«Соціалістичний» зміст в оболонці народного свята: як створювали і впроваджували «нову радянську обрядовість» в УРСР

Тим часом взялися за організацію «самодіяльності»: «виконання» пісень схвалювали тільки на сцені в клубі, за суворо цензурованим списком. За перших десять років репертуар клубних «художніх колективів» поступово був підмінений: з нього зникли історичні пісні про козацтво, автентичні ліричні пісні, натомість вкоренилися славослів’я про партію, думи про Леніна, твори про «героїчні бої громадянської війни».

Після ІІ Світової війни, в час якої українці на кілька років отримали доступ до храмів та богослужінь, радянська влада знову активізувала механізм підміни. На базі близьких людям обрядів були створені нові, з «радянським» змістом і поширені через різні канали: школу й позашкілля, ЗМІ, «заклади культури», компартійні осередки в «трудових колективах», ЗАГСи. Вони і сьогодні впливають на нас.

Як саме створювалися і впроваджувалися нові радянські обряди, розповіла РІСУ відома етнологиня, кандидатка історичних наук, провідна співробітниця Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. Максима Рильського НАНУ Галина Бондаренко.

«Нас залучали як "робочу інтелектуальну силу"»…

— Пані Галино, створення нових обрядів було прописане в робочих планах Інституту?

— Коли в 1977 році я вступила до аспірантури в ІМФЕ, у робочих планах Інституту обов’язковою була тематика дослідження радянської обрядовості, ефективності її впровадження та виховного потенціалу. Цією проблематикою на той час займались ряд колег — Валентина Келембетова, Олександра Кувеньова, Олена Кравець. Була опублікована низка статей, книг. Сфера, власне, створення обрядів належала до компетенції органів державної влади. Наших фахівців залучали тільки як «робочу інтелектуальну силу» — консультантів чи авторів окремих сценаріїв нових свят. Але це не входило у посадові обов’язки. Гонорарів науковцям за таку роботу не платили.

— Але ж відділ нових обрядів у ІМФЕ був?

— На той час, у 1980-ті роки, відділ з такою назвою існував у Інституті атеїзму при ЦК компартії України. Можливо, була вказівка посилити ідеологічну складову і в нашій установі. Частково це могло бути пов’язано із внутрішньою ситуацією в Інституті. Відділ очолив соціолог Борис Попов, який перейшов до нас з Інституту філософії і працював заступником директора ІМФЕ. Тоді розформували наш відділ етнографії і утворили «відділ радянських звичаїв, свят і обрядів». До нього автоматично перевели співробітників, які вивчали обрядовість. Моя дисертація була на тему народних календарних обрядів, тому я теж там опинилася. Там також стали працювати дослідник народного календаря Олександр Курочкін і Валентина Конвай, яка прийшла навчатися до аспірантури і отримала тему про «трудову обрядовість». Її науковим керівником призначили Попова.

— Ці радянські обряди запроваджувалися щоб перебити зв’язок із релігією та викорінити питомо українські маркери ідентичності. Але також і для того, щоб потихеньку зсовувати нації до «злиття». Яким чином традиційну народну культуру планували використати у ході втілення теорії «злиття націй»?

— Формально, на офіційному рівні у 1970-ті мало бути дотримане використання української мови. Зберігався певний відсоток національного телебачення, національного радіомовлення, національної освіти. «Хвоста відрізали» по шматочку, не відразу. Але на місцях, через заклади освіти, культури відбувалась тотальна русифікація. Глобальна мета була, звичайно, така: єдиний радянський народ, єдина мова, єдині свята… Не так давно я дивилася матеріали експедицій 1959 р з дослідження робітничого побуту на Донеччині, на «Азовсталі». У дитячому садочку, що діяв при заводі, діткам для «утрєнніків» шили сценічні костюми – сарафани і косоворотки. Однозначно, малечу не орієнтували на своє, народне. Це була загальна директива, яку поширювали з Москви ще з початку 1960-х і яка виконувалася в міру партійної завзятості місцевої влади.

