Весь світ з подивом спостерігав спершу за спробами Російської Церкви зірвати собор, потім за випадами інших Церков — Грузинської, Антіохійської, Елладської — проти вже узгоджених ними ж документів, які передбачалося підписати на соборі. До протестів часто додавалися стоси листів від церковної громадськості, яка, як виявилося, розбирається в канонічному праві і святовітцівській традиції не гірше за справдешніх богословів. Врешті, негарний демарш зробила Болгарська патріархія, відмовившись від участі в соборі з причин, які навіть непристойно обговорювати. До такого ж кроку погрожує вдатися Антіохійська Церква, якщо не буде вирішено її конфлікт з Єрусалимом через Катар. Одні капризують — вимагають не виносити на собор питань, які можуть породити дискусію, інші войовничо обурюються, що якщо дискусії уникати – то навіщо збиратися, треті обурюються схемою розсаджування учасників собору, яка ображає почуття віруючих. Сама собою напрошується асоціація з лебедем, раком і щукою. З претензій, висунутих один одному і організаторові собору — Константинопольській патріархії — вже зрозуміло, що проблем у православ'ї накопичилося хоч греблю гати. Але вирішити їх неможливо через катастрофічну недовіру між учасниками собору, нездатність до компромісів і патологічний страх перед прийняттям рішень. Можна до безкінечності по крихтах розбирати кожен такий ексцес. Але причина, через яку Критський собор ризикує остаточно зірватися, може лежати в більш глобальній площині.

Фактично, більша частина помісних Церков, які на даний момент належать до всеправославного диптиха, сягають корінням спільного радянського минулого: Росія, Грузія, Сербія, Албанія, Чехія, Словаччина, Польща, Болгарія і Румунія — класичний церковний аналог РЕВ. Яким би давнім не було їхнє походження – воно не заретушує на цих Церквах очевидного відбитка комуністичного минулого — періоду церковної фрустрації і деградації. «Нерадянські» помісні Церкви (Константинопольська, Антіохійська, Олександрійська, Єрусалимська, Кіпрська, Елладська) історично належать до еллінського (візантійського) світу, і це такий самий анахронізм, як і СРСР або русскій мір. Чи можливе припущення, що сьогоднішня церковна ситуація є відображенням ситуації політичної, де точиться боротьба за біполярний мир між двома цивілізаційними центрами? Мабуть, це так. Тому що вже очевидно: «пострадянський» церковний альянс фактично сформував свій власний церковно-богословський ізоляціоністський порядок денний, який в очах сучасної людини схожий на протерміновану консерву, виготовлену за кустарною технологією. Такий самий протермінований, агресивно-нарцисичний політичний порядок сьогодні просуває і Російська Федерація.

Своєю чергою, Церкви умовно еллінського світу намагаються апелювати до давньої, а тому авторитетної традиції, де Велика Імперія, Вселенські собори і видатні духовні особи, сьогодні іменовані отцями Церкви, ще були реальністю. Звідси і тягнуться спроби провести Всеправославний собор на Криті, штучне нагнітання авторитету афонських монастирів і їх подвижників з їхньою колекцією сакральних артефактів. І історія зі сходженням благодатного вогню — з тієї ж опери.

Сюди ж логічно вписується і недавній візит глави Російської Федерації Володимира Путіна на Афон: низький авторитет власного патріарха в Росії інтуїтивно змушує шукати духовної легітимації у «ворожому таборі». Хоча, насправді, ця духовна конкуренція досить умовна. Адже грецький і російський ультраконсерватизм — явища одного порядку. І саме так це виглядає зовні, тому що виражається ідентичними тезами, і навіть їхні внутрішні мотивації та історичні корені схожі. Складно навіть сказати, хто з них — росіяни чи греки — більші фахівці з загрібання жару чужими руками. Принаймні, змушує насторожитися популярна зараз цитата недавно канонізованого афонського старця Паїсія Святогорця про те, що росіяни затіють війну з турками, заберуть Константинополь і віддадуть його грекам. Відома і ще одна його передсмертна цитата: «Єдине моє бажання — щоб Господь дав мені прожити ще кілька років і побачити, як до Греції повертаються її колишні землі». Шкода, що старець не пояснив, у яких межах якого століття він хотів би повернення цих земель. Грубо кажучи, ультраконсервативний дискурс сучасних православних Церков можна звести до такої формули: «Ми зберігаємо віру православну в тій її повноті, в якій її уявляємо, в обмін на повернення Богом наших земель, втрачених унаслідок нашого відхилення від істини». Навіть останні канонізації — непряме свідчення справжніх настроїв у православ'ї (приклад — канонізація в РПЦ Серафима Соболєва). Різниця між греками і росіянами лише в тому, що греки усвідомлюють неможливість політичної гегемонії в світі чи бодай у Європі навіть у разі повернення їм Константинополя.

