Тінь «нового Риму» або витоки російського антизахідництва
У основі історії кожного народу лежать певні ідеї. Римську ідею придумали історики і поети. Про те, хто такі римляни і в чому їхнє світове призначення, розповіли Тит Лівій і Вергілій (у формі історичного трактату і поетичного міфу). Тим самим вони стали творцями римської самосвідомості. Так само, розповідаючи історії про себе, ми творимо власну біографію. Франки, прийнявши католицизм й усвідомивши себе спадкоємцями римської політичної ідеї, поклали початок новій Європі. Коли в середньовіччі розгорнулася боротьба між папами і імператорами, це розділило тодішніх європейців на два великих табори. Пізніше цей поділ набув форми протистояння «німецької» і «романської» ідей: від боротьби Лютера з Римом, до франко-німецьких конфліктів протягом усього XIX століття і аж до середини століття минулого.
Щоправда, іноді з «великими» ідеями все було не так просто. Німці довго не могли зрозуміти - хто ж вони такі. У XIII столітті німецькі студенти в університетських суперечках зі своїми французькими однокурсниками, намагалися довести, що вони монголи, які прийшли з великого степу. У XIV і XV століттях вони вже розповідали іншу історію: що вони - ті самі германці, яких описували в своїх трактатах римські історики. Саме слово deutsch походить від theodiscus («властивий народній мові» - причому йшлося про народні діалекти взагалі). Вперше це слово вжив каролінгський єпископ у 786 році, доповідаючи папі про те, що на Заході синодальні рішення зачитуються як латиною, так і на народних діалектах. Як елліни придумали слово «варвар» для позначення всіх, хто не говорив грецькою, так пізніше одні варвари (франки) дали ім'я іншим варварам (німцям). Ще в XVII-XVIII століттях слово «німецький» стосувалося лише мови (а московити назвали «німцями» тих іноземців, які не говорили російською, тобто були «німими»). Якоб Грим у передмові до створеної ним граматики німецької мови називав нововерхньонімецьку мову «протестантським діалектом» (так як саме Лютер надав німецькій загальнокультурного значення). Але батьком німецького націоналізму став філософ Фіхте, який у 1808 році виголосив свої знамениті «Промови до німецької нації» (Reden an die deutsche Nation). Його націоналізм був натхненний антифранцузьким і антинаполеонівським пафосом. Цей молодий німецький націоналізм був не до смаку Гете, який в одній з розмов із Еккерманом (в лютому 1826 року) зауважив: «Наша праісторія тоне в темряві, а пізніша через відсутність єдиної династії не становить загальнонаціонального інтересу».
Але найменше пощастило «російській ідеї». Теза «Москва - третій Рим», що приписується старцеві Філофею (і сформульована у двох його посланнях 1523-го і початку 1524 року), сходила до вельми примітним джерел. Ось як це описує візантиніст Сергій Іванов: «У XV столітті в Італії думали про те, як закритися від османів, будували якісь коаліції. Зрештою, італійцям спало на думку спробувати спокусити московитів їхньою позірною візантійською спадщиною - нехай думають, що володіють правами на візантійський престол. Це прямо формулює венеціанський сенат в 1473 році. Але московити абсолютно на це не повелися: тоді Московське Велике князівство ще було локальною державою. Єдиними людьми, які звернули увагу на цю ідею, були греки, які бігли до Москви від турків: митрополит Зосима в 1492 році в пасхалії назвав московського царя новим Костянтином, а Москву - новим Константинополем. Жодної зацікавленості у московитів це теж не викликало. Греки взагалі раз у раз нагадували московитам, що вони - останні на світі православні». Тобто ідея «Москва - третій Рим» була придумана італійцями-католиками з однією метою і підхоплена православними греками-емігрантами - з іншою. Обидва рази задум не спрацював відразу, але отримав несподіваний розвиток вже через 30 років у загадкового і напівлегендарного Філофея (виникає підозра, що і сам він - міф, який має явне політичне забарвлення), а потім у політиці Російської імперії кінця XVIII - початку XX століття.
Смутна московська ідея «збирання земель» стала поступово оформлятися в якусь подобу «великої вселюдської місії». «Земельне користолюбство» отримало теологічне виправдання. В кінці 70-х років XVIII століття в голові Катерини II виник так званий «грецький проект» (не під впливом Філофея, про якого Катерина не знала). План був простий: знищити слабку Османську імперію і відтворити Візантійську (що включає Болгарію, Македонію і Грецію). Правити цією імперією мав онук Катерини Костянтин (його спеціально і назвали цим ім'ям для майбутньої місії). Все обмежилося Кримом, взяттям Очакова і заснуванням Херсона. Але почуття великої місії стало тільки зростати. Байдужа до ідей імперія раптом відчула себе знаряддям божественного провидіння.
Ще в 1829-1831 рр., у своїх «Філософічних листах», Чаадаєв нарікав на маргінальність і безідейність російської історії. У середині XIX століття слов'янофіли, з'єднавши ідеї німецької філософії (головним чином, Шеллінга) та ідеї німецького католицького теолога Йоганна Августа Меллера, вперше надали невиразному національному світогляду якихось концептуальних обрисів. Але будівля вийшла дивною і незграбною. Аматорські побудови першої хвилі слов'янофілів (Киреєвського, Хомякова і сімейства Аксакових) обґрунтовано критикували Володимир Соловйов, Костянтин Леонтьєв і батько Павло Флоренський.
