У державному комітеті у справах релігій (№ 2)

Людина і світ. — 2002. — № 2. — С. 36-40

Офіційний вісник

Олена НИКИТЧЕНКО

Свобода совісті й новітні релігії в Україні

Дані експертних опитувань

Науково-дослідний центр «Компаративістські дослідження релігій» філософського факультету Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова здійснив експертне опитування фахівців, що зібралися на міжнародну конференцію «Релігійна свобода: мас-медіа, школа і церква як суспільні фактори утвердження» (Київ, травень 2001 р.). Представникам більшості регіонів України, науковцям, службовцям і журналістам було запропоновано відповісти на запитання стосовно важливих аспектів сучасної релігійної ситуації в Україні. Ці 20 запитань торкалися розуміння стану конфліктності в релігійній сфері, форм її вияву, ставлення до нетрадиційних для України релігій (далі НР), особливостей реалізації у країні свободи совісті та інших сторін досліджуваних проблем.

Це було вже друге (якщо не рахувати аналогічне пілотажне дослідження 1995 р. в рамках Одеського регіону) експертне опитування з цієї проблематики. Перше, також у масштабах України, було здійснено в листопаді 1998 р. (Деякі його підсумки оприлюднені в «ЛіС» — 1999 р., № 6).

Майже всі, хто брав участь в експертному опитуванні 2001 р., відповідали на ті самі запитання, що й у 1998 р. В 2001 р. було опитано 29 експертів, у 1998 р. — 16.

Експертами виступили: провідні науковці, фахівці в галузі релігієзнавства — 62,1% опитаних; державно-адміністративні працівники — 31%; журналісти — 10,3%; інші — 6,9%. За фахом у процентному відношенні минулорічний склад експертів був майже таким самим, як у 1998 р.

Середній стаж вивчення експертами релігійної проблематики складає близько 20 років в обох опитуваннях. Безпосередні контакти з представниками нетрадиційних релігій в Україні мали в 1998 р. 96%, у 2001 р. — усі 100% опитаних; більшість зустрічей з ними відбувалися з ініціативи самих експертів: 60% у 1998 р. і 89,7% у 2001 р. Проте було чимало випадків, коли ініціативною стороною виступали й самі новітні релігійні утворення або й ті, й інші: 64% у 1998 р. і 58,8% у 2001 р. Значно рідше ці контакти відбувалися за ініціативою інших зацікавлених організацій: 4% — 1998 р. і 13,8% — 2001 р. Серед інших відповідей на запитання: «З чиєї ініціативи здійснювалися ці контакти?» заслуговують на увагу такі: «місіонерські домагання», «скарги родичів», «багато друзів і колег почали у середині 90-х років захоплюватися НР»; вони говорять про те, що в подібній ситуації може опинитися будь-який громадянин країни. Крім того, наведені дані свідчать про загальне зростання інтересу до НР саме з боку експертів, отже і про значущість та актуальність проблеми.

Причиною цих контактів, як і слід було чекати, переважно були: науковий інтерес: 58% — 1998 р. і 62,1% — 2001 р. та службові обов’язки: 48% — 1998 р. і 51,2% — 2001 р. Водночас зменшилась питома вага контактів, пов’язаних зі спільним виконанням соціальних програм: з 8% у 1998 р. до 3,45% у 2001 р. Зменшилася також кількість тих, хто зустрічався з представниками НР з метою полеміки: з 36% у 1998 р. до 17,2% у 2001 р. Це можна пояснити не лише зменшенням полемічної спрямованості в діяльності всіх експертів узагалі, а й більш толерантним ставленням до нових релігій.

