Те, що ми переживаємо, є преображенням українського народу, – о. Ігор Бойко

Таня Банах

Він є ректором Львівської духовної семінарії Святого Духа Української греко-католицької церкви, доктором морального богословʼя, директором Школи біоетики Українського католицького університету.

До початку повномасштабного вторгнення отець Ігор був зосереджений на служінні в Церкві, вихованні та формації семінаристів, наукових конференціях, викладацькій діяльності. Все змінилося 24 лютого 2022 року. Перший гул сирен, який сповіщав про ракетні обстріли, скерував отця до праці з біженцями, волонтерства та пошуку відповідей на складні питання людей, долі яких поламала війна.

Отець Ігор навчався у Римі, веде активну міжнародну роботу, має чимало контактів з Церквою в Італії та багато друзів там. Саме італійці першими подали руку допомоги українцям, які тікали від війни і тимчасово проживали у греко-католицькій семінарії у Львові та Рудно. Згодом ця підтримка переросла у системний волонтерський рух.

У інтервʼю з отцем Ігорем Бойком говоримо про служіння духовенства у часи Революції Гідності, як протистояти ненависті до ворогів, щоб не занапастити душу, що таке «українське Преображення», яке найвище покликання в житті людини, а також про Божий дотик до тисячі сердець, що підтримують українців.

Деякі імена і назви населених пунктів з тексту видалені з міркувань безпеки. Інтерв’ю було записане 20 грудня 2023 року у Центрі Шептицького УКУ.

Революція сердець

Отче, пригадую, як з 2013 року ви разом із семінаристами служили на Майдані. Відтак під час АТО працювали із людьми, які втратили своїх близьких на Революції Гідності. Розкажіть, з чого тоді почалося ваше служіння?

У 2013 році, коли ми побачили, що відбувається на Майдані: побиття студентів, жорстокий розгін мирних протестувальників, то вирішили їхати до Києва. Це була перша спонтанна реакція, яка з’явилася у серці наших настоятелів і братів семінаристів.

На Майдані ми перебували переважно вночі, бо тоді якраз кількість людей зменшувалася. Я пригадую, як організатори і відповідальні за сцену Євромайдану просили нас кожної години виходити і проводити молитву. Тоді наші семінаристи йшли, співали різні пісні, молитви, колядували.

Ніколи не забуду випадок, який мене дуже вразив. Ми ночували в Київській Трьохсвятительській семінарії, що розташована в Княжичах. Добиралися звідти через станцію метро «Лівобережна» біля Патріаршого собору УГКЦ. Уявіть собі картину: стоять на пероні вісімдесят семінаристів, всі в чорних підрясниках, під’їжджає метро – вони заходять. Люди, які стали свідками того були збентежені. Вони не знали, що відбувається, звідки така кількість семінаристів одночасно сідає в метро. Далі ми їхали у цілковитій тиші. Я подумав, що треба щось міняти. Кажу: «Хлопці, будемо співати українські пісні». І вони почали співати. Цікаво було спостерігати за реакцію людей, тому що частина з них чулася некомфортно, інші – сховали свій погляд в землю, хтось відвертався, але знайшлися ті, хто нам підспівував.

Пригадую, як одна старша жіночка схилила голову і почала плакати. А її коліжанка, яка сиділа поруч, відвернулася і дивилася у вікно байдужим поглядом. Ми співали одну пісню, другу, третю, а вона плаче, щось в її серці відбувалося. І коли ми доїхали в центр Києва, треба було виходити з метро, я зігнувся над нею і тихо прошепотів: «Я бачу з вашої реакції, що ви разом з нами». На що вона мені відповідала російською: «Да, ребята, мы вместе с вами». Я тоді кажу до хлопців: «Нам треба робити революцію в серцях людей. Наше завдання – їздити в метро, сідати в автобуси і маленькими групками, по четверо-п’ятеро осіб, співати українські пісні. Бо одне – робити революцію на Майдані, робити певні зміни в країні, а інше – міняти ставлення людей в їхніх серцях. Вони того потребують».

Одного разу, по дорозі на Майдан, нас зупинила група з телебачення і питають: «Скажіть, чому ви як представники Церкви підтримуєте певні політичні партії своєю присутністю на Майдані?». Моя відповідь була очевидною: «Ми не підтримуємо жодної політичної партії, але наша присутність на Майдані є свідченням того, що ми є з нашим народом. Український народ вийшов на Майдан для того, щоб протестувати і виявити свою позицію проти влади, яка не шанує гідності, яка проти свободи. Тому ми тут, щоби засвідчити нашу близькість, як Церкви, зі своїм народом». І вони не мали більше жодних аргументів. А ми продовжували далі. Нашою найбільшою зброєю була молитва, яку ми використовували, щоби подолати зло.

На Майдані у січні, потім в лютому були жертви Небесної Сотні, пізніше розпочалась війна. Я також бачила, що ви працювали з родичами загиблих. Як починалася ваша праця?