Слов'янофіли вперше почали тлумачити протистояння Росії і Заходу як глобальну ідейну суперечку. У цій суперечці Росії належала, на їхню думку, почесна місія «нової християнізації» Заходу. Цю ідею підняв на новий рівень Достоєвський у «Щоденнику письменника» (за листопад 1877 року). Там він заявляє, що Рим продав Христа за земне володіння і «породив» соціалізм. Далі читаємо: «Втрачений образ Христа зберігся у всьому світлі чистоти своєї в православ'ї. Зі Сходу і пронесеться нове слово світу назустріч прийдешньому соціалізму, яке, можливо, знову врятує європейське людство. Ось призначення Сходу. Але для цього призначення Росії потрібен Константинополь, бо він центр східного світу». Ці рядки писалися в розпал російсько-турецької війни 1877-1878 років. У міркуваннях Достоєвського старі ідеї італійців і греків, темні ідеї старця Філофея і амбітний «грецький проект» Катерини набули обрисів цілісного образу. Географія і економіка («збирання земель») з'єдналися з теологією, філософією та історіософією. Чужі концепти були засвоєні і приготовлені до «практичного вживання». Неважливо, що все сталося «саме навпаки». Звільнені слов'яни не захотіли вбудовуватися в антизахідний проект. Соціалізм з його претензією на «земне панування» переміг не так на Заході, а на «справді християнському» Сході. Але ще за рік до більшовицького перевороту, влітку 1916 року, з ініціативи великого князя Миколи Михайловича була заснована комісія з підготовки майбутньої світової конференції «переможців». Як пише Сергій Ольденбург: «Росія повинна була отримати Константинополь і протоки, а також турецьку Вірменію. Польща мала возз'єднатися у вигляді королівства, що перебуває в особистій унії з Росією. Східна Галичина, північна Буковина і Карпатська Русь підлягали включенню до складу Росії».
Але коли імперія впала, коли «православний народ» став руйнувати храми і вбивати своїх священиків, російські емігранти-інтелектуали придумали нову ідею, «компенсаторну». У перемозі більшовиків вони пропонували побачити все ту ж боротьбу з підступним Римом. Більшовики - це нові монголи, які збережуть святу Русь і підготують її до есхатологічної битві з Заходом. Цей концептуальний конструкт отримав назву «євразійство». «Останній євразієць» Лев Гумільов в інтерв'ю журналу «Наше наследие» (за 1991 рік) висловив своє кредо у вигляді коротких формулювань. Основа євразійства - це «ідеократія», тобто влада ідей. Але про які ідеї йдеться? Перш за все, не існує «загальнолюдської культури». Гумільов цитує М.С. Трубецького, одного з головних ідеологів євразійства: «Націоналізм кожного окремого народу Євразії повинен комбінуватися з націоналізмом загальноєвразійського». Трубецькой описує Захід як руйнівну силу: «Заповітної мрією кожного європейця (!) є знеособлення всіх народів земної кулі (!), руйнування всіх своєрідних видів культур, крім однієї європейської, яка бажає здобути славу загальнолюдської, а всі інші перетворити на культури другого сорту». Такій знеоособлюючій силі може протистояти тільки «духовний» Схід, що поважає своєрідність всіх культур. Це - великий євразійський союз. На думку Трубецького, «євразійські народи пов'язані спільністю історичної долі». Відторгнення народу від цієї єдності може бути здійснено лише шляхом штучного насильства над природою і має призвести до страждань». Тобто Трубецькой, а за ним і Гумільов, розуміють «євразійську єдність» (а Гумільов в дужках пояснює - СРСР) як природний органічний союз. Від цих ідей до «найбільшої геополітичної трагедії ХХ століття» - лише один крок. Псевдофілософські та псевдотеологічні побудови раптом доповнюються природничо-науковою (точніше, псевдонауковою) концепцією. Теологія і філософія знаходять біологічний фундамент. Сама історія тлумачиться біологічно.
Комусь із сучасних читачів подібні ідеї можуть здатися ненауковими і навіть маячнею. Мабуть, я з цим погоджуся. Тільки за одним «але». Зараз ці ідеї переживають своє відродження (швидше за все, перед своїм остаточним відходом у небуття). Ці ідеї знову використовуються в політичних цілях. Варварська ідея «збирання земель» знову поєдналася з великою «цивілізаційною місією» «боротьби з Заходом», з ідеєю «нового Риму», що несе християнство «прогнилій» ліберальній цивілізації. Однак головна проблема цих ідей полягає в тому, що вони - глибоко вторинні. Їх привели на світ хитрість венеціанців і користолюбство греків-емігрантів. Їх підхопили владики нової імперії, що вбачали свою головну мету в розширенні кордонів. Ці ідеї не мають нічого спільного з реальністю. Не було ніякого «соборного християнства» слов'янофілів, а було синодальне православ'я з безправними священиками і насильницькою обрядовістю. Не було і немає ніякого «нового слова», яке, згідно з пророцтвом Достоєвського, Схід повинен проректи світу. Є тільки мрії і марення, які можуть зачаровувати силою прекрасного міфу або хитромудрого літературного сюжету, але які ніяк не пов'язані з реальністю. Просто тому, що цьому чудовому «Сходу» абсолютно нічого сказати «Заходу» і тому що всі ідеї прийшли звідти.
Старі ідеї породжують нові спокуси. Але і самі вони, і те, що на них будується, - тільки примари, лише гра тіней. Нічого реального з них виникнути не може...
Андрій Баумейстер
