Свідки Христа

Святі реліквії Господа Ісуса Христа 2000 років нагадують людям про Вчителя Ісуса, ніби він жив учора. Через тисячоліття ми можемо уявити Людського Сина Ієшуа, хоча б фрагментарно побачити народження у печері Бейт Лехема Спасителя, почути Його голос і упізнати Його фігуру біля човнів у Копернаумі, у преторії Єрусалима і, як і апостол Петро, переконатися у правдивості слів юнаків біля печери, де стояв Його гроб: «Він воскрес!» Місця, де перебував Христос, досі овіяні Його присутністю, немовби полишив Він їх учора, і зараз перебуває тут, десь недалеко. Учні Ісуса, які мали велику благодать бачити Його і говорити з Ним, зберегли деякі особисті речі Спасителя і реліквії Його Страстей. У глиняній хатині тихо і привільно. У вікно, у щілини між луткою і дверима ллється світло. Стіни будівлі світяться радістю і благодаттю. Щасливо бавиться хлопчик у хітоні кольору молочного чаю. Молода мати дбайливо накриває на стіл. «Єшуа, Йосифе (він вибирає матеріал для теслярства) — ходіть їсти!» На стіні у храмі святителя і чудотворця Миколая у Толмачах, приходові Третяковської галереї у Москві — фігури Матері і Сина. На дошці обіднього столу Ісуса св. євангелістом Лукою намальовано ікону Пресвятої Богородиці. Хто знає, можливо, Лука був уже досить літньою людиною, коли Господь обрав його до сімдесяти апостолів, і він написав Пречисту Діву Марію із маленьким Ісусом «з натури», пам’ятаючи їх. Адже відомо, що Лука був лікарем, художником і письменником. Можливо, він давно знав Святу Родину. Можливо, прочув про Неї, і, як кажуть, не міг не намалювати її, навіть незважаючи на заборону в Ізраїлі зображувати людей, живі істоти. Тим більше що Лука за походженням був греком із Антіохії. Відомі картини, в тому числі і майстрів Відродження, наприклад, Рогіра ван дер Вейдена, й ікони старих часів, що зображують апостола, який пише Богородицю з Дитям. У 1985 році в Ізраїлі на суші, що колись була Галілейським морем, рибалки знайшли древній човен (археологи датували його періодом від другої половини I ст. до н.е. до 70 року н.е.), зроблений із великих суцільних шматків деревини. Міцний, монолітний на вигляд, метрів сім у довжину і щонайбільше два метри завширшки, борти мало вигнуті й звужуються до корми, красивий ніс; із залишками двох мачтових остовів, кольору і вигляду скель або білого кам’яного дерева колоритний рибальський бот. В ньому могли б розміститися тринадцять чоловік. Чи був це човен Петра?.. Човен досить гарно зберігся, він вабить таїною, викликає в уяві картини минулого, має велику позитивну енергетику і якусь значущість... «І сталось, як тиснувся натовп до Нього, щоб почути Слово Боже. Він стояв біля озера Генісаретського. І Він побачив два човни, що стояли край озера. А рибалки, відійшовши від них, полоскали невода. І Він увійшов до одного з човнів, що був Симонів, і просив, щоб він трохи відплив від землі, і Він сів, та й навчав народ із човна» (Євангелія від Луки). Перші християни благоговійно зберігали, часто ризикуючи життям, святі речі із земного життя Спасителя. Історія їх віднайдення, зберігання — чудесна, дивна, і викликає водночас духовні трепет і сум, вдячність, радість, щастя від близькості до нас Бога. Початок історії збереження реліквій Господа Ісуса за зрозумілих причин мало вивчений, проте існує християнське передання про ті святі перипетії. Починаючи ж із IV—VI століття, історія багатьох реліквій простежується чітко. Ці реліквії можуть допомогти нам відчути реальну історичну Особистість Ісуса Христа. Ті, хто йшов до Христових реліквій із вірою, чистим серцем і любов’ю, завжди отримували благодать, чудесну допомогу, зцілення. «А коли Він ішов, народ тиснув Його. А жінка одна, що дванадцять років хворою на кровотечу була, що ніхто вздоровити не міг її, підійшовши ззаду, доторкнулась до краю одежі Його, — хвилі тієї спинилася їй кровотеча!» (Євангелія від Луки). «Розп’явши