Справедлива війна: вчення Католицької Церкви і український досвід

23 червня, 10:01
Аналітика
Oleg Shupliak Art - The Great Battle of Ukraine with Mordor 2022 - фото 1
Oleg Shupliak Art - The Great Battle of Ukraine with Mordor 2022
Від початку збройної агресії Росії проти України в 2014 році триває війна за звільнення окупованих теренів нашої держави, за вигнання окупантів. Разом з бойовими діями розгортається гібридна війна: агресор намагається знищити Україну також в інформаційному полі, виправдавши натомість себе, навіть в наших очах – очах жертви.

Упродовж років після російської окупації Автономної Республіки Крим і частин Донецької та Луганської областей України конфлікт поступово набував ознак замороженого, бо світові лідери виявляли здебільшого тільки інертну словесну «глибоку стурбованість» з приводу масових убивств і репресій, нищення усього, що українське на окупованих теренах, або ж просто відмовчувалися. Деякі демократичні країни не цуралися продавати Росії зброю чи її складові, «для внутрішнього вжитку», не кажучи вже про торгівлю з країною-агресором; водночас їхні лідери з посмішками й букетами ставали до фото з путіним. Усьому цьому сприяли успіхи російської пропаганди і діяльність політичного та бізнес-лобі в країнах ЄС.

Натомість великі зрушення сталися після того, як Росія 24 лютого 2022 року почала новий, набагато масштабніший, етап війни, прагнучи «остаточно вирішити українське питання» – захопити всю Україну, вдаючись до масового нищення мирного населення, руйнування цілих міст, не зупиняючись перед актами геноциду. Ці злочинні дії, на тлі героїчного і успішного опору українців агресору, який уже підготував розстрільні списки, уже почав розстрілювати й готувався до парадів українськими містами, передусім Києвом, — шокували й зрушили світ. Мусимо бути тверезі й розуміти, що без звитяги ЗСУ, Нацгвардії, Прикордонної служби, Тероборони та інших структур захисників України, цього зрушення не було б… І мусимо йти далі.

«Ukraine today. Stop the war» - фото 95398
«Ukraine today. Stop the war»

Постаючи перед явними фактами здійснення масового, свідомого і планованого зла з боку Росії, навіть ті, хто раніше говорив, що «не все так однозначно», або мовчав, усе більше почали визнавати, що Україна веде справедливу війну і заслуговує на велику діяльну підтримку. Природно, що лідерство у цьому процесі зайняли громадянські суспільства, які почали ефективно, а подекуди й ефектно, тиснути на своїх політиків. Масштабні й системні гуманітарні акції, прийняття біженців з України, допомога Україні зброєю для захисту від агресора, який все ще продовжує зловтішатися своєю «величчю зла», – доказ того, що не все у світі купується, і політичні та економічні інтереси насправді не замінили собою роль справжніх цінностей. Ба більше, на тлі цих подій у світі загалом та Україні зокрема все більше зростає інтерес до «вчення про справедливу війну». Це вчення – не просто одна з теоретичних побудов інтелектуалів – воно є, зокрема, частиною соціальної доктрини Католицької Церкви: тим, чого Церква офіційно вчить вірних, чого спонукає дотримуватися.

У приналежності вчення про справедливу війну до офіційної соціальної доктрини Католицької Церкви криється один з додаткових чинників великого зацікавлення ним. Адже для багатьох християн по всій земній кулі, які цього вчення таки намагаються дотримуватися, неочікуваним стало те, що окремі церковні авторитети міжнародного рівня, які у мирні часи розробляють принципи життя, тепер так наче заплуталися(?), дезорієнтувалися(?), забули (?) про ці принципи і виявили катастрофічну нездатність застосувати своє ж учення на практиці. Бо якщо, згідно з ученням про справедливу війну, Росія порушує чи не всі червоні лінії, нехтує чи не всіма принципами, а Україна справедливо захищається, то чому деякі релігійні лідери не називають зло по імені? Це при тому, що як католицькі (греко- і римо-), так православні і протестантські лідери України з місця подій безпосередньо і неодноразово уголос заявляли, що Україна – захищається і має на це право, що Росія – агресор, який напав неспровоковано. На питання, які висять у повітрі, можна почути різні відповіді… Але, що точно, – сказане додатково спонукає звернутися до основ вчення про справедливу війну в світлі тієї захисної війни, яку тепер змушена провадити Україна. Отож, розгляньмо, чим є і що передбачає це католицьке вчення. Виконуючи це завдання, перевагу будемо надавати передусім первинним церковним документам, цитуючи їх.