«Партійні функціонери вгризалися в кожне слово…»

— Пригадую, коли я ходила в київський дитсадок для працівників Академії наук УРСР, дівчаткам теж на свята видавали жовті сарафани і червоні хустини в білий горошок, а хлопчикам – косоворотки…

— У Києві, в обласних центрах таке поширювали в першу чергу. Тут і матеріальна база в освітніх, культурних установах була кращою, ніж у селах, де бракувало коштів на сценічні костюми. Тому діти приходили на свята в тому, що було вдома, часом у національному одязі. Пріоритетною мовою великого міста, безперечно, була російська. Вона не лише звучала з телевізора, радіо, в кінотеатрах. Тотально русифікувалась побутова сфера: оголошення в транспорті, меню в закладах громадського харчування, обслуговування в магазинах відбувалося російською мовою. Пропагувалося, що бути російським престижніше, ніж належати до українського чи іншого етносу. Титульна нація СРСР – це «старший брат». Це не писалося всюди великими літерами, а складалось із безлічі дрібних деталей, в яких, як кажуть, ховається диявол. Пригадую, десь у 80-і роки ми з малою донькою їхали в таксі і розмовляли українською. Наприкінці подорожі таксист не захотів брати з нас грошей, сказав: « Це така рідкість і таке задоволення чути рідну мову…».

— Як створювалися нові обряди? Чи були якісь інструкції, методичні рекомендації?

— Існували так звані «типові сценарії» — це була їх офіційна назва. В обов’язковій частині сценарію мали бути ідеологічні кліше про переваги комунізму, соціалізму, роль партії тощо. Мала бути витриманою драматургія дійства: вступ, розгортання ситуації, кульмінація, фінал. Для написання типових сценаріїв запрошували професійних митців, науковців. Скажімо, у написанні сценарію урочистої реєстрації шлюбу брали участь співробітниця ІМФЕ Валентина Борисенко і поет Василь Юхимович. Пригадую, там були, зокрема, такі слова: «Не впади, порошино, на весільну стежину». Цей сценарій містив елементи традиційної весільної символіки — коровай, рушник, окремі елементи народного весільного дійства, наприклад благословення молодих батьками. Гадаю, що цей сценарій, злегка модернізований, можна ще і зараз зустріти в ЗАГСах, особливо в районних.

Звичайно, панувала російська музика, яка впроваджувалася через естраду, телебачення. Утім залишався певний простір і для української пісні. У «трудових» і «календарних» святах обов’язково мала бути офіційна частина, де парторги, депутати, директори розповідали, що «партія нас веде і нам допомагає». Після офіціозу мала бути розважальна програма: концерт «художньої самодіяльності» чи «народні гуляння».

Особисто я написала сценарій для свята Купала, на основі власне українських традицій. Це було театралізоване дійство, без нав’язуваних персонажів – Баби Яги, Водяного та русалочок. Мій сценарій надрукували в одному з «репертуарних збірників». Такі збірники видавало Міністерство культури і розповсюджувало їх по селах, по будинках культури. Чи скористався хтось цим сценарієм, не знаю.

Якось, уже в 1987-му, до ІМФЕ звернувся новостворений Київський академічний театр українського фольклору «Берегиня», який діяв при Міністерстві культури УРСР. Його «художнім керівником» був Микола Буравський, а директором – режисер-постановник Дмитро Мухарський, батько Антіна Мухарського. У колективі були хороші співаки, танцюристи. Їм потрібен був сценарій різдвяного, точніше, новорічного свята. За це платили гонорар. Я взялася за роботу, об’єднала в сценарії різдвяні і новорічні народні традиції, хоча про Христа там, звісно, не згадувалося. Були ворожіння, колядування, молодіжні гуляння. У колядці «Добрий вечір тобі, пане господарю», замість «Син Божий», як тоді годилося, вставляли «рік новий». Нічого не було «неблагонадійного». Однак пригадую, через скільки «художніх рад» цей сценарій мусив пройти і скільки разів його відкладали. До тієї художньої ради входили партійні функціонери, які, немов собаки, вгризалися в кожне слово – чи діалектне, чи, на їхню думку, пов’язане з релігією. І це щодо одного лише, разового, концерту! Що вже казати про те, що мало поширюватися масово. Врешті, з великими труднощами цей концерт таки був затверджений і показаний зі сцени Палацу «Україна».

