Недовго думаючи, з трухлявої скрині історії витягнули стару добру «священну війну». Ту саму «за вогнища та вівтарі», які, як на зло, «тимчасово» і «несправедливо» знаходяться на українській території. Але можна оголосити вогнища історично своїми, території захопленими, а вівтарі зневаженими. Тоді війна з Україною з факультативної опції перетворюється на священний обов’язок всіх росіян, наділених почесною місією народу-богоносця. З обґрунтуванням справедливості та фатальної неминучості кривавої бійні «за наші святині проти їхніх капищ» не заіржавіло. Наприклад, останні події в Києво-Печерській лаврі залізобетонно довели: якщо богоносець зараз прокукає шанс на подвиг, почнеться апокаліпсис.

Головним підрядником, як завжди, виступила РПЦ. Вона і так вправно постачала політруків у рясах на фронт та влаштовувала «гастролі» всіляких чудотворних святинь – від «дарів волхвів» у 2014 році до подарованої Путіним ікони «Спаса Нерукотворного», яку одразу мобілізували на фронт і почали возити по бліндажах затурканих російських мобіків. Але Патріарх Кирил не був би собою, якби не ризикнув підняти ставки на самий верх. І вибив у Путіна надбання середньовічної культури та святині, що зберігались в Третьяковській галереї – ікони «Трійцю» Рубльова та Володимирську ікону Божої матері (ту, яку Андрій Боголюбський викрав і перевіз з Вишгорода до Володимира). І щоб два рази вже не вставати, вижебрав з Ермітажу раку Олександра Невського для «поєднання мощей с гробницею». Для сакральної перемоги нічого не шкода. Ну, не обходити же бліндажі з кашкетом Гітлера на паличці.

Втім, було б не зовсім вірно казати, що феномен «священної» російсько-української війни базується лише на хворобливих історичних фантазіях сьогоднішніх кремлівських деміургів та пропагандистській істерії російських ультрапатріотичних клікуш. Вже не одне тисячолітті святині відправляли на штурм противника в двох випадках: дуже кортіло виграти війну та дуже не кортіло її програти. В першому випадку священна санкція оголошувалась напередодні військового походу, в другому – коли всі фронти тріщали по швах.

Концепція «священної війни»

Поняття «священна війна» сформувалось ще в Давній Греції за часів існування амфіктіонії – релігійно-політичного союзу грецьких племен, об’єднаних навколо спільної святині – Дельфійського храму та Піфійського оракула. У VI ст. до н. е. почались суперечки всередині цієї коаліції за політичну першість, що призвело до Крисейської (Кіррської) війни, приводом до якої став контроль над святилищем (та величезними доходами від мит, приношень і паломництв). Всього відбулось чотири священні війни за контроль над храмом, який давав його «власникам» і політичні привілеї.

Пророцтва оракулів мали велике політичне значення: наприклад, на їх підставі Спарта формувала свою зовнішню політику, використовуючи підтримку оракулів в якості ідеологічної підготовки до війн. Таке схвальне пророцтво спартанці отримали у зв’язку з наміром завоювати Тегею. Але щось пішло не так: нападники самі не тільки зазнали поразки від тегейців, але й були заковані в ті ж кайдани, які принесли з собою для тегейців. Потім майже через 100 років Геродот задля спасіння авторитету оракулів почав натягати сову на глобус, мовляв, спартанці неправильно зрозуміли пророцтво. Втім, формально він мав на це право, адже спартанці все ж таки підкорили Тегею – правда, за інших царів. «Кайданна війна» — дуже повчальна історія, але переможців, як відомо, не судять.

Середньовічною варіацією священної війни були хрестові походи, санкціоновані Папами Римськими, за звільнення захоплених сельджуками єрусалимських святинь та захист християнського населення від мусульман. Хрестоносцям обіцялись прощення гріхів та грошових боргів, і ця ідея знайшла великий відгук. Фактично відвоювання Священного Єрусалима у «сарацин» стало втіленням месіанського релігійного підйому тодішньої католицької Європи. Але у цих акцій було економічне підґрунтя – захоплення багатих територій ісламського Сходу.

Згодом релігійні «спеціальні операції» почали носити обсесивний характер. Хрестоносці та їхні покровителі втягнулись в цей месіанський флешмоб і вже не могли зупинитись. Як відомо, тільки останній (умовно) хрестовий похід закінчився як треба – розгромом мусульман під Віднем у 1683 році. Щоправда, це був не кінець історії (а в нашому контексті якраз його невід'ємний елемент), але це окрема сюжетна лінія.

