Співдія духовності та психології у зціленні ран війни
Про це говорили під час панельної дискусії «Невидимі рани: як їх зцілювати в поєднанні духовності та психології» в межах круглого столу «Криза як простір служіння: як духовність і психологія разом відновлюють людей і громади», організованого Українською Освітньою Платформою, який відбувся 20 лютого в Києві. Подія є частиною освітньої програми «Баланс твого служіння».
Продовження. Перша частина
Окрім нових ран, що отримуємо через пережиття війни, насильства, зневіри, відчаю, загострюються ті рани, що виникли значно раніше. Наприклад, сім’ї розпадаються не лише через відстань, але й через поглиблення нерозуміння, яке було в парі до війни. Люди стають різкішими, не в змозі впоратися з гнівом чи агресією, втомлюються від невідомості й безпорадності. Діти, які й до війни відчували самотність, страх, нерозуміння, брак підтримки, у тих реаліях, які переживають зараз, узагалі втрачають будь-яку опору. Війна не лише додає страждань, а й посилює те невисловлене, що роками могло ятрити людські душі. Такі виклики варто опрацьовувати в різних площинах, зокрема через духовність і психологію. До цього покликана сертифікована програма «Баланс твого служіння». Це проєкт, через який священнослужителі, монахи й монахині, релігійні діячі вчаться якісно підтримувати людей у часі війни, розвивають навички психологічної та духовної підтримки громад. У межах дискусії представники Церков і громадського середовища діляться власним досвідом про те, як грамотно надавати різносторонню допомогу людям, які її потребують.
Едмунд Рудніцький, пастор церкви «Любов Христова» та координатор міжконфесійного спілкування в Миколаївській області, каже, що з невидимими ранами як Церква, так і психологи намагаються працювати насамперед. Це те, що сильно болить людину. Настільки, що їй важко це усвідомити й ословити. Ці невидимі рани можуть проявлятися через страх. Наприклад, є люди, що бояться не обстрілів і повітряних тривог, а їх тривалої відсутності. Для них стан тимчасового спокою просто нестерпний. Ці люди не радіють, не заспокоюються, а панічно чекають моменту, коли атаки почнуться знову.
Застарілі образа та непрощення отримують «підсилення» й шукають нові виходи. Звичайні цивільні українці не можуть припинити обстріли енергетики росіянами. Але відсутність світла й тепла настільки втомлює й дратує, що все своє безсилля й обурення люди починають виливати одне на одного. Це, до слова, також працює на руку ворогові. Життя в постійному стресі й загрозі змінює рівень чутливості людей. Вони можуть менше співчувати, ставати черствими, жорстокішими. Так психіка намагається адаптуватися до нової реальності й допомогти людині вижити.
У багатьох розвивається посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). І це не лише про військових, які були на фронті, чи про людей, які жили там, де тривають бойові дії. ПТСР може бути в будь-кого, зокрема ― в дітей. Щоб пережити такий стан, вийти з нього або принаймні змогти жити повноцінним життям, потрібна робота з фахівцями. Допомагають розмови з духівниками, а рятівною стає робота з психотерапевтами та психіатрами. Особливо важливо в цьому контексті працювати з дітьми. Адже вони переживають не менше, ніж дорослі, але далеко не завжди вміють цим поділитися і не знають, з ким.
― Складно сказати, які невидимі рани домінують у дітей. Усе залежить від досвіду, віку, ступеня травмування, ситуації, в якій перебувала дитина. Маємо дуже складні випадки. Нещодавно врятували з окупованої території хлопця. Він не чує і не говорить з народження, тривалий час жив у спеціалізованому інтернаті. Мама й бабуся були. У п’ятнадцять хлопця повертають додому ― почалася війна. На очах підлітка російський солдат зґвалтував його маму. Вона померла. А потім померла і бабуся. Хлопцеві вже виповнилося 18, він намагається знайти роботу. Ніхто не вірив, що він не розмовляє й не чує, лупцювали та цькували. Росіяни знущалися, допитували. В підсумку хлопець таки знайшов якусь роботу, там втратив палець на руці. З ним ніхто не розрахувався, з роботи вигнали. У такому стані ми його врятували. Зараз цей хлопець живе в соціальному гуртожитку разом з іншими підлітками. Як зцілити рани дитини, яка через це все пройшла? І таких дітей дуже багато, я можу розповісти сотні історій. Вони відбуваються щодня, ― ділиться Микола Кулеба, засновник і керівник організації «Save Ukraine», уповноважений Президента України з прав дитини (2014-2021 рр.).
