Томосом Константинополь звільнив Київ і від нас, і від себе — Андрій Кураєв
Коли пишеться інтерв’ю, в церковних колах Росії серйозно обговорюють можливість його відлучення від Церкви, а його симпатики поза Росією серйозно побоюються за його життя.
Що сталося за ці роки? Чому став гнаним головний популяризатор Церкви, чесний «целібат» і відданий їй клірик? Що з ним буде далі? І що буде далі з Церквою, до якої він належить? Про це – в інтерв’ю з отцем Андрієм.
Я ПОВИНЕН ОБІЦЯТИ ПЕРЕТВОРИТИСЯ В ЛАПОЧКУ І В ЧЕРГОВОГО РЕПЛІКАТОРА ЦЕРКОВНОГО ОФІЦІОЗУ
– Отче Андрію, я так розумію, що ви зараз в очікуванні відповіді на свою апеляцію. І ситуація виглядає так, що ви вирішили пройти до кінця цю процедуру церковного правосуддя, а потім приймати рішення, чи звертатися до Вселенського Патріархату. Чи є якісь зрушення з боку священноначалія, кроки назустріч, ознаки, що вони готові якось змінити ситуацію?
– Поки я лише теоретично розмірковую про те, які можливості в мене ще залишилися. Перший і найсерйозніший вибір – між «слухняністю» і, скажімо так, чимось іншим.
«Послух», до якого мене з різною інтонацією закликають і друзі, і недруги – це добре знайомий з радянських часів заклик «роззброїтися перед партією». Тобто спочатку – наодинці перед церковним начальником, а потім ще й публічно сказати: «винен, визнаю свою провину, я більше так не буду, прошу мене вибачити, надалі я буду постити в своєму журналі тільки котиків з іконками, а лаяти стану тільки загниваючий захід і сектантів. Ще буду говорити паки-і-паки і відтворювати офіційну точку зору».
Тобто я повинен обіцяти перетворитися в лапочку і в чергового реплікатора церковного офіціозу. Чесно кажучи, цей варіант якось мене не приваблює. Тих, хто працює в цьому амплуа, у нас більш ніж достатньо. І моє приєднання до цього хору ні на терцію не поліпшить його звучання. Я не бачу ніякої користі саме для Церкви і для людей в такій своїй зміні. Ті, що мене вже ненавидять, через цей розворот аж ніяк не полюблять. Ті, що ще поважають мене, отримають привід ставитися до мене з презирством.
– Як ви сприйняли слова Алфєєва про можливість відлучення вас від Церкви?
– Один білоруський опозиціонер напередодні свого арешту передав адвокату записку: «Якщо мене будуть допитувати без адвоката, і за його відсутності я відречуся від своїх поглядів, майте на увазі: мене катували». Слова митрополита Іларіона Алфєєва на державному телеканалі «Росія» з погрозою мого відлучення від Церкви цілком рівні психологічним тортурам.
Ну і чого варті зміни в поглядах, вироблені після демонстрації тортур в підвалі інквізиції? Саме така процедура була в протоколах інквізиції. Галілея не катували, але йому ненав’язливо показали зал тортур.
– Ок. А який ще вибір?
– Значить, вибір стоїть між правом ходити по храму з кадилом і можливістю чинити відповідно до своєї совісті і переконань.
Дуже важливо те, що я диякон, а не священник. У мене немає церковної сім’ї, я ні для кого не батько. Якщо я втрачаю дияконський статус, це моя особиста проблема, це не зачіпає людей. Тому аргумент «промовчи заради своїх прихожан» в моєму випадку не працює.
І взагалі саме дияконське служіння, напевно, переживається інакше, ніж служіння священника.
– Як саме відрізняється?
– Священник сам відправляє літургію, а диякон, за великим рахунком, просто близький свідок Таїнства. Один священник, який тривалий час був дияконом, одного разу сказав мені: «Після довгих років дияконської служби я думав, що мене важко у вівтарі чимось здивувати. Але коли я став священником… Розумієш, диякон перед престолом стоїть буквально в одному кроці від священника. Але якою ж величезною виявилася різниця в переживанні Літургії».
Тому в моїх суддів (єпископів і священників) трошки різна шкала цінностей. Готовий визнати, що мені перепадають лише «крихти, які падають від трапези Господа» (Мф. 15,27). Але раз це так, то і розміри наших можливих втрат при позбавленні сану різні. Для мене «служіння» їм, що виражається в суворо визначеному наборі жестів і формул, не є найвищою цінністю.
Крім того, в їхньому світі сам чин, звання значать більше, ніж людина. Без уніформи ці люди дуже часто виявляються просто зовсім нецікавими. В їхньому світі позбавлення священного сану – це повна соціальна анігіляція. Сан – це доступ до начальства земного і небесного, а також до вух, розуму і гаманців «простих людей». Без цих опцій колишній священник – те ж саме, що збанкрутілий бізнесмен або відставний чиновник. В очах вчорашніх своїх друзів і шанувальників він стає «марним», його номер підлягає видаленню з телефонних контактів.
ПРИ ПОГОЛЕНІЙ БОРОДІ МОЇ МОЗОК І ЗНАННЯ ЗАЛИШАЮТЬСЯ НА МІСЦІ
– А у вашому світі все це не так?
– У моєму світі це не так. Навіть при поголеній бороді мої мозок і знання залишаються на місці. Це дає надію на те, що для когось я буду цікавий і в іншому одязі.
У моєму світі сан – це блага додаткова опція, яка допомагала робити щось більш важливе, ніж перелічувати приводи до молитви (це і є «єктенія»: про те-то і це помолимося). Для мене сан був можливістю займатися місіонерською роботою, в яку я був закоханий.
У 2003 році патріарший вікарій архієпископ Арсеній Єпіфанов приїхав до мене в храм на день мого 40-річчя. І, вручаючи церковний орден, сказав: «З благословення Святійшого Патріарха Алексія отець Андрій має право служити в вашому храмі у вільний від інших послухів час».