ж Ісуса, вояки взяли одіж Його, та й поділили на чотири частини, по частині для кожного вояка, теж і хітона. А хітон був не шитий, а витканий цілий відверху. Тож сказали один до одного: «Не будемо дерти його, але жереба киньмо на нього, — кому припаде» (Євангелія від Іоанна). За одним християнським переказом, Пресвята Богородиця, котра добре зналася на різних рукоділлях, виткала для малого Ісуса хітон із прекрасного м’якого, тонкого верблюжого волосу. З дитинства Ісус ходив у ньому, і носив його усе земне життя. Хітон рудувато-коричневого кольору, довжиною 142 і шириною майже 116 сантиметрів, без швів. Найстаріший документ, у якому згадується цей одяг, — Charta Hugonis (1156). Архієпископ Хью Руанський засвідчує, що у казначействі церкви Бенедиктинців в Аржантьої зберігається з давніх часів Cappa pueri Jesu (предмет одягу Дитини Ісуса). Він пише, що разом із іншими єпископами та абатами вивчив реліквію і визнав її справжньою. Того ж року святий хітон було виставлено для поклоніння віруючих, архієпископ оголосив індульгенцію паломникам. Починаючи десь із XIII століття, аржантьойську реліквію стали вважати і як Tunica inconsutilis (туніка без шва), в якій був Христос під час Його Страстей. І справді, цей одяг вкритий плямами, як від крові. За легендою, хітон Ісуса на початку ІХ століття франкському королю Карлу Великому подарувала захисниця пошанування святих ікон і реліквій візантійська імператриця Ірина. Тоді його і привезено з Константинополя до Франції. Імператор помістив його на зберігання у місті Аржантьой (біля Парижа), де він знаходиться дотепер. Французька революція створила загрозу існуванню реліквії. Після пограбування Бенедиктинського жіночого монастиря хітон Христа у 1791 році було вперше перенесено звідти до парафії. У 1793 році її пастир, побоюючись, що святиню заберуть і сплюндрують, розрізав хітон на частини і заховав у різних місцях. Через два роки чотири частини — одна велика і три менші — було знайдено і повернено до церкви. Можливо, тому нині знову цільний одяг має рукави тільки до ліктів. У 1865 році реліквію перенесено до нового аржантьойського храму. Зараз науковці вивчають святий хітон. Приблизно з початку XIX століття його почали визначати просто як туніку без шва, заперечуючи право церкви з німецького міста Трір називати свою реліквію Tunica inconsutilis. Науковці, однак, вважають, що вона є справжнім одягом Ісуса Христа. В свою чергу прибічники Трірської традиції стверджують, що аржантьойський одяг — Cappa pueri Jesu. За християнською традицією, що підтверджена старими документами, імператриця Римської імперії св. рівноапостольна Олена, що захоплено збирала християнські реліквії, відправила до свого рідного міста Трір (що знаходиться на кордоні з Люксембургом і у християнській ієрархії того часу перебував на другому місці, поступаючись тільки Риму) декілька святих реліквій, серед них і туніку Христа. Найдавнішими (хоча їхню оригінальність повністю не доведено) свідченнями про цей факт є древня табличка із слонової кістки (деякі вчені датують її V—VІ століттям, інші — більш раннім віком), що зберігається у казначействі трірського собору і в якій йдеться про перенесення реліквій до Тріра завдяки св. Олені, і «Диплом Сильвестра», який знаходиться у древньому архіві міста, надісланий Римським Папою Сильвестром І (314—335 роки, коли він займав папську кафедру) до трірської церкви. Близько 1100 року — це беззаперечно доводять документи — мешканці Тріра були переконані, що у них зберігається одяг без шва, який належав Христу, і цей одяг подарований св. Оленою. У Житті св. Агрітіуса, єпископа Трірського, написаного у ХІ столітті (перед 1072 роком), згадується про реліквії, надіслані св. Оленою Агрітіусу до Тріра. Відомо з «надійної традиції предків», що один час набожний єпископ Трірський хотів відкрити ковчег реліквій, який зберігався у казначействі