Є діти, які мають серйозні залежності. У багатьох так проявляється травма війни: вони втратили безпеку, постійність, домівки. Все, про що вони мріють, ― щоб закінчилася війна і повернутися додому. І в цих умовах дуже складно допомогти дитині оговтатися від травм і мріяти про щось ще, бо вона все втратила.
― Основне завдання в лікуванні цих травм ― дати дитині безпеку, благополуччя та постійність. Без задоволення базових потреб робити щось інше дуже важко. Мільйони людей зараз перебувають у цьому стані травми й очікування, коли це все закінчиться. Виклик шалений. І тут ми, як громадський сектор, Церква, маємо об’єднатися, залучити знання й практики фахівців різних сфер. Згуртованість дозволить нам не тільки вижити, але й відбудувати нашу країну на тих принципах, якими живемо сьогодні, ― додає Микола Кулеба.
Складно казати людям про те, що їхня найбільша мрія вже не здійсниться. Додому повернутися зможуть далеко не всі, адже стерті з лиця землі цілі села й міста. Навіть поїхавши туди після закінчення війни та деокупації, люди більше не відчують того, на що так сподівалися. Отець Олександр Богомаз, настоятель парафії, головний капелан у справах душпастирства силових структур Донецького екзархату УГКЦ, стикається з таким викликом щодня. Він сам має досвід життя в окупації, тому повернення додому ― для нього дуже відчутна й близька тема. Як не зламати дитину, підлітка чи дорослу людину, яка живе ілюзіями, що все зможе бути як колись? Як дати правильну надію? За словами священника, це можна зробити через дружбу.
― Я зараз живу в Запоріжжі. Біля під’їзду на лавочках постійно сидять бабусі ― переселенки. Чи мріють вони повернутися додому? Так. Але їхніх сіл і міст уже просто не існує. Вони мріють прийти на могили до своїх рідних, але цих могил там вже немає. Що може врятувати в цьому становищі? Дружба в спільноті. І особливо важливо це для дітей. У моєму дитинстві, підлітковому віці друзі були тими, за кого я міг віддати все, вони давали мені сенс розвиватися й рухатися далі.
Отець Олександр працює з молоддю багато років. Це діти й підлітки, які часто не дотичні до Церкви взагалі. Але він вірить у них і готовий підтримати так, як вони цього потребують. І це дає результати. Наприклад, три роки тому на парафії у Запоріжжі не було молоді. Зрозуміло, люди виїжджали, рятуючись від постійних обстрілів. Однак зараз уже є спільнота з понад 30 підлітків. І їх тримає щира дружба.
― У цій ситуації ми, священники чи служителі, просто є ретрансляторами Божої любові. Я будую свої стосунки дружби з Господом і просто передаю це іншим. Діти так само вчаться дружити між собою. І в цій спільноті створюється атмосфера дому. Так, це бульбашка. Але вона важлива. Коли навколо літають шахеди, безупинно працює ППО, молодь готова їхати 12-13 кілометрів на зустріч з друзями. Думаю, модель дружби підійде і для міжконфесійного спілкування, і для партнерства між організаціями, і для міжособистісних стосунків. І якість усіх цих взаємин буде визначати моє особисте життя з Богом: наскільки я шукаю Бога, наскільки я чесний з Богом, настільки щирим і справжнім другом буду для того, хто, можливо, не з моєї парафії, не з моєї конфесії. Мені здається, що в цьому і є ресурс для подолання темряви, у якій зараз живемо, ― ділиться священник.
Говорячи про дружбу, присутність, варто зачепити тему прийняття. Неодноразово між людьми виникають суперечки щодо того, чия травма більша, чия рана більше болить. Це наслідок тих умов, у яких живемо, адже все знецінюється. Ветерани з ампутаціями розрізняють ті, що вже складні, і ті, що «не дуже», наприклад. Коли у місті, що перебуває в тилу, прильоти, знаходяться люди, які кажуть «А от у нас так щодня. Як вам?» І це розділяє ще більше. Хоча насправді всі українці переживають вкрай непрості часи і потребують бути прийнятими й почутими зі своїми болями.
