагнув консолідації, й ті, хто хотів реінтеграції пострадянського простору. Ми бачили це за часів усіх президентів — Кравчука, Кучми. Останній на початку свого президентства говорив, що він ракетник, тому нічого не розуміє в релігії, а вже у підсумковому президентському інтерв’ю підкреслював, що йому не вдалося дві речі: відправити ракету на Марс і створити єдину православну церкву в Україні.
— Виходить, все інше вдалося.
— Президентство Кучми — це окрема тема. Я говорю про еволюцію церковної політику за різних президентів. Ющенко релігійними питаннями займався активно, вважаючи, що церква може бути тим локомотивом, який зшиє націю. На його думку, не рутинна праця в економічній, соціальній, політичній галузях, а саме прорив у церковних справах стане тим об’єднавчим стрижнем, який консолідує націю. Коли Партія регіонів і БЮТ 2007 року подолали президентське вето на закон про Кабмін, який робив прем’єра «канцлером», а президента — щонайбільше англійською королевою, Ющенко в той же день зайнявся створенням богословської комісії, яка мала б розпочати об’єднання УПЦ МП з УПЦ КП.
— Це питання актуальне й досі. На якому етапі сьогодні знаходиться цей процес? Чи ведуться якісь переговори?
— Процес об’єднання українських церков — це не лінійний процес. Він мав свої піднесення та спади. Наразі очевидний спад по всіх напрямках. Проблема роз’єднаності українського православ’я полягає в роз’єднаності суспільства. Тут пряма залежність, адже православних ділять не символ віри, і не догмати чи навіть канонічне право. Є два принципи застосування церковного права: ікономія та акрівія. Ікономія — це поступливість заради блага церкви, а акрівія — це жорстке застосування канонічного права. Там, де є інтерес до розв’язання якоїсь проблеми, застосовується ікономія. Наприклад, вона була застосована у випадку об’єднання Російської православної церкви та Російської православної церкви за кордоном. А там, де немає такої зацікавленості, говорять про те, що канонічне право не дозволяє це робити. Тобто якщо для одних православних в Україні абсолютно не можливе повернення під московський омофор, для других юрисдикційна належність не є важливою, то для когось розрив із Московським патріархатом є так само неможливим.
— Отже, в чому причина відсутності єдності в українському суспільстві?
— У наявності різних ідентичностей — тобто набору символів, маркерів, сенсів, які відповідають на питання «Хто я (ми) є на цьому світі та чим відрізняємося від інших». Часом локальні ідентичності в Україні дуже різняться, бо спираються на різні культурні коди, архетипи історичної пам’яті. Я не можу сказати, що за ці 20 років нічого не змінилося, але рішучого прориву, який дозволив би інтегрувати ці ідентичності в рамках загальноукраїнської, не було.
— Який вихід?
— Питання консолідації українського суспільства — це ключова проблема, важливіша, якщо хочете, за ціну на газ. Тому, що вирішально нація виростає з прагнення людей бути разом — навіть якщо вони сповідують різну віру і мають різне етнічне походження. Зшиття України не приносить миттєвих політичних дивідендів, тому кожні вибори її ще більше роз’єднують. Я запровадив би карну відповідальність за нацьковування донбасівців на галичан і навпаки, і прирівняв це до державної зради. Тепер про релігійне різноманіття. Саме по собі — це багатство. Тільки не треба порівнювати релігійний плюралізм з роз’єднаністю православ’я, як це дехто робив на програмі у Шустера. Це суперечить церковному праву і взагалі розумінню Церкви. Українська Православна Церква є «Українською» тому, що об’єднує всіх православних в Україні сущих, а не тільки етнічних українців. І Православна церква тут має бути одна, яка об’єднує лівих і правих, українців, росіян, гагаузів тощо. Що ділить православних в Україні? Адже не «Символ віри», не обрядові питання, а проблема підпорядкованості. Це не про Христа і не про Євангеліє, це про політику. Тому об’єднання церков залежить від суспільно-політичних, соціокультурних, інших процесів в українському суспільстві. Чим більш успішною буде країна, тим більш природним стане об’єднання церков. Звісно, одні ієрархи можуть цьому сприяти, інші — гальмувати. У нас навіть є деякі «талановиті» ієрархи, які можуть що завгодно торпедувати. Але об’єднання неодмінно відбудеться.
— Ще одна проблема — це криза християнства. Наскільки загрозливою є ця тенденція?
— Якщо розуміти під кризою хворобу, яка закінчується оздоровленням, то це абсолютно нормальна ситуація. Взагалі про кризу православ’я говорили завжди. Принаймні, з ХV ст. стовідсотково. Але це не зовсім так. Сьогодні християнство не знаходиться в кризі, воно в стані якщо не розквіту, то піднесення в усьому світі. Просто християнство стало не таким, яким ми його пам’ятаємо з підручників Середньовічної історії Європи. Воно зміщується на Південь: Аддис-Абеба, Найробі, Буенос-Айрес. Ці міста стають важливішими центрами, ніж Париж, Лондон та ін. Християнство, як і світ, виходить із західної фази. Сьогодні християн на глобальному Півдні набагато більше, ніж на глобальній Півночі. Їх чисельність щодня зростає на 56 тис. і переважно — за рахунок південних християн.
