У Державному комітеті у справах релігій (№ 11-12)
Людина і світ. — 2000. — №11-12. — С. 36-42
Моніторинг
Релігія і Церква в Україні: жовтень-грудень
Моніторинг подій релігійного життя здійснює журнал «Людина і світ».
8 листопада делегації українських православних церков — Київського патріархату й Автокефальної — сіли за стіл переговорів у Стамбулі, в патріархії Константинопольської православної церкви. Після зустрічі із секретарем Синоду Константинопольської церкви митрополитом Філадельфійським Мелітоном шість архиєреїв — по три від кожної церкви — підписали «Домовленості» про початок об’єднавчого процесу. Підписаний документ включає в себе обопільну відмову від міжцерковних звинувачень на всіх рівнях; від прийняття кліриків з однієї юрисдикції до іншої без погодження; від висвячення нових архиєреїв до остаточного вирішення питання про об’єднання.
Владики обіцяють створити Змішану комісію для вивчення шляхів досягнення єдності й на кожному етапі її роботи звертатися до Вселенської патріархії за порадами. Після того як комісія завершить свою роботу, архиєреї мають намір представити її результати на розгляд Константинополя і просити Вселенського патріарха вирішити канонічний статус єпископів і священиків своїх церков.
Звісно, будь-які зустрічні кроки православних в Україні — якщо вони спрямовані на досягнення заповіданої християнам єдності, а не проти «спільного ворога» — не можуть не викликати оптимізму. Але цей оптимізм має бути обережним. Передусім тому, що ми вже не вперше чуємо про намір двох незалежних українських православних церков об’єднатися й навіть не дуже давно читали меморандум про майбутнє об’єднання. По-друге, тому, що в найкращому випадку після такого об’єднання в Україні стане хоча й не три, але все ж таки дві православні церкви — тобто розкол в Українському православ’ї залишиться. По-третє, те, що всі в Україні сприйняли як об’єднання вже найближчим часом, таким зовсім не є.
Зокрема, в «Офіційній хроніці» УАПЦ від 25 листопада 2000 р. повідомляється про зустріч архиєпископів УАПЦ та УПЦ КП Ігоря Ісіченка га Даниїла Чокалюка, під час якої було відзначено «хибну інтерпретацію окремими журналістами та оглядачами домовленостей як декларації про майбутнє об’єднання двох церков... Відзначалося, що домовленості «пропонують перспективу поступового творення Єдиної незалежної Української православної церкви з залученням до цього процесу поділених православних в Україні».
Ключ від об’єднавчого процесу надійно тримає у своїх руках 270-й архиєпископ Константинополя — Нового Риму, Вселенський патріарх Варфоломій І. Сьогодні він перебуває в найгірших за останні чотири роки стосунках з Московським патріархатом. Естонський конфлікт призвів до повного розриву будь-яких контактів між Другим і Третім Римом; Константинополь ладен діяти на українському напрямі рішучіше, ніж будь-коли. Саме 8 листопада, коли українські владики підписували «Домовленості» між собою, Священний Синод РПЦ оголосив, що доки не буде розв’язано ситуацію навколо православних парафій в Естонії, Московський патріархат не братиме участі в жодному із зібрань у присутності патріарха Константинопольського Варфоломія. Але наскільки рішучими будуть дії патріарха Варфоломія, дотепер не вповні зрозуміло. Судячи з деяких ознак зустрічі патріарха з Л. Кучмою під час державного візиту українського Президента до Туреччини наприкінці листопада, поки що архиєпископ Нового Риму не схильний остаточно спалювати мости у своїх відносинах з Москвою.
Лишатися же заручниками московсько-царгородських поборювань — не найкраще, що можуть запропонувати православним в Україні останні тижні другого тисячоліття. Діями, адекватними ситуації, що склалася, може стати лише їхня максимальна самоорганізація й відповідальність, глибоке усвідомлення того, що доля українського Православ’я може бути вирішена передусім у самій Україні,а також того, що Бог не здійснить чуда доти, доки лишається надія, що людина здатна впоратися власними силами.