собору. Там знаходився і одяг Господа, відносно якого одні говорили, що це — туніка без шва, а інші — що це Багряниця, у яку зодягнули Ісуса під час Його Страстей. Археологічні дослідження 1890 і 1891 років показали, що «матеріал простої коричневого кольору тканини — судячи з усього, льон або бавовна». На одязі не знайшли жодних первинних швів, він є цільнотканим. Одяг на вигляд древній і місцями є начебто потертим — часті білуваті плями на темній тканині. Він трохи менший від аржантьойського хітона, рукава теж по лікоть. Туніка випромінює велику благодать і ніби промовляє: це — одяг Христа. У 1196 році туніку Христа було урочисто переміщено архієпископом Йоганном І із каплиці собору св. Миколая до щойно освяченого ним соборного вівтаря. Помічник єпископа Йоганн Енен склав на початку XVI століття месу, присвячену Tunica inconsutilis. Найвідоміші демонстрації туніки Христа відбулися у ХІХ столітті. Перша — з 18 серпня по 6 жовтня 1844 року. Великі юрми паломників — у цілому більше мільйона — потягнулися з усіх усюд до Тріра. Чудесно зцілилися багато людей. Друга демонстрація відбулася з 20 серпня по 4 жовтня 1891 року. Паломників нараховано 1 925 310. Того року Папа Лев ХІІІ офіційно проголосив святиню як Tunica inconsutilis і надав індульгенцію її пілігримам. У 1894 році єпископ Корум, що влаштовував цю останню експозицію, видав перелік чудес і Божої допомоги, пов’язаних з нею. До Середньовіччя християнські реліквії ще не встигли широко розійтися світом, і часто святині збиралися в одному місці. Близько 803 року абат Ангільберт перераховує реліквії свого монастиря (зі списку наведено тільки реліквії Христа): «пояс Господній, одяг Його, Його сандалії, ясла Його, губка, з якої Його було напоєно, камінь, на якому сидів Ісус Христос, коли наситив п’ятьма хлібинами двома рибинами 5 тисяч чоловік, свічка, що світила при Його народженні, реліквії з гори Фавор». Дошки ясел Ісуса, що за легендою були знайдені і духовно перевірені св. Оленою, приблизно 1100 років зберігаються у великій урні з кришталю і срібла у базиліці св. Марії Маджоре у Римі, де є чимало християнських реліквій. Також у Римі зберігається й інша колиска, витесана Йосипом, і сорочка Немовляти, зроблена руками Його Пресвятої Матері. Можливо, одяг, згаданий у цьому документі, — той, що зараз зберігається у Ватикані, у скарбниці святих реліквій Христа. Нинішнє місцезнаходження деяких із перерахованих святинь невідомо. 5 листопада 2002 року у Weekly World News з’явилася інформація про те, що знайдено сандалії Христа. Чи вони справжні? Автор матеріалу Вінченцо Сарді пише, що реліквію знайшов «відважний мисливець за скарбами Ватикану». За його словами, про сенсацію сповістили газети по всій Італії, і віруючі, які просто ставали на фотографії санділіїв, вміщені у газетах, отримували чудесне зцілення. Експерт Weekly World News, дипломований Ватиканом археолог Др. Роберто Савічі, на сто відсотків переконаний: взуття, яке науковці датували ранніми роками першого століття нової ери, є справжнім. Науковець стверджує, що взуття, зняте римськими вояками з Ісуса перед розп’яттям, з покоління у покоління передавалося у «венеціанській родині», і було знайдене експертом після 11 років пошуків. Порівняння слідів сандаліїв з єдиними відомими слідами Ісуса на місці Його Вознесіння — на скелі біля Галілейського — підтвердило гіпотезу. Відомо, що Папа Римський просив про те, щоби реліквія була покладена у Римі, «у сховищі, де вони приєднаються до святої ризи і всіх інших Христових реліквій». У Римі раніше довго зберігалася пара чобіт, або сандаліїв Ісуса. У 816—817 роках Папа Стефан ІV (V) (816—817) експонував у кафедральному соборі Равенни дорогоцінну святиню — сандалії Христа. Справді, поки реліквія (взагалі будь-яка) ніколи не переносилася, і тим більше не викрадалася, було менше проблем щодо гарантії її справжності. На початку ХІІІ століття хрестоносці під час четвертого хрестового походу вивезли з Константинополя дуже багато християнських, у тому числі і старозаповітних, реліквій, які розсіялися потім по всьому світу. З’явилося багато копій і підробок. Пелюшка Немовляти Ісуса та тканина, що оповивала Господа на хресті, з VІІІ—ІХ століття знаходяться серед інших великих християнських святинь у соборі в місті Екс-ля-Шапель. За традицією, коли Карл Великий закінчив будувати там церкву Пресвятої Богородиці, він збирав туди ці реліквії з Рима, Константинополя і Єрусалима. Серед реліквій, які передавали йому для зберігання у цій церкві, — пояс Христа, запечатаний на кінцях печаткою св. рівноапостольного імператора Костянтина, сина св. імператриці Олени; маленька частина шнура, яким Ісуса було зв’язано під час бичування; частинка губки, якою зволожували вуста спраглому Ісусу на хресті; фрагмент хреста, на якому розіп’яли Спасителя, котрий дав Карлові Папа Лев ІІІ, і який він постійно носив на собі; кінчик цвяха, яким Спасителя було прибито до хреста; частинка тростини, якою били Ісуса. Як іще у давнину зберігалися і вшановувалися ці великі святині? Святині Екса, наприклад, експонуються з 10 по 24 липня кожні сім років, і це одна з найбільш відомих католицьких церемоній, на яку з’їжджаються величезні юрби паломників. Пелюшка Ісуса складена втричі у подвійних складках. Тканина ж, якою було обернено талію Страждальця на хресті, складена трикутником. Реліквії загорнуто у шовкову тканину: пелюшка — у жовту, пов’язка на стегна — у червону. Потім кожна ще раз загорнута у тканину, вишиту справжніми перлинами. Ці тканини подарувала для святинь у 1629 році інфанта Ізабелла Клара Євгенія Іспанська. Реліквії зберігаються у скринях, вкриті прозорим папером, через який видно колір тканини. Релікварій перев’язаний шовковими стрічками, кінці яких закріплено печатками. Церемонія бере початок із ІХ століття і практично не змінилася. Хресна процесія (принаймні до 1895 року) супроводжувала святині до Угорської каплиці, де вони експонувалися у великій «святині Діви Марії». Залізні кришки, що ховають святині, відкривають ключем на очах у прихожан. Після служби урочиста процесія повертається до вищих церковних ієрархів, щоб підписати документ про те, що запечатані реліквії покладено до секретних місць церкви. Серед багатьох реліквій, які експонуються у Церкві Різдва, побудовані й св. імператрицею Оленою у 327 році на місці народження Спасителя, також зберігається повивальний одяг Ісуса. Ще один набір повивальних смуг матерії було зареєстровано на виставці собору святого Павла у Римі, а інший — у церкві в Іспанії. Пелюшку Ісуса, серед інших біблійних реліквій, бачив у кінці Х століття у Константинополі архієпископ Новгородський. Дивного тут нічого немає, бо, звичайно, пелюшка була не одна. Два місця виступають за право на володіння столом, за яким зібралися Христос із апостолами на Тайну Вечерю. Один стіл із кедра знаходиться у Лютеранській церкві у Римі, інший із дуба зберігається у жіночому монастирі в Австрії. Чудово збережена частина скатертини з Тайної Вечері до XVIII століття знаходилась у Відні. У 1993 році вчена Ребекка Джексон, дослідниця Туринської плащаниці — поховального савана Христа — висунула припущення, що ця тканина спочатку могла використовуватися як скатертина, що вкривала стіл Тайної Вечері. Вчена, дослідивши плями на плащаниці, дійшла висновку, що вони залишилися після трапези Ісуса та апостолів. Дослідниця вважає, що є велика вірогідність того, що Йосип Аримафейський був членом священної спілки — офіційного єврейського поховального товариства. Він ще за життя Ісуса був його таємним учнем, як і член синедріону вчитель Никодим. Отже, Йосип формально міг вимагати тіло Ісуса Христа у Пілата, але, можливо, не мав достатньо часу, щоби до сходу сонця (пізніше у євреїв ховати було заборонено) дістати нову традиційну тканину для поховання, і використав для поховання скатерку з Тайної Вечері, якою один раз вкривали стіл. Тканина Туринської плащаниці, зроблена з дорогого льону, відповідає всім вимогам до єврейського поховального савана тахріхім і має розміри скатертини для пасхального столу на 13 осіб. Дослідження показали, що від плащаниці з Турину було відрізано частинки. Можливо, до їх числа і входить Віденська смужка. «...