Коли відбувся розстріл героїв Небесної Сотні, я мав нагоду спілкуватися з італійським священником отцем Арнальдо Панграцці, який неодноразово приїжджав до України. Він організовував і провадив групи взаємодопомоги, учасниками яких ставали люди, що втратили когось через рак, самогубство, автомобільні аварії тощо. Методологія полягала в тому, щоби збирати їх разом, і в такий спосіб допомагати переживати біль втрати до моменту зцілення. Отець Арнальдо тоді сказав мені: «Ви не можете залишити без уваги родичів, які втратили своїх рідних і близьких на Майдані. Ти маєш зробити все можливе, що в твоїх силах, аби знайти їхні контакти, зателефонувати їм, написати листа і повідомити, що матимеш з ними періодичні зустрічі в семінарії, де можна провести молитву, проговорити їхнє горе, біль, втрату і всі ті почуття, які зараз переповнюють. Щоби пройти процес горювання і зцілення ран». А після того він дав мені певні поради, як з ними працювати, бо раніше я не мав подібного досвіду.

Мій перший телефонний дзвінок був приблизно таким: «Мене звати отець Ігор Бойко, я є ректором Львівської духовної семінарії. Висловлюю вам співчуття через втрату на Майдані дорогої і близької вам людини. Я хочу вас запросити на одну подію, яку ми організовуємо в нашій семінарії. Чи зможете ви прийти?». У відповідь – пауза, я не знав, якою буде реакція, але потім чую: «Дякую, що ви про нас пам’ятаєте, ми обов’язково прийдемо». І для мене це був сигнал, що люди потребують зустрічей.

Перша зустріч відбулася 22 березня 2014 року. Ніколи не забуду той великий потік людей в чорному по дорозі до семінарії. Люди приходили зі своїми сім’ями, з дітьми. Нам вдалося зібрати близько 90 осіб. Тоді я подумав: «Чи ти справишся з тим всім болем, чи даси собі раду?».

Ми спільно помолилися, вийшли з храму, а вони плакали далі. За планом всі мали зібратися в одній кімнаті за кавою чи чаєм, але місця було замало. Довелось розділити людей на дві кімнати, і вже тоді почалося наше перше спілкування, знайомство. Цікаво, що ці люди також вперше побачили одні одних, попри те, що їхні рідні й близькі стояли на Майдані пліч-о-пліч під пострілами, рятували одне одного, надавали допомогу. Тут їхні рідні вперше почали розказувати про деталі: коли загинув, за яких обставин, як забрали тіло. Вони немовби складати пазл між собою.

У травні родини Героїв Небесної Сотні з усієї України зібрались в Ірпіні. Вже там я побачив, як львівські родини після двох-трьох зустрічей у семінарії добре між собою зналися. Це означало, що процес зцілення ран розпочався. Натомість інші родини, які приїхали з інших областей України, були в чорному, плакали — все те саме, що було на початку в нас. Після Ірпеня, у серпні, ми мали нагоду знову зібратися разом у Зарваниці, де було близько 20-ти психологів і 10 священників. Наша інтенсивна праця з родинами загиблих з Небесної Сотні тривала майже два роки, після чого на останній зустрічі ми сказали: «Мабуть, цього достатньо. Ви пройшли свої процеси від горювання до зцілення. Через втрату близьких ви були зраненими, але тепер маєте бути цілителями для інших людей, які переживають таке ж горе». Ми досі підтримуємо контакти із кожною сімʼєю. Щороку, перед різдвяними святами, маємо традицію плетіння вінків, які потім несуть до меморіалу Героїв Небесної Сотні у Львові або в Києві. Так ми обросли спільними традиціями і вже не я їх запрошую, а вони мене, щоб підтримувати контакт і бути на зв’язку.

У 2018-2019 роках ми розпочали у семінарії працю з родинами, які втратили своїх рідних в на війні, у фазі АТО. Люди радо приходили на духовний супровід. Ми досі не полишили свого служіння для зранених людей, і в цю суботу [23 грудня 2023 року – ред.] я матиму першу зустріч із вдовами і матерями, які втратили рідних під час повномасштабної війни.

Впродовж цих років я переконався, що важливо виявити готовність бути поруч з людиною, яка втратила когось на війні і супроводжувати її. Ми, на жаль, не зможемо повернути особи, якої більше нема, але можемо створити простір для рідних, де людина говоритиме про свій біль, почуття і те, що відбувається в її сім’ї після втрати. Крім можливості бути вислуханими, ми дбаємо про те, щоб кожна така зустріч поволі зцілювала їхню рану і показувала, як жити далі, як зберегти пам’ять про цю особу і як її увіковічнити: написати книжку, створити якийсь футбольний турнір, відкрити музей пам’яті? Є багато різних, а головне світлих ініціатив, які родини впроваджують після всього.

Кожен знав: я маю щось робити

Коли відбулося повномасштабне вторгнення росії, що змінилось у вашому житті? Чи очікували ви нападу? Як змінилося життя семінарійної спільноти?