Упродовж понад дев’яти років існування незалежної України ієрархи історичних церков дуже рідко зверталися у своїх посланнях до суспільно-політичної й економічної ситуації у країні. Буквально в лічених випадках вони брали на себе сміливість давати оцінку діям влади не в якомусь конкретному випадку, коли йшлося про безпосередні інтереси Церкви, а оцінювати суспільний устрій, справедливість існуючого ладу та економічний стан соціуму. Тому звернення Києво-Галицької митрополії Української греко-католицької церкви до духовенства, мирян та всіх людей доброї волі не могло не викликати громадський резонанс. Не наполягатимемо на тому, що цей резонанс був широким — можливості ознайомитися зі зверненням за межами Галичини є мінімальними. Єпископи Української греко-католицької церкви — і взагалі церков України — ще ніколи не виступали з таким різким зверненням з приводу ситуації у країні. В ньому чи не вперше йдеться про те,що лише частина бід, хай і значна, що випала на долю українського народу, є спадщиною тоталітаризму. Інше ж — це труднощі, штучно створені вже сьогодні. Затримки переважно мізерної зарплатні, зловживання з боку окремих представників державної влади та приватних працедавців набули такого загрозливого характеру, наголошують владики, що вони більше не можуть про це мовчати. Вони далі не мають ілюзій, нібито все, що відбувається, — це випадкові й тимчасові явища. Тому оцінки, що їх дає документ, підписаний єпископом-помічником глави УГКЦ Любомиром Гузаром 10 жовтня, як ніколи гострі. Зокрема, йдеться про економічний геноцид народу, про беззаконня, вимирання нації, втрату владою морального авторитету. Реклама ситого життя в засобах масової інформації розцінюється єпископами як глум над голодними й виснаженими в боротьбі за існування, тими, кого перетворено на безправну масу заробітчан в європейських й африканських країнах, визискувану міжнародними криміналізованими структурами.
Відповідальність за все це ієрархи покладають на владу. Вони вважають, що в ситуації нерозвинутості громадянського суспільства саме влада має відповідати за ситуацію, що склалася у країні. Тим часом її, тобто влади, пояснення причин того, що відбувається, на тлі загальновідомих фактів безкарного обкрадання народу не видаються єпископам переконливими. «Офіційні пояснення причин виникнення такої ситуації на тлі загальновідомих фактів безкарного обкрадання народу є непереконливими, — підкреслюється у зверненні. — До того ж органи влади і правопорядку нечесністю та зловживаннями, корумпованістю та штучною бюрократизацією скомпрометували велику ідею Української держави. Анархія і свавілля в різних прошарках суспільства виникають тоді, коли влада втрачає моральний авторитет. І цей процес моральної ерозії влади сягнув в Україні небезпечної межі. За існуючої суспільної пасивності й нерозвинутості громадянського суспільства влада несе основну відповідальність за ситуацію, що склалася в Україні». Владики навіть попереджають можновладців і тих, хто «гноблячи й експлуатуючи, збиває капітали», про можливість повторення 1917 року. Вони звертають увагу всіх, кому адресовано звернення, на проблему, про яку багато йшлося у пресі. А саме: про нерозривність моралі й економіки, про необхідність зміни пріоритетів — з егоцентрично-утилітарних на християнські. Поки що, констатується у зверненні, нічого не змінилося в економіці – бо нічого не змінилося у ставленні до гідності людини та її прав.
Реакції на звернення практично не було. Думається, що єпископи й не чекали, що їхнє волання спричиниться до каяття й посипання голів попелом. Вони, власне, зверталися не до кривдників, а до покривджених. Зверталися, аби ті усвідомили ненормальність і неприродність стану, в який потрапили, і власну відповідальність за вихід із цього стану. Адже саме церква здатна побачити зерно гідності й моральної незнищенності у, здавалося б, повністю розчавленій істоті. І закликати плекати в собі саме це зерно, а не відчай і зневіру.
Повідомлення про демонтаж кримськими татарами хреста поблизу кримського села Морське, який встановила там православна громада, викликало вибух емоцій, але швидко загубилося у зливі політичних новин. А проте цей локальний конфлікт викликає в пам’яті значну кількість паралелей, в тому числі і з недавньої європейської історії — надто вже хрестоматійно розпочинається протистояння. Особливо якщо взяти до уваги реальність протиборства у світі двох цивілізацій — християнської й ісламської, яким на території України дотепер вдавалося співіснувати більш-менш мирно. Наразі ж ідеться про зіткнення символів, які вкорінені в найглибші шари колективної підсвідомості й тому здатні викликати до життя ірраціональні, а відтак — особливо небезпечні вибухи людської енергії.
