Скіфський Будда
Там степ і степ. І скіфи славнозвісні.
Вози у них міцні, шестиколісні.
Отари незліченні, табуни.
І дивна мова з голосом струни.
(Ліна Костенко. Скіфська Одіссея)
До переліку найкращих історичних книжок 2023 року, за версією британського журналу «History Today», віднесено «Скіфську імперію» американського філолога, професора Індіанського університету К.Беквіта (Christopher I.Beckwith. The Scythian Empire: Central Eurasia and the Birth of the Classical Age from Persia to China). Основна думка, яку проводить автор – скіфи не лише сформували першу континентальну імперію, яка стала матрицею для наступних великих завоювань персів, Александра Македонського та Чингісхана, але й були «ферментом», що стимулював консолідацію мідійською, перської та китайської державності. Арійська царська лінія скіфів, на думку К.Беквіта, сприймалася як єдина законна династія правителів на євразійському просторі.
Ще радикальнішим є припущення автора, що саме скіфи мали вирішальний вплив на становлення філософії класичного періоду античності та стоять за лаштунками феномену Осьового часу (Achsenzeit), за визначенням К.Ясперса, – періоду з 8 по 2 ст. до Р.Х., протягом якого напозір незалежно один від одного виникли трансформаційні філософсько-релігійні вчення в Греції, Персії, Індії та Китаї. На зоряному циферблаті Платонівського року, стрілка якого рухається з прецесією весняного рівнодення, цей період пов’язаний з другою половиною місяця Овна (Aries) – визріванням філософії військового класу.
К.Беквіт пояснює загадку Осьового часу скіфськими коріннями Анахарсіса, Будди, Заратустри і Лао-Цзи. Якщо Анахарсіс, один із Семи мудреців Греції, справді був скіфським принцом, гіпотеза стосовно двох останніх має радше умоглядний характер. Що стосується Будди Гаутами, його зв’язок зі скіфами вибудовується на основі приналежність до племені шак’я, що співзвучно з сака – іншою назвою скіфів.
Окрім К.Беквіта прихильником ототожнення шак’я з саками є професор Гарвардського університету М.Вітцель. На користь гіпотези скіфо-іранського походження шаків висловлювалися фінський індолог А.Порпола та британський дослідник Дж.Атвуд. Апологетом скіфського духовного простору є ченець буддистського ордену Ніппондзан Мьоходзі Д.Терасава, який активно проповідує в Україні.
Будду заведено називати Шак’ямуні – мудрець з роду шак’я. Аналогічно до Анахарсіса Скіфського чи Абаріса Гіперборейця, це ім’я, за версією К.Беквіта, могло вживатися у значенні «іноземець». З іншого боку, ім’я родового клану Будди – Ґаутама є цілком індійським. Водночас, у нього блакитні (кольору сапфіру) очі, що нетипово для індійців. Грецькі та китайські джерела описують скіфів-саків як світловолосих людей з голубими очима.
Амбаттха сутта свідчить, що рід шак’я походить від царя Сонячної династії Оккаки. За легендою, цар відправив у вигнання своїх старших синів, а ті, щоб зберегти в екзилі свій рід, пошлюбили власних сестер. Схвалюючи їх рішення, батько назвав принців шак’я – людьми з серцем дуба (від дуба шако, який ріс у передгір’ї Гімалаїв, де вони оселилися).
Скіфи виводять своє походження від Небесного батька Папая (Зеус Патер, Дьяус Пітр), але сонячне божество Гойтосір (Аполлон) належить до найшанованіших у скіфському пантеоні. Як підкреслює М.Вітцель, тісний ендогамний зв’язок, який дав початок роду шак’я, засуджується в Індії, але поширений в іранському середовищі. Стосовно дерева сака/шако, то воно росте також в центрі Сакадвіпи – континента або планетарної системи – одного з семи «островів» космологічної системи пуран, де люди живуть без царя (Магабгарата 6.11). Будда досягає пробудження медитуючи під деревом.
Чужинецьким, сакським походженням Будди зручно пояснювати його опозиційність до брагманізму, хоча буддизм значною мірою продовжує традиції упанішад та систем йоґи.