У зв’язку з дискусійністю питання «Що найкращим чином характеризує суть явища НР?», експертам було запропоновано низку визначень нетрадиційної релігійності, поширених у науковому й буденному обігу, з яких їм належало обрати найбільш вдалі. У 1998 р. майже всі експерти одразу відзначали недосконалість усіх запропонованих дефініцій, але віддали перевагу термінові «релігії Нового віку» – 48 %; «тоталітарними» їх назвали лише 20 % опитаних, «молодіжними культами» – 8 %; «неконвенційними релігіями» – 12 %. У 2001 р. абсолютно переважала назва «нові релігійні рухи» – 75 %; це дозволяє стверджувати, що саме ця дефініція закріпилася в науковому обігу. Інші запропоновані назви: «нові релігії» – 10,3%»; «релігії Нового віку» – 6,9 %; «неконвенційні релігії» – 6,9% тощо. Як загальний критерій один з експертів додав: «короткий строк перебування на конкретному терені», що, на мій погляд, також проблему не вирішує.

Не дивно, що підсумком відповідей на наступне запитання був і збіг у визначенні поширених в Україні конфесій, які можна віднести до нових рухів. Лідери цього списку: Церква повного Євангелія, Церква Христа, громади харизматичного напрямку, Товариство свідомості Крішни. Серед інших експерти називали Новоапостольську церкву, РУНвіру, буддистів, а також — не дуже коректно — Вірменську апостольську, Реформатську та Німецьку лютеранську церкви, Союз євангельських християн-баптистів, деякі напрямки старообрядництва, свідків Єгови, Російську істинно-православну церкву, громади Союзу християн євангельської віри та адвентистів сьомого дня.

Серед відповідей на запитання «Які з нижченаведених релігійних об’єднань Ви б віднесли до нетрадиційних для сучасної України?» (наведено 28 найчисленніших зареєстрованих релігійних організацій) лише Українську православну церкву, Українську автокефальну православну церкву, Українську греко-католицьку церкву та Українську православну церкву Київський патріархат жоден експерт не вважав нетрадиційними. Усі інші, хоч і дуже небагатьма, але були зараховані до них (у т. ч. іудеї, мусульмани, римо-католики, Руська православна церква тощо).

До нетрадиційних експерти додали також «церкву Муна», мормонів, віру Багаї, Велике біле братство; поодиноко згадувались: «реріхівці», «кастаньєдівці», діанетика — сайєнтологія, Аум-Синрікьо, Церква Богородиці, Ладовіра, Велике полум’я. Деякі відповіді супроводжувалися узагальненнями на кшталт: «критерії такі ж самі, що і в географії релігій»; «всі релігії, що з’явилися наприкінці XX століття чи більш конкретно в Україні після 1988 р., — нетрадиційні». Як наголошували разом з тим деякі експерти, «взагалі неетично поділяти конфесії на традиційні і нетрадиційні»; «поняття «нові релігії» має і загальне значення, і тільки для України, а тому треба відрізняти релігії, які є новими лише на терені нашої держави».

Майже на третину порівняно з минулим опитуванням зменшилась кількість тих експертів, які вважали, що позиції НР будуть найближчим часом зміцнюватися. Більшість з цим не погоджується. Дехто зауважував, що НР ще будуть зростати, але «дуже недовго»; «їхні позиції зміцнюватимуться з подальшим розвитком демократії у країні, але не більше ніж інших релігій».

Існують тисячі [новітніх релігійних] груп, поза сумнівом, сатанинської природи. Але, слава Богові, існують також тисячі нових релігійних рухів, якими, попри їхній синкретизм, керує Дух Святий. Відрізнити, де закінчується одне й починається друге, може лише Бог.
Звернення Лозанського комітету зі світової євангелізації

На запитання «Як можна було б охарактеризувати сучасне ставлення православних церков до нетрадиційної релігійності?» у 1998 р. 80%, а у 2001 р. 82% опитуваних відповіли — «ворожнеча», багато хто говорить також про конкуренцію. Про «діалог» і навіть «байдуже ставлення» говорять буквально одиниці. Мабуть, це єдине запитання, відповіді на яке за три роки майже не зазнали змін. Один з експертів зазначив, що православні необізнані в цьому питанні, а другий — що з боку православних ворожнеча є завжди, а з боку НР — не завжди.