Я думаю, що ми не забудемо два дні: початок війни і її закінчення. Про перший день я довідався зранку. Ввечері, коли ми лягали спати, я не мав відчуття, що розпочнеться війна. Чомусь до останнього не вірив. Цей день співпав з візитацією до нашої семінарії, яку ініціював Блаженніший Святослав [Глава і Отець УГКЦ – ред.]. З нами перебувала візитаційна комісія з різних країн: священники, сестри монахині. У цей день ми [24 лютого 2022 р. – ред.] запланували поїздку в Рудно [селище поблизу Львова – ред.]. Вранці разом помолилися Літургію, і я чую що на мій телефон дуже часто приходять сповіщення, багато дзвінків, а я не можу підняти слухавки, бо триває молитва. По завершенні до мене підійшли інші отці і кажуть: «Розпочалась війна». У час, коли ми завершили Літургію й почали споживати Святі Тайни, вперше почули гул сирен…

Ми прийняли рішення, що на певний час зупиняємо навчання і формаційний процес. Деякі семінаристи поїхали додому. За кілька днів, можливо, навіть у перші 48 годин, у нас на кухні з’явилися волонтери, які сказали: оскільки семінаристів у семінарії залишилось мало, ми можемо використовувати вашу кухню, щоби готувати їжу для хлопців, які стоять на блокпостах. Так розпочалась активна праця семінаристів, настоятелів і волонтерів у підготовці їжі. Люди приїжджали і йшли на кухню. Кожен знав, що має робити.

Ми також провели навчання для семінаристів, які залишився, з надання першої домедичної допомоги. За якийсь час прийняли рішення про те, що можемо поступово відновлювати навчальний процес.

Географія порятунку

З перших днів війни наші приміщення у Рудному послужили для того, щоби приймати біженців і тих, хто просив у нас прихистку. Там за 48 годин після початку вторгнення, ми поселили близько 60 осіб: матерів, дітей, людей похилого віку, які були переважно з Харківщини, Південної України, Києва та Житомира. Ми подбали про їхній побут, забезпечили всім необхідним.

Якось моя добра приятелька, професорка і лікарка неврологиня з Мілану – Матильда Леонарді зателефонувала до мене й каже: «Як ви взагалі даєте собі раду з тим, що відбувається?». Я їй пояснив, що ми відпустили семінаристів додому, але прийняли багато біженців, які зараз живуть у семінарії. Маємо багато маленьких дітей, які потребують підгузків, засобів особистої гігієни, одягу. І вона каже: «Добре, я щось організую». Вона написала листа, розіслала через електронну пошту своїм друзям в Італії, і до нас попрямували перші гуманітарні вантажі.

Спочатку італійці боялися їхати в Україну, тому вони приїжджали лише до кордону, а ми виїжджали на зустріч. Вже на нейтральній території все перевантажували до своїх авто і привозили до Львова.

Першим, хто згодом наважився перетнути кордон і приїхати до семінарії, був італійський священник отець Джузеппе Беттоні. Він працює в Мілані, опікується самотніми матерями з дітьми, і також має чимало потреб. Але він зумів поділитися ще й з нами, привізши два буси різних речей від харчування до дитячих підгузків. Згодом потягнувся цілий ланцюг гуманітарної допомоги. Італійці з різних організацій почали приїжджати до семінарії і привозили нам необхідне. Солідарність італійців була подиву гідна.

Далі Андреа Пеллозі, лікар-дантист з Парми, організував місію «Міссіоне Валентина», названу на честь лікарки Валентини Пушич, яка загинула 27 лютого 2022 року від рук російських нападників. Спершу вони приїжджали з гуманітарною допомогою, потім привезли шість машин швидкої допомоги, які були передані на Схід, щоб рятувати життя наших бійців та евакуйовували людей.

Була також група італійців з півночі Італії, міста Комо, організація «Фронт’єре ді паче» [«Пограниччя миру» – ред]. Їхній керівник Джамбатиста Моза каже: «Ми хочемо приїжджати лише до Львова, а спробувати поїхати на Схід, у Харків». І в серпні 2022 року ми поїхали цим маршрутом перший раз: три буси, вісім італійців під моїм супроводом. Харків на той час був порожнім містом. Обстріли відбувалися постійно. Біля будинку, в якому ми ночували, серед ночі було шість потужних вибухів. Ми всі зірвалися, дуже перелякалися, бо ці вибухи були надто близько. Але оговтавшись вирішили продовжити нашу місію, бо не хотіли залишати все на пів дорозі.