Саки не згадуються серед ведичних племен, але беруть участь у війнах Магабгарати. Під час битви на Курукшетрі вони виступають на боці Кауравів. Ймовірно, одним з осідків саків на Індостані було місто Сакала (нині Сіалкот у пакистанському Пенджабі), яке у 165-130 роках до Р.Х. було також столицею індо-грецького царя Менандра, покровителя буддизму. Індо-скіфські династії, починаючи з 1 ст. до Р.Х., упродовж 5 сторіч правили значними територіями на північному заході Індії та в сучасному Пакистані. Індія дотепер живе за календарем Шака з відліком від весняного рівнодення 78 року Р.Х. – року сходження на престол індо-скіфського царя Чаштани.
Культурні зв’язки між Скіфією та Індією, ймовірно, посилювалися не лише через міграцію з заходу на схід, але й у протилежному напрямку. На Таманському півострові під владою скіфів перебувало плем’я сінді, Пліній у «Природничій історії» (4.26) називає ці терени Скіфія Сіндіка.
Саки залишили вагомий відбиток в історії Індії, тому версія стосовно створення ними свого осідку на її північно-східних землях – аристократичної республіки Шак’я зі столицею Капілавасту, де народився Сіддгартха Ґаутама, має право на існування.
Паралелі спостерігаються і на рівні релігійного символізму. Дослідники вказують на схожість між буддистською ступою та скіфським поховальним курганом. Дгармачакра нагадує колесо скіфського воза. Олень, упізнаваний елемент скіфського звіриного стилю, є також поширеним мотивом раннього буддизму (від гаю в Сарнатху, де Будда виголосив свою першу проповідь, урухомивши колесо дгарми). На грудях Будди, в традиціях індоєвропейського символізму, часто зображують свастику. Цей знак зустрічається і в скіфському мистецтві, декорованого свастиками скіфського воїна бачимо на грецькій кераміці 6 ст. до Р.Х.
Геродот («Історія», книга 4) наводить альтернативну версію походження скіфів від злуки Геракла та лісового створіння – напівжінки-напівзмії, що перегукується з основною версією скіфського міфу, де їх матір’ю є річкове божество Апія – дочка Борисфена (Дніпра). Вшанування змій поширене в буддизмі. За переказами, цар змій Мучалінда впродовж семи днів захищав своїм капюшоном від дощу заглибленого у медитацію Будду.
Життя скіфів не оберталося довкола ринкової площі міста, вони панували контролюючи маршрути великої євразійської торгівлі. Єдиним згаданим Геродотом скіфським містом був Гелон (ймовірно, Більське городище на межі Полтавської і Сумської областей). Принц Сіддгартха полишає міське життя, обираючи свободу аскетичних мандрів і духовного пошуку.
Якщо родовий і духовний зв’язок Будди зі скіфами справді існував, його можна вважати правдивим виразником індоєвропейської духовності. Місце народження Шак’ямуні (нині Лумбіні в Непалі) після сторічь забуття віднайшов шотландський дослідник Л.Вадделл. Ренесанс буддизму в 20 ст. пов’язаний з бумом інтересу до нього на Заході.
Шак’ямуні заснував першу глобальну релігію, відірвавши її віровчення від теїзму племінних богів. Цей тип релігії «без Бога», на думку Г.Гюнтера (H.F.K.Günther, Religious Attitudes of the Indo-Europeans), відповідав духовному вектору індоєвропейців, які іншим народам часто могли здаватися нерелігійними. Згідно з таким поглядом, вважаючи себе нащадками богів, предки індоєвропейців були схильні до духовної інтроспекції, підживлюваної зв’язком з божественним предком. Внутрішній imago Dei поставав не абстракцією, а спонукою духовних порухів. Виразник, за К.Беквітом, скіфської духовності Лао-Цзи, описуючи низхідний потік з цього джерела, каже: «коли Дао втрачено з’являється доброчесність, коли втрачена доброчесність – людинолюбство, коли втрачене людинолюбство – справедливість, коли втрачена справедливість з’являється ритуал» (Дао де Цзін, 38). За Геродотом, скіфи не встановлювали святилищ і вівтарів жодним богам, окрім бога війни Ареса.