— Вас запрошували на ті «художні ради», де обговорювали ваш сценарій?

— Так, я була присутня на тих радах і через абсурдність того, що відбувається, вже була готова відмовитися від роботи над сценарієм. Зауважу, що ті причіпки не стосувалися художнього змісту, йшлося лише про благонадійність «А чи правильні цінності ми проповідуємо?..». Врешті, я поскаржилась на художню раду заступнику директора Укрконцерту, якого зустріла в ІМФЕ – і сценарій віддали в роботу. Я навіть отримала тоді гонорар розміром з чотири місячних зарплати.

На засідання художніх рад для затвердження інших святкових сценаріїв запрошували тільки членів партії. А я була безпартійною. Уже після проголошення Незалежності з нами радилися з Адміністрації Президента стосовно формування нового українського святкового календаря.

«Батогом для дорослих, пряниками для дітей…»

— Яким чином поширювали «нові обряди»?

— Батогом для дорослих, пряниками для дітей. Через заклади культури і освіти. Скажімо, через школу поступово прийшла в нашу звичаєвість ялинка і Дід Мороз, якого доти не було. Замість забороненого різдвяного Вертепу та новорічних щедрувань. Атмосфери новорічного свята діти очікували, далеко не всі в той час ставили вдома ялинки.

Пригадую, років у 15 на новорічне свято у школі я сама собі зробила костюм Лісової Царівни. Купила білого перкалю і пошила з нього сукню, намалювала на ній зеленими акварельними фарбами ліс, зробила корону, вдягла зелену кофтину… Я йшла на перше місце за оригінальність і креативність. Але тут з’явилася Лариса в ідеологічно витриманому костюмі «Конституції СССР». Вона була одягнута у червоне плаття з гербом СССР, нашитим на грудях, 15 гербів «республік» розміщувалися на пишній спідниці. Її батько був комуністом, мав посаду головного інженера цукрового заводу, отож знав, який костюм зробити для дитини, аби вона перемогла в конкурсі.

Про нові обряди розповідали на обов’язкових на той час політінформаціях, просвітницьких лекціях, які влада зобов’язувала підприємства замовляти і оплачувати «для духовного та ідеологічного розвитку трудящих». Цим займалися парторги підприємств. Я брала путівки в товаристві «Знання», підбирала ті лекції, які мені підходили. А в якийсь рік, пригадую, було державне замовлення: для всіх трудових колективів потрібно було прочитати лекцію про радянські свята і обряди. Я виступала перед працівниками міністерства лісового господарства і в робітничому цеху фабрики «Киянка», де люди шили тапочки. Але розповідала трохи не так, як було «потрібно» — людям було цікаво і вони дійсно слухали.

— Чи створювалися регіональні «нові свята», чи по всій Україні поширювали однакові сценарії?

— Це залежало від працівників закладів культури на місцях. Зараз не беремо до уваги Закарпаття, де навіть у радянські часи зберігалася різдвяно-новорічна обрядовість. Загалом по Україні регіональні особливості, місцеві зразки фольклору могли використовуватися в обрядах весілля, на Обжинках.

На місцях упровадження радянських звичаїв і обрядів покладалося на обласні центри народної творчості. Працівники таких центрів на різних нарадах обмінювалися сценаріями. Цікаво, що в клубі одного з сіл Васильківського району на Київщині я знайшла в папці сценарій із Закарпаття, згідно з яким на Святі урожаю мали лунати трембіти. Певно, «культпрацівники» на якійсь нараді обмінялися сценаріями і привнесли цей елемент на Київщину, де трембіт зроду-віку не було. От тільки не знаю, чи втілили тут той сценарій.

— Якими «обрядами» мали перекрити, наприклад, Великдень?