Держава – це я

Виникає логічне питання: хто має право на оголошення «священної війни», і хто взагалі несе відповідальність за війни, спричинені екзальтованим месіанізмом – політичний або релігійний вождь? Власне, воно червоною ниткою проходить через історичну еволюцію державно-церковних відносин християнського світу, які постійно сповзали в конфлікт. Мова про відому нестійку тріаду «симфонія – цезаропапизм – папоцезаризм».

Перші хрестові походи ініціювались Папами в період папоцезаризму. Візантійській традиції більш притаманним був цезаропапізм (згадаємо лише участь східних імператорів, починаючи з імператора Костянтина, в урегулюванні догматичних суперечок (Історики тут можуть посперечатись, адже протилежних фактів було теж багато, але мова не про окремі випадки).

Московське царство, а потім Російська імперія, вважаючи себе спадкоємницею Візантійської імперії та Третім Римом, кілька століть шукало точку рівноваги між центрами влади (релігійними, ідеологічними, політичними та економічними). Кінець кінців зійшлись на своєрідній аб’юзивній симфонії, де самодержець, демонструючи свою декларативну або екзальтовану релігійність, керує країною в ручному режимі.

Існує достатньо суперечок щодо термінологічного визначення державно-церковних відносин в Росії. На мою думку, найбільш адекватно (з формальної точки зору) вважав релігійний філософ і богослов Василь Зеньківський: «теократична тема християнства розвивається у Росії … в бік засвоєння у структурі державної влади священної місії. Це не був рух у бік цезаропапізму. Церква сама йшла назустріч державі, щоб внести до неї благодатну силу освячення» (Історія російської філософії, т. 1. Париж, 1989, с. 49). А якщо без патетики – РПЦ стала, за словами Віссаріона Белінського, «опорою батога та угідницею деспотизму», тобто спів-тираном.

Історія синодального періоду РПЦ (1700-1917) та сергіанського лоялізму – тому свідчення. Церква втратила будь-яку політичну роль «нагорі», але закріпила за собою ідеологічно-репресивний вплив «внизу». Так почалась поступова деградація церковної бюрократії, яка врешті-решт призвела до краху всієї структури в 1917 році.

Теля проти вовка

Тоді виникає ще одне логічне питання: who is Mr.Putin в контексті формально світської та релігійно плюралістичної держави, і на якій підставі він присвоїв собі сакральні права. Насправді, це ключове питання в контексті нашого оповідання.

Приповісті кажуть, що серед чотирьох, від кого трясеться земля, є раб, який стає царем. У випадку з російським президентом – в саму точку. Путін почав шукати провидіння Господнє в тому, що він посів вищий щабель влади в Росії, практично з самого початку свого «царювання». З часом ці пошуки переросли в патологічну месіанську мегаломанію.

Фактично всі публічні виступи Путіна містять псевдорелігійну або метафізичну складову. Легенд про появу цієї нав’язливої ідеї декілька, але пальму першості тримає історія про зустріч Путіна з духівником Псково-Печерського монастиря архимандритом Іоанном Крестьянкіним в 2000 році. Що саме казав Путіну Крестьянкін — достеменно невідомо. Тут головне — не що сказано, а як інтерпретовано.

За класичної версією, зі слів келейниці архимандрита Тетяни Сергіївни, після візиту Іоанн вийшов у коридор і, дивлячись услід Путіну, сказав: «Дай Бог нашому теляті та вовка з'їсти». Прислів’я українське, яке означає: «так говорять людині, яка нахваляється зробити певну справу і не має для цього відповідних здібностей». Тобто, мова про що-небудь непосильне, неможливе для здійснення. Причому «теля» вживається як алегорія дурної, недосвідченої людини (негативна конотація), а вовк уособлює хороброго мисливця (позитивна конотація). Російський аналог – «грозилась синица море поджечь». Що характерно, в цьому фразеологізмі роль Бога виглядає пасивною; мовляв, співвідношення сил таке, що жодне надприродне втручання не має сенсу. Найдивовижніше, що росіяни сприйняли це напутнє слово як благословення Путіна на всі майбутні «подвиги».

Є й інші спогади, які тільки підсилюють контекст. Наприклад, протоєрей Володимир Волгін із посиланням на насельників монастиря стверджував, що Путін, вийшовши з келії старця, йшов коридором і вигукував: "Не чекав, ну ніяк не міг чекати!".

В будь-якому випадку, пихаті росіяни не стали морочити собі голови сумнівами. І вийшло як у тих спартанців, які, наслухавшись Дельфійської піфії, розпочали війну під гаслом «Тегея за 3 дні!».

