Завершення. Початок тут

Імперська травма Російської Церкви

Народження Російської імперії роковим чином вплинуло на долю Московського патріархату. Петро І не був тією людиною, яка заради підтримки Церкви потрапила би в пряму залежність від вершителів волі Божої. Цар особливо не парився військовими невдачами – його цікавили лише ресурси для продовження війн «до переможного кінця». Саме для цього він провів нечувану церковну реформу – скасував патріаршество, почав проводити масштабне підпорядкування церковних земель, чим викликав незадоволення «князів церкви». Фактично, реформування армії відбувалось за рахунок «оптимізації» церковного майнового права – холівар би не виніс обох.

Але до того Петро заснував «Блазневий, п'яний і навіжений собор» (рос. Всешутейший, всепьянейший и сумасброднейший собор) — за всіма лекалами культури скоморохів та карнавальних традицій. Гіршої дискредитації Російської Церкви годі було й вигадати. Після цього царя церковна єрархія почала вважати ледь не антихристом.

Невдалий початок Північної війни (поразка під Нарвою) тільки прискорив процес реформації. Церковні єрархи відверто висловлювали своє роздратування неблагочестивим рейдерством царя.

Наприклад, митрополит Нижньогородський і Алатирський Ісайя прямо пов’язував військові невдачі Петра з конфіскацією церковного майна: «Боярин де Иван Алексеевич Мусин Пушкин напал на церкви божии, вотчины наши ведает, а ныне де у нас и данные, и венечные деньги отнимает. А если де те сборы у меня отимут, то я своей епархии все церкви затворю и архиерейство покину. Какое де моё архиерейство, что моё у меня отнимают? Как де хотят иные архиереи, а я за своё умру, а не отдам. А ты по наказу своему разыскивай правдою. И так вы пропадаете, как червей, шведы вас побивают, а все де за наши слезы и за ваши неправды. Да и впредь де, буде не отстанете от неправд, шведы вас побьют» (донесення драгунського поручика Василя Афанасієвича Тютчева, лютий 1707 р.). «Он де и про государя говорил такие слова: если б де он государь у нас архиреев монастырей и крестьян не отнял, так бы де он государь шведов побил, а то он государь монастыри и крестьян у нас отнял, так де нас всех шведы побьют» (з матеріалів слідства за доносом митрополичого півчого Семена Андреєва). Як бачимо, у церковного патріотизму тоді була своя ціна, яка відповідала політичному статусу Церкви.

«Ой, не сильно було і треба тих благословень, — подумав Петро, — та й Швеція – не Константинополь». Петру І не було потреби оголошувати священну-народну війну проти шведів. Підневільних ресурсів (в тому числі «позичених» у Церкви) у нього під рукою було вдосталь, холопам не треба було пояснювати, що Північна війна повністю відповідає статуту ООН.

Війна тривала 21 рік. Коли Петро І дізнається про укладення Ніштадського миру, що свідчив про перемогу Росії, він організовує, як би зараз сказали, шоу: приїздить до Троїцького собору Петербурга, де з амвону зачитують ратифікований мирний трактат, після чого сенатори оголошують царя імператором. У відповідь новоявлений імператор постфактум дякує Богові за допомогу:

Роль церковних єрархів (до речі, українців за походженням — Феофана Прокоповича та Стефана Яворського) в цій історії звелась до співців дифірамбів царю-переможцю. Тобто, Петро І фактично стверджує, що Бог може допомагати самодержцям вигравати навіть «несвященні» війни без санкції першосвященника. І навіть жорстке втручання помазанника в церковні справи, переформатування канонічного устрою, майнові обмеження Церкви Бога не збентежать.

Священна проституція РПЦ

Взагалі, вся історія РПЦ – від самочинного виникнення в 1448 році, насильницького та обманного легалайзу патріаршества в 1589-1593 рр. до нинішнього ганебного стану – настільки трагічна і повчальна, що виникає питання, а чи треба було все це починати. Причому, що характерно, всі негаразди РПЦ почались акурат після анексії Київської митрополії 1686 року.

