Священик Андрій Нагірняк, керівник відділу соціальних питань Патріаршої Курії УГКЦ про ювенальну юстицію
– Отче, розкажіть, будь ласка, про поняття ювенальної юстиції.
– Справді, коли ми говоримо про ювенальну юстицію, то мусимо насамперед окреслити поняття, що таке ювенальна юстиція. Уже ці латинські слова наводять нас на етимологію. Отже, цей термін означає систему правосуддя щодо неповнолітніх,а також дітей, якщо йдеться про їхнє перебування в лоні сім’ї. Ця система правосуддя і система кримінальної відповідальності щодо неповнолітніх певним чином існувала в різні часи, в різних державах, а також і в тій державі, до якої ми долею історії були приналежні, в Радянському Союзі. Тоді існували певні «полегшені» норми кримінальної відповідальності та правосуддя щодо неповнолітніх та норми, відповідно до яких можна було забрати дитину з сім’ї задля безпеки її життя, якщо йдеться про сім’ю алкоголіків, наркоманів чи злочинців, де дитина була позбавлена не лише опіки батьків, але ще й перебувала під загрозою насильства з їхнього боку. Така система у певній формі була в Радянському Союзі, існує зараз в Україні й далі існуватиме в нашій державі, очевидно, постійно трансформуючись, реформуючись і вдосконалюючись. Тому говорити про ювенальну юстицію як про щось нове не можна.
Проблема є в тому, що поняття ювенальної юстиції є скомпроментоване впродовж останніх років з декількох причин. По-перше, тому що ювенальна юстиція на Заході часто набувала досить негатимвних, з християнського погляду на сім’ю і виховання, рис. Наприклад, за певну «тверду» виховну позицію батьків дітей могли забрати з сім’ї, ювенальна юстиція була спрямована на певну безнаказаність дітей і неповнолітніх, що могло призводити надалі до зростання злочинності . Це помітно у Франції, де кілька років тому відбувалися юнацькі бунти, тому що молода людина, якій ще не виповнилося 18 років, яка знає, що їй нічого за це не буде, робить все, що захоче. Це також неправильно. Мусить бути певні норми, які обмежують, внормовують життя цієї молодої людини, скеровують її, щоб вона не чулася безнаказаною за свої вчинки.
Отже, аналізуючи певні західні моделі, – французьку, шведську, німецьку чи голландську, де є ці форми так званої ювенальної юстиції, тобто юстиції як правосуддя, яке стежить за правами неповнолітніх, зокрема їхніми стосунками в сім’ї і в суспільстві, бачимо, що в такому вигляді ювенальна юстиція не є чимось добрим зокрема для нас, для нашої країни. І це викликало, звичайно, обурливу реакцію в нашому суспільстві. Водночас цим скористалися сектанські течії, які, відчуваючи важливість цих питань та зацікавлення ними, використовують ці проблеми, щоби підтримати власну популярність, впізнаваність і можливість доступу до ширших кіл населення. Насправді вони швидше маніпулюють цією проблематикою, аніж мають на меті внести щось важливе у вирішення цієї проблеми.
– Отче, тоді таке трошки уточнююче запитання стосовно останніх кількох речень. Зокрема на Галичині, дуже часто можна побачити плакати одного з сектантських угруповань, яке закликає батьків не відкривати соціальним працівникам двері. Така позиція може призвести до якихось негативних наслідків? Чи мають батьки таке право?