* * *

Найбільшою католицькою конфесією України є УГКЦ. «Катехизм УГКЦ “Христос – наша Пасха”» в кількох параграфах містить положення, релевантні до нашої теми:

§986. Мир – це дар Божий. Це не тільки відсутність війни; миру неможливо досягнути без захисту добра людей, вільного спілкування між ними, пошани до гідності людини і народів, постійної підтримки братерства. Мир є ділом справедливості й плодом любові.

§989. Досягнення миру – це також боротьба за життя. Загрозами для миру, а отже, причинами війни, є несправедливість, заздрість, підозрілість і гордість, які лютують між людьми і народами. Війна – злочин проти життя, бо приносить зі собою страждання і смерть, горе та несправедливість. Війна не може вважатися способом вирішення конфліктних питань. Для цього існують інші засоби, які відповідають гідності людини: міжнародне право, чесний діалог, солідарність між державами, дипломатія.

§990. Застосування військової сили може бути допустиме лише в разі крайньої необхідності як засіб дозволеного самозахисту, а воїн-християнин є завжди захисником миру. З огляду на сучасні руйнівні методи та способи ведення війни, умов для справедливого її початку практично не існує, оскільки вона стає страшною загрозою для людства через небезпеку застосування новітньої зброї масового знищення, що може призвести до знищення життя на землі.

В цих трьох наведених параграфах катехизму УГКЦ сконцентровано суть католицького вчення з відповідних питань. Загалом воно складається з трьох логічних блоків:

І. Мир

Іа Беззаперечним пріоритетом для християн є мир

Іб Мир – не просто ситуація (стан), коли «не стріляють»

Ів Мир – це виконання певної позитивної програми

ІІ. Війна

ІІа Війна – не рішення проблем, а творення нових, ще складніших

ІІб Війна – це відкинення миру (як стану і програми)

ІІв У наші дні не буває справедливого початку війни

ІІІ. Захист миру – справедлива війна

ІІІа Людина і спільнота мають право захищатися від агресії

ІІІб Воїн-християнин – це захисник миру

Дотримуючись цієї внутрішньої логіки вчення Церкви, ми й будемо аналізувати його зміст.

І. МИР

Світ ХХІ століття - фото 95399
Світ ХХІ століття

 

Отож, що таке мир? Для відповіді на це питання звернімося до офіційного «Компендіуму соціальної доктрини Церкви». У його §494 сказано, що

«Мир – цінність і загальний обов’язок, який опирається на засадах розумного і морального суспільного порядку, що бере початок у Самому Богові, Який є джерелом життя, основною істиною і найвищим благом. Мир – це не просто відсутність війни чи стабільна рівновага між ворогуючими сторонами. Мир ґрунтується на правильному розумінні людської особи і вимагає встановлення устрою, згідно із принципами справедливості і милосердя.

Мир – плід справедливості (пор. Іс 32, 7), яку розуміємо в широкому сенсі як підтримання рівноваги всіх вимірів людської особи. Миру загрожує небезпека, коли людина не отримує того, що їй не належиться як людині, коли її гідність не поважають і коли громадське життя не спрямовано до спільного блага. Для побудови мирного суспільства і для цілісного розвитку окремих осіб, народів і націй важливо захищати й утверджувати права людей.

Мир – це і плід любові. Справжній і тривалий мир – радше справа любові, ніж справедливості, адже справедливість усуває те, що перешкоджає миру: завдані травми чи збитки. Однак сам мир походить із любові».

Про це ж говорить «Катехизм Католицької Церкви», §2303. Отож, для християнина мир неможливий без примирення з Богом і ближніми. Натомість війна – це роз’єднання з Богом і людьми. І мир, це слід відзначити окремо, – це не просто стан, коли не стріляють. Мир можливий тільки тоді, коли пошановано людську гідність.

ІІ. ВІЙНА

Безапеляційний осуд війни

«Ukrainian Hierophant» - фото 95400
«Ukrainian Hierophant»

 

Соціальне вчення Католицької Церкви однозначно засуджує війну, як вчить Церква, наприклад, через уже згаданий «Компендіум», §497: «Війна – це “лихо”, вона ніколи не може сприяти розв’язанню проблем між народами: війна “ніколи не слугувала і ніколи не слугуватиме” цьому, оскільки породжує нові і складніші конфлікти». У цій цитаті Церква поєднує вчення двох пап, яких проголошено святими: Павла VI та Івана Павла ІІ. Але прямий і чіткий осуд війни знаходимо і в пап Венедикта XV, Пія ХІІ, Івана ХХІІІ… На Другому Ватиканському Соборі Церква окремо звернула увагу не тільки на фізичну, а й на моральну шкоду, яку приносить війна («Компендіум», §497, Душпастирська конституція Другого Ватиканського собору про Церкву в сучасному світі «Радість і надія», §79). І тут доречно знову звернутися до «Катехизму УГКЦ Христос – наша Пасха», в якому УГКЦ задовго до новочасної збройної агресії Росії проти України також застерегла про один дуже глибинний фактор війни – про гнів: «Гнів є дуже небезпечною пристрастю, бо породжує насильство, вбивства, розбрат, війни. У Пастирі Єрми гнів названо ангелом зла, який панує над людиною: Коли гнів чи злість опановує тебе, то знай, що він [ангел злоби] є в тобі» (Катехизм УГКЦ, §769).

