Три козацькі церкви Чернігівщини відновили... віртуально
Нині практикується 3D-сканування реальних будівель, а от відновлення неіснуючих споруд є новітньою тенденцією. Представлення проєкту «Знищені шедеври української дерев’яної сакральної архітектури. Книга з доповненою реальністю», підтриманого Українським культурним фондом, відбулося 17 березня. Книгу випустив у світ харківський «Видавець Олександр Савчук».
Через відновлення пам’яті про архітектуру – до відновлення ідентичності
Представлення унікального видання відбулося в Березнинському історико-краєзнавчому музеї імені Григорія Верьовки, на батьківщині відомого композитора, хорового диригента, педагога, засновника Українського національного народного хору імені Григорія Верьовки. В експозиції музею – фрагменти внутрішньої оздоби Вознесенського храму.
Книга містить детальний опис, заміри і фото п’яти знищених храмів: один із Харківщини, другий з Полтавщини і три – з Чернігівщини. Окрім Вознесенської церкви у Березні, до видання увійшла церква з села Пакуль, що неподалік Чернігова, і з села Нові Млини неподалік містечка Борзна.
Автор книги – викладач Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна, кандидат філософських наук, українознавець – Олександр Савчук також представив інформаційний стенд із QR-кодом для зчитування об’ємного зображення пам’ятки.
«Без Українського культурного фонду проєкт не відбувся б, – наголосив він. – Книгу видати ми б змогли, а от доповнення – ні. Це досить великі кошти – півтора мільйона гривень мінус 20% податку. Ми дуже вдячні за фінансування проєкту, що по крихтах реконструює втрачений образ різної України. Віртуальний додаток більше спрямований на те, щоб зацікавити молоде покоління, яке багато часу проводить у смартфоні».
Користування книгою виглядає так: у одній руці тримаємо зображення на папері й текст, а в іншій – об’ємне зображення на екрані. Без смартфону книга є самодостатньою, а от моделі без книги більше нагадуватимуть іграшку.
Тепер, через 90 років після знищення, навіть можна уявити, як церква виглядала в різні пори року та в різний час доби, можна повертати зображення під різними кутами, дивитися зверху. Всі деталі пропрацьовані відповідно до фотографій: у 1928 році дах уже металевий, зеленого кольору, але спочатку він був із гонту.
Можна уявити і висоту споруди в
Цей шедевр спорудив ніжинський майстер Панас Шолудко у 1761 році.
Підвалини церква мала дубові, а далі – сосна. Через кожні 40–50 років, за потреби, колоди міняли на нові, підтримуючи споруду в належному стані. Важливо було правильно шалювати зверху. Навряд чи нині знайдуться люди, здатні відтворити цю красу в реальності…
Багато уваги приділяв Стефан Таранушенко фотографіям інтер’єру. Вони якісні, але їх не так багато.
«У наших 3D-моделях не ставилося завдання його відтворити, – зауважив Олександр Савчук. – Можливо, це завдання на майбутнє. Напевно, потрібен шолом віртуальної реальності, щоб передати відчуття простору, висоти, обсягу, оскільки смартфону це не під силу».
Скарби зберіг Стефан Таранушенко
Із 2010 року «Видавець Олександр Савчук» займається вивченням дерев’яної архітектури, особливо – сакральної. Усі ці знання можливі, переважно, завдяки роботі і спадку харківського мистецтвознавця Стефана Таранушенка, який був родом із Лебедина на Сумщині. У 20–30-х роках він дуже активно досліджував дерев’яну церковну архітектуру Лівобережної України. У кінці 20-х стало ясно, що ці споруди будуть знищені, тож дослідник прискорив свою роботу і з 1926-го по 1932 рік зафіксував близько 200 пам’яток. Це не лише фотографії, це описи й обміри, завдяки яким і зроблено 3D-моделі.
Також обміри дають змогу в натурі відтворювати споруди. У 90-х роках минулого століття була ідея зробити копію Воскресенської церкви і поставити її в музеї села Пирогове, але не сталося. А от церкву в рідному селі кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського (Пустовійтівка Роменського району Сумщини) було відновлено саме за кресленнями і описами Таранушенка.
Науковець завжди фотографував споруду з різних ракурсів, і це дає змогу зрозуміти, як вона вписувалася в ландшафт. І нині ми можемо бачити: Вознесенська церква для тутешнього ландшафту завелика. Але ж при будівництві виходили з потреб і можливостей громади Березни.
Харківський науковець був репресований, як і наша архітектура, і лише в 1953 році, по смерті Сталіна, зміг повернутися в Україну і продовжити роботу. У 1976 році, у віці 87 років він помер, лишивши безцінний спадок: близько шести тисяч фотографій на скляних негативах, досить точні креслення й детальні описи.
Нищення церков – це нищення національного характеру
Олександр Савчук, зокрема, сказав: «Займаючись дерев’яною архітектурою, ми мріяли дійти до такого етапу, коли зможемо не лише видати книгу, а й більш популярно сказати про це питання – про знищення архітектури як елементу нищення ідентичності. Коли ми навчаємося в школі, то вивчаємо літературу, історію, а про архітектуру майже нічого не знаємо. Це ніби дуже спеціальне, фахове знання.
