Від початку військової агресії РФ проти України активізувались дискусії навколо встановлення різдвяної ялинки в публічному просторі. Раніше до нас доходив здебільшого тільки відгомін подібних дискусій з інших країн євро-атлантичного кола — подібних лише зглядна (бо там йшлося про толерантність? до тамтешніх мешканців інших релігійно-культурних традицій чи тих атеїстів, яким були не до вподоби різдвяні символи), і в нас радше полемізували про доцільність використання таких символів поза старими традиційними в Україні (дідухом; утім, старші й відносно молодші різдвяні символи здебільшого спокійно уживались як в публічному просторі, так і в приватному). Ну хіба що також дискутувалось і про екологічність — це питання зостається відкритим.

Але у часі воєнному дискусії “навколо ялинки” в публічному просторі набули іншого акцентування: окрім безпекового, це — питання не лише фінансової доцільності, але й толерантності до тих, кому не до свят і святкових символів. Якщо залишити наразі безпековий аспект поза розглядом (так чи так в Україні ніде нема зараз безпечних місць, а в пересічній багатоповерхівці чи супермаркеті людей щодня аж ніяк не менше, ніж буває біля ялинки на площі), і констатувати, що, дійсно, спонсорські гроші зараз найпотрібніші для ЗСУ, зупинимось на толерантності. Слизькувате це поняття, коли по правді. На мою думку, краще говорити про доцільність — доцільність нашій дій, які мають бути спрямовані на виживання, перемогу і протидію важкому психологічному травмування українців, і при цьому — на збереження ними власної ідентичності (національної, культурної, духовної).

Чи входять у необхідний предметний набір засобів для досягнення означеної мети святкові символи в публічному та приватному просторах? Особливо, якщо ці символи ще й мають релігійне “навантаження”? Маркування свого простору своїми символами як частина утвердження, захисту і передання наступним поколінням своєї ідентичності взагалі не викликає сумнівів, але у яких формах і де міра цього під час війни?

Здається, критерій міри тут може бути помічний, хоч досягати суспільного консенсусу щодо визначення належної міри — непросто. Але спробуємо просунутись у цьому напрямку. У гарячих дискусіх навколо ялинки на майданах звучать протилежні думки так/ні у різних категорій українців, військових і цивільних. Заперечних голосів більшає після чергових (на жаль!) трагедій смертей цивільних після російських ракетно-шахедних обстрілів у тому чи іншому місті (як от в Тернополі у листопаді цього року, але і тоді частина диспутантів повторювала аргументи щодо важливості збереження бодай якихось нагод щасливих емоцій для дітлахів). А якщо так: ялинка непафосна або ялинка у складі інсталяції вертепу (як це часто буває у храмах), у ятках — з гарячого не більше ніж глінвейн, ніяких ніде росмовних “затейників” та фіксованих по часу великих виступів?

Окрема підтема — ялинки у храмах: чи доцільно зараз? Тут знов може згадується екологічне питання. Але якщо поза ним: у храмовому просторі й часі ялинка може бути (і є) тільки одним, і то, звісно, - не центральним різдвяним символом (як до речі й дідух, котрий теж бува трапляється у церквах), бо ж центральний — це вертеп. Чи так вже важливо, є біля вертепу в храмі ялинка (невелика) або її гілки?

А от на площі, куди приходять не тільки християни, вертеп — біля ялинки чи без неї? Отут теж предмет дискусій, котрі точаться давно і навряд чи скоро вичерпаються, і на цьому тлі ялинка таки може виглядати компромісом (якщо пам’ятати, що вона як один з різдвяних символів куди старша за новорічні радянські йолкі). Хоча, як на мене, вертеп теж може і має бути (але це вже інша підтема різдвяно-новорічної дискусії).

Загалом: наскільки святковий антураж працює як символіка нашої ідентичності, залежить, все ж таки, від того, як дорослі його розуміють, який сенс здатні побачити за формою. Так чи так, а передання сенсів наступним поколінням з їх дитячого віку — неможливе без предметного опертя. Свого часу саморобні вертепики у вікнах киян, як протестні бастіони затятих скромних сміливців, перетривали радянську владу і передали ниточку традиції нащадкам. А зараз діти змалечку бачать навколо купу святкового антуражу, починаючи з його покладів у супермаркетів та вітрин у кожному другому будинку, і до свого дитсадочку та незчисленних передач ТБ й картинок в Мережі. Можна сказати, що серед цієї мішури суто християнських різдвяних символів, як от вертепи, різдвяні зірки та ангели, - меншість, натомість останніми роками превалюють, серед нейтральних кульок, дзвіночків та масок — гноми та олені, ельфи та феї, ще й гілочки омели поруч різдвяників та штучних ялинок. Воно-то так, але варто знати, що ці всі персонажі — вже давно традиційно в різних європейських країнах сусідують із власне християнськими різдвяними символами, як от у нас — дідух поруч з вертепом. Як штолен — не альтернатива куті (а ще один прекрасний різдвяний смаколик на Свят-вечір), так і ці, виготовлені переважно в Китаї :) , євро-різдвяні персонажі можуть танцювати біля дідуха (коли для когось це має сенс). Головне — щоб не вихолощувати традиції (у т.ч. предметні) Різдва, не “забувати на свято про Іменинника” і для чого це свято взагалі. А святковий антураж має й далі працювати відповідно своєму призначенню.

Як ми це зробимо — питання нашого смаку, совісті та розсудливості. На фронт найпотрібніше надсилати те, що потрібно для бою, захисту й лікування (хоч і трохи чогось святкового не завадить — що конкретні вояки вважатимуть за бажане), а в тилу — на Різдво Христове хай буде ялинка біля вертепу, і всі інші символи, котрі вжились у Різдво і бажані у тій чи іншій українській громаді, колективі, родині. А щодо дітей — найкраще і найдоцільніше, щоб вони брали участь у облаштуванні святкових символів, співали колядки — вдома, з сусідами, на майданах свого міста чи села (як от робить різновікова Київська коляда) і доповнювали їх власною творчістю.

А Ви і Ваші діти — намалювали чи виклеїли витинанками вертеп на своєму вікні? Якщо використати для цього кольоровий скотч — то ще й банальна захисна користь з цього буде...