Я розумів, що заради своєї основної роботи, що проходить далеко від вівтаря, мені потрібно бути всередині «духовного стану».
Але в сьогоднішній Росії ідентичність з однією з гілок влади починає муляти сумління. Сьогодні я вже і сам не можу так безпроблемно, безболісно і радісно ототожнювати себе з такою великою і різноманітною групою людей як духовенство. Тим більше, що за ці 30 років її еволюція загалом йшла зовсім не в тому напрямку, в якому я бачив «благо Церкви».
– Як би ви самі схарактеризували свій місіонерський профіль?
– Моя місіонерська робота в основному полягала в тому, щоб зробити для людей входження в світ віри якомога менш травматичним. Це робота повитухи. Народження – це біль, це травма навіть при найкращому результаті. Це радикальна зміна місця існування дитини. Є травми неминучі і навіть благі (перерізання пуповини або дуже хворобливе для малюка розлипання легень для перших подихів). А є травми необов’язкові. Ось їхню кількість я і намагався зменшити.
Я пояснював, що можна вірити, і при цьому не відрікатися від розуму, від радості, від дітей, від батьків, від знань, від казок, від людської привітності до іновірців і просто від культури. Мій курс лекцій в 90-ті називався «Техніка релігійної безпеки». Так, там було багато про секти. Але вже до межі тисячоліть стало зрозуміло, що до Церкви замало прийти; в Церкві треба зуміти ще вижити і зуміти залишитися в ній. Треба зуміти зберегтися у своїй людяності, а не перетворитися на ритуального робота і на автовідповідач, набитий «святоотцівськими цитатами». Потрапити в секту можна, навіть якщо ти православний і здійснюєш прощі монастирями.
І ось уже в 1997 році з’являється перша моя книга з критикою сучасних церковних негараздів і настроїв – «Окультизм у православ’ї». І уявляєте собі мою радість як місіонера, коли через рік після її виходу в Ростові-на-Дону до мене підходить чоловік і каже: «Я протестантський пастор. Я прочитав ось цю вашу книгу і після цього повністю поміняв своє ставлення до православ’я. Виявляється, те, що я вважав суттю церковної віри, це просто хворобливий наріст, з яким борються самі православні богослови!».
Церква стала масовою. Вона стала тим самим шкільним басейном з двома трубами: одні люди в неї втікали, інші – витікали. А загін, як завжди, не помічав утрати бійця, свою Алілуя доспівавши до кінця…
Стала очевидною потреба в особливому місіонерському служінні: не приводити в Церкву, а утримувати в ній. Навіть точніше: потрібна місія реанімації віри і реабілітації людей з травматичним досвідом православ’я. Робота лікаря в реанімації буває болючою: роблячи штучне дихання або масаж серця, він часом ламає ребра. Але зате рятує життя. Такою стала моя робота останніх років. Її формула – «Щоб не розчаровуватися, не треба зачаровуватися». Так, я говорив про численні болячки церковного життя. Але самим фактом свого перебування в Церкві і навіть не просто в Церкві, а в структурі Патріарха Кирила, я тим самим до деякої міри знеболював і знецінював цей свій «антиклерикалізм». І допомагав людям не поривати остаточно їхній і без мене вже ослаблий зв’язок із церковним світом. Допомагав не словами («Не рви! Не йди! Не смій»), а просто фактом свого дияконського статусу. Тепер Патріарх вирішив цей факт усунути.
Повернутися до амплуа роз’їзного зазивали я все одно не зможу. Погіршується здоров’я, додаються роки, виснажується ентузіазм – останніми роками я відчув, що моя місіонерська активність в стилі 90-х завершується. Про свій швидкий «вихід на пенсію» я став говорити ще в 2007-му. Крім того, якщо в 90-ті роки я був унікальний в цьому своєму виїзному місіонерському активізмі, то зараз вже є багато людей, які можуть робити щось подібне (ну, або їх повинно бути багато в Церкві після 30 років її волі). Тому моя відсутність на арені не буде відверто очевидною.
ВИ СВІТ ВЗАЄМНОЇ ПІДТРИМКИ ЧИ МАЛЕНЬКИЙ СВІТ ВЗАЄМНИХ ПРИДУШЕНЬ?
– А взагалі можливо залишатися проповідником і бути в системі?
– Я просто говорю, що в статусі трактувальника мудрих рішень церковного керівництва і сповіщателя постійної правоти православних я цілком замінимий. А Михайло Бахтін мене навчив, що там, де людина замінима – її і немає в якості людини і особистості, як суб’єкта морального вибору і морального вчинку. Якщо замінимий – значить, редукований до функції. Тобто, розчоловічений.
Знову, як і в радянські роки, для мене це стало дуже значуще і болісно. Дозволю я переварити себе якійсь системі? У роки моєї юності цю інтенцію проявляла владна КПРС. Тепер – не менше, як виявилося, владна Моспатріархія. Ви чекаєте від мене тільки виконання певного функціоналу? Значить, ви не сім’я, а система. Не світ взаємної підтримки, а маленький світ взаємних придушень.
Значить, для мене питання стоїть про певний самозахист і виживання.
І ще, говорячи про моє «дияконство» (грецькою слово диякон означає «служитель»), варто пам’ятати, що мені відомо Кантівське визначення релігії: “Релігія є прагнення серця до дотримання всіх людських обов’язків як божественних заповідей”. Це дуже по-євангельському.
Я МОЖУ ПОДИВИТИСЯ КРИТИЧНО НА СЕБЕ, НА ЦЕРКВУ, ЖИТТЯ НАШОЇ КРАЇНИ І НЕ ГОТОВИЙ ІТИ ШЛЯХОМ ТОТАЛЬНОГО ВИХВАЛЯННЯ
– А як сучасна загнана темпом людина має розглядати своє служіння?
– Будь-яка точка мого (вашого) життя, будь-який мій соціальний зв’язок, будь-який мій контакт з ближнім має граничне релігійне значення. «Від слів своїх виправдаєтеся і від слів своїх засудитися» – це ж не про слова молитви сказано. Сімейні стосунки і чесність у професійній роботі – це теж буде враховано Божим судом. Примирення з тим, кого ти образив на своїй кухні, важливіше, ніж ритуальне жертвопринесення. Загалом – Бог близький не до професійних жерців, а до тих, хто в своїй звичайній світській професії трудиться чесно і не ображає людей.
І, значить, служити Богу можна і потрібно не лише кадилом. Посидіти з онучком (і дати зітхнути його мамі) – це теж Богослужіння. А для гуманітарія, тобто, людини, чия робота полягає у вибудовуванні міжлюдських комунікацій, чесна розмова з людьми, які потребують такої розмови – теж святиня.
Є люди, для яких я маю значення саме в такому своєму асоціальному і колючому статусі. Гладкопромовисті звичайні проповідники не викликають бажання у цих людей слухати їх і з ними погоджуватися.
Я можу подивитися критично на себе, на Церкву, життя нашої країни і не готовий іти шляхом тотального вихваляння. І для якихось людей саме це виявляється значимим, а тому викликає довіру і до інших моїх слів про християнську віру як таку.
Так що, увійшовши в стрункі партійні ряди, я навряд чи когось туди приведу за собою. Але при цьому багатьох втрачу. Причому не тільки я, а вже вся Церква їх втратить.
Отже, перший вибір, перша розвилка формулюється просто: дозволити чи перетворити мене в Андрія Ткачова. І тут я чесно попереджаю своє начальство: не вийде.
– Очевидно, що не вийде.
– Дозвольте один мемуар. 2009 рік. Кирило обраний Патріархом. Я їду з Храму Спасителя в автобусі з членами помісного собору (Кирило вже господар і видав мені пропуск на собор). І ось в автобусі я розмовляю з однією людиною, близькою з митрополитом Кирилом ще по роботі у Відділі зовнішніх церковних зв’язків – церковному МЗС. І він мені каже: «Я днями розмовляв з Кирилом і запитав його: владико, скажіть, а що для вас виявилося найнесподіванішим у ці непрості передвиборні місяці? Які люди по-новому для вас розкрилися в цій ситуації?». І Кирило тоді сказав: «Я не очікував, що Андрій Кураєв виявиться таким бійцем».
Я його прекрасно розумію. Я ж такий товстенький біло-пухнастий ботанік, очкарик з тихою мовою. Але якщо я в якусь тему вчеплюся, я і справді намагаюся працювати чесно до можливої межі її розробки. І не кидаю її, незважаючи на поодинокі невдачі і укуси.
Так що з 2009 року і Патріарх Кирило знає, що така риса у мене є. Тому зараз я не розумію, як він може сподіватися на те, що він мені чимось пригрозить, а я злякаюся і замовкну.
– Отже, Ткачовим ви не станете. Що далі?
– Далі можна пробувати шукати можливості якогось юридичного примирення. Свій хід я зробив. Я проаналізував вирок і своє «останнє слово» послав назад в письмовому вигляді і з повідомленням про доставку. Це називається клопотання про перегляд рішення міського церковного суду тим же самим судом.
Згідно з «Положенням про церковний суд» це моє послання Патріарха ні до чого не зобов’язує. Тобто, він може проігнорувати це моє клопотання і спокійно підписати вирок. Положення про церковний суд забороняє йому це робити 14 робочих днів після винесення вироку. З урахуванням тривалих новорічних канікул ці дні минули вкінці січня. Але знову ж таки, ніщо його не зобов’язує це робити відразу після закінчення цього терміну. Цей папірець може лежати у нього в столі десятиліттями, а Патріарх в будь-яку секунду може його вийняти і зробити його «остаточним». Можливо, йому буде приємно відчувати себе повноцінним господарем моєї долі, і він продовжить це задоволення для себе. І тому я не знаю, коли саме Патріарх затвердить цей вирок.
А у мене за Положенням було тільки чотири робочі дні з дня винесення вироку для подачі клопотання про перегляд. У цю норму я вклався. Якщо ж Патріарх все-таки затвердить цей вирок, після цього у мене з’явиться можливість подати апеляцію в «суд другої інстанції», тобто в загальноцерковний суд.
Але тут парадокс у тому, що загальноцерковний суд може прийняти якусь справу до свого розгляду тільки з дозволу самого Патріарха. Тобто ситуація виглядає так: «Ваша Святосте, дозвольте поскаржитися Вам на Ваше беззаконня!». Тому історія не знає випадків, коли загальноцерковний суд переглянув би рішення ще живого Патріарха.
– Отже загальноцерковний суд зовсім не зобов’язаний розглядати вашу апеляцію?
– Так. А «Положення про церковний суд» дає йому повне право навіть не приймати її. Ось із цієї причини, я і кажу, що в мене є можливість подати апеляцію в часі або в просторі.
– Це як?
– У часі – це означає подати через якусь кількість років, якщо я зможу дожити до зміни Московського Патріарха. Новий Патріарх напевно буде намагатися не бути схожим на нинішнього. І моя реабілітація стане для нього прекрасним приводом показати, що настали інші часи. Але щоб така опція у мене була в запасі – я, мабуть, не стану витрачати її зараз даремно.
Другий варіант – подати апеляцію в просторі. Тобто подати її зараз, але в далекий Константинополь. Я говорю не про те, що я вже вирішив. Просто я вважаю корисним прораховувати можливі дорожні карти, і робити це не в секреті. У мене мало підстав сумніватися в тому, що ця апеляція на Фанар буде прийнята. А ось після цього відкриється маса інших варіантів.
