Останні голосні дискусії довкола справи виселення музеїв з Лаври, рішення відбудови Десятинної церкви, нищачи тим самим багаті археологічні знахідки довкола, щодо Софії Київської та Херсонеського національного заповідника вписуються в загальну картину занедбання історичною спадщиною в країні. Варто озирнутись довкола аби побачити порушення архітектурного ансамблю історичних будинків через добудови та перебудови, руйнування історичних будинків задля зведення банальних скляних офісних центрів… Годі й згадувати засклені балкони різного штибу, які спотворюють вигляд кам’яниць. Тоді як в Італії заборонено надбудовувати і перебудовувати навіть нічим не примітні сільські будинки доби Муссоліні, яких багато, зокрема, в регіоні Марке. Або ж у Перуджі водопроводи етрусків, відкриті при будові паркінґу, змушують будівничих зупинити роботи. Навіть пофарбувати історичний будинок не можна самовільно без дозволу і узгодження зі спеціальною комісією відтінку.

Байдуже ставлення держави до історичного надбання вже мабуть нікого не дивує. Натомість вражає позиція Церкви у цих питаннях, яка віддавна була творцем і хранителькою мистецьких цінностей. Теологія вчить про мистецтво як прояв образу Божого в людині та покликання піклуватись про довколишній світ. Церква не лише не стає часто на захист історичних пам’яток, але й подеколи бере участь у їхньому нищенні вимагання повернути храми, які не в змозі професійно дбати або через спроби усунути артефакти з огляду на неканонічність. Це вказує на кризу Церкви та брак відповідальності ієрархів, що занедбуються своє покликання служити Богу і людині? У Польщі при монастирях часто є ченці відповідальні за творчу спадщину ордену, яких навіть скеровують отримувати спеціальну освіту. У католицьких вузах існують факультети з сакрального мистецтва. В ЄС існують чіткі державно-церковні механізми у справі історичних пам’яток. Будь-які реставраційні чи будівельні дії не можуть відбуватися без узгодження спеціальної державної ради. Проте й сама Церква зацікавлена у співпраці з архітекторами і музейчиками для збереження пам’яток та іншої сакральної спадщини. Важливо усвідомлювати, що історична мистецька спадщина є спільним благом країни.

Це свідчить про діагноз нації. Занедбання історичної спадщини і байдужість вказують на культурне відчуження, втрату коріння народом. Життєвим пріоритетом, який домінує у поведінці як влади так і народу є «мати», а не «бути». Іван Франко писав про цивілізацію як атмосферу, яка оточує людину від моменту народження та не знає ані політичних, ані національних кордонів й є духовним життям народу.

Занедбувати історичні пам’ятки означає жити у невпинній утраті, жити гаслом «після мене хоч потоп». Неважливо, що більше немає історичної кам’яниці – важливо, що відбулась вдала інвестиція у новий офісний центр та з’явилась нова дача. Не має значення, що цінні музейні колекції потраплять до запасників, головне, що патріарх матиме чудову резиденцію в давньому руському санктуарії. Такі дії нагадують малу дитину, що безжурно грається на березі, будуючи замки з піску, які руйнують хвилі.

Втрачена історична пам’ять, як писав Умберто Еко в романі «Таємничий пломінь королеви Лоани», є немов знана пісня перервана на довгій ноті, яку не можна співати далі забуті попередні рядки. Вже незрозуміло яку саме пісню слід співати далі і чому. Рядки пісні є окремими моментами, які укладаючись у мелодію вибудовують майбутнє. Це диск з тріщиною, що не відтворюється більше. Ця пісня – перервана національна пам’ять. Довга нота – це затяжний перехідний період народу, який перетворився на перманентну, хронічну хворобу амнезії. Тож питанням покоління є чи ми будемо окремими, розбитими нотами забутої пісні, чи звучатимемо як цілісна прекрасна мелодія в світовому культурному просторі.