— А якщо говорити про російське православ’я.
— Справа в тому, що релігія відповідає на питання, на які наука немає відповіді. Ніхто ж крім релігії не відповідає на питання: хто я? навіщо я з’явився? що буде після мене? У ХХІ столітті релігія потрібна людям так само, як колись казав Іван Павло ІІ, у Льодовиковий період. Питання ж про достоїнство християнства і недостоїнство християн вічне.
— Навряд чи це достойно, коли російський патріарх носить дорогі годинники, їздить на дорогих машинах. Наскільки це взагалі вписується в головне покликання релігійних діячів — вивільнення людських душ?
— Звісно, всі ці речі на тлі не найбагатшого російського суспільства — виклик. Наприклад, за 30 тис. євро (вартість годинника патріарха) можна спорудити непоганий сільський храм без оздоблення. Патріарху варто було б звернути на це увагу, тим паче, що він зараз говорить про 200 храмів покрокової доступності. У всій цій ситуації найгірше те, що він казав неправду, мовляв, годинник не його. Для християнина, не кажучи вже про архіпастиря, це неприпустимо. З другого боку, за результатами досліджень серед інтелігентної страти, авторитет церкви і її предстоятеля Кирила впав, але в суспільстві це не дуже відчутно. Тобто російське суспільство певною мірою погодилося з тим, що це нормально, коли предстоятель церкви поводить себе як світський начальник. Це така собі візантійська формула сприйняття: є державний начальник і є начальник церковний. Він повинен ходити в певному одязі, носити певний годинник та їздити на певного роду автомобілях.
— Наскільки в цьому ракурсі відрізняється українське православ’я?
— Одна з дуже серйозних причин — чому українська церква роз’єднана і не може стати самостійною — це те, що російська церква українцям не чужа. Вони дуже багато вклали в цю церкву. Тому виникає певна амбівалентність: з одного боку українське православ’я поза всяким сумнівом відрізняється від російського, а з другого — між ними є багато спільного.
— Концепція «Русского мира». Наскільки це небезпечно для України?
— Ця ідея існує дуже давно, але про неї стали говорити лише тоді, коли її сформулював патріарх Кирило. А сформулював він її як геополітичну доктрину. Хоч він це і заперечує, але в його ж тексті виступу на засіданні «Асамблеи русского мира» чітко сказано, що це буде геополітичний проект, що зможе створити новий або відтворити старий центр сили. Мається на увазі, що на глобальній шахівниці з’явиться новий центр сили, альтернативний Заходові, який називатиметься «Русский мир». Це серйозна заява. А далі він каже, що українці зробили значний вклад у створення цього простору, тобто в становленні Російської імперії, що стала могутньою тільки після приєднання України до Московського царства. Українство відіграло величезну роль у творенні ранньомодерної імперської ідентичності. Зробило значний внесок у створення церкви, що після об’єднання стала російською замість московської. Відомо, що Петро І залучив близько 80% священиків з України й Білорусі для цієї мети.
Патріарх каже: повертайтесь до нас, ви створили щось своє, але у вас не виходить, ви хочете на Захід, але там споживацтво, тому повертайтеся до нас, ми протиставимо себе Заходові і перетворимося з коня на вершника. Зараз не кажу, що Захід у патріарха карикатурний — пропаганда говорить про одностатеві шлюби, а не про гідність людини і її права, свободи, демократію, що є західним конструктом. Він кидає виклик, що дуже неохайно можна назвати «українським проектом». Цей проект полягає в тому, що українці, які творили Російську та Австро-Угорську імперії, зрозуміли, що вони є периферією світової периферії і беруть участь у справах світу тільки через Санкт-Петербург, Варшаву чи Відень... Тому пам’ять про своє велике минуле та усвідомлення власних ресурсів зрештою викристалізувало ідею про те, що ми можемо брати участь у справах світу самостійно, тобто перетворитися з об’єкта в суб’єкт. Патріарх Кирило пропонує українцям відмовитися, як сказали б політологи, від міжнародної суб’єктності.
— Що ми можемо протиставити «Русскому миру»?
— Україна не повинна щось протиставляти. Нам не потрібна контрпропаганда. У нас є своя ідея — розвиток власної держави, культури, мови, суспільства тощо. Цим ми і маємо займатися. Наше прагнення власної держави завжди було настільки сильним, що про це навіть складали анекдоти. Казали, що українці просто одержимі ідеєю державності. Але коли ми її здобули, то виявилося, що така держава нас не задовольняє. Що робити, аби ми були задоволені нею — це питання, до якого нам ще належить підійти з усією серйозністю, долаючи усі ці потворні речі навколо нас і встановивши суспільний контроль над владою.
Іван КАПСАМУН