Далі ми поїхали до храму Святого Миколая Чудотворця УГКЦ. Там владика Василь Тучапець [екзарх Харківський – ред.] організував роздачу допомоги щочетверга. Близько двох тисяч людей стояли в черзі і отримували від волонтерів необхідне. В якийсь момент італійці кажуть: «Поїдемо подивимося на Салтівку». Це той регіон, який був найбільше знищений [найбільший житловий район України – ред.]. Коли ми вирушили, почалася повітряна тривога, я казав, що це небезпечно, але італійці наполягали. Доїхавши до Салтівки, ми почули вибухи. По дорозі нас обігнала пожежна машина і швидка допомога. Ми тримались маршруту, але раптом почули довкола запах горілого. Я знову попередив про небезпеку, але назад звертати ніхто не збирався. Прибувши на місце, ми застали пустку: людей не було. За якийсь час вони потрохи почали виходити з будинків, запитуючи як ми приїхали, хіба не чули, що були обстріли? Відтак принесли нам у руках ще гарячі осколки від ракети зі словами: «Дивіться, щойно тут був “прильот”» [попадання ракети – ред.]. І тоді ми усвідомили, наскільки небезпечною була ця мандрівка. Але гуманітарні подорожі продовжувалися. За весь час повномасштабної війни я вісім разів їздив у Харківську область. Наші маршрути охопили багато інших міст та сіл (Ізюм, Синичено, Кулиничі, Гракове, Чугуїв, Малокомишуваськ, Дергачі, Золочів, Прудянка, Краматорськ, Костянтинівка, Лиман, Вірнопілля, Іванчуківка, Студенок, Довгеньке, Заводи, Цупівка та інші), де понищені житлові будинки, школи.

На час окупації місцеві жителі були змушені залишати свої домівки і все, що мали. Своє домашнє господарство: свійську птицю, худобу вони випускали в поля зі сльозами на очах. Після звільнення цих територій люди почали повертатися, але на місці вже нічого не було. Італійці також брали в місцевих інтерв’ю, спілкувалися з людьми, які потрапили в полон у Херсоні, де ми були двічі. Вони чули свідчення людей, які пережили знущання і приниження росіян. Наприклад, ми зустріли одного чоловіка, який розповів, що йшов дорогою і до нього підійшли росіяни у військовій формі, сказали показати свій мобільний телефон. Він показав, вони побачили українську сімкарту і український контент й відразу натягнули чоловікові мішок на голову. Руки скрутили позаду і заштовхали в авто. Привезли у якийсь підвал, де утримували два тижні. Били, катували, пропускали електричний струм через усе тіло. В тому підвалі він схуд на двадцять кілограм. Потім чоловіка випустили, і він повернувся додому. Його мама не знала, де він був, а коли побачила, то не впізнала. Чоловік підняв свою футболку і на тілі можна було побачити рани від побиття. Росіяни фізично його не вбили, але знущалися і принижували людську гідність… Але після всього він і надалі каже: «Я українець і ним залишуся».

Коли росіяни зайшли в Херсон, вони порозвішували там плакати: «росія здєсь навсєгда», «Ми адін єдіний народ» із зображенням хлопця чи дівчини у вишиванці поряд із хлопцем в іншому одязі. Це мало символізувати дружбу між двома братніми народами. Так людям намагалися промивати мізки. Але херсонці свято вірили, що братерства не буде, і в різний спосіб протистояли цьому. Думаю, вони назавжди запамʼятали день звільнення Херсону, коли могли нарешті вийти на площу у центральній частині міста з українською символікою і відчули себе вільними.

Ми також були в різних селах: Федорівці, Музиківці, Зеленівці та інших. Люди часто дякували за те, що ми подолали відстань у три тисячі кілометрів в одну сторону, і стільки ж в іншу. Для них, наша присутність у час війни була важливою і цінною.

Минулого року [2022 – ред.] італійці приїхали, щоб бути з нами на Різдво. На Святвечір ми разом молилися у храмі, а потім мали спільну трапезу. Коли вони побачили нашу живу семінарійну спільноту, повну церкву людей на Різдво, які колядують, то відчули дух справжній свята. Відтак багато з них, повертаючись додому, казали: «З вами ми пережили Різдво, яке ніколи не забудемо, бо таких емоцій і атмосфери свята в Італії ми вже давно не маємо». Думаю, що всупереч цим трагічним подіям, які ми переживаємо, багато людей у стражданнях відкривають для себе Бога і, можливо, по-іншому дивляться на Церкву.

Хіба Бог не діє?

Як формувалася волонтерська мережа в Італії?

Лікарка Матильда Леонарді була початківцем цього волонтерського руху. Вона сконтактувала зі мною, а відтак поділились моїми контактами з охочими допомагати українцям. Невдовзі я почав отримувати з Італії телефонні дзвінки, повідомлення. Люди здебільшого писали, з якої вони організації і питали в чому маємо найбільшу потребу. Ми озвучували запити і починався збір. Коли назбирували необхідне, то волонтери самі координувалися між собою і привозили гуманітарну допомогу.

Отриману допомогу ми розподіляли через благодійний фонд «Карітас». Скеровували її туди, де була найбільша потреба. Згодом разом з італійськими волонтерами почали їздити на Харківщину, Херсонщину, роздавали допомогу на місцях у співпраці з нашою Церквою.