— Конкретно під це свято обрядів не створювали. Було розпорядження відзначати «Свято зустрічі весни», не приурочене до якоїсь дати календаря. Це зазвичай були театралізовані дійства, що проводились у школах. До свята приурочували встановлення шпаківень. У весняному святковому календарі було також «Свято першої борозни», що класифікувалось як трудове і не могло трактуватись як «антивеликодне». Через те в переддень Великодня просто організовували «комуністичні суботники». Реакція «трудящих» на ці потуги виражена у приказці: «Спасибо партии родной за доброту и ласку – в людей украла выходной и обо…ла Паску».

«В Україні чомусь була «російська» зима…»

— Чи були в методичних рекомендаціях до створення «нових свят» пункти про залучення певних російських етнічних елементів?

— За відрядженням ІМФЕ я побувала в Ленінградському обласному центрі народної творчості. Колеги там казали, що часом беруть сценарії календарних свят з України – мовляв, у нас вони поширені більше, ніж у Росії. А от «свято російської зими» у РФ було дуже розкручене, тож вони його поширювали всюди. Сценарії свята розсилались у всі союзні республіки. Ось, наприклад, сценарій за 1981 рік, який я скопіювала в Слов'янському відділі культури на Донеччині. Він із села Малинівка. Звісно ж, російською мовою. «Снежная баба держит рекламу праздника… Вокруг – киоски. Русские блины, бублики, тройки с героями сказок, Дед Мороз приглашает гостей на праздник, скоморохи. Те, кто вправе вовсю погулять и повеселиться. Русскую зиму отпраздновать нужно нам по-малиновски – достойно, весело и дружно!». В Україні чомусь була «російська» зима…

Ще більш гнітюче сприймались от такі сценарні розробки, які пропонували тоді ж працівникам культури Волині (м. Горохів): «Зима, Дед Мороз, Снегурка, Берендей, Емеля — зазывалы праздника. Берендей объявляет программу праздника, на печи въезжает Емеля…». Хочеться вірити, що знайдений мною сценарій, який потрапив на прекрасну волинську землю з якогось залісся, так і залишився лежати у папці на випадок перевірки «згори», а не проводився насправді.

"Проводы русской зимы»та їх відлуння у сучасному бутті українців. Опудало «Масниці» (якого на переважній більшості території України не ставили) увінчується «русскім бліном», як це роблять у Росії за старим радянським сценарієм.

— Чи бували всесоюзні конференції щодо нової радянської обрядовості?

— Насправді Україна була у цій сфері «попереду планети всієї». Ідеологічний тиск на Україну завжди був сильнішим ніж в інших республіках і на її радянізацію виділялись чималі кошти. Можливо, народи Балтії так само чавили, але в них це пізніше почалося.

Дві чи три такі конференції проводилися саме в Києві. До нас приїжджало таке світило радянської етнографії як Юліан Бромлей, інші етнографи з Москви. Конференції відбувалися з помпою, за участі представників міністерств освіти, культури, членів комісії з радянських свят і обрядів. Видавництво «Політвидав України» запланувало та видало серію книг, присвячених радянській обрядовості. Серед них було і видання нашого відділу – «Советские традиции, праздники и обряды: словарь-справочник», російською мовою, звісно, але в яке потрапила максимально можлива кількість термінології з народної обрядовості. Інститут атеїзму видавав міждисциплінарний збірник, присвячений радянським звичаям, святам і обрядам, наші колеги також там публікували свої статті.

— Впровадження радянської обрядовості якось контролювали, «вимірювали»?

— Так. Комісія з радянських свят, звичаїв та обрядів регулярно залучала нас до інспектування рівня впроваджуваності цих обрядів на місцях. ІМФЕ із власного бюджету мав оплачувати такі відрядження. За їх результатами ми писали «доповідні записки». Наприкінці 1980-х я таким чином їздила в Одесу, щоб перевірити стан впровадження нових обрядів у місті-герої.

Коли в обласному комітеті представниця відділу культури показувала мені папку зі сценаріями – у неї тремтіли руки. Я ж бо представляла комісію з самого Кабінету Міністрів! Я її заспокоїла: «Я не працюю в міністерстві, я науковець. Мені, як науковцю, цікаво те-то і те-то». Я вперше брала участь у такій перевірці. Отож відкрила для себе обкатану класичну радянську схему приймання перевіряючого на місцях, включно з накритим столом.

