Справа архиєпископа Орлика

Людина і світ. — 2002. — № 2. — С. 46-49

Сергій ЖИЛЮК

В середині 1920-х рр. радянська влада, стурбована постійним зростанням числа громад Української автокефальної православної церкви, посилила утиски цієї церкви й розпочала пряме цькування її керівництва та арешти ієрархів. Нова редакція Карного кодексу УСРР 1927 р. та постанови ВУЦВК про запровадження з 1 січня 1928 р. Адміністративного кодексу УСРР, одним з розділів якого були «Правила про культи», скасовували чинність декрету про свободу совісті. Отож церковна діяльність зводилася виключно до відправлення богослужінь. Крім того, радянська влада чинила шалений економічний тиск на українську церкву. В. Силантьєв зазначає: «Від нестачі коштів страждали всі православні громади, але найбільше — автокефальні. Гнані владою, вони могли розраховувати тільки на матеріальну й моральну підтримку своїх парафіян». Але власті суворо слідкували, аби віруючі всіх церков не збирали пожертви на церковні й парафіяльні потреби; в разі порушення цієї заборони зібрані кошти конфісковувалися.

Через важке матеріальне становище, утиски, переслідування й фізичні розправи над духовенством частина священнослужителів зрікалася сану. В 1925 р. в 29 округах України зреклися сану 315 священнослужителів, а на Волині вони склали 21,4% від загальної їх чисельності. Серед них були й представники вищого православного духовенства, в тому числі єпископи УАПЦ. Так, митрополит Василь Липківський у своїх листах зазначав, що «єпископи: Кротевич, Оксіюк, Дахівник, Грушевський, Чулаївський, Ромоданів, Тесленко зреклися сану й пішли на державну службу».

Внаслідок такої політики число парафій УАПЦ до 1929 р. скоротилося вдвічі. На 1927 р. у Волино-Житомирському окрузі, зокрема, залишилося лише 13 парафій. Єпископ Костянтин Кротевич змушений був констатувати, що з таким числом українських парафій Волинська єпархія не може вважатися окремою церковно-адміністративною одиницею. На території Любарського району (батьківщині архиєпископа Орлика) залишилась лише одна парафія УАПЦ, але було 36 громад Російської (тихонівської) та 8 громад обновленської церков і 10 єврейських громад.

У період масових арештів діячів УАПЦ одним з перших було ув’язнено архиєпископа Степана Орлика. Хмари над ним почали згущатися з початку 1927 р. Відтоді працівники ДПУ вже не давали йому спокійно жити. Парафіянин Павло Назаревич залишив спогади про те, як вони ходили за С. Орликом слідом, як одного разу два чекісти прийшли на його службу в Житомирі. Архиєпископ, очевидно, розумів, що йому не уникнути розправи і що це, можливо, його остання промова до парафіян, тому й звернувся до них зі словами: «Хоч завтра з моїх плечей знімуть голову, але моє сумління підказує мені говорити вам правду...» На жаль, П. Назаревич у своїх спогадах не передав нам змісту тієї промови, але навіть ці слова в тих обставинах можна вважати виявом мужності.

Щоправда, у звітах парткомів зустрічаються й більш гострі висловлювання. Так, у звіті Бердичівського райпарткому повідомлялося, що 16 квітня 1926 р. в Бердичівському соборі автокефальний священик у своїй промові сказав: «Ви попали під вплив жидівської влади і йдете в Христово свято (на Великдень. — С. Ж.) за червонець працювати на жидів». Далі говорилося, що «в с. Очеретне автокефальний піп (колишній член КП(б)У — інспектор Київської губполітосвіти) веде систематичну травлю проти сільради». Там же є цікава інформація про приїзд до Бердичева автокефального єпископа (ймовірно архиєпископа Орлика. — С. Ж.), який відвідав не тільки обновленського єпископа, але й католицького ксьондза та старшого рабина міста.

18 липня 1927 р. архиєпископа Орлика заарештували. В очікуванні вироку потяглися довгі дні и місяці тюремного ув’язнення. У харківському слідчому ізоляторі Степан Орлик важко переживав розлуку з дружиною Катериною Петрівною, якій тоді було 28 років. З її записки до чоловіка видно, що вона дуже його любила. Шістнадцятирічний син Орлика Леонід жив з бабусею в Любарі, де вчився у школі.