Не встигла Московська митрополія вициганити своє патріаршество у східних патріархів, користуючись їхніми фантомними болями від падіння Візантії та надіями на повернення Константинополя руками «всеправославніших царів Московських», як через 100 років втратила і титул предстоятеля, і майно, а її Святійший синод потрапив у залежність від царського Всеп’янішого собору. Після відновлення патріаршества 1917 року краще не стало: ганебна Декларація місцеблюстителя Сергія 1927 року запустила в РПЦ процеси самознищення (причому під гаслами самозбереження). Закінчилось все тим, що на руїнах імперської «покоївки» Сталін зумів в 1943 році повністю перезавантажити цю релігійну структуру (включно з її назвою та розширенням титулатури патріарха) – і перетворити на «священну шльондру». Якщо за Петра І московська єрархія проковтнула своє паплюження – адже цар все-таки був помазанником, то сергіани просто легалізували безбожну криваву владу. Як тут не згадати біблійне «яка користь отримати весь світ, але згубити свою душу?».

Не скористалась РПЦ шансом на християнське відродження і в короткому періоді між початком церковної лібералізації перед розпадом СРСР та першою каденцією Путіна. На Російську Церкву пролився такий щедрий золотий дощ від нафтогазових потоків, що вона врешті-решт погодилась оголосити священною війною будь-який геноцид.

Сьогодні в Росії залишились три "скрепи" – залізниця, телебачення та РПЦ, чиє феноменальне володіння технологіями розкручування масового психозу як ніколи стало в нагоді. В РПЦ давно війну за свою українську філію вважали священною. До певного часу проповіді про одержимих укронацистів западали в мізки лише вузького кола адептів таких епатажних священників, як Андрій Ткачов. Однак екзальтовані маніфести та заклики до боротьби з розкольниками не були розраховані на таку бійню, та зіскочити з цієї каруселі без гальм вже не було шансу. В обмін на подальше толерування та фінансування РПЦ віддала в оренду свої храми, священників, парафіян і весь свій словник апокаліптичних термінів – «Росія – Катехон, який утримує приход Антихриста», «русофобія – біснування», «покарання русофобської України – свята справа, санкціонована Всевишнім», російська армія – «христолюбиве воїнство», її противники – «одержимі сатаністи» і так далі. Еволюція «сатанізації» України розвивалась стрімко на наших очах: від «обдуреного київським режимом братського народу, що страждає в лапах неонацистів» до «повальної вакханалії сатанізму» пройшло буквально пару місяців з початку «СВО». Як бачимо, на виході жертвами цього психозу пали «Троїця» Рубльова та Вишгородська ікона Божої Матері.

Це з раціональної (себто, «секулярної», «бездуховної») точки зору та міжнародного права – злочин проти людства, скоєння якого базується лише на параної, конспірології та страху за владу обмеженого кола кремлівських можновладців. А з метафізичної, релігійної точки зору росіяни (ті, які «русские») – вже знаряддя Божого гніву проти неслухняних українців. Тобто, перефразовуючи один мем, щоб настав рай на землі, необхідно, щоб усі святі вбили усіх святотатців.

Якщо раніше українці вважались хоч і обманутими, але «своїми», «одним народом» (тобто, теж «богоносцем», але трошки другого сорту), то тепер ілюзій про «дружніх Росії українців, що страждають від нацистського київського режиму», вже немає. Російські танки не дочекались українських квітів, і тоді Кремль руками РПЦ зняв табу на знищення всього мирного населення України. З «сатаністами» можна робити все. Так РПЦ стає єдиною авторитетною інституцією, яка може офіційно когось дегуманізувати, щоб це не виглядало лише метафорою з вуст політиків.

Так що російському президенту не було жодної потреби кидати церковне майно в топку війни з Україною та створювати «всеп’яніший собор»: скоморохами та блазнями стало само керівництво РПЦ. Те, що почалось як трагедія, за законами жанру закінчується спочатку як фарс, а згодом як катастрофа.

"Дубина народної війни"

Тут варто сказати пару слів про креативну ідею адміністрації президента РФ посилити священну війну ще й народною. Хоча в російській міфології населення Росії патетично називається народом-богоносцем, насправді це стосується лише святого обов’язку підданих помирати на війнах за геополітичну велич своїх правителів (бо єдина місія Катехону – воювати).

