Суспільне вчення Католицької Церкви і політичні реалії українського сьогодення
Виступ на семінарі-презентації суспільних папських енциклік, УКУ, 15 листопада 2011
Читаючи енцикліку «Сотий рік» (Centesimus annus), яку я потребував для своєї дисертації, а також низку коментарів та матеріалів конференцій на тему енцикліки, перше, що одразу привернуло увагу — це дискусія найавторитетніших коментаторів про те, «що ж насправді пропонує Католицька Церква у суспільних справах». Мусимо собі пригадати, що 1 травня 1991 року, коли Іван Павло ІІ оприлюднив цю енцикліку, вже не було Берлінського муру, холодна війна втратила сенс, а Радянський союз із своєю держплановою економічною моделлю от-от мав щезнути з політичної карти світу.
А й дійсно, що ж насправді пропонує Католицька Церква? Капіталізм? Адже комунізм довів свою неспроможність падінням Берлінського муру і всього комуністичного блоку. Чи, може, третій шлях, відмінний від капіталізму і комунізму? А може, Церква знову нічого не пропонує і знову запізнюється з відповіддю на суспільні виклики, як це вже сталося у другій половині ХІХ століття? Коментатори і політики наводили надзвичайно сильні аргументи за кожну з цих версій, а їхні суперечки іноді набирали такого емоційного напруження, що часом дискусія переходила до з’ясування, кого ж саме мав на увазі поважний мислитель, звертаючись у контраргументі до свого «палеонтологічного друга». А такі книги, як «Кінець історії», підказували, що, власне, демократія і вільний ринок (читай Капіталізм), — це вінець лінійної історії людства.
Зрештою, ця суперечка і тоді, і двадцять років потому не усуває кардинального питання: «Що саме є основою суспільного вчення Католицької Церкви?» і «чи випливає з учення Церкви явно чи з-поміж рядків якась, бодай приблизна, модель суспільно-політичного та економічного устрою?». Про актуальність цих питань нагадала кілька днів тому ватиканська інформаційна агенція ZENIT у своєму відгуку на нову книгу, яка вийшла в Австралії на тему науки Церкви про підприємництво і мораль та про сталий розвиток людства.
Чи має шанс на існування така дискусія в українському контексті? А найголовніше, чи має така дискусія шанс перейти з теоретичного рівня в практичну площину? Інакшими словами, чи можлива в сьогоднішній Україні не лише наукова дискусія про потенційну суспільно-політично-економічну модель розвитку України, а й реальна спроба втілити в життя ті чи інші постулати суспільного вчення Католицької Церкви?
З огляду на сучасну українську політичну еліту, такої дискусії сьогодні нема, а отже, й спроб утілення суспільного вчення теж нема.
Хоча сама дискусія на цю тему між церковним і громадським авторитетами свого часу була. Це була дискусія «О квестії соціальній» між митрополитом Андреєм Шептицьким та громадським діячем, інтелектуалом Іваном Франком. Це саме те, чого так бракує нині в Україні, і про що так часто і безнастанно нагадує блаженніший Любомир Гузар. Попередній Глава УГКЦ приблизно так характеризує наш сьогоднішній політикум: «Коли виходить на трибуну комуніст — ми знаємо, про що він буде говорити, бо він у цьому вишколений, він знає своїх класиків і головні світоглядні постулати. Коли ж виходить політик, який зараховує себе до віруючих християн, а саме до католиків, ми не знаємо про що він буде говорити, бо не знає суспільного вчення нашої Церкви».
Згадуючи комуністів і християн-політиків, слід вказати на одну суттєву між ними відмінність. Якщо комуніст має у своєму вченні більш-менш готовий рецепт куди йти, яке суспільство будувати і на якій основі, то в політика-католика є складність: Христос і царство, яке він провіщає — не від світу цього. Бо якби було від світу цього, то ангели воювали б. До того ж, Церква не має за мету проголошувати якусь із моделей побудови суспільства чи модель економічного розвитку. Церква пропонує орієнтири, лише орієнтири, і саме ці орієнтири — людина, її свобода і гідність, праця, творчість, дар, солідарність і субсидіарність, влада і власність, справедливість, мир, розвиток людини, родини і народів, — і все це на фоні любові та істини.
Із не дослівно переданої вище думки блаженнішого Любомира випливає одне: допоки не будемо мати підготованої когорти політичних лідерів, які не лише знають і розуміють головні дороговкази суспільного вчення Церкви, а й готові присвятити себе його втіленню, доти не будемо мати ані дискусії про суспільні справи, згідні з цим суспільним ученням, ані спроб переобразити во Христі українське суспільство.