Перший з них: скажімо, Вселенський Патріарх видає документ, який скасовує рішення Патріарха Кирила, але при цьому в очах Вселенського Патріарха я, як і раніше, залишаюся кліриком Московського Патріархату. Ну, як в таких випадках велить світський суд – «відновити на колишньому місці роботи». Тобто, своїм кліриком Константинополь мене не вважатиме. Для Москви, природно, це нічого не означатиме, і тут до служб мене не пускатимуть. Але принаймні в своїх очах я все ж залишуся канонічним дияконом.
Крім того, виїжджаючи кудись за межі Росії, напевно, з цією довідкою з Фанара я зможу попроситися на разову службу в грецьку або в румунську церкви.
Другий варіант: Константинопольський Патріархат приймає мене в свій клір, але нікуди не прописує. Я залишаюся в Москві, але знову ж таки при виїзді можу літургісати, можливо, 2-3 рази на рік. У цьому варіанті, напевно, і серби, і чехи, і поляки дозволятимуть мені брати участь у їхніх службах.
Третій варіант: мене формально приписують до якогось храму або монастиря Константинопольського Патріархату. Це вже міцний канонічний статус і ясні гарантії літургісання (служби).
Четвертий варіант: після того, як Константинополь оголошує мене своїм кліриком, я прошу про переведення в іншу помісну Церкву – наприклад, в румунську, де мене в 1990-му році і висвячували в сан диякона.
П’ятий і «остаточний варіант» залежить від того, де межі рішучості Патріарха Кирила в закритті «проблеми Кураєва». Обмежить він себе просто символічним вигнанням мене зі свого церковного кола, або ж звернеться до поліцейських органів.
ПЕРЕХІД У КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКУ ЮРИСДИКЦІЮ ДАСТЬ ПІДСТАВУ ОГОЛОСИТИ МЕНЕ ЯК МІНІМУМ ІНОЗЕМНИМ АГЕНТОМ, А, МОЖЕ, І ТУРЕЦЬКИМ ШПИГУНОМ
– А які підстави у правоохоронних органів мати до вас підвищену увагу?
– Позбавлення сану в сучасній Росії означає зняття захисного купола. Поки я клірик панівної Церкви, це мене захищає від деяких неприємностей. Без цього статусу будь-яка моя лекція може бути кваліфікована як незаконна місіонерська діяльність. І навіть якщо лекція буде не місіонерська – у нас сьогодні потрібні ліцензії на ведення будь-якої просвітницької діяльності.
А перехід у Константинопольську юрисдикцію дасть підставу для зацікавлених осіб тут, у Москві, оголосити мене як мінімум іноземним агентом, а, може, і турецьким шпигуном. Майже очевидно, що це буде зроблено на лайливо-інформаційному рівні. Але наступним кроком можуть бути і офіційно-поліцейські звинувачення. І тут можливі різні форми тиску, включаючи затримання, обшуки, конфіскацію телефону і робочого комп’ютера… І це буде важко розцінити інакше як виштовхування мене в еміграцію. Яка в цьому випадку стане евакуацією.
– Зараз ви не відчуваєте якихось загроз?
– Знайомі з різних сторін весь час попереджають мене про це. Але вже буває важко зрозуміти, де загроза, а де дружнє застереження.
– Скажіть, а поки не підписано рішення, ви можете служити?
– Ні. Я вже вісім місяців не можу служити, з 29 квітня, коли вийшов указ Патріарха про те, що я заборонений в служінні до суду.
– А ви сповідаєтеся, причащаєтеся?
– Так, регулярно.
– Ви дуже вірили в цього Патріарха, коли він був кандидатом. Ось пряма цитата одного випускника Московської духовної академії: «Ми всі в Лаврі молилися, щоб Кирило не став Патріархом. Але його підтримував Кураєв, буквально прикривав своїм авторитетом, і це нас дещо обнадіювало». Що і коли відбулося після обрання Кирила, що настільки зобов’язаний вам Патріарх відкинув вас?
– Ну, по-перше, у мене немає підстав вважати, що Кирило чимось мені зобов’язаний. Ніяких більш-менш об’єктивних даних про те, що якась кількість виборців (членів собору) змінили свою позицію саме завдяки моїм публікаціям, до мене не надходило. Тому я не став би перебільшувати свою роль в цій історії.
– Але моє питання було в тому, чому Кирило відразу відкинув вас? Це була позиція, яка формувалася роками? Або щось сталося, що Патріарх себе так повів щодо вас?
– Кирило покликав мене до себе між днями засідань єпископського собору і помісного, коли все було вже цілком ясно. Зустріч була в його кабінеті Данилового монастиря, і на прощання я сказав: «Владико, у мене є таке відчуття, що ви в цей кабінет голови ВЗЦЗ більше не повернетеся. І, значить, ці сувеніри, які тут стоять, вам більше не потрібні. Можна, я собі на пам’ять щось візьму?». Він погодився, разом ми обійшли по периметру його кабінет, і я попросив «на винос» чудову бронзову статуетку апостола Андрія. І досі вона стоїть у моєму кабінеті.
При тій розмові він сказав, що йому буде потрібна поряд така людина, як я – людина, яка об’їздила всю країну, знає ситуацію на місцях. Мовляв, будемо працювати разом.
Спочатку після його обрання на мене звалилися призначення в різні комісії: в міжсоборну присутність, в комісію з вироблення нового катехизму, в комісію антиалкогольної боротьби, в комісію роботи з мігрантами, в комісію з написання шкільного підручника з основ православної культури (плюс до того ще й при колишньому Патріархові я був членом синодальної богословської комісії і членом редколегії «Богословських праць»)…
Це не були адміністративні посади і жодна з цих функцій не приносила ні копійки. Але була ілюзія того, що якісь думки і справді можна доносити до Патріарха.