Траплялися різні ситуації. Наприклад, під час останньої поїздки в листопаді цього року [2023 – ред.] ми відвідали одну сім’ю, де чоловік хворий на рак і лежачий син, який вже 20 років перебуває у стані коми. Він харчується за допомогою апарату, підключеного до шлунку напряму. Хлопець при свідомості, але не комунікує. Його мама зізналася нам, що найбільшим її страхом є те, що вона може померти і не буде кому опікуватися сином. Однак цього року їй трохи легше, бо дали соціальну працівницю, яка допомагає доглядати за сином. У таких випадках ми завжди питаємося: «Що можемо для вас зробити?». Жінка попросила про новий матрац для сина, від пролежнів. Тиждень тому сестра Олексія Погранична зі Згромадження св. Йосифа Обручника надіслала мені фотографію, що все зроблено, завдяки допомозі наших волонтерів з Італії.

В іншому місті мене вразила одна сім’я. До війни в селі було близько сімсот осіб, зараз, можливо, пʼятдесят, не більше. Приблизно двадцять хат, які вціліли. Село переходило з рук в руки росіян-українців дев’ять разів. Там точилися страшні бої. І от ми дісталися туди й почали роздавати гуманітарну допомогу. Я помітив, як на віддалі стоїть одна жінка. Кажу до неї: «Ходіть, беріть гуманітарну допомогу», а вона не зрушувала з місця. Я почав з нею спілкуватися, і в сльозах жінка запитала: «Ви знаєте, що означає мати все і це втратити?». Я кажу: «Ні, не знаю». Тоді крізь плач вона розповіла, що зараз у них на подвір’ї немає нічого. Я запитав, чи у неї хтось залишився з рідних, і дізнався про дочку. Вона якраз сиділа в авто, мала пари онлайн. За розмовою ми довідалися, що дівчині вісімнадцять років, вона вчиться в педагогічному інституті на четвертому курсі, хоче бути вчителькою, пише надзвичайно гарні патріотичні вірші, монтує відео до них. А вчиться з телефона, бо не має комп’ютера. Ми поїхали, щоб побачити їхнє подвір’я, і то був справді жах. До приходу росіян вони мали будинок, десять корів, сорок свиней. На господарці було три трактори, чимало полів. Українська земля, багата на чорнозем і пораючись на полях, місцеві могли утримувати сімʼї. Вони були господарями на своїй землі і раптом відбулися «прильоти», все, що люди мали, було зруйноване росіянами за мить.

Волонтери привезли цій сімʼї невеличкий модульний будиночок. Влітку там можна жити, але зимою він непридатний. Тож по трошки вони будують невеличкий будинок, де зможуть зимою перебути. Ми також дізналися, що та дівчинка мала плоскостопість, тому купили їй відповідне взуття. Зараз вона вже має комп’ютер. У такий спосіб якось намагалися підтримати їх. Відтак я написав на своєму Фейсбуці допис про їхню сім’ю, подав номер їхньої банківської картки. Вразило, що дуже багато незнайомих людей почали відгукуватися, аби їм допомогти. Я думаю, в цьому солідарність. Так, довкола багато біди, потребуючих людей і всіх неможливо розрадити. Але навіть маленькою цільовою допомогою ми можемо змінювати їхнє становище.

Ще одна сімʼя, яку ми відвідали на Сході України, була багатодітною. Мама має двоє своїх дітей і всиновила ще вісьмох. Їй 49 років, усе життя жінка працювала фельдшеркою. Поки ми спілкувалися, італійці бавилися з дітьми, а тоді сказали, що треба чимось допомогти цій сімʼї. Вирішили купити машину. Вони знайшли одного добродія, який дав 5 тисяч євро.

В іншому селі, майже під російським кордоном, ми зустріли дуже гарну греко-католицьку спільноту. Там є невеличка капличка, куди священник приїжджає з Полтави раз на місяць, аби служити Літургію. Італійці звернулися до свого пароха, щоби якось допомогти цій спільноті. І тамтешні парафіяни зібрали й вислали 500 €. Потім жінка, яка в тій спільноті була за старшу, зателефонувала мені й каже: «Отче, ви собі не уявляєте, вчора ми зібралися в нашій капличці і думали, де нам взяти гроші, щоби опалити наші приміщення, як ми будемо собі давати раду? Ми не мали грошей, але сьогодні разом молилися Літургію, і після обіду отримали на рахунок пʼятсот євро! Хіба Бог не діє?». Після того вона ще написала подячний лист зі словами: «Ви італійці, ми – українці, але в Христі ми брати і сестри, тому дякуємо вам безмежно за те, що ви чуйні до наших потреб і готові допомагати». Це справді братня любов у Христі.

На своїй землі треба бути вільними, а не рабами

Ви також згадували, що отримували запити для військових. Якою була реакція з боку італійців? Як вони сприймають подібні прохання і чи є розуміння цих запитів?