Уповноважений ДПУ УСРР Шемена висунув проти Орлика цілу низку обвинувачень. У його постанові від 7.09.1927 р. зазначалося, що автокефальний єпископ Орлик систематично проводив контрреволюційну агітацію, а також привласнив церковні цінності, за що був засуджений у 1923 р. на 2 роки позбавлення волі. Далі читаємо, що Орлик, будучи секретним співробітником ДПУ, відверто ухилявся від виконання доручень, приховував відомі йому дані про контрреволюційну діяльність певних осіб, давав провокаційні свідчення, чим вводив в оману органи ДПУ й без їх відома підтримував з контрреволюційною метою зв’язок з українською еміграцією. Але головне звинувачення полягало в тому, що архиєпископ у церковних проповідях проголошував ідеї українського сепаратизму й нібито закликав український народ до об’єднання навколо автокефальної церкви для боротьби за звільнення України. Уповноважений Шемена визнав Степана Орлика «соціально небезпечним» і, посилаючись на постанову ЦВК СРСР від 28.03.1924 р. про адміністративне заслання, порушив клопотання перед Колегією ДПУ УСРР: заслати Орлика до концтабору строком на 3 роки.

Це клопотання розглядалося Особливою нарадою при Колегії ДПУ УСРР 29 вересня 1927 р. Було ухвалено порушити відповідне клопотання перед Особливою нарадою ДПУ СРСР про трирічне заслання Степана Орлика. Постанову підписав голова Особливої наради при Колегії ДПУ УСРР Карлсон.

Проте Степан Орлик не визнав жодного звинувачення, заперечуючи кожний пункт і підкреслюючи, що його ідеї про відокремлення України від Москви мали не політичний, а церковний характер і він мав на увазі унезалежнення Української церкви від Московської. На закиди щодо ухилення від співробітництва з ДПУ він відповів, що робив усе залежне від нього, особливої же активності не міг виявляти через своє становище автокефального єпископа. С. Орлик заперечував також звинувачення у зв’язках з українською еміграцією.

Таким чином, Колегія ДПУ СРСР визнала клопотання Колегії ДПУ УСРР не зовсім обгрунтованим і 30 січня 1928 р. видала постанову про звільнення Степана Орлика з-під варти, позбавивши права проживати протягом 3 років на Україні. Але місцеве ДПУ не вдовольнилося таким рішенням, оскільки прагнуло знищити архиєпископа й водночас списати на нього власні прорахунки в роботі. ДПУ вимагає від Орлика додаткових свідчень, протоколи яких надсилає до Москви. Тепер фокус обвинувачень зосереджується на тому, що він як співробітник ДПУ давав неправдиві свідчення щодо доручених йому справ і таким чином прикривав «контрреволюційні елементи», що утруднювало розвідувальну роботу органів. У слідчих матеріалах, що торкаються С. Орлика (його лист до уповноваженого Шемени та протокол допиту від 21 серпня 1928 р.), є інформація про його причетність до двох агентурних справ: «Новость» — арешт Бабієва, через якого нібито здійснювався зв’язок окремих діячів УАПЦ з українською православною еміграцією, а також справа Мусія Артемчука, який згідно із звинуваченням ДПУ мав зв’язки з УНР і проводив в Україні контрреволюційну діяльність. У протоколі допиту від 21 серпня Степан Орлик свідчив, що до співпраці з органами його схилив співробітник Житомирського відділу ДПУ Долинський, який доручив йому справу Бабієва. Орлик дорікав Долинському, що той необачно заарештував Бабієва, коли він на запрошення архиєпископа таємно завітав до його оселі. Перебуваючи в слідчому ізоляторі, Бабієв через ув’язнених поширював інформацію про зв’язок Степана Орлика з органами ДПУ й називав його провокатором. Оскільки про це швидко стало відомо в Житомирі, влітку 1926 р. архиєпископ Орлик змушений був переїхати до Бердичева. Далі С. Орлик засвідчив, що в Бердичеві його викликали до уповноваженого ДПУ Шеперіна, який запропонував йому продовжувати співпрацювати з ними й пообіцяв матеріальну підтримку. В цьому протоколі допиту архиєпископ Орлик повідомляє ще про те, як у його знайомого Івана Кушка одного разу переночував якийсь Карий — «колишній царський полковник, отаман петлюрівський, котрий приїхав з Польщі і проводив розвідувальну роботу», як зазначалося у справі. У протоколі допиту міститься також зізнання Орлика в тому, що згаданий вже М. Артемчук приїхав до нього за дорученням К. Левицького і що про Карого та Артемчука він повідомив ДПУ.