А потім було відрядження до Абхазії. Знаючі люди мені тоді ще говорили: «Май на увазі, це заслання!». Але мені як місіонерові це було дуже цікаво, і частково це була моя ідея. Ще восени 2008 року (тобто за Патріарха Алексія) я написав статтю про те, що в Абхазії відбуваються дуже важливі релігійні події. Цілий народ, що колись ототожнював себе з православ’ям, виявився по суті покинутий. Тому що грузинських священників вони самі до себе не пускають, а Російська Церква прийти туди не може, так як Грузинська Церква не пробачить такого вторгнення на територію, яку вона вважає своєю, і у відповідь стане підтримувати українську автокефалію.
Вийшла ця стаття в журналі «Профіль» через 10 днів після смерті Патріарха Алексія, коли Кирило вже уважно стежив за всіма моїми публікаціями. І в підсумку через півтора року він її згадав і відреагував за комсомольським принципом «пропонуєш – виконуй!».
Спочатку це звучало дуже цікаво і заманливо. Він запропонував скласти бізнес-план, в який входило придбання позашляховика Міцубісі-паджеро як машини, без якої не можна обійтися в гірському регіоні. Обіцяв усіляку підтримку президента Медведєва і прем’єра Путіна. Митрополит Іларіон возив мене в Адміністрацію президента і представляв якомусь високому чиновнику…
А потім все це якось зійшло нанівець і жодної серйозної підтримки я не отримав.
Два роки в Абхазії я винаймав будинок і жив за гонорар, отриманий якраз за видання свого шкільного підручника. І їздив на скутері. Коли ці гроші скінчилися, я написав Патріарху подання з проханням все ж знайти якесь постійне джерело фінансування для місії. Відповіддю мені був телефонний дзвінок від протоієрея Миколи Балашова з ВЗЦЗ, який зачитав мені резолюцію Патріарха: «У патріархії немає коштів на цей проект». Начебто це був мій особистий проект, а не відрядження від Патріарха, яке неабияк поламало мої особисті плани.
НА ПЕРШУ ЗУСТРІЧ З КИРИЛОМ ТИХ, ХТО ХОТІВ, НЕ ПУСКАЛИ, А ТИХ, ХТО НЕ ХОТІВ, ЗГАНЯЛИ
– Це було перше ваше розчарування?
– Перше моє розчарування в новому патріаршестві сталося раніше – у травні 2009-го, коли була оголошена перша зустріч Патріарха з московською молоддю.
Сама звістка про цю зустріч мене дуже потішила. Патріарх Алексій лише раз, на самому початку своєї каденції, зустрічався з молоддю (а не з «організаціями православної молоді»). Я дуже зрадів, що Кирило починає саме так.
Але вже на підході до Ізмайловського стадіону мене чекав перший шок: мене не пустили. Виявляється, вхід туди був тільки за спецперепустками. Туди йшов потік молоді явно не церковного вигляду, тобто до Патріарха зганяли студентів із сусідньої академії фізкультури і спорту. Оскільки Патріарх новий, його бажали побачити і послухати багато церковних москвичів. Але цю групу віруючих не пускали.
Очевидним був парадокс: тих, хто хоче, не пускають, а тих, хто не хоче, зганяють. Я був серед перших. Але, впізнавши мене, натовп все ж проніс мене через охоронні заслони. Я навіть опинився у віп-ложі, поруч з рудим Іванушкою Інтернешнл. І тут був другий шок. Виявилося, що ніякого діалогу немає. Лише заздалегідь призначені молоді люди допускалися до мікрофонів і зачитували заздалегідь узгоджені запитання. Це була імітація діалогу. Така ж імітація незабаром повторилася під час патріаршого візиту до Києва. Стало ясно, що Патріарх уникає чесного діалогу. І тому згасли мої надії на те, що за його правління буде здійснений місіонерський прорив до молоді.
У липні 2009 року Патріарх призначив мене головою редакційної колегії з написання підручника для шкіл. Я думав, що на це буде потрібно мінімум п’ять років: вивчити наявну літературу, підібрати авторів, пройти обкатку запропонованих варіантів в різних школах… Себе серед авторів я ніяк не бачив – адже в школі я не пропрацював жодного дня, а 4 клас це тим більше не мій вік, оскільки в шкільні аудиторії я заходив хіба що до старшокласників …
Але вже в жовтні Патріарх викликав мене і строго запитав: «Де підручник?». Виявляється, в планах у Патріарха було використання підручника вже в поточному навчальному році! Тобто хоча б четверта чверть мала пройти по ньому. А це означає, що 1 квітня цей підручник повинен лежати на партах по всій величезній країні. Для розвезення по країні він повинен покинути друкарню 1 березня. Значить, з видавництва в друкарню він повинен піти у середині січня. Видавництву на добірку ілюстрацій і верстку потрібен ще місяць. А перш ніж видавництво приступить до своєї роботи, рукопис підручника повинен пройти всілякі рецензії та експертизи в Академії наук і Академії освіти. Тобто на роботу над текстом підручника у мене залишався лише один місяць. І стало зрозуміло, що цей місяць є саме «у мене», а не «у нас», не в редколегії. Божевільних, які ризикнули б написати підручник за такий термін, в околицях більше не спостерігалося.
Підручник я став писати в дуже дивних умовах. Заготовку кожного уроку я вивішував у себе на форумі і в Живому журналі. І збирав зауваження і поправки. Так що в деякому сенсі підручник писали всією країною…
– Там була ще якась скандальна історія із його презентацією?
– Підручник вийшов, я б сказав, найкращим з усіх інших варіантів. Він найбільше відповідав стандартам і світськості і віку.
Патріарху підручник сподобався. Він навіть сам зробив кілька цілком слушних поправок. У березні, коли книга вийшла, я попросив Патріарха нагородити церковними орденами чотирьох своїх редакторів і консультантів (і це було зроблено).
Підручник пішов у друкарню, наступний етап моєї роботи полягав у поїздках в регіони для зустрічей з вчителями. На цих зустрічах з’ясувалося, що адміністрації різних рівнів, починаючи від федерального міністерства освіти і закінчуючи шкільними директорами, чинять тиск на батьків, щоб вони одноголосно вибирали світську етику, а не «основи православної культури».