– Насамперед треба уважно ставитися до тієї ситуації, в якій ми живемо. Є закони, які ми повинні виконувати. Наша правова система в ідеалі є дуже непогана. Інша справа, що застосування її на практиці є далеко не найкращим, і це є вже проблемою цілого суспільства, нашої правосвідомості взагалі. Насправді теперішня законодавча база не є направлена на те, щоби знищити сім’ю. Навпаки, ця вже існуюча система і та, якою б вона мала стати, мала би бути направлена насамперед на підтримку, захист сім’ї та сімейних форм виховання. Слід зробити все можливе з боку держави, суспільства і Церкви для того, щоби підтримати сім’ю, яка, можливо, є у кризовій, фінансовій, економічній чи психологічній ситуації. Направлена, щоби зберегти цю сім’ю, як найкраще місце для виховання дітей, а вже тоді, тільки якщо це неможливо, дати дітям можливість виховуватися в так званій сімейній формі виховання. І знову ж таки важливо, щоб це відбувалося саме в Україні. Проте в нас багато неповносправних дітей, яких наші громадяни не завжди охоче всиновлюють. Тоді чому ми маємо позбавляти цих дітей можливості виховуватися в сім’ї, де б не принижували їхньої гідності? Ми повинні на це звернути увагу. З іншого боку, ми розуміємо, що виконавці цих законів не завжди є на належному рівні. Тобто насправді завжди існують люди, які можуть потрактувати закон так, як їм захотілося, не завжди в ту сторону, яка забезпечує найкращий вибір для дітей. Водночас очевидно, що ми, як Церква, та інші громадські організації готові виступати на захист батьків, якщо вони почуваються використаними або їхні права порушили через втручання, наприклад, державних службовців. Хоча розуміємо, що завданням державних службовців, і моє ознайомлення з цією сферою дозволяє мені про це говорити, є підтримати сім’ю і дитину.
–Чи можемо говорити, що зараз в Україні ювенальна юстиція є в певній формі й вона мала би функціонувати на принципах, які Католицька Церква називає принципами субсидіальності?
– Так. Тобто, можливо, нам би варто було і ми про це зараз говоримо в міжконфесійному середовищі, відійти від поняття «ювенальна юстиція». Воно насправді себе скомпрометувало за ці останні роки. І говорити про систему правосуддя щодо дітей та сімей. Навіть більше, ми, як Церква, хочемо імплантувати ті позиції, зокрема Католицької Церкви, у систему правосуддя і виступаємо з такою пропозицією до державної влади, щоби доєднатися до цього процесу вироблення, вдосконалення, реформування цієї системи правосуддя щодо дітей та сімей в Україні.
–Чи «ювенальна юстиція» чи, як ви кажете, «система правосуддя щодо дітей та сімей» на даному етапі в Україні передбачає право батьків виховувати дітей згідно з власним світоглядом? Чи це право гарантує наше законодавство? Чи передбачається, можливо, порушення цього права?
– Ситуація з сучасним законодавством абсолютно дозволяє батькам відповідати за виховання своїх дітей. Батьки мають право вибирати і впливати на те, які норми, цінності та методики застосовують у шкільному, освітньому і виховному процесі. І тут нам треба далі відстоювати наші позиції, не дозволити нав’язувати те, що інколи нав’язує європейська спільнота. Адже Європа нав’язує нашій державі свої орієнтири, а держава може нав’язувати їх суспільству і сім’ям в Україні. Тобто наша позиція має бути проактивна, треба активно використовувати вже зараз існуючі права, які нам дає сучасне законодавство. І ще раз скажу, що сучасне законодавство є досить позитивне і відкрите на забезпечення прав батьків у виховному процесі. Проблема виникає в тому, що часто все-таки є можливою певна некомпетентність і упередженість відповідних службовців, а часом і свідоме бажання змінити щось або вплинути на якийсь процес. Інколи цей процес може бути простимульований фінансовими вливаннями певних міжнародних організацій. Ми свідомі того, що є певні процеси, які нам великою мірою нав’язують певні міжнародні організації. Тому треба зайняти активну позицію і протистояти цьому саме у позитивному ключі, пропонуючи свої виховні програми.