У протоколі додаткового допиту від 28 серпня 1928 р. Орлик розповідає, як для перевірки правдивості свідчень співробітник житомирського окрвідділу Потажевич їздив з ним до Бердичева, щоб він сам показав йому Артемчука. Тоді заарештувати його не вдалося, оскільки чекісти помилково взяли під нагляд іншу людину — церковного хориста, що накульгував як Артемчук. Але у своїх прорахунках органи ДПУ, як вже зазначалося, звинувачували Орлика, який нібито навмисно давав неправдиві свідчення про Артемчука. Пізніше, вже після арешту останнього, ДПУ зазначало, що лише усунувши Орлика від справи, їм вдалося заарештувати Артемчука та людей з його підпільної організації.

Надіславши ці додаткові протоколи до Москви, 25 серпня 1928 р. ДПУ УСРР відправило туди і Степана Орлика. У пояснювальній записці до додаткових протоколів зазначалося, що «Орлик, будучи секретним співробітником, систематично дезинформував органи ДПУ, давав відверто вигадані свідчення про контрреволюційну діяльність багатьох осіб Бердичівського і Житомирського округів, але замовчував відому йому роботу зв’язаних з ним українських контрреволюційних елементів». На підставі цих обвинувачень пропонувалося справу Орлика («Автокефалія») переглянути й подати на судове засідання Колегії ДПУ для винесення смертного вироку».

У Москві слідчі матеріали розглядав уповноважений 3-го відділу ДПУ Осмоловський, який зробив висновок, що «на території Бердичівщини та Волині існує підпільна українська контрреволюційна організація під керівництвом Пугача Кравченка, який знаходиться за кордоном і має зв’язки з урядом УНР і Мусієм Артемчуком, відомим повстанцем... «Осмоловський пропонував: «Справу № 52179 за звинуваченням Орлика, який знаходиться в Бутирській тюрмі, у злочинах, передбачених ст. 58-11, поставити згідно з новими даними на перегляд Колегії ДПУ». Крім Осмоловського, документ підписав керівник 3-го відділу КРО ОДПУ Бертинський (з приміткою «ноябрь 1928 г., г. Москва»).

Колегія ДПУ слухала справу Орлика 14 січня 1929 р. й засудила його до 10-річного ув’язнення в таборах, встановивши початок строку з 5 вересня 1927 р. (У березні 1937 р. Орлик звертався до Колегії НКВС СРСР з проханням переглянути дату початку «відсидки»: не з 5.09, а від дня арешту — 18.07.1927).

Справа архиєпископа Орлика та плітки про його провокаторську діяльність стали предметом розмови під час роботи Великих Микільських зборів ВПЦР 29 травня — 1 червня 1928 р. Так, Комісія з перевірки складу членів Президії ВПЦР та єпископів УАПЦ розглядала справи 34-х осіб: двох митрополитів, тридцяти єпископів і двох протоієреїв. Перевірка не дала чогось неочікуваного, проте було ухвалено дослідити діяльність архиєпископа Степана Орлика й висновки передати до Вищого церковного суду.