Переживши численні війни, особливо Другу світову із заявленими перед нею і в її часі претензіями на право сили – на нацистський Lebensraum, Церква вкотре під час Другого Ватиканського Собору заявила про неприйняття апології сили: «[] до правителів держав і тих, що несуть частинну відповідальність за публічні справи, належить й обов’язок дбати про добробут доручених собі народів, і ладнати такі важливі справи з великою відповідальністю. Але інше діло вести мілітарні акції для слушної оборони народу, а інше – бажати підкорювати собі чужі нації. Ані воєнна потуга не вчиняє правосильним її мілітарного чи політичного вжитку. Та й з вибухом нещасної війни, між воюючими сторонами не все, тим самим, стається дозволеним» (Радість і надія, §79).

Церква про воєнні злочини і геноцид

Церква прямо засуджує воєнні злочини словами «не все стається дозволеним», при цьому перестерігає, що відповідальність за ці дії лежить, як на організаторах, так і на виконавцях:

«[Другий Ватиканський] Собор передусім наміряє пригадати важність постійно діючого міжнародного природного права та його загальних засад. Та й сама таки свідомість людства щораз частіше й рішучіше починає визнавати ці засади. Тому сьогодні уважаються злочинними ті дії, що є їм супротивні, і ті накази, які нав’язують такі дії іншим, а сліпий послух супроти них не оправдує тих, хто в цьому слухається» («Радість і надія», §79). У «Катехизмі Католицької Церкви» 1997 року знаходимо цілковите підтвердження цієї позиції: «Свідомі дії, які суперечать правам людини та її загальним принципам, а також накази, які примушують виконувати ці дії, є злочинами. Сліпий послух не є достатнім для оправдання тих, які виконують наказ. Так, винищення народу, нації чи етнічної меншості повинно бути засуджене як смертельний гріх» (Катехизм КЦ, §2313).

Тобто, Церква ще в далекому 1965 році, а відтак і пізніше, чітко визнала маніпулятивну природу псевдоаргументів на кшталт «це все путін, прості російські солдати не винні». Справді, ті, хто надає злочинні накази, є винними. В одному зі своїх щоденних послань нового періоду війни — посланні у її 87-й день — Глава УГКЦ Блаженніший Святослав Шевчук про це сказав: «Перший у списку чужих гріхів – наказувати грішити, спонукати до гріха. Ми бачимо, що під час війни ворог дає багато злочинних наказів. Той, хто наказує іншому вбивати, ґвалтувати, стає вбивцею і ґвалтівником. Той, хто посилає військо вбивати людей в іншій країні, стає особисто відповідальним за зло, яке наказав вчинити іншому». Щодо виконавців, то, звісно, можна собі уявити якогось абстрактного мислителя в далекій від війни мирній і заможній країні, який скаже, що тут говорено про абстракту ситуацію. Та насправді мова про українську дійсність – про справжні російські злочини справжніх російських солдат проти справжніх українців. Наприклад, 28 лютого 2022 року 21-річний сержант і командир відділення танкової «Кантемирівської дивізії» російської армії Вадим Шишмарін в селищі Чупахівка Сумської області вбив цивільного 62-річного українця Олександра Шеліпова. Після того, як Шишмарін потрапив в український полон, його судили. І він на суді також говорив, що вбивати йому наказали: «Коли ми їхали, прапорщик Макеєв побачив чоловіка. Він розмовляв по телефону. Він (Макеєв, – ред.) сказав, що він нас здасть, що телефонує військовим. Наказав стріляти. Я не вистрілив. Невідомий військовий, що сидів поряд, почав погрозливим тоном наказувати, аргументуючи це тим, що ми не доїдемо до наших військ, що ми не викличемо підмогу і нам загрожує небезпека. Коли ми порівнялися, я вистрілив коротку чергу. Тим самим я вбив його». Суд у Києві визнав Шишмаріна винним і 23 травня 2022 року засудив до довічного ув’язнення.

Не виправдовує винних у злочинах і аргументація, що, мовляв, у них був добрий намір. Як зафіксовано в «Катехизмі КЦ», §1753, «Добрий намір (наприклад, допомога ближньому) не робить поведінку ні доброю, ні праведною, якщо вона беззаконна сама собою (як брехня й обмова). Мета не виправдовує засобів».