Проте, незважаючи на загальні тенденції, шляхи застрягання в минулому у Церков різні. Радянська церковна повістка пропонує законсервувати давню традицію, еллінський світ пропонує її відтворити. Обидва табори не хочуть бачити, що і консервація, і розконсервація — той самий глухий кут. Усі спроби вийти за межі цих двох покритих мохом парадигм ведуться тільки в одному напрямку — розвитку екуменічних контактів, в першу чергу з найпотужнішою християнською кафедрою світу позаправославним блоком — Римською. Але і тут наші православні екуменісти не можуть вибратися з шор, які самі ж колись і нав'язали один одному. Ці рамки прокреслені імперськими богословськими тезами про межі Церкви. Зокрема, за цими межами традиційно опиняється і Римо-Католицька Церква, яку в семінаріях вивчають як безнадійно відпалу від православ'я, а тому це зовсім і не Церква. Про те, що сучасне православ'я давно і не менш безнадійно відпало від самого себе, наші богослови на серйозному рівні воліють не дискутувати.

Перипетії з проведенням Критського собору якнайкраще оголили подвійну мораль декларативного православного богослов'я. Тепер дуже складно пояснити, як можна наполягати на євхаристійній єдності всіх православних, якщо церковні єрархи не в змозі навіть зібратися в одному приміщенні, щоб не пересваритися. Поняття євхаристійної єдності перетворюється у виключно умоглядний конструкт, позбавлений позалітургійного втілення. Церковні громади, які втратили навички соціальної комунікації одна з одною, рано чи пізно перестають бачити необхідність і в підтримці євхаристійної єдності. Курс на церковну соціопатію, взятий окремими предстоятелями, неминуче призведе до внутрішнього евхаристійного занепаду.

Можна впевнено констатувати, що вселенське православ'я увійшло в епоху гібридної єдності. Декларації з офіційних повідомлень абсолютно не відображають реального стану стосунків. Більш того, є ризик, що навіть коли на соборі формально приймуть спільний документ, якась помісна Церква використовуватиме не автентичний його переклад, а такий, що підходитиме саме цій Церкві, і тоді суперечка про слова буде вічною.

Крім того, під час підготовки собору ніхто не врахував, що прийняті на ньому документи можуть категорично відкинути поза диптихіальні (т.зв. неканонічні) православні Церкви, що посилить напруженість між ними і представниками т.зв. канонічних Церков на одній території. Адже на даний момент адекватних способів подолання церковних розділень, крім підліткової обструкції і бойкоту, не існує. У цих умовах різко міняти правила гри — це провокувати розколи.

Коли вже дописувалася ця стаття, надійшло повідомлення, що Синод Константинопольської Церкви прийняв вольове рішення: Собор відбудеться за будь-якої погоди. Ну а якщо хтось відмовиться приїхати ... Буде як у євангельській притчі: «Обід – готовий, але запрошені були негідні. Підіть, отже, на роздоріжжя і, кого лише здибаєте, кличте на весілля.» (Мт.22: 8-9). Покликані залишаться хто на своєму полі, хто при торгівлі, хто на війні, а на бенкет прийдуть ті, когосамі покликані найменше очікували побачити. І Всевишній не побачить у цьому ні найменшої несправедливості.