Покарання Степан Орлик відбував на Соловках. Про його перебування там маємо спогади в’язня Микити Кекала та протоієрея Кузьми Євтушенка. М. Кекало пише: «У Соловках, на Поповому острові, в Кемському пересильному пункті я зустрічався з архиєпископом С. Орликом. Це було з квітня до червня. Архиєпископ Степан працював у цьому пункті старшим лікпомом, фельдшером. На цій посаді він багато допомагав людям, звільняючи від праці, потім лікував хворих, взагалі старався всіляко допомогти ближньому. Крім того, він керував українським хором. У серпні місяці архиєпископа Степана перевели до Кемського пункту на самі Соловецькі острови. Це було в серпні-вересні 1929 року». Цікавими подробицями доповнює цю розповідь протоієрей К. Євтушенко: «У листопаді 1929 р. трійка УСЛОНа (управление Соловецких лагерей особого назначений) присудила до розстрілу 29 українців на чолі з бувшим сотником УНР Дерещуком, що відбував ув’язнення за організацію повстанських загонів проти радянської влади, ніби за організацію втечі із Соловків. У цій справі запідозрено і С. Орлика, і він сидів у суворому ізоляторі на Секірній горі — висока гора в лісі, колишній скит ченців — внутрішній ізолятор, огороджений багато разів колючим дротом. Жодних ліжок чи якихось постільних речей там не було. В стіни камери були закладені міцні дубові перекладини. На цих перекладинах в’язень сидів як півень на сідалі. Хліба давали 300 гр. і воду. Випущено було, бо не було доказів про його участь у повстанні сотника Дерещука. В Соловецькому таборі був великий театр, духова оркестра і хор. Хором з наказу адміністрації Соловецького табору керував архиєпископ Степан. У 1930 р. на Соловках була велика пошесть сипного тифу. Архиєпископа Степана Орлика, як людину із знаннями медичних наук, було звільнено від обов’язків керівника хору. Тоді він віддався цілком медичній справі. Перебуваючи в оточенні визначних лікарів, архиєпископ Орлик вивчав медичну науку, особливо в галузі шкіряних хвороб».

Після звільнення Степан Орлик проживав в Астрахані, де завідував одним з районних медичних пунктів. Але вже навесні 1938 р. його знову заарештували й перевезли до Житомира. Під час чергових допитів від важких побоїв та нервових потрясінь Орлик утратив зір. Його сліпого продовжували водити на допити, вимагаючи додаткових свідчень, хоча у протоколі допиту 23 квітня 1938 р. він підписав складені слідчим обвинувачення, яких було цілком достатньо для смертного вироку. «Зізнання» Орлика просто рясніли словами власного обмовлення: «Контрреволюційна діяльність моя зводилася до організації навколо себе церковних елементів, серед яких я пропагував ненависть до радянської влади, те ж саме проводив серед мирян».

Орлик змушений був визнати, що «завданням організації було встановлення буржуазної націоналістичної української республіки, яка відповідала моїм ідейним поглядам, оскільки я був практично українським націоналістом». Він також «зізнався», що приховував свою роботу на користь іноземної розвідки і в 1926 р. передавав через Бабієва до Польщі відомості про автокефальний рух в Україні.

Обвинувачувальний висновок було видано 10 травня 1938 р. Орлику інкримінувалося, що він «був активним учасником військово-повстанської організації, входив до її керівного складу, особисто під прикриттям релігійних громад формував повстанські загони на Волині, свою контрреволюційну діяльність блокував з військово-офіцерською організацією, а також проводив шпигунську діяльність на користь Польщі». Рішення трійки УНКВС про розстріл Орлика Степана Андрійовича підписав секретар трійки Зуб. Вирок було виконано 2 червня 1938 р.

Так обірвалося життя архиєпископа Орлика, яке увібрало в себе і сповнену надій молодість, і служіння Українській церкві, і ввесь трагізм того часу.

Використана література

• Державний архів Житомирської області. — Ф. П — 120, 127, 5013. — Оп. 1, 2. — Спр. 166, 286, 5212, 30670.
• Зінченко А. Л. Благовістя національного духу: Українська Церква на Поділлі в першій третині XX ст. — К.: Освіта, 1993.
• Мартирологія українських церков: У 4-х т. — Т. 1. Українська Православна Церква. — Торонто-Балтимор: Смолоскип, 1987.
• Силантьев В. И. Большевики и Православная церковь на Украине в 20-е годы. — Харків, 1998.