Устає від вечері, і здіймає одежу, бере рушника й підперізується. Потому налив Він води до вмивальниці та й зачав обмивати ноги учням, і витирати рушником, що ним був підперезаний. І підходить до Симона Петра, а той каже Йому: «Ти, Господи, митимеш ноги мені?» Ісус відказав і промовив йому: «Що Я роблю, ти не знаєш тепер, але опісля зрозумієш» (Євангелія від Іоанна). Вмивальницю бачив у кінці Х століття у Константинополі вже згадуваний архієпископ Новгородський. Право володіти рушником Ісуса відстоюють Рим, Екс і Голландія. Частина зламаного під час Вечері хліба довгі роки зберігається у Сан-Сальвадорі. Декілька церков стверджують, що володіють чашею з Тайної Вечері: одна з них — Собор у місті Валенсія. За іспанською легендою, цю чашу — непрозору, можливо, дерев’яну, кольору світлого дерева, що сильно звужується донизу, — надіслав до Іспанії римський архідиякон Лаурентіус у 258 році під час переслідувань і конфіскації майна християнської Церкви римським імператором Валеріаном. Кожного року у Валенсії відбувається «Пошанування Святої Чаші з Вечері Нашого Господа», в той самий час відбувається і щорічна конгрегація Братства лицарів святого Грааля. Глеки з Канни Галілейської, в яких Ісус перетворив воду на чудове вино, експонуються зараз у Пізі, Равенні, Клюні та Анжері, а трошки самого вина донедавна зберігалося в Орлеані. В святому сховищі в Ов’єдо (в Іспанії) зберігаються декілька крихт, що залишилися після того, як хліби роздали п’ятьом тисячам людей. Церква Сан-Сальвадора мала пальмову гілку, що тримав Ісус під час в’їзду до Єрусаліма. Багато інших церков мають численні гілки, що ними народ стелив дорогу Спасителеві. «Ірод із військом своїм ізневажив Його й насміявся, зодягнувши Його в ясно-білу одіж, і відіслав до Пілата Його» (Євангелія від Луки). В італійському місті Палма зберігається частина цього одягу. «Тоді-то намісникові вояки, до преторія взявши Ісуса, зібрали на Нього ввесь відділ. І, роздягнувши Його, багряницю зодягли на Нього. І, сплівши з тернини вінка, поклали Йому на голову, а тростину в правицю Його» (Євангелія від Матвія). Можливо, саме Багряницю подарував у 1625 році персидський шах Аббас цареві Московії Михайлові Федоровичу. Шах взяв ризу Христову із завойованої ним у 1617 році Грузії. Там вона мала велику і цікаву історію, засвідчену багатьма записаними легендами і документами. Вони із деякими варіаціями простежують її історію до віку Ісуса. Старі писання розповідають, що на цей одяг кидали жеребок римські вояки, які розпинали Спасителя. За різними версіями він дістався Еліозу і центуріону св. мученику Лонгіну, який, побачивши чудеса, що відбувалися при стражданні Христа, увірував у Нього. Лонгін залишив службу і, повернувшись додому, почав проповідувати про Христа. Дізнавшись про це, іудеї добилися того, що Пілат засудив Лонгіна на смерть, і йому відтяли голову. За однією версією, Еліоз приніс святиню додому, до Грузії. За другою, вона потрапила до Грузії пізніше. Персидський посол вручив реліквію патріархові Філарету. Вона має червонуватий колір, але останній, можливо, із часом трохи змінився. Святиню, за прикладом св. Олени, перевірили на тяжкохворих. Вони одужали. Жодна зі святинь, привезених до Московії протягом ХVI—XVII століть, не викликала такого резонансу. Вже патріарх Філарет розділив одяг на дві частини. Потім від ризи відділили ще частину. Одна з них, за деякими даними, перебувала у Соборі св. Софії у Києві. Стовп, до якого був прив’язаний