Отець Олександр Богомаз згадує, як перейнявся емпатією до українських військових, коли його депортували з тимчасово окупованого Мелітополя на контрольовану українською владою землю. Йому було складно спілкуватися з близькими, з тими, хто залишався в окупації, з людьми, які виїхали за кордон. Навіть виникало відчуття певної зневаги. Але згодом священник почав переосмислювати ситуацію. Всі ці люди ― військові чи цивільні ― не по різні сторони. Ми всі виживаємо так, як нам вдається.
― Я усвідомив, що маю бути другом і для тих, і для інших. І для цього доведеться сісти на величезний шпагат. Таких ситуацій у часі війни виникає дуже багато. Я не знаю, чи є якийсь конкретний інструмент для примирення людей з різними точками зору й способами реагування. Можливо, приклад спільноти апостолів може нам допомогти. Чому? Наприклад, Симон Зилот мав би вбити Матея Митника. Вони не можуть бути разом на одній території, але при цьому були. Хто їх об'єднує? Тільки Ісус. Моє завдання як священника ― привести людину до Ісуса. Є щось, що я можу зробити, а є щось, чого не можу. Але це робить Господь. У цьому я переконався в багатьох ситуаціях, які сам проживав.
Є рани, з якими люди залишаються самі, бо їх не розуміють ті, хто не мав такого досвіду. Навіть якщо це найближчі. Наприклад, такими стають сім’ї військових, які чекають рідних з фронту, з полону, рідні яких зникли безвісти або вже ніколи не переступлять поріг дому. Це болісна тема для розмов, у якій сім’я, діти залишаються у своєму горі, а інші люди не знають, як їх підтримати або ж зовсім починають уникати. Анна Кузюта, керівниця Західного регіонального центру Координаційного штабу військовополонених та зниклих безвісти, розповіла, що найбільше потребує підтримки та спілкування категорія молоді віком 17-25 років. Для дітей військових організовують табори, різні зустрічі, тощо. Жінки також мають своє коло спілкування. Творять спільноти ветерани. А от молодь не входить у жодне з них, залишається поза увагою. Спільно з о. Тарасом Михальчуком, настоятелем Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла УГКЦ у Львові, вдалося організувати зустрічі для цих уже не підлітків, але ще не зовсім дорослих. Музика, їжа, сплави на байдарках і сапах, багаття ― все це сприяє відновленню та налагодженню спілкування.
― Це не була молодь з якихось християнських спільнот. Абсолютно різні люди з родин безвісті зниклих, загиблих, чинних військовослужбовців. Ми попросили священників Гарнізонного храму про духовний супровід, залучали різні гурти, різних людей. Вийшла така неформальна зустріч, яка збудувала спільноту зі сотні молодих людей. І ми продовжуємо спілкуватися, дружити, ходити в гори, збиратися за настільними іграми, а ще ― волонтерити, зокрема при храмі. Для цієї ініціативи не треба було значних ресурсів, але була потрібна співпраця різних середовищ.
Про психологічну підтримку сказано вже багато. Допомога фахівців потрібна і військовим, і їхнім родинам, і звичайним цивільним українцям, які щодня живуть у стресі. Ми інколи навіть не усвідомлюємо, наскільки зранені реальністю війни. Однак методики, розроблені досі, не завжди спрацьовують. Зараз з’являються нові практики, більше розуміння, як працювати з теперішніми викликами. Працюючи з людьми, які зранені, важливо не травмувати їх додатково, не допускати помилок, які можуть поглибити негативні пережиття. Особливо це стосується роботи із втратою. Катерина Чижик, керівниця простору «ПроЖИТИ», каже, що далеко не всі психологи готові працювати з такою темою. Потрібно постійно розвиватися в темі, здобувати нові навички, а ще ― вміти розрізняти стан і потребу кожної людини. Наприклад, втрата домівки ― дуже болісна. Але житло можна відбудувати, можна колись повернутися хоча б на цю територію. А втрата людини ― безповоротна. І ми не можемо ніяк зарадити в цьому. Потрібне нетравмуюче спілкування і можливість для людини прожити свою втрату, горювати. Є різні думки щодо того, яким має бути термін горювання, коли потрібно залучати на допомогу фахівця. Тут є спільне з релігією: на усвідомлення смерті впливають безпосередньо момент поховання, перші дев’ять днів після втрати, сорок днів і рік. Це час, за який людина може усвідомити та прийняти втрату, адаптуватися й, можливо, почати пошук нових сенсів.