Хоча Будда походить з кшатрійської аристократії, його вчення ненасильства напозір антитетичне військовій етиці боротьби і перемоги. Проте, буддистська практика має внутрішнє героїчне устремління, прагнення до звільнення. Tакі виразні «військові» риси як зреченість та опора на власні сили в пізніші часи злучили між собою етику самураїв та світогляд дзен-буддизму.
Окремі дослідники схильні вважати доктрину Будди кшатрійською реформацією брагманізму. Будда прямо проголошує кшатрія вищим за брагмана (Амбаттха-сутта 1.27). Бодгісаттви народжуються виключно в сім’ях кшатріїв або брагманів (Лалітавістара-сутра). Значна частина перших послідовників Ґаутами походила з кшатрійської варни, у тому числі належала до його роду шак’я. Після паранірвани Будди шак’я вимагають ексклюзивного права на його прах.
Буддистська санґа, перша в історії інституція чернецтва, певною мірою наслідує традиції військового братерства, увиразнені скіфською присягою на крові, пізнішим германським comitatus, чи лицарськими військово-духовними орденами. Скіф Токсаріс закидає грекам, що вони лише гарно описують дружбу, а скіфи по-справжньому шанують її, ставлячи вірність друзям на чільне місце. Для них така віддана дружбі шляхетна душа «не має національності» (Лукіан, «Токсаріс або про дружбу»).
Ця шляхетність, «арійськість» в індоєвропейському контексті постає і основою релігійності. Будда називає чотири найвищі істини свого вчення – чатур ар’я сатьяні. Зв’язок з найдавнішим маркером індоєвропейців спостерігається в іменах скіфських царя Аріапейта та Аріанта.
Феномен Скіфії є важливим ключем не лише до адекватного розуміння індоєвропейського простору, але й історичної політичної суб’єктності України. Припонтида була осердям скіфської державності, самі вони вважали себе автохтонами на нашій землі – внуками Борисфена. «Іраномовність» скіфів, їхнє відокремлення від праслов’ян, протиставлення кочової культури землеробській є значною мірою штучними. Як слушно запитує Л.Костенко, звертаючись до легенди про небесні дари з золота, які отримали предки скіфів (плуг, ярмо, сокира і чаша): «лишилось тільки розвести руками / на всі степи аж по Великий Луг / якщо вони були кочовиками, – / навіщо ж їм потрібен був той плуг?» (можна припустити, що легендарні предмети мають зв’язок з традиційним для індоєвропейців поділом на чотири стани/варни).
Скіфи запровадили цілий спектр інноваційних для свого часу технологій, створили одну з найпотужніших армій античності та користувалися високим авторитетом у сусідів. Хоча окремі їхні звичаї шокували, Геродот не зараховує скіфів до варварських народів. Страбон, підсумовуючи поширений серед греків сентимент, називає скіфів «найпрямішими серед людей, найменш схильними до переступу, значно поміркованішими і незалежнішими від будь-кого, ніж ми» (Географія, 7.3.7).
Ці шляхетні риси і військова дисципліна дозволяли скіфам упродовж віків панувати на широких просторах Євразії. Характерні для них кургани донині вкривають обшир від України до Кореї та Японії. Цар Ідантірс, відповідаючи на ультиматум Дарія, який вдерся в Україну, каже, що найцінніше для скіфів – могили їхніх предків.
За ці кургани і тепер веде запеклі бої українське військо. Повернувши скіфське золото, маємо дбати і про нематеріальну спадщину предків.
Скіфські цінності крізь віки втілилася в Святославові Хороброму і в степовому братстві запорожців. Хіба не бачимо усмішку Будди на заглибленому в медитацію обличчі Мамая? На відміну від Шак’ямуні, він, як правдивий скіф, не розлучається зі зброєю, а кладе її поруч з собою, готовий повсякчас стати до бою.
В любові до музики бандурист Мамай нагадує іншого великого воїна – неперевершеного флейтиста Крішну, який, словами Ошо, «почав там, де закінчив Будда», не шукав Просвітлення, бо завжди був просвітленим. За лічені хвилини перед битвою на Курукшетрі Він заповів Своєму другові Арджуні: не зраджуй арійських принципів, покладися на Мене (Бога) і сміливо ставай до бою!