Що ж у Європі? Попри багато прикрих речей, у Європейських країнах такі спроби є більше чи менше успішні. Можемо пригадати чільних політиків післявоєнної Європи і Конрада Аденауера, і Альчіде де Гаспері, і, зрештою, багатьох сьогоднішніх політиків християнської демократії та структури, які ними створені, зокрема, Фонд Конрада Аденауера. Вони не лише пропагують у своїх політичних документах головні принципи суспільного вчення, а й пропонують форми реалізації цих принципів у житті конкретних країн.
Зрештою, один із чільних політиків Італійської Християнської демократії був одним із консультантів при написанні енцикліки «Сотий рік», тобто, в якості активного політика консультував формування однієї із складових суспільного вчення.
Що ж є реально в Україні? При згадці про суспільне вчення Католицької Церкви, реакція політиків — це калькуляція в умі потенційної підтримки виборців, які можуть сприйняти пропозицію Церкви, або ж розмірковування на тему «соціалки».
Кумедним свого часу виявився епізод інтерв’ю одного топ-політика перед черговими виборами, що субсидіарність — це делегування повноважень згори до низу, а подальше пояснення, як це має відбуватися, одразу пригадало принцип «демократичного централізму» зі статуту відомої партії.
Говорячи відверто, в Україні зараз нема більшої чи меншої групи діючих політиків, які б реально були носіями суспільного вчення Церкви і пробували творити консенсус довкола ідей цього вчення.
Розуміючи це, блаженніший Любомир ініціював періодичні зустрічі з чільними політиками, метою яких [зустрічей] є представлення ключових позицій суспільного вчення задля зміни способу мислення цих політиків. Це перший крок, але вкрай важливий, бо, як стверджував Ціцерон, «кожна держава така, як і вдача і воля того, хто нею править».
Окрім цього, маємо ініціативи Інституту релігії і суспільства УКУ, Комісії УГКЦ у справах мирян, Комісії УГКЦ Справедливість і мир, лекції перед мізерною аудиторією підприємців і громадських діячів… і кропітка праця блаженнішого Любомира Гузара, зокрема його аудіо-книги, остання з яких — про суспільні справи.
Складність переображення українського суспільства відповідно до основних постулатів суспільного вчення полягає в тому, що виборчий менталітет сучасного українського політика не здатний допустити в політичне життя нормативної етичної системи і її моделі «так мусить бути».
У класичній дилемі «подобатися чи провадити» вибір поки що переважно залишається за варіантом «подобатися». А класичне пояснення складності цієї проблеми звучатиме приблизно так: «здійснити свою програму і втілити свої цінності можливо, прийшовши до влади, а шлях до влади вбачається у демагогічному сподобанню максимально можливій кількості виборців». Звідси — виборча риторика: критикувати, викривати, тобто деструктив. Конструктив, пропозиція нового бачення, світоглядних орієнтирів і цінностей для побудови певної моделі суспільного устрою і економічної моделі, фактично не запотребовані.
Християнські суспільні дороговкази поки ще не мають в Україні великого шансу. І тут у гру вступає ще декілька чинників, на які реагують політики: секуляризоване суспільство та зубожіння людей, які очікують лише одного — подачки від влади для задоволення кричущої нагальної потреби. А така поведінка людей, звісно ж, зумовлена, з одного боку, виплеканою ще радянською патерналістською ментальністю, яка нашіптує, що держава, олігарх чи депутат повинні надати блага за лише один факт мого існування, а з іншого боку — споживацькою ментальністю, яка прагне насолодитися смаком жуйки, пива, здатністю нової мобілки відображати кольори і звуки. Одним словом, антропологічні візії як старого совкового менталітету, так і відносно нового для України споживацького менталітету дивним способом накладаються і передбачають лише власну вигоду і задоволення, хай там що. Колективістська та індивідуалістська антропологія, як не дивно, вкладаються в єдине.
Попри таку несприятливу для суспільного вчення Церкви атмосферу в політикумі, все ж дуже очевидними є перші підвалини для початку діалогу і просування суспільних дороговказів.
Ми маємо тексти суспільних енциклік українською мовою, низку посібників і критичних текстів. У нас є історичний досвід діалогу між Церквою та громадськими діячами (Шептицький і Франко). У нас є відважна спроба накреслити дороговкази для державного будівництва «Як будувати рідну хату». Сьогодні ми маємо наукову і навчальну структуру — УКУ — і церковні комісії. І це вселяє віру. У нас є громадські діячі, які знають і розуміють суспільне вчення Церкви. Залишається питання: чи є в нас політичні сили чи бодай невелика кількість політичних діячів, котрі знають, розуміють і готові присвятити себе принаймні створенню умов для дискурсу про суспільні дороговкази Католицької Церкви? Залишаючи це питання відкритим, висловлю свій оптимізм, бо насправді бачу початки цього дискурсу, хоча ще й не у політичній площині.
Юрій ПІДЛІСНИЙ,
PhD