Тлом конфлікту стало рішення Кримської єпархії Української православної церкви в єдності з Московським патріархатом встановити на честь 2000-ліття Різдва Христового тисячу поклонних хрестів по всьому півострову. Духовне управління мусульман Криму висловило свій протест і вийшло зі складу міжконфесійної ради. І нарешті — кульмінація конфлікту: через чотири години після встановлення православними хреста на пагорбі над селом Морське кримські татари його демонтували.
Зараз не йдеться про те, наскільки виправданими були дії сторін, наскільки коректними чи некоректними вони виглядають у правовому аспекті, — хоча це, поза сумнівом, теж важливо.
Але ще важливішим є те, що вперше за багато років приводом для конфлікту на релігійному грунті став не розподіл храмів і не майнові проблеми. Конфлікт розгорнувся навколо осі, що поєднує кров і землю (в даному разі — Кримську землю), власний рід і його фізичний та смисловий простір, навколо історичної пам’яті й почуттів, котрі, здавалося б, давно мали бути притлумлені прагматичними міркуваннями.
Звичайно, в намаганні пояснити витоки конфлікту обов’язково пригадають безробіття, злидні, соціальні виразки й недосконале законодавство. Все так, але цей конфлікт відкриває такі глибини, в які страшно зазирати; він зайвий раз демонструє світові, що колективна пам’ять і відчуття приналежності до спільноти пережила всі модернізації, глобалізації і постмодернізми разом узяті. В багатьох, дуже багатьох куточках Європи потрясіння починалися з прагнення однієї спільноти увічнити зв’язок свого етносу з його територією в матеріальних символах. І в багатьох куточках світу спроби мусульман нав’язати християнам (і навпаки) своє бачення історії, власних цінностей, способу життя й символів закінчувалися кров’ю.
Відмінності між спільнотами, чию історію і спосіб думання визначив іслам, і тими, чия ідентичність сформувалася під визначальним впливом християнської традиції, виявилися глибшими й більш жорсткими, ніж це можна було передбачити ще навіть у середині століття. Вони не зникають у міру комп’ютеризації ісламського світу й захоплення європейців східною екзотикою. Зближення цих двох цивілізаційних кіл не означає взаємопроникнення, набагато частіше воно викресає іскри.
Тому жодна можлива пересторога у зв’язку з конфліктом навколо кримських хрестів не видається зайвою. Найгірше, що зараз можна вчинити, — це почати копирсатися в історії і вираховувати, хто і скільки тут жив, для кого ця земля святіша й дорожча. Безглуздо було б і звести ситуацію до пересічного хуліганства. Злочинним — намагатися вичавити із ситуації крихту політичних дивідендів. Усі три тенденції наявні. Втім, здається, наявним є й цілком виправданий страх за майбутнє. Своє і своїх дітей.
Поза тим Російська община Криму вирішила розпочати формування народних дружин з охорони християнських святинь і пам’яток російської культури. Община також закликала власті України негайно ліквідувати кримсько-татарський меджліс і партію «Адалет».
Однак було віднайдено більш конструктивний шлях врегулювання ситуації, котрий, як і кожне врегулювання, грунтується на компромісі. Вирішено залишити вже встановлені поклонні хрести в Євпаторії, Феодосії, Саках, Мазанці, а хрест у Морському встановити менших розмірів і в іншому місці — на схилі тієї гори, де знаходиться християнське кладовище. Його буде встановлено за рахунок депутата Верховної Ради Криму Б. Дейча. Уродженець цих місць і єврей за походженням, він вирішив стати посередником у відносинах християн і мусульман.
Вирішено також, що Кримська єпархія утримуватиметься від дій, котрі б зачіпали інтереси інших конфесій півострова.
6 листопада в Києві відбулося засідання «круглого столу» на тему «Релігійний вибір населення України за даними опитування громадської думки», організований фондом «Демократичні ініціативи». Соціологи й експерти-релігієзнавці зробили спробу пояснити результати численних досліджень, в яких з’ясовувалися релігійні орієнтації українців, підтримка ними церков, глибина вірувань, що їх декларують під час опитувань вірні різних церков. З’ясовувалися також настанови щодо майбутнього Православ’я в Україні й підтримка тих чи інших сценаріїв його розвитку. Соціологічний матеріал для подальших роздумів надав присутнім керівник відділу соціально-політичних досліджень фірми «СОЦІС» Олександр Стегній.