Був час, коли ми казали, що в першу чергу усе, що отримуємо роздаємо цивільним, але оскільки маємо запити і для військових, то готові передавати допомогу туди. Однак, справді в Італії були такі люди, які сказали: «Ми хочемо надавати гуманітарну допомогу, але не хочемо, щоби вона йшла до військових».

Коли ми отримували медичну допомогу, зокрема кровоспинні джгути, то передавали їх для військових, тоді італійці не мали ніяких заперечень. Були й такі, що нам привозили старлінки [супутникові модеми, що надають доступ до інтернету у важкодоступних місцях – ред.], безперечно вони також йшли для наших воїнів.

Я часто кажу іноземцям: «Ми боремося за свою свободу на своїй землі, за те, щоб цінність і гідність нашого людського життя були пошановані».

Як працювати з людським болем?

Що має знати священник, який надалі працюватиме з людьми, що втратили близьких чи пережили окупацію?

Минулого року я запитав себе: чи готові наші семінаристи, майбутні душпастирі, працювати з викликами цієї війни, зціляти болючі рани, розуміти людей, які будуть приходити до сповіді? Я є душпастирем, і можу засвідчити, що кожна друга сповідь сьогодні – це люди, переповнені ненавистю до росіян. Чи вміємо ми, як Церква, як душпастирі працювати з цією ненавистю? Багато сімей втрачають своїх рідних і близьких, матеріальні речі, житло… Тому в нас зʼявилася ініціатива вивчати психологічні аспекти, пов’язані з війною. Наприклад, схильність до суїциду, депресія, в яку людина потрапляє, її види, як допомогти людині, котра перебуває в депресії.

Статистика говорить, що в Україні у 2022 році, майже, кожна друга людина переживала відчуття депресії. Тобто, страх, невпевненість й невідання того, що буде далі. Ми запрошуємо до участі в освітніх курсах богословів, які говорять про страждання і їхній сенс. Багато задаються питанням, як жити далі, який сенс життя, якщо я втратила свого чоловіка/дитину на війні? Ці сенси має дати Церква, священники, духовенство, які повинні готуватися до того, щоби разом шукати відповіді, як рухатися далі.

Минулого року я звертав увагу на досвід праці з людьми, які втратили рідних на Майдані, в АТО [антитерористична операція, оголошена в Україні після захоплення росіянами Криму і Донбасу у 2014 р. – ред.], і те, як творити групи взаємодопомоги, збирати людей в наших храмах. Бо на сьогодні, проїжджаючи в будь-яку церкву у Львові чи в селі, ми бачимо на цвинтарях поховання новітніх героїв. Це означає, що в кожному селі є сім’ї, які втратили своїх рідних на війні. Чи можемо ми, як Церква творити для них середовище, де ті люди можуть говорити про біль втрати, і ми, як священники, не будемо боятися працювати з людським болем? Це не тільки сфера психології, а й також і сфера духовенства. Минулого року ми проводили такі вишколи у всіх семінаріях, і римо-католицьких, і греко-католицьких. Цього року теж незмінно продовжуємо працювати.

Преображення українського народу

Що для вас є найбільшим викликом цих часів?

Ненависть, агресія, невдоволення, про які люди багато говорять. Я не хочу, щоб моє серце наповнилося ненавистю. І, напевно, найбільшим викликом є питання: «Як нам бути далі в умовах війни? Як далі дивитися на ті звірства, вбивства і не допустити, щоб твоє серце було наповнене ненавистю до ворогів?». Бо я свідомий того, що коли буду ненавидіти, навіть, якщо для цього є підстави, то програю, як людина. Я часто кажу, що не маю сили по-людськи прощати, цю силу треба черпати від Бога.

Христос розп’ятий на хресті не проклинає своїх ворогів, не бажає їм зла чи помсти. Він каже: «Отче, прости їм, бо вони не знають, що чинять» (Лк. 23:34). Я про це говорив на Революції Гідності. Ця думка мені прийшла якраз тоді. Уявіть – 2013 рік, друга чи третя ніч на Майдані, капличка, в якій молилися греко-католицькі і православні священники. Ти стоїш на молитві в цій каплиці, і чуєш, що на Майдані відбуваються різні події. Семінаристи моляться, співають, а ти стоїш і думаєш, що там зараз коїться. У цей момент, не знаю чому, Бог дав мені думку: «Те, що ми переживаємо зараз, є преображенням українського народу».

Я вважаю, що преображення українського народу почалося з Майдану. Ми точно міняємося, стаємо іншими, кращими. Я не пригадую, чи колись в історії був такий розвинутий волонтерський рух, який є сьогодні. Чи була така готовність захищати свою Батьківщину, як сьогодні, жертвуючи власним життям. Це дуже високі ідеали і, мабуть, найвище покликання в житті.

Усмішка Бога

Отче, що вам дає сили рухатись далі, працювати?