Не дивлячись на те, що Путін відчуває пієтет до Псково-Печерської обителі, Іоанна Крестьянкіна досі не вдавалось канонізувати, хоча розмови про це йшли давно. Втім, наприкінці листопада 2022 року митрополит Тихон Шевкунов вкотре заговорив про канонізацію старця, але «не як преподобного і чудотворця, а саме як сповідника (віри, що пройшов сталінські табори — Т.Д.)». Скоріш за все, в Росії існує запит на канонізацію «всеросійського духівника». Але, припускаю, через вищезгадані обставини РПЦ вимушена буде проігнорувати прозорливі дари Крестьянкіна — притому, що у паломників Псково-Печерського монастиря користуються популярністю саме його пророцтва.

І ще про теля. Важко втриматись від спокуси зацитувати вельми шанованого російськими консерваторами старця Миколу (Гур'янова), який в 1995 р. провіщував: «Після Єльцина буде військовий… Влада його буде погонною. Але вік його малий, та й він сам (малий). Війна його згубить».

Віроломний Китай та рука хасидів

До речі про пророцтва. Як відомо, багато православних віруючих схильні до конспірології, частиною якої є апокаліптичні прогнози та видіння. Конспірологія – це вчення про невір’я у волю та провидіння Бога, а головне – невір’я в можливість власних помилок та впадіння в оману. Але культ старців без геополітичних пророцтв був би менш привабливим (і, прямо скажемо, не приносив би певних гешефтів його «бенефіциарам»). І старці не підводять. Багато хто з них в пророцтвах згадує про Китай, той самий, який тепер Путін оголосив стратегічним партнером Росії і завдяки підтримці якого сподівається виграти "священну війну" з Україною.

Ледь не всі старці сходяться на тому, що буде війна з Китаєм, який спочатку просуне свої щупальця де тільки можна, а потім захопить Росію аж до Уралу. Начебто одного дня прокинуться жителі Сибіру – хлоп, а повсюди майоріють китайські прапори (дуже, до речі, схожі на радянські). І така почнеться русофобія, що Росія залишиться в кордонах Московського царства часів Іоанна Грізного (тобто, без Сибіру, Кавказу, Криму і взагалі без виходу до Чорного моря). Ми можемо саркастично посміхатись над подібною есхатологією, але у неї є своя незбагнена політологічна правда: під виглядом боротьби з «антихристовим глобалізмом» Кремль просуває колоніальний китайський моноглобалізм.

Частиною істинно православної конспірології є і антисемітизм. Нещодавно стався один дуже характерний в цій історії випадок. Мова про скандальний допис Олексія Павлова, помічника секретаря російського Радбезу в виданні «Аргументи і факти», яке пов’язують з головою Радбезу та неофіційним куратором ФСБ Миколою Патрушевим. Павлов запропонував провести «десатанізацію» України, яку начебто заполонила «церква Сатани», і ознака шаленого сатанізму – існування «сотень сект». Серед згаданих сект – неоп’ятидесятники, сайєнтологи та – бінго! – любавичські хасиди («хабадники»). Перебдів товариш і, як кажуть на сленгу, спалив контору.

Хасиди потрапили в цей мракобісний перелік невипадково. У правовірних православних росіян ще з 90-х років була дуже популярною численна конспірологічна література антисемітського характеру. Ледь не ключовою дієвою особою в цих опусах був «Хабад», який описувався могутнім рухом, який поступово розповсюджує свій глобальний вплив з метою підкорення світу через створення «світового уряду» та встановлення «нового світового порядку». Хасидів пов’язували і з антисемітською фальшивкою «Протоколи сіонських мудреців».

Іронія долі в тому, що високопоставлений чиновник Радбезу РФ лише озвучив те, що блукало коридорами Кремля. Немає сенсу питати, звідки взявся цей езотерично-конспірологічний антисемітизм в Радбезі РФ. Лише згадаємо, що активним прихильником подібних теорій здавна є очільник Радбезу Микола Патрушев, який публічно повторював маячню про телепатичне сканування мозку тодішньої держсекретарки США Мадлен Олбрайт. Над його ірраціональною вірою не сміявся тільки лінивий. І це було б смішно, якби Патрушев не претендував на керівництво Російською федерацією після Путіна.

Три радники Путіна

Прийнято вважати, що Путін намагається відновити Російську імперію або Радянський союз. Насправді, він намагається вмоститись на п’єдестал серед великих правителів Росії – самодержців, для яких одним з доказів їхньої сакральної величі є якраз успішне ведення зовнішніх війн з очевидними територіальними перемогами. Тобто, «відновлення імперії» — це не мета, а засіб легалізації месіанських амбіцій Путіна, які спираються на магію успішних історичних прецедентів.

Далеко не всі історики люблять проводити історичні паралелі між подіями різних століть – адже кожному періоду притаманні свої тимчасові локальні особливості, багатофакторність та навіть так звані «чорні лебеді» — непрогнозовані, аномальні події, які змінюють хід подій (наприклад, коронавірусна пандемія). Але у випадку Росії давно підмічено, що її історія безнадійно циклічна, а тому різного роду аналогії та алюзії абсолютно доречні.