Вершиною всього стала ситуація в місті Пенза. Я туди прилетів на один день, який почався з пресконференції. На традиційне запитання «яка мета вашого приїзду» я відповів, що в Пензі відбувається щось дивне: відсоток дітей, чиї сім’ї обрали основи православної культури, дорівнює нулю. Виходить, навіть священники віддали своїх дітей на атеїстичну світську етику. Настільки яскрава місцева аномалія може бути пояснена лише одним: губернатор займається саботажем розпорядження президента.
Потім була лекція, і секретар єпархії повіз мене в аеропорт. Але вже на порозі аеровокзалу секретар отримує дзвінок, машина розвертається і їде назад в місто. Виявляється, до губернатора дійшли мої слова, і він зажадав, щоб я дав пояснення. А літак? – питаю я. Мій рейс – останній, і якщо я його пропущу зараз, то затримаюся ще на добу, і графік лекцій в інших містах зірветься. Відповідь отримав як зі сторінок підручника з історії Росії: «Літак почекає».
Отже, мене відвезли до губернатора Бочкарьова і він починає з наїзду: «хто ви такий, що приїхали сюди і починаєте мене тут звинувачувати і взагалі чому ви стали критикувати мене, не уточнивши моєї позиції?». Я відповів: «Я вважав, що ви – господар у своїй області і що без вас ваше міністерство освіти не прийматиме настільки неординарних політичних рішень. Тиск з московського міністерства не на користь Основ православної культури я бачив у всіх регіонах. Але абсолютний нуль вийшов тільки у вас. Значить, це місцеве рішення. Я й уявити не міг, що воно могло бути прийнято за вашою спиною».
Далі я нагадав йому, що у нього добігає кінця другий термін губернаторства і зовсім не очевидно, що президент Медведєв дозволить йому залишитися на третій. «Ви знаєте, що скоро Великдень, і за традицією на Великдень Патріарх зустрічається з президентом. У цій неформальній бесіді президент запитає Патріарха, чи є якісь проблеми в церковно-державній співпраці. А я Вам гарантую, що у Патріарха сьогодні головна турбота – це школа. Підручник написаний, виданий, експеримент пішов. Проблема ж у тому, що деякі регіони чинять опір, зокрема, в Пензі просто нікому не дозволили працювати з православним компонентом цієї програми. Ось це Патріарх скаже президентові. Як Ви думаєте, як відреагує президент на такі слова Патріарха про Вас?».
Відповідь губернатора була прекрасна: «Що ж ви мені одразу не сказали, скільки відсотків учнів вам треба, ми б вам організували!».
А потім мене чекала хвилина ганьби: коли чорна «Волга» підвезла мене прямо до трапу літака, і я увійшов у нього під важкими поглядами людей, які зо дві години просиділи в очікуванні вильоту…
Ось про такі випадки адміністративного тиску не на користь Церкви я постійно тієї весни говорив у блозі і в інтерв’ю.
Приходить день Пасхи. За традицією в пасхальний вечір духовенство збирається у свого єпископа і вітає його. У Храмі Христа Спасителя великий натовп чорних ряс, я – в натовпі. Патріарх кожному священикові дарує по яєчку. Підходить моя черга. Патріарх не дарує мені яйце, не підставляє бороду для ритуального поцілунку, а замість «Христос Воскрес» злобно шепоче мені: «Не псуйте мої стосунки з Фурсенком!».
– А хто це?
– Фурсенко – це тодішній міністр освіти. Так я дізнався дуже важливу формулу, ключову для церковної політики нашої Патріарха. Головне – не псувати його стосунки зі світським начальством, в яке входять не тільки міністри, але і фінансові олігархи.
Зрозуміло, що мені за написання підручника не було присвоєно цілком заслуженого звання «героя церковної праці». Парадокс: мої помічники отримали ордени, а я отримав тільки святійшу догану. Це не означає, що я ображений. Але це цікава рисочка для складання психологічного портрета глави РПЦ.
– У вас було багато великих просвітницьких і місіонерських проектів, і багато, назвемо так, «очисних» проектів. Останні проти голубого лобі, розкоші, зарозумілості ієрархів. Коли ви публікували все це, ви відчували зворотний зв’язок від простого кліру і пастви?
– Я і зараз в щоденному режимі отримую листи і слова підтримки і подяки від священників, а часом навіть від єпископів. Тому ось саме зараз мені психологічно добре.
Але це не можна сприймати надто серйозно. Просто зараз у мене чергова «хвилинка слави», можливо, остання в житті. А через півроку прийдуть тиша і забуття. Журналістам моя тема перестане бути цікавою, люди змиряться з тим, що сталося, і знайдуть інші приводи для гарячих дискусії. Так що бадьоритися я не стану. Найважче попереду.
– А на що ви зараз живете?
– Люди надсилають допомогу. Небагато – по 100-300 рублів. І знаєте, я напевно, днями зроблю оголошення, щоб українці цього не робили.
– Чому?
– Щоб не було приводу вважати мене іноземним агентом.
– Це серйозно?
– Банківські перекази з-за кордону, нехай навіть це сто гривень, відстежуються. І спробуй потім доведи в наших дуже незалежних судах, що сума крихітна, що вона прийшла від приватної особи, що вона не припускала ніяких умов і завдань і взагалі ніяк не впливала на мої слова і вчинки…
ЧИ Є ЩЕ В ІЄРАРХІВ УПЦ МП ВНУТРІШНІЙ БІЛЬ ВІД ЦЬОГО РОЗДІЛУ ПРАВОСЛАВНОЇ УКРАЇНИ? АБО ВОНИ ВЖЕ НАМЕРТВО ПРИКУВАЛИ СЕБЕ ЛАНЦЮГАМИ ДО СВОЇХ КУЛЕМЕТІВ?