Український місяць - фото 95401
Український місяць

 

Окремо Другий Ватиканський Собор говорить про масштабні воєнні злочини: «Між такі дії треба зарахувати передусім ті, що систематично є спрямовані на знищення якогось народу, нації чи етнічної меншини, і їх треба рішуче відсудити як страшні злочини; і навпаки, слід схвалити відвагу тих, хто не боїться відверто спротивитися таким наказам» (Радість і надія, §79); «Всяка воєнна дія, що змагає до нерозбірливого знищення цілих міст чи широких областей, разом з їх мешканцями, є злочином проти Бога і проти самої людини, який треба рішуче і невідкладно осудити» (Радість і надія, §79). У Катехизмі Католицької Церкви не тільки процитовано відповідний розділ ДКЦ «Радість і надія», а й однозначно сказано, що «Існує моральний обов’язок протистояти наказам про геноцид» («Катехизм КЦ», §2313-2314). При цьому Церква вчить і веде мову не про абстрактні геноциди загалом, а знаходить сили вказувати на конкретні: «Спроби знищити цілі національні, етнічні, релігійні чи мовні групи людей – це злочин проти Бога і всього людства: винні у цьому повинні постати перед правосуддям. ХХ століття було трагічно позначено різними геноцидами: геноцид вірмен, українців, камбоджійців, жителів Африки і Балканського півострова. Особливе місце посідає голокост єврейського народу, Шоа: “дні Шоа – це справжня ніч історії, ніч жахливих злочинів проти Бога і людства”. Уся міжнародна спільнота морально зобов’язана заступатися за ті групи, виживання яких під загрозою, а права серйозно порушуються. Держави як члени міжнародної спільноти не можуть залишатися байдужими, навпаки, якщо всі засоби виявилися неефективними, тоді “конкретні заходи, спрямовані на роззброєння агресора, не лише законні, а й обов’язкові”. Принцип національного суверенітету не може виправдати невтручання, коли необхідно захистити невинні жертви» (Компендіум, §506).

У 2022-му році світ жахнувся актами російського геноциду проти українців у Бучі, Гостомелі, Ірпені та інших українських містах і селах. І хоча окупанти, зазнаючи поразки, змушені були відступити з цієї частини України, вони ще продовжують чинити свої злочини на сході й півдні нашої держави, продовжують обстрілювати крилатими ракетами всю Україну. Будучи свідками цієї жахливої дійсності і водночас досліджуючи соціальне вчення Церкви, ми бачимо, що у документах Католицької Церкви найвищого рівня і ваги те, що чинить Росія, однозначно засуджено. В документах не тільки 2004 року, як «Компендіум»і, але й набагато давніших, як душпастирська конституція про Церкву в сучасному світі «Радість і надія» 1965 року. І дійсним викликом на тлі теперішніх подій є те, що самі католицькі лідери (офіційні та неофіційні), вочевидь, замало звертаються до названих і цитованих документів. Адже виникає питання – якою є вага соціального вчення Церкви для самої Церкви, для людей Церкви?

З іншого боку, ця дезорієнтація перших тижнів і місяців у сфері реакцій на російську війну проти України виглядає пояснюваною та навіть закономірною. Причини її криються, звісно, не в «змові» проти України, і не у тому, що «Кремль всіх купив» (хоча багатьох таки «купив»). Вони прозаїчніші, ніж віра у всемогутність і хитрість агресора. Спробую пояснити.

Агресор і його хитрощі щодо Церкви

Щоби усунути причини війн, Церква пропонує усувати не наслідки, а причини, головною з яких є несправедливість (Радість і надія, §83). «Тому слід шукати причини збройних конфліктів, особливо пов’язаних з такою діяльністю системи, що спричиняє несправедливість, бідність і експлуатацію, які необхідно усунути. Саме тому мир інакше можна назвати розвитком. Так само як існує колективна відповідальність за недопущення війни, існує й колективна відповідальність за сприяння розвиткові» («Компендіум», §498). Для розуміння тяглості цього положення варто згадати, що сам «Компендіум» у відповідному місці покликається на енцикліку папи Івана Павла ІІ «Сотий рік», §52.