Катерина прожила власну втрату. Її чоловік, підполковник розвідки, загинув. Це сталося в перший день відпустки, коли Катерина приїхала до нього. Смертельна ДТП. Непоправна втрата для родини і для побратимів, адже без нього не вдалося реалізувати запланованої операції. Кілька місяців дружина боролася за життя. Вона не могла усвідомити втрати. Психолог, з яким працювала, переконував близьких, що жінка вчинить самогубство. Попрощатися з чоловіком не дали, як і взяти хоч якусь участь у похованні. Єдиним, що допомогло оговтатися в наступні місяці, була ініціатива побратимів зібрати підписи за надання загиблому звання героя України. І щоранку Катерина прокидалася з думкою про петицію. Це та дія, яка рятувала її від питань: а де Бог? Чому не загинула разом з ним?
— Важливим є усвідомлення того, що проживаємо, і пошук нових сенсів. Нам потрібен діалог Церкви і психологів не тоді, коли закінчиться війна, а сьогодні. Наука не вчить, як говорити про ПТСР, якими будуть ветерани після закінчення війни. Немає дослідів про те, як впливатиме на військових втрата побратимів, коли перестане існувати єдина функція ― вижити. Наш досвід зараз ― унікальний. І неможливо з цим працювати без того усвідомлення, яке можливе через релігійну складову. Наслідки ран ми відчуватимемо ще довго. Тому, думаю, діалог і постійна просвіта ― це те, що на сьогодні є нашим ресурсом, ― каже Катерина.
Церква та громадський сектор багато в чому доповнюють одне одного. Вони можуть виконувати однакове служіння. Однак є кілька моментів, на яких наголошує Микола Кулеба. Церква ― фундамент, бо задає ціннісні орієнтири. Щодо будь-якої діяльності виникає питання: для чого ти це робиш? Без духовного підґрунтя робота Церкви як інституції, як команди вірян неможлива. Гуманітарна робота базується на цінностях: нагодувати, напоїти, вдягнути, відвідати і т. д. Це цінності, які стали універсальними. Держава ж покликана вибудовувати системний підхід у діяльності. Напрацьовують стратегії, плани. Але без сенсів жодна діяльність не матиме добрих результатів.
― Церква має бути достатньо відкритою, щоб почати діалог з державою, територіальними громадами і вибудовувати фундамент, на якому щось творитиметься. Це і питання теологічного вчення, його імплементації в життя. Є священники, які проповідують певні речі, а є люди, які їх роблять своїми руками. І вони, будучи в одній громаді, не знають одне одного, не знають, як поєднати Євангеліє і реальну дію. Нам потрібно віднайти точки перетину. І тоді це розуміння, що ми не можемо одне без одного, допоможе досягнути значно більшого. І зараз ми, як суспільство, якраз на цій стадії, коли можемо навчитися розуміти одне одного й разом вижити в цій війні, а потім ― відбудовувати країну.
Наодинці ми вразливі. Церкві для підсилення служіння потрібна психологія. А психології потрібні релігійні діячі, священнослужителі, пастори, волонтери, які наживо стикаються з викликами, не описаними раніше. Едмунд Рудніцький порівнює це зі стосунками батьків і дітей. Психологія як наука про душу свого часу вийшла з Церкви. А тепер вона повертається, як син до свого старого батька, щоб навчити користуватися смартфоном і робити речі, які потрібні, але про які він ніколи не чув. І нам потрібна ця співпраця. Наука про душу має багато сірих зон. Психологія не є остаточною істиною. А Церква не має всіх відповідей щодо душі. І саме спільний пошук методик, істин може дати плоди.
Як Церква, так і громадські, психологічні ініціативи вже мають певний досвід роботи з ранами війни. Головне у процесі зцілення людей ― не нашкодити, не травмувати ще більше, а також не зволікати. Тому важливо напрацьовувати спільні методики й доповнювати те, що вже діє. Через програму «Баланс твого служіння» релігійні діячі, які щодня мають справу з болями окремих людей з різними особистими історіями, зможуть навчитися розрізняти запити й бачити, де допомагає віра, а до чого варто залучити додаткових фахівців. Це допоможе якісно подбати про українців у постійній кризі, а також не вигоріти й не травмуватися самим священнослужителям, релігійним діячам, які інколи не можуть правильно оцінити власний психоемоційний ресурс. Співдія психології та духовності може стати добрим ресурсом для відновлення українців сьогодні й у наступні роки.
*Програма реалізується у партнерстві з Dan Church Aid та Norwegian Church Aid за фінансування Norad.
Публікація виходить на засадах інформаційного партнерства з Українською освітньою платформою.