– Росія дуже велика країна, вона позиціонує себе як православна країна і в великих містах це дуже помітно, звичайно, і не піддається сумніву. Але як справи в селах? І як справи в Сибіру, на Далекому Сході? Там взагалі хтось підраховував православних?
– На церковній карті Росії досі помітна лінія фронту 1942 року. Там, куди дійшли німці, там більше храмів, і більша релігійність населення. Німці не заважали людям відновлювати церковне життя. А коли вони пішли, не скрізь радянська влада зважилася знову закрити храми. І тому період войовничого атеїзму для певних регіонів СРСР був відносно невеликим. Це Україна, Кубань, Воронеж, Бєлгород, Курськ. Крім того, це зони селянського щастя. Там чудовий чорнозем, і, значить, живе село з конкурентним господарством. Ось тільки сьогодні дізнався, що одним із головних імпортерів російського зерна є Єгипет. Розумієте, Єгипет століттями годував Римську імперію! Звідти зерно везли і в Рим, і в Константинополь.
А в так званому Нечорнозем’ї російське село вбите, населення там мало, воно малорелігійне і витісняється завезеними корейцями-в’єтнамцями. І в цьому відмінність російського православ’я від українського. Все-таки в Росії православ’я це більшою мірою міський феномен. Тому і відсоток людей, для яких православ’я це особистий вибір, а не просто голос традиції-інерції (сімейної або народної), в Росії більше, ніж в Україні.
– Я іноді думаю про формулу миру між ПЦУ і РПЦ в майбутньому. Чи можливі паритетні і сестринські відносини в майбутньому, якщо РПЦ переосмислить себе, ну, або позбудеться ідентичності імперської церкви? Чи можливо це в принципі?
– З 2018 року цю формулу миру я формулюю так: потрібна взаємна домовленість про те, що а) членство в так званій Московській Церкві не вважається державним і політичним злочином і б) членство в ПЦУ не вважається канонічним злочином. Якщо такі домовленості будуть досягнуті, це стане першим кроком на шляху до можливого примирення.
– А це можливо при нинішньому Патріархові? Він, на мою думку, озлобився?
– А чи не можна просто винести за дужки Москву, Путіна, Патріарха Кирила? Адже головне питання в тому, чи є в самій Українській Церкві Московського Патріархату внутрішній запит на повну і офіційну самостійність. Поки я його не чую.
І друге питання в тому, а чи є ще в ієрархів УПЦ МП внутрішній біль від цього розділу православної України чи вони вже намертво прикували себе ланцюгами до своїх кулеметів?
– Мені здається, отче Андрію, ви тут плутаєте причину і наслідок. Я була в цій церкві 20 років і добре знаю, як проповідується послух, наскільки нас позбавляли своєї волі, соціальної активності, батюшка скаже, що гріх, не можна – і все, і не йдуть. Це не тому, що цього не хочуть мої брати і сестри, а тому, що їх переконують, що це гріх, що запорука порятунку людської цивілізації – зв’язок із Москвою. Ну, звичайно, наші співгромадяни з УПЦ МП набагато м’якше і краще б ставилися, якби єпископи не налаштовували проти.
– Але ж саме зараз саме такого накачування саме з Москви і з московських медіа, доступних в Україні, немає.
– Наскільки я бачу, Москва і наша митрополія дуже чітко взаємодіють. Згадайте ситуацію, коли Онуфрій не встав у парламенті під час зачитування імен загиблих. Я і зараз переконана, що старий не здогадався, а молодші єпископи подивилися на старшого і тому не встали.
– Ну, це не тому, що йому з патріархії подзвонили і сказали.
– Не тому, звичайно, але що було через дві години? Він замість того, щоб вибачитися, вийшов в ефір і зачитав на відео, щоб вийти з ситуації, текст, який, я думаю, йому написали з Москви про громадянську війну, про міжусобну боротьбу, про те, що немає переможених і т.д. і т.п. Це була абсолютно московська заготовка, можу помилятися, але, думаю, що не помиляюся.
– Оскільки я занадто далеко, то тому не можу висувати своїх версій.
– Я думаю, що рано чи пізно якось все-таки налагодиться. Але як ви вважаєте, чи повинна Російська Православна Церква в майбутньому публічно вибачитися за цей період зв’язку з владою, зв’язку з розвідками, чи ви не бачите сенсу в публічному визнанні помилок?
– Біда в тому, що покаянні слова в церкві девальвовані далі нікуди. На донезмоги надмірне культивування почуття постійної провини професійні парафіяни відповідають стандартизацією своїх покаянь. Наші заслужені парафіяни можуть свої записочки з гріхами просто закатати в ламінований папірець, щоб не переписувати кожного тижня. Змін все одно не видно.
– Так, ви добре знаєте, про що говорите.
– Так, і богослужбові чини вибачення, обмивання ніг дуже видихнулися. Що вже говорити про покаянні слова у високій політиці. Про їх незначущість добре говорить Філарет (Денисенко): коли для блага Церкви треба було сказати одне, я це говорив, коли для тієї ж мети треба було говорити протилежне – я і це робив. Загалом – «кому я винен, усім прощаю».
І ніяких гарантій того, що те, що здавалося вигідним позавчора і перестало бути таким сьогодні, не буде знову повторене завтра на черговому політичному зиґзаґу. Тому так, при певному політичному розкладі покаянні слова можуть бути вимовлені. Але це все одно буде політична гра, а не щирий порив душі.
– Шкода, якщо так.
– Справжнє покаяння відбувається не в деклараціях із високих трибун, а зі зміною шкільних і семінарських підручників. Ось якщо там з’являться інші оцінки певних історичних подій, припиниться героїзація одних особистостей і рішень і прокляття інших, ось це і буде означати, що відкритий шанс для іншого майбутнього. Значить, певне наше минуле матиме менше шансів прорости в нашому майбутньому. Це і є покаяння в справах.