Ісус для бичування у преторії, спочатку зберігався християнами разом із іншими святими реліквіями у Єрусалимській Сіонській базиліці. Він залишався там до XIII століття, коли колону було перенесено до Риму кардиналом Іоанном Колумном. Стовп для бичування був поміщений у невелику каплицю у церкві Сен-Пракседес, де знаходиться і досі. Стовп сірого або чорно-білого мармуру, 45 сантиметрів висотою, 30 сантиметрів у діаметрі в основі і 20 сантиметрів угорі, де знаходиться залізне кільце, до якого було прив’язано Христа. Деякі думають, що це тільки верхня частина колони, інші — що вона повна, оскільки на ній немає ніяких слідів переломів. У IV столітті історик Євсевій Кесарійський знайшов у Едесінському архіві сірійський документ, що свідчить про листування царя Осроенського царства в Едесі Авгара на прізвисько Уккама (тобто чорний) з Ісусом Христом. Євсевій пише, що Авгар, «уражений тяжкою хворобою, просить про допомогу Христа, визнаючи Його Богом або Сином Божим, пропонуючи Йому свою резиденцію для проповідування Слова Божого. Ісус, відхиляючи пропозицію тим, що Його Божественна місія пов’язує Його з Єрусалимом, обіцяє, по Своєму воскресінні, відправити до нього одного з 70 учнів, котрий зцілить царя і поширить там християнство» («Християнство. Енциклопедичний словник», Москва, 1993). Ця розповідь тісно пов’язана з тим, що Ісус послав Авгару Свій Нерукотворний Лик. З IV століття з нього списувались і широко розповсюджувались копії (Авгарські образи). Де реліквія знаходиться нині, невідомо. Припускають, що це є Туринська плащаниця, яку деякий час експонували у складеному вигляді так, що було видно лише сам Лик. Християнська традиція зберегла переказ про св. Вероніку, благочестиву єрусалимську жінку — ту саму, яку свого часу Ісус зцілив від кровотечі. На шляху Христа до Голгофи вона дала Ісусові свою хустку, щоби Він зміг хоч трохи отерти кров зі Свого лиця (Шоста зупинка Хресної Дороги). Страждалець промокнув хусткою обличчя, і повернув її жінці. Хустка була складена втричі, і на ній три рази відбився нерукотворний Лик Христа. Так подякував Вероніці Ісус за її скорботу по Ньому. Коли імператор Риму Тіберій був хворий, до Риму привезли св. Вероніку; імператор доторкнувся до хустки і зцілився. Св. Вероніка померла у Римі, заповівши святиню учневі апостола Петра, Папі Кліментові. У VII столітті хустка ще зберігалася у церкві св. Марії Маджоре, її показували дуже рідко, притому тільки коронованим особам. З XII століття реліквія зберігалася у Соборі Св. Петра у Римі, і, незважаючи на те, що святиню у 1608 р. звідти вкрали, залишивши саму раму з розбитим склом, зараз вона експонується в Соборі. Стверджують, що це справжня хустка Вероніки. У 1999 році в італійській церкві абатства Моноппелло, високо у Апеннінських горах, віднайшли, дуже ймовірно, ту саму вкрадену колись хустку. Дослідники вивчали її і дійшли, зокрема, висновку, що хустка з’явилася нерукотворним чином і Лик за численними характеристиками співпадає з обличчям на Туринському савані. Лик Моноппелло дуже схожий на численні образи Христа середньовічних художників та іконописців. Дуже можливо, що вони чітко орієнтувалися на цей Нерукотворний Лик. Інші святі Нерукотворні Лики зберігаються у церкві Йєни, а раніше знаходилися у церкві Сен-Фердінанд, у жіночому монастирі в Лані, у Мілані, у Спасо-Преображенському Соборі Санкт-Петербурга, у одному з жіночих монастирів Мілана. Терновий Вінець належить до групи реліквій, які були взяті на Голгофі одразу після розп’яття. З IV—V століть до 1063 року він був доступним для поклоніння у Сіонській церкві. Потім його разом зі списом св. Лонгіна перенесли до Константинополя. Римський імператор Болдуін ІІ мав борг перед Венецією і пропонував їй як компенсацію вінець. Проте подарував святиню кузену — французькому королю св. Людовіку ІХ (1215—1270), який у подяку оплатив заборговану позичку