«Святіші за Папу». Релігійний «фашизм» від польських правих

Нещодавнє рішення Папи Франциска однозначно засудити смертну кару у вченні Церкви, спричинилося до того, що польські праві перестали прикидатися. Публіцисти, які протягом багатьох років засуджували реформаторський напрямок у Західній церкві, такі як німецька «Wir sind Kirche» («Ми є церквою»), – сьогодні пишуть: «Ми є Божим народом, а Папа помиляється». Стіни лицемірства звалилися. Праві вирішили покинути християнство, щоб створити свою національну та традиціоналістичну єресь. З їхніми власними богословами – аматорами та власними (дуже неортодоксальними) папами.

Бунт

Представники польського правого крила – навіть Павел Лісицький, Марек Юрек або Яцек Бартізель – вже під час понтифікату Івана Павла II критикували «єресь екуменізму» або надмірну участь у міжрелігійному діалозі (з іудаїзмом, а також з ісламом). Проте на Папу-поляка польські праві боялися підвищувати голос. Але щодо Папи Франциска вони відпустили гальма. Праві публіцисти, яких багато єпископів та священиків запрошували до храмів та на шпальти католицьких ЗМІ, на своєму рахунку мають висловлювання, на фоні яких бліднуть найсуворіші антиклерикальні заяви «польського Жириновського» – Януша Палікота.

Отже, Рафал Зімекєвич (співзасновник руху «Ендеція» – частини політичного руху «Кукіз-15», (партії, що внесла «антибандерівські» поправки до закону про ІНП РП, – ред.) був першим, хто написав про Франциска: «Папа – ідіот». Януш Корвін-Мікке назвав голову Католицької церкви «втіленням Люцифера», ставлячи риторичне питання: «завдяки яким пекельним хитрощам він усунув з престолу св. Бенедикта XVI?!?». Войцех Цейровський, з висоти свого богословського інтелекту, повідомив віруючих, що «Папа Бенедикт був ідеальним у богослов’ї, натомість Франциск – поганенький». Опісля цього він перейшов до аргументів зі світу моди: «Я не очікував, що намісник Христа на Землі ходитиме у такому жахливому взутті». Томаш Терликовський, який обрав кафедрою для виступу «Супер Експрес» (жовте видання – ред.), повчав віруючих, що рішення про засудження смертної кари у катехизмі Католицької церкви є «особистим рішенням Папи, мотивованим лише його волею, а не теологічними аргументами».

Нарешті, Павел Лисицький, який протягом багатьох років критикував церковних реформаторів за спроби підірвати непогрішність Папи, представив бачення антипапського бунту, з надією, що він стане реальністю: «Прагнення модернізувати католицтво призвело до формування все сильнішої коаліції проти Франциска. Проти нього ополчилися не тільки традиціоналісти, але й численні світські рухи захисників життя, помірковані католицькі консерватори та навіть звичайні прихильники Ватикану, яких так не вистачає в папській державі. Важко навіть уявити, як у настільки ієрархічній структурі, якою є Церква, виглядав би бунт проти найвищого глави. Однак, здається, що протягом століть до нього ніколи не було так близько, як зараз».

Інша релігія

Польські праві запропонували націоналістичну та традиціоналістську єресь замість універсального християнства, в якому, за словами св. Павла, «Нема юдея, ні грека, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, бо всі ви один у Христі Ісусі». У цій єресі найважливішим є поділ на наших та чужих, а жінка завжди підкоряється чоловікові.

Перелік «гріхів» сучасної Католицької Церкви, який польські праві протиставляють своєму власному вченню, дуже довгий і стосується фундаментальних питань етичного вчення християнства. Папа Римський і Церква виступають за екуменізм та міжрелігійний діалог, тоді як польський правий політикум робить ставку на міжрелігійну війну, «навернення протестантів та євреїв» і навіть «захист білого католицизму». Цей останній вислів є винятково абсурдним, оскільки майже чотири п’ятих із понад двох мільярдів членів Католицької Церкви у всьому світі, за расистською градацією польських правих, – «не білі», «належать до інших рас».

Папа Франциск і Церква, згідно з євангельськими принципами, найбільш чітко вираженими в притчі Ісуса про доброго самарянина, закликають до організованої допомоги біженцям і чужинцям. Тим часом, польські праві використовують політичну вигоду, яка пов’язана із зростанням страху перед усім чужим.

Інша відмінність – це вищезгадане ставлення Церкви до смертної кари, тоді як польські праві політики вимагають від польської держави відмовитися від законодавства ЄС, яке забороняє страти.

Далі – Папа Франциск закликає знову включити розлучених в літургійне життя Церкви, тоді як праві вимагають покарати їх повним виключенням із спільноти віруючих. Папа, у дусі Ватиканського собору, акцентує на необхідності «дружнього поділу Церкви і держави». Тим часом польські праві вимагають застосування Кримінального кодексу та державного примусу, як інструментів євангелізації, що змушують поводитися «відповідно до вчення Церкви».

Нарешті, теперішній Папа визнав за обов’язок Церкви взяти на себе відповідальність за всі випадки педофілії чи сексуальних домагань, що були вчинені представниками духовенства, та засудити їх. У Польщі праві визнали своїм завданням і доктриною захист єрархів та священиків від звинувачень. Познанського єпископа Юліуша Петца, якого звинуватили у розбещенні семінаристів, довго захищали праві політики та засоби масової інформації, а церковні ЗМІ, які оприлюднили цю справу, були атаковані правими, як «зрадники польської Церкви».

Варто нагадати, що відомий польський політик Станіслав Пйотрович до того, як розпочав свою політичну кар’єру у правлячій правій партії «Закон і справедливість», будучи прокурором, блокував провадження проти педофіла священика в Тиляві (Підкарпатське воєводство). Цей класичний опортуніст, який в часи комуністичної Польщі переслідував антикомуністів, намагався сподобатися перемишльському архиєпископу Юзефові Міхаліку, якого вважав новим очільником влади у Підкарпатському воєводстві.

Цезари Міхальський

Newsweek.pl / ZAXID.net, 27 серпня 2018