– Останнім часом Російська Федерація заборонила іноземцям всиновлювати російських дітей. У нас це ще є можливим. Чи наша держава має якісь обмеження в тому, хто може всиновлювати дітей, в який це спосіб може відбуватися? Адже в тих різних колах, які люблять лякати наших громадян, наших вірних, зокрема часто мусолиться тема, що в Європі є низька демографія, вони не хочуть чи не можуть народжувати дітей, тому будуть забирати дітей у добрих християнських батьків в Україні й віддавати їх на виховання розпусним ліберальним парам із Заходу. Йдеться і про гомосексуальні пари і про пари, де є і чоловік і жінка, але обоє є людьми легкої поведінки. Наскільки такі страхи є оправданими?
– Коли говорять, що так звана ювенальна юстиція має впровадити щось, що буде сприяти тому процесу, про який Ви згадали, то це насправді не так. Тому що і зараз самотні українські громадяни можуть усиновлювати дітей. Ми не говоримо зараз про міждержавне усиновлення. Насправді зараз не існує жодної системи, яка би контролювала те, якої сексуальної орієнтації є громадяни, які всиновлюють цих дітей. Тобто сучасна система, яка існує багато десятків років, не забезпечує цього. Не треба говорити про якусь ефемерну майбутню ювенальну юстицію, а про сучасний стан, який треба реформувати, щоби забезпечити і цю ділянку, щоб українських дітей не виривали з наших сімей, щоб якнайбільше підтримувати сім’ї. Але при потребі, коли справді дитина може зазнати насильства чи навіть смерті у власній сім’ї, треба дати їй можливість виховуватися у сім’ї, у сімейній формі виховання. Тому ми стараємося дуже широко пропагувати і розвивати програми, які були б спрямовані на створення прийомних сімей, дитячих будинків сімейного типу християнами, християнськими спільнотами, віруючими людьми, які зможуть прищепити цим дітям окрім певних сімейних цінностей також важливі моральні цінності, релігійні цінності. І тут наша роль, як християн, полягає в тому, щоби наші, зокрема греко-католицькі сім’ї, приймали дітей, створювали дитячі будинки сімейного типу. І це буде найкращою нашою відповіддю, позитивною відповіддю. Не виступати проти, а пропонувати конкретний, практичний, позитивний вихід із ситуації.
Друга річ полягає в тому, що те, що зробили в Росії, є, на мою думку, до певної міри знущанням над дітьми. Діти стають розмінною монетою в політичних іграх. Я за те, щоби всі діти виховувалися в Україні, але я знаю якою є ситуація в наших інтернатах, дитячих будинках, я знаю, які в нас є дитячі будинки для неповносправних осіб. Про це навіть страшно говорити. Їхня людська гідність там є цілковито принижена. Вони не почуваються любленими, захищеними, потрібними, оточеними любов’ю і турботою. Чи маємо ми право позбавити їх надії на цю любов і турботу? Насправді іноземні громадяни готові всиновлювати таких дітей, вони готові всиновлювати також старших діток. Наші люди, як правило, хочуть якнайменшу дитинку. Коли в нас, в Україні, буде таке суспільство, де всі діти будуть забезпечені сімейною формою опіки, тоді відпаде потреба в іноземному всиновленні. Дай Боже, щоби це сталося. Але поки цього немає, ми не маємо права позбавляти дітей можливості відчути опіку, любов, турботу інших.
Щодо можливих зловживань з боку іноземних громадян при усиновленні, то і в сьогоднішній ситуації це можливо. Наразі це досить хаотичний, невпорядкований і, можливо, комерціалізований процес. Є фірми, які допомагають іноземним громадянам усиновлювати українських дітей. Для того, щоби це впорядкувати, на розгляд Верховної Ради винесли питання ратифікації Гаазької конвенції, яка врегулює систему міжнародного усиновлення і дозволить нашій країні стежити за тими дітьми, яких усиновили закордон. Дехто хоче подати це як можливе відкриття широких дверей для іноземного усиновлення, тобто всіх наших дітей лавиною заберуть закордон. Це не правда. Можливо, деякі моменти треба допрацювати і вдосконалити, але точно відомо, що потрібне реформування і впорядкування. Ми можемо говорити про прийняття додаткового закону, який заборонятиме всиновлення гомосексуальними парами закордоном українських дітей. І такий закон варто би було прийняти у Верховній Раді. Але, повторюсь, існуюча ситуація допускає ще більше зловживань.