Загалом тут Церква виводить нас своїм вченням у розуміння того, що солідарність між державами – це не просто акт доброї волі, а екзистенційна вимога, бо всі ми – одне людство. Як бачимо тепер, дуже багато держав – навіть більше, ніж ми могли б сподіватися рік тому – виявляють таку дієву солідарність з Україною, бо розуміють суть і масштаб викликів російської агресії. Звісно, для багатьох перегляд своєї політики став болісним, але тут уже варто цінувати цю готовність діяти згідно з цінностями, а не «інтересами». Фактом є те, що вже, наприклад, у другому засіданні контактної групи країн щодо допомоги Україні проти російської агресії – «антипутінській коаліції», створеній за результатами зустрічей на військовій базі «Рамштайн» в Німеччині, 23 квітня 2022 року взяли участь уже 47 держав; на першому їх було 40. Це держави об’єднали саме певні цінності, почуття солідарності, хоча когось, можливо, частково також і політична кон’юнктура – мусимо тверезо сприймати ситуацію і розуміти, що всією інформацією ми не володіємо.

Далі, для того, щоби повніше зрозуміти суть цієї війни, пригляньмося, згідно з порадами соціального вчення Церкви, до характеру самого агресора у світлі його поведінки і вже висловлених з цього приводу його характеристик як фашистського ладу. Позаяк цей текст не є суто академічним, достатньо буде навести 14 загальних ознак фашизму, що їх у 2003 році опублікував британський журналіст Лоуренс Брітт (Lawrence Britt) на основі свого дослідження семи фашистських режимів. Ознаки такі:

  1. Сильні і тривалі вияви націоналізму (Powerful and continuing expressions of nationalism)
  2. Зневага до прав людини (Disdain for the importance of human rights)
  3. Пошук ворога для звинувачення у всіх проблемах і мобілізації населення (Identification of enemies/scape-goats as a unifying cause)
  4. Домінація військової сфери (The supremacy of the military/ avid militarism)
  5. Нестямний сексизм (Rampant sexism)
  6. Контрольовані ЗМІ (A controlled mass media)
  7. Одержимість національною безпекою (Obsession with national security)
  8. Тісний зв’язок релігії і влади (Religion and ruling elite tied together)
  9. Захищена корпоративна влада (Power of corporations protected)
  10. Придушена робоча сила (Power of labor suppressed or eliminated)
  11. Зневага і репресії щодо інтелектуалів та митців (Disdain and suppression of intellectuals and the arts)
  12. Одержимість злочином і покаранням (Obsession with crime and punishment)
  13. Нестямний протекціонізм та корупція (Rampant cronyism and corruption)
  14. Фальшиві вибори (Fraudulent elections)

Путінська Росія з її ідеологією «русского мира» підпадає під ці критерії. Але чому ж тоді так важко, як про це нераз говорено в Україні, зрушила з місця справа її осуду на міжнародному рівні?

Якщо вдатися до певної образності, то релігія з розвинутими нормами моралі й етики – це імунна система людства, покликана, коли йдеться про горизонтальний рівень міжлюдських взаємин, утримувати його від скочування до хаосу. Роль Росії в європейській історії нового і новітнього періодів важко описати у позитивних тонах. Зокрема, у ХІХ–ХХ століттях вона в Європі виступала як «жандарм» і пряма загроза розвитку – страхітливий монстр зі сходу, спадкоємець давніх орд, який не вписується в загальноприйняті «на Заході» культурні рамки і не приймає загальних правил, а натомість періодично чинить навалу для того, щоби репресувати мільйони людей і нищити здобутки культури та цивілізації. У цьому світлі Фатімські об’явлення із закликом молитися за навернення Росії і посвятити її Непорочному Серцю Діви Марії, як і численні проекти цього навернення, є абсолютно зрозумілими. Вони просякнуті надією на звільнення від цього «бича», на його навернення… І от після падіння комунізму Росія начебто європеїзувалася (почала навертатися?); відомий мислитель Френсіс Фукуяма у пориві загального, й цілком зрозумілого, оптимізму Заходу висловив тезу про «кінець історії» – кінець доби ідеологічних протистоянь, революцій і війн.

Втім, як виявили події наступних років, Росія не змінила своїм «особливим цінностям», а тільки мутувала, прибравши, вочевидь, з огляду на свою попередню поразку в образі комуністичного режиму, вигляду, привабливого для західних суспільств. Вкотре посилившись у наступні роки і підкріпившись притоком ресурсів із Заходу, який (майже) повірив у це новітнє «навернення», російські еліти знову виявили свою імперську сутність, а тепер уже й явний варіант фашизму. Таким чином неосуджене зло комунізму мутувало й дало паростки, несподівані для багатьох, у тому числі інтелектуалів-теоретиків секулярного та релігійного спрямувань.