Отже, рівно дві третини опитаних в Україні його фірмою дорослих вважають себе віруючими й ще чверть — невіруючими. Релігійна поведінка тих, хто вважає себе віруючими, є не надто послідовною. Найохочіше вони відзначають релігійні свята за столом — 92%, а найменш охоче дотримуються постів — лише 24%. Приблизно чверть усіх віруючих — типові «великодні християни»: вони бувають на богослужінні лише раз на рік. Висновок соціологів: питома вага віруючих, які можуть вважатися воцерковленими й ведуть відповідний спосіб життя, коливається в межах від 15 до 20% від загальної чисельності дорослого населення.
Вимір конфесійної належності вкотре вже продемонстрував відомий українським релігієзнавцям феномен. Громад Української православної церкви в єдності з Московським патріархатом в Україні втричі більше, ніж громад УПЦ Київського патріархату, але 22% опитаних декларують свою належність саме до неї, а до УПЦ в єдності з Московським патріархатом — тільки 12%. Пояснити це можна тільки тим, що більшість тих, хто вважає себе православними, є великою мірою номінальними віруючими. Говорячи про свою належність до того чи іншого патріархату, вони маніфестують власну ідентичність, яка для більшості має все ж таки київський, а не московський вектор. Цікаво, що більше половини православних чесно відповіли, що точно не знають, до якого патріархату вони належать, і ще чверть визнала себе «православними, які не визначилися з юрисдикційною належністю».
Що ж стосується проблеми, яка, скидається, стає для України хронічною, а саме — об’єднання православних церков, то третину дорослих, у країні сущих, це взагалі не цікавить, а 14% навіть вважають, що в Україні повинно залишитися кілька православних церков. 26% опитаних впевнені, що об’єднання православних в єдину незалежну церкву необхідно, а 7% вважають, що треба об’єднати православних в єдину Українську православну церкву Московського патріархату.
Отримані соціологами результати дають поживу для дуже розлогих коментарів. Але зведемо їх до мінімуму. Передусім зазначимо, що стрімке відновлення церковної інфраструктури, будівництво нових храмів, кардинальне збільшення числа релігійних громад не пов’язані з особистісною вірою в душі кожної окремої людини навпрост. Але, і це по-друге, очевидно, що без відновлення храмів, підготовки освіченого й морально розвинутого духовенства, без палких і самовідданих проповідників цю віру відродити все ж таки неможливо.
Папський візит в Україну, про який ідеться вже не перший рік, нарешті переходить з рівня припущень, дискусій та політичних спекуляцій у реальну площину. В Апостольській столиці вже оголошено про майбутній візит і зазначено, що він може виявитися одним з найскладніших серед усіх подорожей понтифіка до посткомуністичних країн. У загальному вигляді з’ясовується й конфігурація візиту. Очевидно, Іван Павло II перебуватиме в Україні з 21 по 24 червня 2001 p., відвідає Київ та Львів й очолить богослужіння як східного, так і латинського обрядів. Хоча візит є пастирським, тобто папа їде до своєї пастви, можлива і його зустріч із членами Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій. В такий спосіб організатори візиту сподіваються уникнути найбільш дражливої проблеми, пов’язаної з папською подорожжю. Йдеться про його зустрічі з православними. Зрозуміло, що зустріч з предстоятелем УПЦ в єдності з Московським патріархатом утруднено позицією патріарха Московського, який пов’язує папський візит на землі, котрі він вважає своєю канонічною територією, з врегулюванням ситуації у Західній Україні і припиненням «католицького прозелітизму». До того ж така одностороння зустріч буде негативно сприйнята тим сегментом громадської думки, який підтримує УПЦ КП та УАПЦ. Зустрітися ж зі священноначаллям цих церков означатиме для папи ігнорування позиції Вселенського православ’я й виклик Московському патріархатові, що, поза сумнівом, не входить у плани Апостольської столиці. Втім, нагадаємо: йдеться про надто ще приблизні контури візиту, який обіцяє бути дуже непростим — як з погляду, сказати б, ідейного, так і суто технічного. Деталі узгоджуватимуться під час робочої поїздки в Україну офіційних осіб, які відповідають за дотримання протоколу, а також упродовж усіх семи місяців, що лишилися до візиту. Наразі створено Головний церковний комітет для підготовки візиту, який очолили секретар Синоду єпископів УГКЦ Юліан Гбур та заступник голови Конференції римо-католицьких єпископів України Маркіян Трофим’як. З нагоди візиту до вірних з пастирським словом звернулися архиєпископ Мар’ян Яворський та єпископ Любомир Гузар.