Щоранку я починаю свій день з молитви. Зажди кажу: «Боже, поблагослови працю рук моїх, маю намір зробити те і те. Я готовий і прошу на це твого благословення. Захисти мене від різних небезпек, які можуть бути в моєму житті: фізичних чи духовних, і дай мені відчувати Твою присутність через усмішку». Бог усміхається нам кожного разу, коли ми зустрічаємо іншу людину і бачимо, як вона радіє при зустрічі. Коли відчуваєш усмішку Бога, то знаходиш сили рухатися вперед.

Одного разу ми приїхали в Херсонську область з італійськими волонтерами, щоб роздати допомогу. Довкола були знищені будинки, школа, а люди приходили, брали допомогу і усміхалися. Італійці кажуть: «Ми не можемо зрозуміти український народ. Як таке можливо: ви маєте знищені будинки, живете без належних умов, але ви приходите до нас, берете допомогу і усміхаєтеся. Звідки у вас береться та внутрішня радість?». Почувши це, одна жінка відповідала їм: «А що нам ще залишається робити? Ми сходимось разом, дивимося на свою біду, плачемо, але, дякувати Богові, йдемо далі, тому усміхаємося». Я думаю, що в цьому криється сила незламності українського народу, про яку говорять.

Втрачена радість

Що б ви хотіли зробити коли війна закінчиться, після нашої перемоги?

Я би хотів хоч кілька днів по-справжньому радіти. Не знаю, чи ви зауважуєте, але мені здається, що відколи почалася війна, є певні емоції, які ми в собі природно подавлюємо. Нам бракує радості. Я це відчуваю. Наприклад, до нас приїжджала група клоунів з різних міст Італії – «Театри без кордонів». Їх було семеро, які показували фокуси, різні вистави для наших біженців, дітей і дорослих. Тиждень вони працювали на Заході України, а відтак поїхали у східні області. У супроводі владики Максима Рябухи, єпископа-помічника Донецького Екзархату [УГКЦ – ред.], вони відвідали Херсон, де якраз почалися жахливі обстріли. Довелося переховуватись у підвалі. Вони тоді дуже перелякалися, бо не знали чим усе закінчиться. Але зібралися і під тими ж обстрілами проводили вистави для дітей. Так вони обʼїздили чимало міст, зокрема Запоріжжя, Дніпро, Кривий Ріг.

Але чому я про це згадав? Коли ми робили виступ у Львові, біля Оперного театру, я побачив, що реакція людей на такі події була дуже сповільненою. Вони не аплодували так, як мали би аплодувати, і звичайно не раділи сповна. Відчувати радість – це природньо, але там її не було, очевидно, що через війну. Тому мені б хотілося, коли усе це закінчиться, щоб ми знову відчули радість, яку зараз втратили, яку раніше ніщо не обмежувало.

Від гуманітарної допомогти до подарованої усмішки

Отче Ігоре, ви часто спілкуєтесь із нашими священниками, капеланами, які працюють на східних теренах. Чи могли б навести нам декілька прикладів, як відбувається їхнє служіння в місцях найбільшого болю і страждань?

На Харківщині мене особливо вразило одне місце, де служить отець Петро Майка, священник Бучацької єпархії. Він був на тих теренах до початку повномасштабного вторгнення і мав намір будувати там церкву. Все було погоджено, виділена територія, але розпочалася війна. Отець Петро два тижні переховувався в підвалах разом з іншими людьми, нікуди не міг вийти, жив у жахливих умовах. За два тижні перебування у підвалі, де надмірна вологість і немає жодних засобів гігієни, його взуття почало розклеюватися, а відтак зовсім розлізлося. Тоді люди казали йому: «Отче, ви не можете тут залишатися, тому що росіяни вас вб’ють». Священник зрозумів, що треба втікати. Прийшов на евакуаційний потяг, а йому кажуть: «Ми не можемо вас взяти. Беремо тільки жінок і дітей. Він тоді сказав, що є священником і лише тоді зміг сісти в потяг.

У вагоні сидів на підлозі, взуття розлізлося, одяг брудний, сам зарослий, голодний, бо не було навіть чого поїсти. Дитина, яка сиділа збоку, побачила його і підійшла, щоб дати кусник хліба. Коли отець Петро побачив простягнуту руку і цей хліб, то розплакався. Тому що все життя, як священник він намагався служити людям, бути з ними, допомагати, а тут маленька дитина вчинила так само і його це сильно і зворушило.

Після деокупації отець Петро повернувся в Ізюм. Зараз там немає можливості будувати свою церкву, але він з парафіянами мають невеличке приміщення. Це п’ятиповерховий будинок, в якому живуть люди, а на першому поверсі облаштували тимчасову капличку. Вікна вибиті, світла нема, підлога жахлива, але він служить в цих умовах. Люди люблять свого священника, охоче приходять на спільні богослужіння.