Але ситуація з Росією у її численних війнах проти своїх колишніх колоній: Молдови, Грузії, України, показала, що ця новітня імперія діє не стандартно – вже не одразу атакує «в лоб», а чинить як ракова пухлина або паразит. Ця методика агресії, яку в наші дні називають «гібридною», показує, що Росія тепер не є самостійною ані як цивілізаційна одиниця, ані як економічна та ідеологічна система. Бо насправді вона живиться зараженим «організмом Заходу», але при цьому обманює його, вприскуючи «гормони» дезорієнтації та ілюзії «можливостей подальшого діалогу», щоби далі використовувати його. Не слід перебільшувати прагнення Росії остаточно зруйнувати «Захід» – їй до цього байдуже; її мета виключно егоїстична – живитися чужим коштом: підтримувати себе, свій уклад і «цінності», які зі справжніми позитивними цінностями в розумінні європейської філософії просто неможливо ототожнити і навіть порівняти, бо вони не просто ірраціональні, але й негативістські – злі. У вимірах російської ідеології людина не є добра, як вірив Сократ, не є ушкоджена гріхом, але покликана до спасіння, як знаємо ми, християни, але вона – зла. І це зло й деструкцію, яке воно несе, російська політична система віками не пробує знищити, а лишень «упорядкувати» – взяти під контроль – та використати з власною метою.

Українська доля  - фото 95402
Українська доля

 

І от у випадку з Католицькою Церквою, як агентом імунних функцій вільних «західних» суспільств, Росія навчилася обманювати шляхом використання у своїх корисливих інтересах «екуменічного діалогу з РПЦ», а у світському вимірі – страханням виходу з міжнародних угод, що, мовляв, призведе до погіршення ситуації в Росії (а тому неодмінно викликає стурбованість на Заході). Зрозуміло, що в силу цього світогляду до Папи Франциска та його оточення також доходили неякісні повідомлення про реальний стан речей… А тому й рішення іноді викликали дискусії, як от про посвячення Росії і України разом Пречистому серцю Діви Марії. І на прийняття рішень в Апостольській столиці навіть у нових реаліях ХХІ століття продовжили впливати, накладаючись одні на одних, старі підходи одіозних Realpolitik та Ostpolitik. Очікувано, що це «вливання нового вина в старі міхи» тільки погіршувало ситуацію.

Втім, з початком нового масштабного етапу російської війни проти України, який наперед благословив московський патріарх Кіріл, шок був настільки сильним, що вільний світ частково очистився від цих ментальних токсинів омани і позбувся надії на успішність «діалогу». І тверезі голоси перестороги тепер стали більш чутні, аніж досі.

Справді, Церкві, з огляду на саму гуманність і вселенську всеохопність християнської релігії (кожного грішника треба спробувати спасти!), а також з огляду на відточене вміння російських агентів маніпулювати чиїмись принципами і добрими намірами, тепер важко. Адже справді, як можна легко відмовитися від навернення того, хто начебто ось-ось навернеться? Як можна легко відмовитися від його порятунку, маючи перед собою приклад зі Святого Письма: «[] фарисеї почали говорити його учням: “Чого це ваш учитель їсть з митарями та грішниками?” Почувши те, озвався: “Здорові не потребують лікаря, лише хворі. Ідіть, отже, і навчіться, що значить: Я милосердя хочу, а не жертви. Бо я прийшов кликати не праведних, а грішних.”» (Мт 9, 11-13)?

Висновок тут напрошується такий, що Росія справді уміє маніпулювати, використовуючи навіть найщиріші християнські почуття, у тому числі почуття Папи. Але хіба тільки Папи? Гляньмо на засідання ООН? А тому ці маніпуляції треба з великим запалом і не меншою мудрістю викривати та усувати, піднімаючи у світі розважливий голос на захист правди й справедливості. Загалом тепер можна з обережним (завжди обережним!) оптимізмом сказати, що українцям, передусім католикам: греко- і римо-католикам, вдалося втриматися від падіння у прірву негативістських інтерпретацій у бік міжнародної спільноти, і підняти свій тверезий критичний голос, почати гуртувати світ у відстоюванні позитивної програми добра в цій війні і, таким чином, зруйнувати можливі плани агресора щодо нашої ізоляції, марґіналізації та поразки. І великим союзником України в цій роботі є громадянське суспільство усього світу. Тут маємо феномен, який до кінця ще не осмислений: Церква в сучасному світі, ставши частиною громадянського суспільства, в багатьох випадках, коли цінності під загрозою, посилює його, але й структури громадянського суспільства посилюють Церкву. Система взаємопідтримки діє, отож, вона – дієздатна, жива.

ІІІ. ЗАХИСТ МИРУ – СПРАВЕДЛИВА ВІЙНА

Отож, ми спробували глянути в корінь проблеми агресії і знайти пояснення того, що цю агресію не всі одразу догледіли та чітко не ідентифікували. Тепер перейдімо до питання відновлення справедливості крізь призму тези, що в наші дні не буває справедливого початку війни (див. покликання на «Катехизм УГКЦ», §990 на початку статті).