– Чи має наша Церква контакти з іншими релігійними організаціями стосовно цього питання і чи мають інші релігійні організації чуття до нашої позиції?
– Позиція нашої Церкви є досить проактивна. Дуже проактивною є позиція УПЦ МП, завдяки якій 2008 року призупинили процес пришвидшеного впровадження ювенальної юстиції. На мою думку, це певною мірою є позитивним. Тому що, на жаль, держава і тоді,і тепер без великого ентузіазму долучає релігійні організації, Церкви до процесу реформування і вдосконалення правосуддя щодо дітей і сімей. А ми хочемо долучитися до цього процесу.
Місяць тому Російська Православна Церква на своєму Архиєрейському Соборі в Москві прийняла позицію щодо ювенальної юстиції, яка відображає приблизно ті ж думки, про які я говорив: про те, що треба правильно розуміти поняття ювенальної юстиції і те, що в нього вкладається. Якщо йдеться про систему, яка забезпечуватиме права дітей, захищатиме їхнє життя і здоров’я, але водночас буде спрямована на підтримку рідної сім’ї дитини, а не на те, щоби просто забрати дитину з сім’ї; про систему, яка відходить від репресивно-каральної форми кримінальної юстиції щодо неповнолітніх до реабілітаційно-відновної та виховної форми, то це є насправді позитивно.
Ми знаємо, що зараз багато неповнолітніх за невеликі крадіжки, скажімо мобільного телефону, довгий термін перебувають у СІЗО чи потім вже в колонії. Це погано. Очевидно, це є гріх і злочин! Але виникає запитання: чи річне, дворічне чи трирічне перебування в СІЗО чи колонії виправить ту дитину? Швидше навпаки – виховає з неї ще більшого злочинця. На жаль, реальність зараз є такою і ми маємо це враховувати. В Україні існує певний міжконфесійний консенсус щодо цих позицій. Існує діалог, певне взаєморозуміння. Скажімо, наша Церква поруч з УПЦ МП в цьому займає більш активну позицію, тому до нас прислухаються.
–Отче, ще таке провокаційне запитання. Чи депутати, може, якісь партійні лідери або лідери громадських організацій, тобто з одного боку політичне суспільство, а з іншого –громадське суспільство, переймаються цими проблемами і якою є їхня позиція? Вони підтримують чи усуваються від вирішення цієї проблеми? Чи вони негативно налаштовані, скажімо, на позицію нашої Церкви конкретно в цьому питанні?
– Думаю, що тут треба більше вимагати, знову ж таки, з двох сторін. Треба і нам більш наполегливо доносити нашу позицію до держави, до народних депутатів, до партійних лідерів - позицію Церков, яку вони виражають і хочуть, щоб її врахували в процесі вироблення і прийняття цілого комплексу ювенального правосуддя щодо дітей та сімей. Насправді, від нас дуже багато залежить. Тому останніми роками ми намагаємось зайняти більш активну позицію: не чекати, коли прийдуть і запитають: «Що ви думаєте з цього приводу?», бо можуть ніколи не прийти, але звертатися через листи, звернення, приймати міжконфесійні звернення для того, щоби звернути увагу державної влади і певних політичних сил на те, яку позицію займають Церкви і релігійні організації з певних питань. Ми готові не лише висловитися, але і долучитися до процесу вироблення тих чи інших законодавчих ініціатив.
–Дякую, отче.
Розмовляв о.Орест-Дмитро Вільчинський,