Ми спілкувалися з парафіянами, більшість говорять російською мовою, і кажуть: «Наш батюшка – золотий. Коли йдемо в православний храм, то там на нас кричать, сварять. А приходимо сюди і від нього віє теплом, любовʼю: з кожним поговорить, щось запропонує, вислухає, до кожного з нас підійде».

Італійці з «Фронт’єре ді паче», коли побачили в яких обставинах служить отець Петро, а відтак почути його свідчення, відвідали місця поховань у лісі, де були захоронені 449 людей, яких росіяни катували і жорстоко вбили, то сказали: «Ми мусимо йому допомогти, не можемо інакше». Вони зібрали для священника значну фінансову допомогу – десять тисяч євро, щоб він зміг бодай трохи привести капличку в нормальний вигляд. Зараз там почались роботи із проведення електрики, згодом планують поштукатурити стіни. Для мене отець Петро є прикладом ревного священника, який душпастирює незважаючи ні на що. Таким же відкриттям для мене є сестра Олексія Погранична зі Згромадження св. Йосифа Обручника, про яку можна говорити годинами. Вона дуже відважна, їздить до потребуючих, хворих, немічних, жінок з геріатричного будинку, дітей сиріт, ризикуючи своїм життям. Усім доставляє необхідне і робить це з великою жертовністю.

Якось вона зі ще одною сестрою Дарією Панасть зі Згромадження св. Йосифа Обручника та отець Віталій Зубак, греко-католицький священник Харківського екзархату потрапили в небезпечну ситуацію. Вони їхали в одне село, якраз були на блокпості, як стався «прильот». Я так розумію, що стріляли по їхній машині, бо снаряд розірвався недалеко. Тоді всі отримали важкі поранення, були госпіталізовані. Італійці, коли брали інтерв’ю в сестри Дарії, спитали її: «Сестро, якби довелося ще раз поїхати в те село, ви б наважились?». Вона відповіла ствердно.

У Херсоні, який був окупований росіянами, залишились отці-василіяни, котрі досі сповняють своє служіння там. Це ігумен монастиря отець Ігнатій, диякон Пахомій, отець Августин і брат Піо. Вони є справді живою спільнотою. Отець Ігнатій розповідав, що він з братами-монахами був свідомий того, що росіяни окупують Херсон, тому всі зібралися разом і приймали рішення як діяти далі. Троє отців вирішили, що вони виїжджають. А отець Ігнатій сказав, що залишиться, бо не міг покинути монастир. Тоді брат Піо сказав, що теж залишиться в окупації.

Отець Ігнатій розповідав, як за ним приходили росіяни. Казали: «Ми будемо приходити до вашого храму слухати, що ви говорите і як проповідуєте людям». І вони справді приходили до храму, але отець продовжував робити те, що й раніше. Служив і відвідував парафії, якими опікувалися.

Що цікаво, у монастир василіян у Херсоні люди до війни не приходили так часто, як під час війни. Їхнє служіння вражає: вони плекають любов до людей, яка зараз їм так потрібна, збирають на спільні молитви. Все це притягує людей. Брати-василіяни не залишили їх напризволяще, добре розуміючи, що за своє душпастирське служіння в умовах війни ризикують потрапити під арешт чи взагалі бути вбитими.

Поряд з отцями одні одним служили й люди. Пригадую історію, повʼязану з чоловіком, на імʼя Марко Родарі. Це дуже відомий італійський клоун, який їздить у різні місця, де є війна і працює з дітьми. Марко приїжджав і до Львова, Харкова та інших небезпечних місць, поблизу лінії фронту. Одного разу він попрямував у Бахмут задля однієї дитини, яка ховалася під землею. Він довідався, що вона залишилась, бо батьки не хотіли звідти виїжджати. Коли дитина побачила клоуна, то не могла зрозуміти, як таке можливо. Вони бавилися, аж раптом почули гучний вибух. Марко сказав, що налякався, але продовжував гратися. А коли вийшов назовні, то побачив перед під’їздом величезне урвище, за кілька метрів від того місця, де вони були.

У Львові Марко Родарі разом з отцем Джузеппе Беттоні та іншими волонтерами зустрічався з біженцями і з дітьми. Марко мав до них неабиякий підхід. Коли ті діти, які втекли від війни, приїхали до нашої семінарії, то жили у своїх кімнатах з батьками, і між собою не спілкувалися, не хотіли навіть кудись виходити. А коли Марко з ними позаймався два дні, то всі стали відкритішими. Він їх розрухав настільки, що вони почали виходити і бавитися разом. Це було щось неймовірне. Згодом Марко почав працювати у сиротинцях, де так само діти потребували крихти світла поміж усім, що над нами нависло.

Італійці у різний спосіб ділилися з нами чим могли: хтось привозив гуманітарну допомогу, а хтось дарував нашим дітям радість. У кожному їхньому жесті підтримки ми відчували солідарність з нашим народом.

Оператор: Петро Дідула

Транскрибувальник: Єгор Муханов

Текст: Діана Мотрук, Вероніка Саврук