23 листопада відзначив своє 65-річчя предстоятель Української православної церкви в єдності з Московським патріархатом митрополит Володимир (в миру – Віктор Маркіянович Сабодан, біографію див., зокрема, в «ЛіС» № 2 за 1998 p.). З цієї нагоди митрополита було відзначено орденом Ярослава Мудрого IV ступеня (раніше предстоятеля було нагороджено орденом Ярослава Мудрого V ступеня). Напередодні ювілею в Києві відбулася урочиста академія УПЦ на честь 2000-ліття Різдва Христового та засідання Священного Синоду. На засіданні вирішено піднести до єпископського сану намісників двох ставропігіальних монастирів — Почаївської лаври та Глинської пустині, а архиєпископів Чернівецького і Буковинського Онуфрія Симферопольського і Кримського Лазаря та Донецького і Маріупольського Іларіона — до митрополичого сану.
24 жовтня Президент України Л. Кучма зустрівся з предстоятелем УАПЦ митрополитом Мефодієм (Кудряковим) і керуючим справами УАПЦ архиєпископом Ігорем Ісіченком. На зустрічі йшлося, природно, про шляхи об’єднання православних України в єдину Помісну церкву. (Через два тижні, під час освячення церкви святої Параскеви на батьківщині Президента в с Чайкіно на Чернігівщині він назве Єдину Православну церкву в Україні своєю головною мрією.) Це була перша зустріч Л. Кучми безпосередньо зі священноначаллям УАПЦ, — після того як найменш численна з-поміж трьох православних церков України розпочала рух до Вселенського патріархату й зустріла там певне розуміння, її «помітили». Втім, не лише у президентській Адміністрації. «Союз православних громадян України» — гранично проросійська організація, що інколи озвучує ідеї, які не личить висловлювати ієрархам УПЦ в єдності з Московським патріархатом, оприлюднила роздратовану «Заяву» з приводу зустрічі 24 жовтня. Вона охарактеризована як така, що порушує «права мільйонів віруючих канонічної УПЦ МП, які не бажають відокремлюватися від Російської православної церкви». «Союз...» звертається до керівництва Росії, аби воно порушило питання про свободу совісті в Україні на майбутніх міжурядових переговорах, і закінчує так: «...Знаходження Української Православної Церкви у складі Московського Патріархату є гарантією її свободи і незалежності».
Поза сумнівом, «Союз...» є організацією великою мірою маргинальною, але на його заяву варто звернути увагу принаймні з двох причин. По-перше, її розміщено на офіційному сайті УПЦ в єдності з Московським патріархатом. По-друге, ті в УПЦ, хто дотримується дещо відмінних поглядів і не вважає, що перебування у складі Московського патріархату є благом для церкви, практично не мають права голосу в церковних ЗМІ.
14 грудня о 4 годині 45 хвилин на 87 році життя помер глава Української греко-католицької церкви кардинал Мирослав Іван Любачівський. Майбутній Верховний архиєпископ Львівський народився 1914 р. в Долині (нині Івано-Франківщина), вчився у Стрийській гімназії, семінарії та академії у Львові, Інсбрукському університеті, Папському біблійному інституті та Григоріанському університеті в Римі. Доктор богословських і магістр біблійних наук, покійний кардинал був, очевидно, одним з найосвіченіших ієрархів в Україні.
Отримавши 1938 р. священицькі свячення з рук митрополита Андрея Шептицького, отець Мирослав вирушив на навчання у швейцарське місто Сіттен Сіон і повернутися на Батьківщину зміг лише через 43 роки. Блаженніший завжди підкреслював, що він не полишав Україну за власним бажанням і що його багаторічна еміграція була вимушеною.
Своє діаспорне служіння Мирослав Любачівський розпочав працею серед «переміщених осіб» у повоєнній Західній Європі, потім душпастирював у Філадельфії, викладав в Українській католицькій семінарії в Чикаго і Стемфордській семінарії. Всі, хто знав отця Мирослава в ті роки, стверджують, що він виконував свої обов’язки виключно сумлінно, не демонструючи ані найменшої амбітності і прагнення посісти помітний щабель у церковній ієрархії. Тому його призначення главою Філадельфійської митрополії (однієї з найчисельніших католицьких єпархій української діаспори) для багатьох було несподіванкою.