Геополітичне кредо Путіна можна висловити словами англійського філософа Томаса Карлейля: «всесвітня історія є біографія великих людей». Саме цією системою політичних цінностей пояснюється презирство Путіна до суб’єктності народу, громадянського суспільства, яке він називає натовпом. Саме тому Революцію Гідності названо державними заколотом, саме тому російський месія зациклений на знищенні суб’єктності «київського режиму». Народ в конспірологічному світогляді Путіна знеособлений і постійно знаходиться в стані «недоумения нулей, к какой пристать им единице» (за виразом народника ХІХ ст. Н.К. Михайловського). Такою «одиницею», як вже і було сказано раніше, має стати богообраний месія-помазанник, який здатен надати «нулям» вищого сенсу їхнього індивідуального буття (а особливо – смерті). Що ж, дуже цілісна конструкція. Вона, правда, не вписується в сучасний світ, але тим гірше для сучасного світу.

Найкраще про механізм дії «дубини народної війни» (в контексті народного ополчення під час війни з Наполеоном) писав Лев Толстой в 4 томі «Війни і миру». Дозволю собі повну цитату.

«Дубина народной войны поднялась со всей своей грозной и величественной силой и, не спрашивая ничьих вкусов и правил, с глупой простотой, но с целесообразностью, не разбирая ничего, поднималась, опускалась и гвоздила французов до тех пор, пока не погибло все нашествие. И благо тому народу, который не как французы в 1813 году, отсалютовав по всем правилам искусства и перевернув шпагу эфесом, грациозно и учтиво передает ее великодушному победителю, а благо тому народу, который в минуту испытания, не спрашивая о том, как по правилам поступали другие в подобных случаях, с простотою и легкостью поднимает первую попавшуюся дубину и гвоздит ею до тех пор, пока в душе его чувство оскорбления и мести не заменяется презрением и жалостью».

Отже, російський народ отримує суб’єктність лише під час війн, бунтів та революцій. Але загравання з «народною війною» може неочікувано закінчитись втратою контролю і над богоносцями, і над самим Катехоном. Поява культу та руху «героїв спецоперації» — хоч слабенький, але відчутний тривожний дзвіночок над головами кремлівських старців. Втім, у них є достатньо підстав вважати, що масової ентропії народного благородного гніву не станеться: завдяки політтехнологічним маніпуляціям та величезному репресивному апарату не проблема придушити будь-які пасіонарні протести*.

*Тут треба зауважити, що чим менш освічений народ, чим нижче рівень його критичного мислення, тим йому легше продати концепцію «священної війни». За даними минулорічних опитувань ВЦІОМ (провладна соцслужба) 35% росіян вірить в те, що Сонце обертається навколо Землі, 19% не змогли відповісти, чи здійснює Земля повне обертання навколо Сонця за 1 місяць, а 12% з цим погодились. 21% росіян вірить, що люди жили одночасно з динозаврами.

Не будемо плекати ілюзій: рівень освіченості та адекватності стрімко падає по всьому світу. Але в тому-то й біда, що в Росії, яка маніакально претендує на роль всесвітнього Великого інквізитора, близько 70% росіян декларують свою номінальну православну ідентичність.

Втім, з тих 70% до церкви добираються лише 9%. До «спецоперації» в РПЦ номінальних віруючих не поважали, хоча в свою маніпулятивну статистику включали. Але після 24 лютого 2022 року у відомства Патріарха Кирила з’явився чудовий шанс урівняти всіх своїх прихильників в сакральних правах в обмін на пасивну або активну підтримку «священної війни з укронацизмом». В принципі, дуже практично і економно: народ-богоносець може не ходити до церкви, адже від є носієм Бога всередині себе.

Особливо пофартило «христолюбивому воїнству», якому, за словами Кирила, після загибелі на війні буде змито всі гріхи. Заява очільника РПЦ викликала скандал навіть в церковних колах. Правда, незрозуміло, чого всі накинулись на Кирила з засудженням концепції «прощення всіх гріхів в обмін на війну з Україною»? Він же не першовідкривач цієї формули, яку намагались обкатати ще під час хрестових походів. Особливо цей креатив згодився Московії, яка вела постійні війни незрозуміло за що.