Право на захист

Українська міць - фото 95403
Українська міць

 

У зверненні до українського народу, даному 24 лютого 2022 року в Патріаршому соборі Воскресіння Христового в Києві, Блаженніший Святослав, зокрема, сказав: «Наша Україна, яку світ справедливо назвав «кривавими землями», яка стільки разів була скроплена кров’ю мучеників і борців за свободу і незалежність свого народу, кличе нас сьогодні стати на її захист – на захист своєї гідності перед Богом і людством, свого права на існування та права на вибір свого майбуття. Це наше природне право і святий обов’язок боронити свою землю і свій народ, свою державу і все, що є для нас найрідніше: родину, мову і культуру, історію і духовний світ!»

Тобто, уже в перший день нового етапу російської війни проти України Глава УГКЦ наголосив на справедливому праві українців захищати свої життя і свою державу від зазіхань агресора. Цей наголос лунає постійно і в щоденних воєнних зверненнях Глави УГКЦ. Наприклад, у зверненні на 65-й день війни, сказано: «Бути голодним і спраглим справедливості означає прагнути святості. Господь Бог закликає свій народ: Будьте святими, бо Я є святий. [] І ось, голод, спрага, ота внутрішня потреба святості – це риса тих, хто носить у собі зародок воскресіння як благодать Святого Хрещення. І саме Господь Бог є джерелом, яке тамує спрагу людини не тільки в потребах її земного життя, а і для життя вічного». Прикладів засвідчення цієї позиції є більше.

Загалом треба розуміти органічність і несуперечність щойно наведених тез, бо право захисту і прагнення до святості насправді не виключають одне одного. Дійсно, у «Катехизмі КЦ» §2306 звучить так: «Ті, що відмовляються від насильницьких і кривавих вчинків і для захисту прав людини вдаються до засобів захисту, які доступні найслабшим, засвідчують євангельську любов, тільки щоб це не чинило шкоди правам та обов’язкам інших людей і суспільств. Вони законно засвідчують вагу фізичних і моральних небезпек, які постають внаслідок насильства, через матеріальне знищення і смерть людей (Радість і надія, 78)».

Прочитавши цей пасаж, дехто може припустити, що Церква засуджує всякий опір насиллю. Але таке тлумачення було б наївним, дитинним. Насправді цей параграф катехизму стосується тільки тих випадків, коли всі сторони конфлікту дотримуються приблизно однакових поглядів на права людини, а не заперечують їх. Наївність такого безмежного, можна сказати, нерозважливого, пацифізму вдало окреслив о. Юрій Щурко, який пише:

«[…] ненасильницький опір обох Ґанді і Кінґа досягнув успіху лише тому, що уряди, до яких вони зверталися, були досить гуманістичними та краще поінформованими про біблійні цінності, ніж величезна кількість інших безжальних режимів упродовж усієї історії по всій земній кулі. Для тих же мільйонів людей, яким довелося жити в умовах жорстоких і безпринципних тоталітарних режимів, як-от радянський чи китайський комунізм, це можуть бути оманливі моделі для наслідування. У цих системах такі світочі, як Ґанді, Кінґ та їхні послідовники, просто «зникли» б серед ночі, і більше ніхто ніколи про них би не чув. Тому я не можу сьогодні уявити більше, ніж один виступ Ґанді або Кінґа десь у Північній Кореї чи сучасній Росії».

Позаяк Церква виступає за збереження життя і пошанування людської гідності, а також засуджує агресивну війну, то вона вчить, що «У той трагічний момент, коли вибухає війна, керівники держави, яка зазнала нападу, мають право і зобов’язані захищати країну, застосовуючи навіть силу зброї» («Компендіум», §500).

Умови справедливої війни

Українська справедливість - фото 95404
Українська справедливість

 

Умовами моральної законності використання зброї Церква, згідно з Компендіумом, §500 і «Катехизмом КЦ». §2309, вбачає:

  1. Шкода, завдана агресором нації чи спільноті націй, була тривалою, важкою і безперечною;
  2. Усі інші засоби для покладання цьому краю виявилися неможливими або безуспішними;
  3. Були обґрунтовані можливості успіху;
  4. Використання зброї не спричинило лиха і безладдя, важчих, ніж лихо, яке слід усунути.

Названі чотири умови і є основою католицької доктрини про «справедливу війну». При цьому «оцінка цих умов моральної законності належить до розсудливості тих, які несуть відповідальність за загальне добро» («Катехизм КЦ», §2309, «Компендіум», §500).