родича. Св. Людовік сам зустрів вінець за кілька кілометрів від міста і ніс його туди власноруч босий, у самій сорочці — зворушено, захоплено, зі сльозами на очах, у супроводі великої урочистої процесії. Понині терновий вінець зберігається у Соборі Паризької Богоматері. Колючки з нього зберігаються у Ватикані. Багато шипів розійшлися по всьому світові. Приблизно у 327 році св. рівноапостольна Олена за допомогою Єрусалимського Єпископа Макарія віднайшла місце розп’яття і поховання Христа. Вона знайшла у землі три однакові хрести. Щоб розрізнити, на котрому з них був розп’ятий Спаситель, вона кожний із них приклала, за різними версіями, до покійника, або до тяжкохворого — і доторк до істинного хреста оживив людину. Над гробницею Ісуса було побудовано церкву. Євсевій Кесарійський пише у «Житті імператора Костянтина», що коли під Голгофою знайшли Гроб Христа, одразу почалося розподілення реліквій. Чи не означає це, що учні Ісуса зберігали християнські реліквії в Гробі Господньому? Вертикальну частину хреста св. Олена залишила у церкві Єрусалима, а перекладину, разом із багатьма іншими реліквіями, відвезла до Рима. Хрест почали ділити на частини і розповсюджувати по церквах в усьому світі, маленькі частинки хреста дарувалися паломникам. Святі цвяхи, якими прибивали Спасителя до хреста, св. Олена відвезла до Риму. За переказом, дорогою стався страшний шторм, і св. імператриця, аби вгамувати його, кинула одного цвяха у Адріатичне море, або просто занурила його у воду. Принаймні три цвяхи св. Костянтин використовував потім під час воєнних дій — два у шоломі і один у вуздечці свого коня. Зараз є купа цвяхів, які претендують на те, щоби бути цвяхами від розп’яття. Можливим поясненням цьому є поява копій і підробок справжніх цвяхів. «Коли ж підійшли до Ісуса й побачили, що Він уже помер, то голінок Йому не зламали, але один з вояків списом бік Йому проколов, — і зараз витекла звідти кров та вода» (Євангелія від Іоанна). Андрій з острова Кріт, який жив у VII столітті, каже, що спис був похований разом із хрестом. Є свідоцтва, що він зберігався у Єрусалимі і створив багато чудес. Побоюючись сарацинів, реліквію сховали в Антіохії, де її і було знайдено. Спочатку реліквію віднесли до Єрусалима, потім — до Константинополя. Імператор Болдуін ІІ відправив вістря святого списа до Венеції, як завдаток для позички грошей. Св. Людовік викупив реліквію, сплативши необхідну суму. Спис опинився у Парижі у Святій Капелі, де він зберігається і понині. Інша частина списа залишалась у Константинополі до 1492 року. Після того, як турки захопили місто, султан Баязет надіслав древко у багатому релікваріумі Римському Папі Іннокентію VIII (1484—1492) із нагадуванням, що вістря списа знаходиться у володінні короля Франції. Стверджують, що володіють справжнім списом Рим, Відень і Краків. Також збереглися до наших днів велика частина Titulus (таблички, на якій було написано трьома мовами — єврейською, грецькою і латинською: «Ісус Назарянин, Цар Іудейський», і яка була прибита до хреста). Зберігається вона у церкві св. Єрусалимського Хреста у Римі, разом із іншими страсними реліквіями. Свята губка, із слідами крові, якою давали пити Ісусові на хресті, зберігається у Римі у церкві св. Іоанна Латерана. Кров Спасителя зберігається в численних церквах по всьому світові. Сударіум — у місті Ов’єдо, в Іспанії. Доведено, що він покривав голову Померлого на Хресті. Найбільшою ж реліквією є єдине точно відоме, істинне, ясне і таємниче зображення Нашого Господа Ісуса Христа — Туринська плащаниця, поховальний саван Спасителя, знамення нашої епохи. Підтверджена Євангеліями, Святим Писанням та реліквіями Господа, вона розповідає нам про ненаписане — деталі Страстей Христових, Його життя, Його смерті, Його Воскресіння. Воно ясно доводить, що Ісус є Господь — «Євангеліє, що написане Кров’ю».
http://www.zn.kiev.ua/ie/show/489/46096/