Разом із режисеркою з фірми «Світанок», що займалася організацією родинних свят Анною Чернобродською ходила дивитися, як відбуваються застілля, які звичаї та обряди там використовуються. Тоді впроваджувалося безалкогольне весілля. Ну це ж Одеса, там свій колорит, маса схем, як обходити всі ці інструкції. Це було подвійне дно, де люди повинні були навіть на своєму родинному святі остерігатися того, що хтось прийде і перевірить, чи правильно вони його святкують. Цікаво, що в Одесі дуже пильнували, щоб під час весільного бенкету не читали вітальних листів з-за кордону – «від тьоті Цилі з Брайтон-Біч».А ще мене вразило, що коли ми прийшли «перевіряти» весілля і нас посадили за столик, то тамада швиденько забрала пляшку шампанського зі стола в наречених і поставила нам. З іншого стола принесла бутерброди з ікрою.

Коли ми поверталися з таких відряджень, потрібно було писати доповідну: проводяться такі-то свята, охоплено такий-то масив трудящих, робота ведеться на такому-то рівні, виявлені такі-то недоліки. Інспектор комісії Галина Петрівна, здається, її прізвище було Величко, коли я вжила в доповідній слово «застілля», заявила, що «Марія Андріївна не любить цього слова» (малась на увазі голова Комісії з впровадження радянських свят, звичаїв та обрядів при Кабінеті міністрів УРСР Марія Орлик). Бо радянські люди не повинні сидіти за столами і щось смакувати.

«Механізм впливу на людину в усі часи залишається однаковим…»

— Які елементи радянської святковості мали об’єднати весь «радянський народ»?

— Думаю, що це святкування Нового року. Щороку демонструвалося, що «трудящиеся начали встречать, начиная с Дальнего Востока…». Новий рік наступав, ширився по всій "країні рад". Різдвяні свята заборонили, а святе місце порожнім не буває. Його заповнили штучно створеними ритуалами з шампанським, боєм курантів, салатом олів’є. Цей салат у такому варіанті, до речі, свого часу придумали як простеньку ситну страву для столовки. Святкування Нового року у такому вигляді, на мою думку, є індикатором совковості.

Ідеологам нової обрядовості було зрозуміло, що ні «Перше травня», ні річниці революції, для яких установи мали виділяти певну кількість учасників та виготовляти відповідну атрибутику не мали масового характеру. Вони не могли об’єднати людей, навіть на рівні ідеї. Серед інтелігенції тоді побутував такий вираз — «пускати паровозика». Для того, щоб твоя наукова стаття була опублікована, ти повинен був перші два її речення присвятити «значенню рішень 27-го з’їзду КПРС» і згадати працю класика марксизму-ленінізму. А щоб надрукували твій вірш, мав вставити туди щось «комуністичне». Це була обов’язкова галочка. А те, що справді могло об’єднати, мало зачіпати почуття людини, вводити її в певний психо-емоційний стан. Я пригадую ті часи, коли в Києві 1-го січня по під’їздах, на базарах усі обговорювали, хто виступав на «Голубому вогнику», як виглядав. У тодішньому медійному просторі просувалась думка, що це культурна кульмінація року. Так подавалося і так багатьма людьми сприймалося. Звикання до цього низькопробного інформаційного потоку відбувалось ще й тому, що споживався він у комфортних умовах святкового застілля.

— Яким чином радянські обряди робили привабливими для людей? Чи використовували якісь рекомендації психологів?

— Механізм впливу на людину в усі часи залишається однаковим. Ідея, яка, за замислом «вождів», має оволодіти масами, повинна бути спрямованою на почуття людини, стосуватися життєво значимих цінностей. Кожна влада закріплюється через символічну сферу. Це комплекс символів, гасел, пам’ятників, свят. Так було в усі часи і радянська влада тут нічого нового не винайшла. Мистецтвознавці зазначають, що радянські плакати зроблені за всіма законами іконографії, просто на них зображені інші «боги».