Ось фрагмент «Казанської історії», історико-літературного твору XVI ст., відображеного в Ніконівському літописі. Перед казанським походом на татар кумир Путіна Іоанн Грізний звертається до своїх військ з такими словами: «Поспішайте ж, прямуйте на них за свої образи — мені на славу, собі ж на велику похвалу, і, зібравши всі свої сили, послужіть Богові і нам, і постраждайте за церкви Божі та за все православ'я наше, і явіть мужність свою, щоб залишити по собі пам'ять нащадкам нашим. Бо ті, хто буде вбитий тепер казанцями, приймуть на небесах вінці разом із мучениками від Христа, Бога нашого, і запишуться імена їх у нас у повсякденні синодики вічні, і поминаються щодня в святих церковних соборах митрополитами, і єпископами, і попами, і дияконами на літіях, і на панахидах, і на літургіях». Судячи з популярності капеланів РПЦ на війні проти України, ця нехитра формула добре працює.

Історичні помилки месії

Втім, попри всі священні танці з бубнами, «спецоперація» вперто йде не «по плану», і в певних колах починає визрівати питання, чи може месія помилятись, якщо його «веде» сам Всевишній? На думку Путіна, це взаємовиключні сценарії. Варіантів немає: він не може програти. Кажуть, він ніколи не визнавав своїх помилок, списуючи провали не на власне безумство та управлінську бездарність, а виключно на «підступи ворогів», за якими стоїть не багато не мало сам антихрист.

І тут з ним, російським президентом, віра у власну феноменальну богообраність зіграла дурний жарт. Надто поклавшись на фарт (та власних некомпетентних радників), Путін вирішив, що у нього достатньо ресурсів для бліц-крігу. І тільки коли Кремль зрозумів, що справа не вигоріла, легка прогулянка росіян Хрещатиком перетворилась на криваву бійню, а сотні тисяч мобілізованих не розуміють, за що вони мають помирати на фронті і проти кого воювати, Путін свій безпрецедентно жахливий акт помсти непокірній Україні перекваліфікував на священну війну заднім числом.

Ця трансформація свідчить про збочений язичницький містицизм, віру в силу заклинань та заговорів «на перемогу», частиною яких є точне відтворення дієвої магічної формули. В нашому випадку путінські бойові маги судомно підбирали цю формулу, яка вже довела свою ефективність в минулому. За результатом далеко ходити не довелось: «іде війна народная, священная війна». Всі елементи путінського окультного карго-культу співпали: і містичний символізм перемоги у Вітчизняній війні («день перемоги — наш другий Великдень»), і пасіонарність загальнонародної консолідації, і комуністично-церковна рецепція безбожної влади. Здавалося б, безпрограшна формула успіху – якщо цей успіх буде досягнуто. А якщо ні? Всі залучені до ритуалу архаїчні символи, за всіма правилами езотерики, зіграють з мамкіними заклинателями жарт з протилежними ефектами.

Попри те, що тріумфальної перемоги над вселенським злом на території України вочевидь не світить, Путін ще сподівається «всіх переграти», та як навіжений постійно переказує свої історіософські фантазії про «геополітичні катастрофи» минулого. Все це виглядає як сеанс самозаспокоєння, що жодної помилки у месії не було.

Але це так не працює: є такі тектонічні розломи світового масштабу, які неможливо «переграти». Достатньо вивчити перебіг подій минулого та співставити з теперішнім часом, щоб вжахнутись, наскільки історія повторюється до дрібниць. Класичні приклади – Кримська та Перша світова війни.

Кримська пастка

Кримська війна за володіння ключами від Гробу Господнього в Єрусалимі 1853-1856 рр. – одна з найболючіших військових травм Російської імперії, яка, не розрахувавши своїх сил, з тріском її програла:

«Крім пунктів про нейтралізацію Чорного моря, про відмову Росії від права виключного протекторату над Молдавією і Валахією, про свободу судноплавства по Дунаю (що поєднувалося з втратою частини Бессарабії), про згоду Росії на колективне заступництво всіх великих держав за християн і християнські церкви, які проживають в Туреччині, була потрібна і згода Росії, що вкрай розпливчасто і тому дуже загрозливо. Цей п'ятий пункт, пов'язаний зі старими чотирма вимогами, за наполяганням Великобританії і Австрії дозволив державам під час майбутніх мирних переговорів з Росією піднімати нові питання і пред'являти нові претензії ‘в інтересах сили миру’. Таким чином, додавання цього нарочито розпливчастого п'ятого абзацу до першої четвірки явно позначилося на бажанні ворогів розширити свої початкові вимоги до самих довільних розмірів». (Тарле Е. В. Крымская война)

До того ж, поклавши на лопатки свою економіку, Росія була змушена продати американцям Аляску. Задля повернення своїх політичних позицій довелось провести ще багато війн, кожна з яких породжувала нову катастрофу, найбільшою з яких стала Перша світова війна і, як наслідок, припинення існування Російської імперії.