12 листопада 1979 р. папа Іван Павло II здійснив у Сикстинській капелі хиротонію Мирослава Івана, а вже наступного року призначив його коад’ютором — помічником з правом наслідування — кардинала Йосифа Сліпого. Після смерті Сліпого у 1984 р. 70-річний Мирослав Любачівський автоматично стає главою УГКЦ.
Кардиналові Любачівському (він, до речі, став четвертим кардиналом-українцем за всю історію церкви) судилося дочекатися виходу своєї церкви з катакомб тріумфального повернення до Львова. Сам Блаженніший і його команда, які приїхали в Україну з Рима в березні 1991 p., були свідомі масштабності тієї праці, що їм належало тут виконати. Але дійсність, судячи з усього, перевершила найгірші очікування. Кардинал і його оточення були приголомшені занепадом суспільної моралі, винищенням потягу галицьких ґазд до землі і взагалі руйнацією виплеканої століттями етики праці, корупцією, кількістю абортів, ницістю політики й політиків. До цього додалися конфлікт з православними, непорозуміння між священиками, які прибули з діаспори, й тими, хто був у підпіллі; «підпільниками» й тими, хто перейшов з православ’я. Надзвичайно актуалізувалася проблема ідентичності Української греко-католицької церкви, яка завжди була гострою для українських греко-католиків. Проблеми майна й культових будівель, реабілітації церкви з боку держави, визнання патріархального статусу для УГКЦ, місце мирян у церкві, стосунки з греко-католиками Закарпаття, римо-католиками Польщі й Московською патріархією, не кажучи вже про церковну дисципліну, літургічні питання, катехитичну й соціальну працю, — всі ці проблеми постали разом.
На схилі років кардиналові Любачівському довелося вислухати чимало дорікань у нібито недостатній рішучості, «надмірній лояльності» до Апостольської столиці й навіть у тому, що «римська команда» тримає його у «золотій клітці», подаючи інтерпретовану та дозовану інформацію. Ці звинувачення кардинал відкидав дуже рішуче, але визнавав, що перші роки посткатакомбного розвитку були для УГКЦ певною мірою «сумішшю досягнень і невдач». Очевидно, інакше й бути не могло.
Треба також взяти до уваги, що на чолі церкви в Україні Блаженніший перебував лише 5 років — 1996 р. з огляду на стан здоров’я кардинала Синод єпископів обрав єпископа-помічника для ведення справ усієї УГКЦ з делегованими правами її глави.
За життя було практично неможливо дати оцінку діяльності Мирослава Івана кардинала Любачівського. Він був приречений на порівняння з двома своїми великими попередниками — Андреєм Шептицьким та Йосифом Сліпим, які з демонічних персонажів радянського агітпропу були швидко перетворені на ікони, витримати порівняння з якими людина з плоті й крові просто не могла. Тепер постать Мирослава Любачівського належить історії. Вона, сподіваємося, буде справедливою в оцінці Блаженнішого.
19 грудня на 78 році помер 139-й патріарх святого града Єрусалима і всієї Палестини, предстоятель Єрусалимської православної церкви Діодор (Даміан Кариваліс). Глава четвертої «за честю» церкви в Повноті Православ’я народився на грецькому острові Хіос у священицькій родині. 1938 р. він приїхав до Єрусалима, де у 1944 р. склав чернечі обітниці. Богословську освіту отримав на теологічному факультеті Афінського університету. Єпископські свячення Діодор отримав 1962 p., a 1981 р. був обраний предстоятелем Єрусалимської православної церкви. Патріарх Діодор був послідовним противником екуменічного руху і вважався вірним союзником Московської патріархії. Саме в надрах цього союзу найбільш інтенсивно циркулювала ідея необхідності перегляду місця Вселенського (Константинопольського) патріархату у православному світі. Оскільки Константинополь давно вже перестав бути столицею імперії і першість його є «першістю випадковою», суцільно грунтованою на римському адміністративно-територіальному поділі, то, говорять прихильники цієї ідеї, він має передати першість патріарху міста, чия роль в історії християнства є непорушною, — тобто патріархові Єрусалима. Природно, розмови на цю тему пожвавилися із загостренням московсько-константинопольських відносин, але навряд чи вони зможуть знайти якесь вагоме продовження.
Що ж до керівництва Єрусалимською православною церквою після смерті патріарха Діодора, то його поки що здійснює місцеблюститель патріаршого престолу митрополит Петрський Корнилій.