А поки я можу сказати, що я не раз сам вставляв слова покаяння в «сергіанстві» (це синонім політичного сервілізму) в патріарші промови Алексія на початку 90-х років. І це аж ніяк не завадило появі нового «сергіанства» при першому ж зручному випадку.
Алексій за радянською звичкою погоджувався вимовити слова, які не мали нічого спільного з його щирими переконаннями і самооцінками. Але просто він вважав, що в новій політичній ситуації вигідно прикинутися розкаяним. Він це зробив. Та тільки-но від нього пішов я, і ледь піднялася хвиля нового культу держпатріотизму в Росії, як тут же з промов Патріарха Алексія ці покаянні нотки зникли. І навіть при його поєднанні з карловчанами (йдеться про возз’єднання РПЦ і РПЦЗ – ред.) в 2007 році покаянних слів з його боку не звучало.
НАЙГОЛОВНІШИЙ ПОДАРУНОК, ЯКИЙ МОСКАЛЬ МОЖЕ ЗРОБИТИ УКРАЇНЦЮ, ЦЕ ПРОСТО ІГНОР
– Скажіть, чи наступний Патріарх буде налаштований примиритися зі Вселенським і робити кроки в бік ПЦУ?
– Не знаю. Тому що незрозуміло ні хто це буде, ні за яких політичних обставин він прийде.
-Москва наважиться дати автокофелію під УПЦ МП?
– Одного разу це станеться. Питання тільки у відстані. Ви бачите – Константинополь свого 300 років чекав. І раз пішла така довга гра на століття, то краще припустити, що для кожного сценарію знайдеться свій вік.
– Пам’ятаєте, як Патріарх Філарет в 2017-му звернувся з листом до Московського Патріарха, сподіваючись на те, що з нього знімуть анафему і заборону? У нас дуже багато було трактувань, чому не дали, раз він звернувся, хоча гарантували. І зараз думають, що нас просто хотіли водити за ніс. А що ви думаєте про цю подію?
– Це дуже дивна історія і мені вона теж незрозуміла. З одного боку, тут нічого особливо нового, тому що він такі листи посилав майже до кожного московського архієрейського собору 90-х років. Несподіванка 2017 року було просто в тому, що лист раптом зробила публічним Москва. І, звичайно, московська презентація цього листа поставила в ньому акценти, абсолютно неприйнятні для Філарета.
– Вважається, що будь-який російський ліберал закінчується на українському питанні. Ви – церковний інтелігент, скажіть, що ви відчували, коли Українська Церква отримала Томос: розчарування, роздратування чи солідарність?
– Я думаю, що ні те, ні інше. Для мене це новина з-за кордону. Мені здається, саме такі слова найбільше хотіли б почути українці від росіянина. Просто не цікавтеся нами і забудьте про нас.
– Не розумію.
– Наскільки я собі уявляю сучасний український менталітет, найголовніший подарунок, який москаль може зробити українцю, це просто ігнор. Мовляв, не воюйте з нами і не душіть нас своєю любов’ю.
– Якби ви пораділи, нам би було приємно.
– Процитую слова зі своєї книги «Візантія проти СРСР»: Ось уже сто років на просторі від Фінляндії до Києва логіка Фанара дуже проста: є група людей, які готові бути православними, але в яких проблеми зі смаковою добавкою на ім’я “Москва”: вони або самі її чомусь терпіти не можуть, або ж ця добавка вкрай злить їхніх сусідів по кафе. Тут Фанар і пропонує: а чи не хочете ту ж саму страву, але без цієї смакової добавки, та ще й за давнішим патентом? Такий собі «борщик без сметанки».
З небагатої аптечки церковних рецептів МП дістала тільки різку: “всім – анафема!”. Причому ці ліки МП використовувала просто в кричущому передозуванні. Іноді така жорстка ікономія буває корисною. Але в українському випадку вона не спрацювала. Розкол не просто шириться, а привертає до себе все більше симпатій населення.
Ось Константинополь і вирішив увійти в гру і спробувати інші ліки: замість жорсткої ікономії – м’яку ікономію. Точніше, акривію в поєднанні з м’якою ікономією. При цьому акривія їм прописана Москві. А м’яка ікономія – філаретівцям.
Акривія для Москви – це розірвання договору 1686 року. Погодилися з тим, що київський митрополит по-перше поминає Константинопольського Патріарха як того, кому «підлягають всюди всі парафії і єпархії», але не виконували? – Договір розірвано. Розкольникам же замість ременя Константинополь пропонує м’яку ікономію: примирення.
Таким шляхом Константинополь сподівається зберегти в православ’ї кілька мільйонів українців. І заради цього готовий терпіти образливі слова з боку московських єпископів.
У Москви немає жодної виразної дорожньої карти для реального подолання українського розколу (крім окупаційно-поліцейської: внутрішня криза в Україні створить умови для відкритого російського військового вторгнення, і ось тоді…).
Мільйони наших братів, начебто втрачених для Христа, сьогодні знайшлися і повернуті в “канонічне православ’я”. Вибирайте – радіти цьому чи обурюватися? Вибрали? А тепер дайте слово Христа: “Треба було радіти і веселитися, бо цей брат твій був мертвий і ожив, пропадав і знайшовся” (Лк. 15,32)
Патріарх Варфоломій безсумнівно вчинив не за правилами. Поверх канонів і всупереч їм. Чи то вдарив шахівницею по голові партнера, чи то розрубав Гордіїв вузол.
Але тим самим довів, що древнє православ’я навряд чи стало заручником своїх давніх сплутаних настанов і здатне хоча б іноді до ризикованих рішень. Геть усі “суботи” і “кошери”, всі образи “дорогих колег”, якщо можна примирити з Христом он тих, “далеких”.
Як хочете, але в цьому є щось власне євангельське. Усе ж Константинополь відібрав у нас Київ не для себе. Томосом він подарував йому незалежність і від себе теж.