Люди, які вміють гарно говорити, знаходять можливості впливу на людську психіку й свідомість і так досягають своєї мети. Зараз в інформаційному суспільстві також ефективно використовуються засоби маніпулювання свідомістю. Ми добре бачимо це на прикладі Росії, де проголошують, що «Война ето друг, война ето любов». Людей вводять у стан когнітивного дисонансу і далі вже руйнують їхню психіку. У нас в Україні ціна слова і віра в обіцянки також є дуже високою. І зростатиме надалі. Сучасні ідеологи транслюють свої послання, використовуючи ті самі схеми, впізнавані символи, тільки мають для цього багатші технічні можливості.

— Які наслідки мало впровадження «нових свят і обрядів» на сучасну етнокультуру та, загалом, національну культуру України?

— Ламання релігійності, народної обрядовості і насадження нових радянських свят – це травматичний досвід. Посттравматичними, на мою думку, можна назвати емоційно-психологічні прив’язки до цих свят людей, які виросли в системі радянської обрядовості. Наприклад, до свята «8 Березня». Його справжню назву – «Міжнародний день єднання трудящих жінок в боротьбі за мир, демократію і соціалізм при СРСР» і теперішню – «Міжнародний день боротьби жінок за свої права» мало хто чув колись та знає тепер.

Соціальний сенс свята був спотворений і забутий. Натомість, на побутовому рівні свято отримало чітку гендерну спрямованість як «день жінки», в який узаконювалась пошана до неї. Символом «радянського жіночого свята» особисто для мене стали гілочка мімози і тюльпан. Один тюльпан чи одну гілочку мімози у день свята дарували жінкам на підприємствах, у трудових колективах. Квіти були дефіцитом, тому здебільшого лише так, у всякому випадку в Києві. Обдаровані гордо несли свою квіточку у громадському транспорті, сигналізуючи тим, хто її не мав, про оцінену жіночність. Сумно було спостерігати. У нашому науковому колективі ми також були вписаними у цю святкову матрицю. У відділах чоловіки вітали жінок з 8 Березня, а жінки їх – із «чоловічим святом». Звичайно, як творчі люди ми робили з того різні святкові імпрези, міні-спектаклі, дотепні стінгазети. Востаннє такі святкування ми організовували вже понад чверть століття тому.

Варто сказати також про таку складову радянської обрядовості як «моральне заохочення трудящих» під час офіційної частини радянських свят. Якщо в справжніх народних обрядах, святах більшість людей почувалися причетними до того, що відбувається, то радянські свята не передбачали масової участі. Там були глядачі і промовці та актори. Люди ставали споживачами свята. Коли ж людині на святкуванні вручали грамоту, вимпел, букет – це створювало у неї відчуття причетності. Людину викликали на сцену, всі її бачили, лунали аплодисменти. Це було виявом соціальної уваги до працівників, лояльних до влади.

Коли після проголошення незалежності ці свята зникли, багато людей, — я записувала ці свідчення, — були засмучені. Казали, що «раніше хоч грамоту вручали, а зараз ніхто нас не помічає». У масових святах останніх років існування СРСР брало участь усе село, це була можливість побачитися всім у святковій обстановці. Тепер трудові свята вийшли з ужитку, клубів стало менше. Для проведення громадою свята на рівні села бракує фінансів. А людям потрібне відчуття єднання. Храмові свята чи колективні обходи дворів, які раніше проводилися, внаслідок заборон і впровадження нової радянської обрядовості, помалу були витіснені з масового побуту і зникли. Те, що потім частково посіло їх місце, зникло теж. У селах, малих містах виник певний розважально-дозвіллєвий вакуум. Лишилося «спілкування» — «я і телевізор».

До речі, є цікаві дані опитування, яке ГО «Інформаційний центр Майдан Моніторинг» проводив у Харкові щодо ідентичності внутрішньопереміщених осіб після 2014 року. Дослідження показало, що там, де в масі своїй були поширені радянські свята і, зокрема, головним святом був День шахтаря, спостерігалися найбільші прояви сепаратизму та домінувала «донецька ідентичність». Адже через емоційні переживання того, що відбувається і говориться на святі, закладаються ментальні установки, світогляд. «Комуністична» влада знала, що робить і працювала тривалий час – 70 років.