Втім, Путін еволюцію своєї богобереженої держави сприймає як процес лінійний, логічний і послідовний: Росія – містична і сакральна спадкоємиця занепалої після турецького завоювання Візантії, Богом призначена йти шляхом Третього Риму – Катехона під проводом помазаника.

З точки зору президента РФ, єдиним політичним суб’єктом і творцем історії є не народ або еліта, а видатна унікальна особистість, яка отримує владу не внаслідок перемоги в конкурентній боротьбі компетенцій (тоді з’являються лідери) або особистих подвигів (тоді лідерами становлять герої), а згори, за промислом вищих сил. Тобто – месія. Месії, на думку Путіна, притаманне незбагненне, ірраціональне везіння, здатність «проходити крізь стіни» і надприродні лідерські якості, засновані на особистій харизмі. Якщо ж сучасний міжнародний етикет вимагає хоча б імітації виборчого процесу, то за путінською логікою кожні 5 років має відбуватись лише чергове всенародне святкування сходження помазаника на престол. Провидіння Господнє, не інакше! – саме так для себе Путін пояснює, як він, сіра вузьколоба людина, потрапив у крісло президента найбільшої у світі ядерної держави.

В матеріалі Financial Times наводиться відповідь голови МЗС РФ Сергія Лаврова 24 лютого 2022 року на питання очманілих російських олігархів, хто напоумив Путіна почати війну з Україною: «У нього три радники. Іоанн Грізний, Петро Великий та Катерина Велика». Останнім часом в цій компанії було помічено і Йосипа Сталіна. Що характерно – всі вони вважали себе продовжувачами політики один одного. Петро І, як і Сталін, вважав Грізного своїм кумиром, Катерина ІІ, своєю чергою, благоговіла перед Петром І.

Біографія та діяльність цих путінських кумирів настільки неоднозначна для ХХІ століття, що довелось їм навіть «чистити карму»: так, Іоанн Грізний не вбивав свого сина (окей, дискусії про це досі тривають), а його опричники не чіпали митрополита Філіпа (так, просто поруч проїжджали). А Петро І, виявляється, не завойовував чужі території, а повертав «свої» (тобто, втрачені Московією за наслідками Лівонської війни). Згадаймо відомий мем, який озвучує в тому числі і патріарх Кирил: «Росія ніколи не вела загарбницьких війн, всі її війни були лише оборонними». Про тотальну реабілітацію «ефективного менеджера» Сталіна, який ніколи «не стояв за ціною», годі й казати.

Всі ці персонажі за дивним збігом обставин мали одну спільну геополітичну мрію з релігійним підтекстом – вирішити «східне питання», безпосередньою частиною якого є «грецьке питання», тобто, відвоювання у осман Константинополя і встановлення протекторату над християнами сходу.

Вважається, що все почалось з Іоанна Грозного, який скористувався своїм походженням від візантійської імператорської сім’ї, щоб з опорою на концепцію «Москва – Третій Рим» оголосити Московію правонаступницею Візантії. Немає де правди діти: східні патріархи самі доклали зусиль до мегаломанських амбіцій Московії стати покровителькою всіх християн – в надії, що вона відвоює Константинополь у осман. Константинопольський Патріарх Іоасаф ІІ своєю грамотою легалізував самопроголошений царський титул Іоанна Грозного, а Єрусалимський Патріарх Паїсій неабияк побігав між Богданом Хмельницьким та московським царем Алексієм Михайловичем з проектом православного альянсу України та Московії, вбиваючи царю в голову месіанські амбіції головного захисника православних християн від османів. Так що деякою мірою східні патріархи мають перед нами історичну провину за свої недалекоглядні приватні інтереси за рахунок України.

Петру І не вдалось реалізувати «східний проект», тому він переключився на балтійську кампанію. Як то кажуть, не зміг увійти через південні двері – довелось прорубати північне вікно. Так почалась Північна війна, внаслідок якої Петро з царя перетворюється на імператора.

Путін чудово розуміє, що відвоювання у турок Константинополя – вже закрите питання. Але є сакральна святиня поближче, яка несправедливо опинилась в руках «язичників та сатаністів», і теж чекає на «звільнення» за будь-яку ціну – Київ. Є Київ – є Катехон, нема Києва – нема і Катехону. Правда, в самій Росії вже є «клон» — Херсонес, на території якого РПЦ вже планує побудувати музей християнства під куполом діаметром 33 метри – як у Айя-Софії. Але щось досьогодні Херсонес так і не став місцем масового паломництва.

Завершення