А виявляється, що архітектура також передає національний характер, уявлення про красу. І коли ми хочемо дізнатися про самобутню українську архітектуру, можемо подивитися ці прекрасні споруди XVII – XVIII століття. Стефан Таранушенко це добре знав і особливо цінував народних будівничих».
Автор видання наголосив: репресії народної архітектури почалися 1801 року, коли українська церковна архітектура була заборонена. Почали надсилати з єпархій будівничих із типовими проєктами, тому в XIX столітті виникло багато типових церков, які майже нічим не відрізняються.
А в дерев’яних цервах XVII–XVIII століття ми бачимо і канон, і особливості кожного майстра, які він вносив у споруду. Крім того, дерев’яна сакральна архітектура є ознакою горизонтальних суспільних зв’язків, яких нині нам дуже не вистачає. Тоді напряму укладалася угода між архітектором, будівничим і громадою, яка, по суті, замовляла своє бачення архітекторові, а він це виконував, звісно, зі своїми пропозиціями. Такі угоди збереглися, вони опубліковані у представленому виданні. Зокрема, і про Вознесенську церкву в Березні.
Руйнування церкви – це не лише руйнування архітектурної споруди. Це – руйнування традиційного українського ладу, і це сприймалося як трагедія, бо церква також і громадська споруда, де люди обмінюються інформацією, співпереживають, вирішують нагальні питання.
«Українська дерев’яна архітектура передає національний характер, уявлення про красу, – зазначив Олександр Савчук. – Це наша пам'ять, те, що формує наш світогляд і світосприйняття. Храми будувалися переважно безіменними для нас майстрами, але деякі з них були, без перебільшення, шедеврами світової архітектури».
Для багатьох мешканців Березни місце, де стояла козацька церква, знайоме, на презентацію стенду завітали активні березинці, які ділилися спогадами і переказами родичів про зруйнований храм. До речі, найцінніші ікони з цієї церкви перебувають у Національному художньому музеї України в Києві.
Представлення названого проєкту відбулося як маленький експеримент – дослідження, чи працюють нині горизонтальні суспільні зв’язки. «Для організації заходу ми свідомо не зверталися до державної адміністрації, департаменту культури, було цікаво, чи зможе дзвінок незнайомої людини призвести до якоїсь події, як працює громада сьогодні, – розповів Олександр Савчук. – Адже ми знаємо, що Україна вижила завдяки своїм горизонтальним зв’язкам: звичаєвому праву, вмінню триматися купи, взаємодопомозі незалежно від вертикалі влади».
Мову 20-х років минулого століття також зберегли
Книга зроблена у вигляді альбому, з наголосом на ілюстративний ряд. Сучасних правок у текст Стефана Таранушенка не вносили, збережена харківська мова 20-х років минулого століття.
Видана книга за бюджетний кошт і передана у 250 державних організацій країни: районні й обласні бібліотеки, профільні навчальні заклади, де вивчають архітектуру, профільні та краєзнавчі музеї. 1000 примірників уже розіслано, 25 примірників отримали фахівці, що займаються означеною тематикою. Отож книга є у Березнинському музеї, в бібліотеці і в школі. Трохи згодом, десь улітку, має бути надрукований додатковий наклад, і книга з’явиться у вільному продажу. Попит уже є, ціна прогнозується доступною.
У межах проєкту записані три відеоролики і п’ять відеолекцій із фахівцями в галузі сакральної архітектури, з тими, хто займається пов’язуванням архітектури з ідентичністю й пам’яттю людей, адже архітектура живе довше за людину, тому є свідком різних подій і впливає на створення образу краси. Архітектура – пасивний, але дієвий фактор у формуванні наших дітей і нас. Усе це можна знайти на сторінці проєкту в Фейсбук і на сайті «Видавець Олександр Савчук».
І фортеця була гігантською…
Одними з перших погортали це унікальне видання і протестували QR-код чернігівські й столичні журналісти під час престуру. Вони взяли участь у встановленні інформаційного стенду на тому місці, де височіла Вознесенська церква. Визначив це місце з допомогою старовинних мап і планів чернігівський історик Олександр Бондар.
«БерезнА – це літописне місто Березів, перша згадка про яке датується 1152 роком, – розповів кандидат історичних наук, знавець фортифікаційних споруд Чернігівщини Олександр Бондар. – Після руйнацій і занепаду під час буремних подій ХІІІ століття відродження поселення почалося в XVII столітті, коли землі Чернігівщини увійшли до складу Речі Посполитої. Петро Кулаковський довів: у той час поселення називалося Райгородом. А з 1648 року – це вже Березна».
Довгий час вважалося, що від березнинської фортеці не лишилося слідів. Але це не так. Сліди шукали не там. Науковці не могли уявити, що фортеця займала аж
На другу половину XVII століття навколо фортеці були вал і гострокіл, Чернігівські й Стольненські ворота, бійниці, а всередині був замок. Сучасні технології дають можливість накласти старі карти і плани Березни на супутниковий знімок місцевості і з точністю до
P. S. Роботу над проєктом команда розпочала у серпні минулого року. У квітні відбудеться низка презентацій п’яти об’єктів, що увійшли до книги. У травні проєкт має завершитися.