Перша світова

Але військові провали не заважили росіянам і далі мріяти про лаври покровителів всіх православних християн і навіть планувати захоплення у турок столиці Османської імперії Стамбула – Константинополя, щоб «повернути його у лоно православної віри».

«Оголошуємо всім вірним Нашим підданим: дотримуючись своїх історичних заповітів, Росія, єдина за вірою і кров'ю зі слов'янськими народами, ніколи не дивилася на їхню долю байдуже. Нині належить уже не заступатися лише за несправедливо скривджену родинну Нам країну (Сербію), але захистити честь, гідність, цілість Росії та становище її серед Великих держав. Ми непохитно віримо, що на захист російської землі дружно і самовіддано встануть усі вірні Наші піддані. У грізний час випробування і будуть забуті внутрішні чвари. Нехай зміцниться ще тісніше єднання царя з Його народом і нехай відобразить Росія, що піднялася як одна людина, зухвалий натиск ворога». (Уривок з Найвищого маніфесту про вступ Росії у Першу світову війну від 20 липня 1914 року (за ст.ст.)).

Попри катастрофічні наслідки, в РПЦ досі вважають, що участь Росії в Першій світовій війні була неминуча. Не повірите: імперія скористалась приводом захисту союзницької Сербії, щоб остаточно вирішити «східне питання».

«Хід останніх подій призводить імператора Миколи до думки, що питання про Константинополь і протоки (Босфор і Дарданелли – прим. авт.) має бути остаточно вирішено і відповідно до вікових прагнень Росії» (записка, адресована міністром закордонних справ Російської імперії Сергієм Сазоновим французькому послу Морісу Палеологу та британському послу Джорджу Б’юкенену). Вже на початку весни 1915 року росіяни встигли сепаратно сторгуватись з Францією та Великою Британією, що після війни Константинополь та чорноморські проливи увійдуть до складу Російської імперії.

Та недарма попереджають: не кажи гоп, доки не перескочиш. Розпочавшись з великого релігійно-патріотичного екстазу, ця авантюра коштувала Росії більше 1 млн загиблих, 4 млн поранених та 2,5 млн полонених, а завершилась тією самою геополітичною катастрофою – розпадом імперії, знищенням монархії, жовтневим заколотом 1917 року та терором проти Російської Церкви. За іронією долі, від сумного фіналу Константинополь спас…Володимир Ленін, оголосивши «Декрет про мир».

Але ж, нагадаю, Росія не визнає своїх геополітичних помилок. Ось як Патріарх Кирил виправдав ту бійню: «То була війна за нашу батьківщину, за її незалежність, за її суверенітет. То була боротьба за порятунок братнього сербського народу, а значить за збереження православ'я». І про що через 100 років тепер жалкує РПЦ в особі Кирила? Що «Росія не дійшла до перемоги, хоча на вівтар перемоги принесла найбільшу кількість жертв. Святкували перемогу в Лондоні та Парижі, але в цих парадних лавах не було наших воїнів через ту катастрофу, яка накрила Росію».

Доводиться констатувати один простий факт: як тільки Росія оголошувала «священні війни», вона їх програвала. Причини прості. По-перше, екзальтовані приводи для війни не знаходили відгуку у інших країн, і агресивні дії Росії одразу ж порушували нестійкі міждержавні військово-політичні баланси. А по-друге, Катехон і не може собі дозволити залежність від великої кількості союзників, щоб не ділити потім з ними тріумф сакральної перемоги. Тому і провалилась недолуга спроба притягнути за релігійні вуха «Велику вітчизняну війну» 1941-1945 рр. – до перемоги над нацистською Німеччиною доклалось надто багато «недружніх бездуховних» країн, без чиєї допомоги у нашого мамкіного Катехону не залишилося б шансів на існування.

Так буде і з цією «священною війною», де російське «христолюбиве воїнство» залишає після себе лише згарища міст, цвинтарі замордованих та закатованих українців, знищені обстрілами храми, багатокілометрові мінні поля, осиротілих дітей, кров і плач. А отже, якщо колись Путін або його поплічники (включаючи пропагандистів) доїдуть до Гааги, компанію їм мають скласти і клікуші в митрах та панагіях.