Слід враховувати, що ці чотири позиції відносяться саме до аргументації, яка визначає справедливим початок війни – jus ad bellum (справедливість до війни) у визначенні Церкви. Водночас існує ще jus in bello (справедливість під час війни). Остання окреслює принципи визнання війни справедливою (а не загарбницькою, агресивною) упродовж її перебігу, тобто фіксує межі цієї війни: коли вона перестає бути справедливою і стає агресивною. Церква вчить, що «з вибухом нещасної війни, між ворогуючими сторонами не все, тим самим, стається дозволеним» («Радість і надія», §79, «Катехизм КЦ», §2312) – це слова, звернені до усіх сторін війни. Умови справедливої війни з огляду на jus ad bellum та jus in bello укладаються в деталізований список, який різні автори подають у дещо відмінних варіантах:

  1. Справедлива причина;
  2. Справедливий намір (мета);
  3. Тільки законна влада має право провадити війну;
  4. Війна – це завжди останній (крайній) засіб;
  5. Цивільні не мають бути учасниками;
  6. Мета – досягнення миру, а не цілковите знищення ворога;
  7. Засоби ведення справедливої війни мають бути пропорційні загрозі.

Або (за BBC):

  1. Справедлива причина;
  2. Тільки законна влада має право провадити війну;
  3. Справедливий намір;
  4. Війна – це завжди останній (крайній) засіб;
  5. Обґрунтована можливість успіху;
  6. Засоби ведення справедливої війни мають бути пропорційні меті.

У такому випадку додатково вказують, що справедлива війна перестає бути справедливою, якщо засоби, якими вона провадиться, невідповідні:

  1. Невинні і цивільні не страждають;
  2. Застосована тільки відповідна сила (мова і про вид, і про масштаб);
  3. Дотримано міжнародних угод, що регулюють війну.

Або (E. Christian Brugger):

  1. Справедлива причина;
  2. Війна – це завжди останній (крайній) засіб;
  3. Тільки законна влада має право провадити війну;
  4. Справедливий намір;
  5. Цивільні не мають бути учасниками;
  6. Обґрунтована імовірність успіху;
  7. Війна не погіршить ситуацію;
  8. Заборона декларувати неправду і порушувати обіцянки (добра віра – це від св. Августина і Томи).

Як бачимо, аналізуючи різні досвіди, різні автори, що закономірно, висловлюють узагальнення щодо умов справедливої війни в дещо відмінних варіантах. Але важливо, що всі ці пропозиції не перечать одна іншій. Навпаки, усі вони спонукають до активного і тверезого самостійного думання: такою є загальна педагогіка соціального вчення Церкви. Через це вчення Церква неодмінно звертається до кожного свого адресата (вірний то Церкви, а чи людина доброї волі) особисто і обов’язково з повагою до його свободи волі.

Воїн-християнин – це захисник миру

Українські закохані - фото 95406
Українські закохані

 

Розроблене і запропоноване світові вчення про справедливу війну, у випадку початку агресивної війни проти країни, спонукає кожного громадянина, незалежно від того, чи він перебуває при владі, а чи в опозиції, «в» політиці чи уявно «поза» нею, працювати на відновлення миру, але не піддаватися опануванню «ангелом злоби» – самому не ставати агресором. Саме відновлення і захист повноцінного миру зі зброєю в руках – завдання Збройних сил. Це не риторика, але вчення Церкви:

  1. «Ті, хто присвячує себе служінню батьківщині військовою службою, є слугами безпеки і свободи народів. Якщо вони вірно виконують свій обов’язок, вони насправді сприяють загальному добру і підтриманню миру» («Катехизм КЦ», §2310);
  2. «Необхідність захисту виправдовує наявність у держав збройних сил, які повинні слугувати миру. Той, хто в такому дусі відстоюватиме безпеку і свободу держави, робить великий внесок у побудову миру. Всі, що служать у збройних силах, покликані на практиці захищати добро, істину і справедливість у світі» («Компендіум», §502);
  3. «Право застосовувати силу задля необхідного захисту пов’язане з обов’язком надавати захист і допомогу невинним жертвам, які самі не можуть захиститися від агресії» («Компендіум», §502).

І саме функцію захисника-миротворця виконують тепер Збройні Сили України, Нацгвардія, Територіальна оборона та інші структури держави Україна на своїй, рідній землі. І саме тому мета українців і держави Україна – не загарбання Росії, але звільнення своєї землі, частину якої Росія захопила, свідомо вдавшись до актів геноциду супроти українського народу і керуючись та виправдовуючись своєю теперішньою ідеологією «русского мира».

Про автора: д-р Володимир Мороз, науковий співробітник Інституту історії Церкви УКУ, головний редактор часопису «Патріярхат»