Трохи збільшилася кількість тих, хто вже не вважає релігійні відносини зоною конфлікту. У 1995 р. Президент назвав релігійну сферу найбільш конфліктною (соціально напруженою) в нашому суспільстві. У 1998 р. з цим твердженням погодилися 44% опитуваних, в 2001 — 45%, водночас не погодилися у 1998 р. — 44%, а в 2001 — 48,3%. Інші експерти або не визначилися, або зауважили, що в «різних регіонах по-різному», «конфліктність є, але йде пом’якшення» і т. п.

Загалом у відповідях на запитання «У якій мірі актуальне для України вирішення проблем, пов’язаних з конфліктністю в релігійній сфері?» експерти тепер менш категоричні, ніж раніше. Якщо у 1998 р. половина вважала, що «ці проблеми потребують негайного вирішення», то 2001 р. цю думку поділяла лише третина опитаних. Кожний п’ятий підкреслив, що в українському суспільстві є більш важливі проблеми, близько третини — що ситуація контролюється. У 2001 р. експерти нагадують про необхідність моніторингу, постійного системного контролю за ситуацією в цій сфері, про бажаність підтримки громадських організацій, які займаються НР; вказують на те, що вирішення цієї проблеми можливе за умови і в міру усунення причин, що їх породжують; вважають, що треба вирішувати проблеми своєчасно, не накопичуючи їх; що релігійна сфера пов’язана з усіма іншими, — якщо, наприклад, спаде криза в економіці, то стабілізується й релігійна сфера; пишуть про те, що ці проблеми не разові, це процес, на який треба впливати крок за кроком і комплексно.

Закони треба застосовувати: від релігій слід вимагати не меншої чесності, ніж це вимагається від комерційних закладів. Треба захищати слабкого споживача включно зі споживачами духовних благ... Якщо ж створюватимуться нові закони проти так званих «сект», аргументацію буде вивернуто навиворіт, і будь-яка техніка перетвориться на нелегальну, тільки-но вона стане використовувати доктрину, що вважається дивною або маргинальною.
Массимо Інтровіньє, директор Центру з вивчення нових релігій (Мілан, Італія)

У відповідях на запитання «Хто, на Ваш погляд, повинен вирішувати міжконфесійні конфлікти?», як і раніше, домінує позиція: «спільні зусилля комісій з учасників конфлікту та держорганів». Менше стало тих, хто покладає надії лише на учасників конфлікту. Значно поменшало й тих, хто вважає, що конфлікти в релігійній сфері зможуть вирішити головним чином експерти та конфліктологи, а також громадські організації. Ніхто також не покладає надії на адміністративні органи. З окремих суджень, дописаних експертами, можна навести такі: в деяких випадках участь у вирішенні конфліктів мають брати суди; Верховний Суд України повинен виносити відповідні рішення як орган, що створює норми права; залежно від змісту конфлікту треба залучати й відповідні організації, що мусять його вирішувати; брати участь у вирішенні конфліктних ситуацій мають право всі зацікавлені особи; питання не в тому, «хто» повинен вирішувати ці конфлікти, а «як»; необхідно створити механізми заохочування до соціально корисної діяльності та жорсткого покарання в разі порушень відповідно до діючого Кримінального кодексу України; вирішувати конфлікти в релігійній сфері повинне все суспільство, всі громадяни.

Дуже важливим для нашого дослідження був підсумок відповідей на запитання «Чи всі релігійні організації мають однакові можливості реалізації своїх цілей?», бо в ньому йдеться про оцінку релігійної свободи в Україні. Якщо у 1998 р. лише 28% опитуваних відповіли «так», то у 2001 р. — вже 51,7%. «Ні» (можливості не рівні) у 1998 р. відповіли 72%, а у 2001 р. — 48,3% опитуваних. Дещо прояснює таку зміну в оцінках тих, хто відповів «так», зауваження, що вони мали на увазі «рівність перед законом». Тому зрозуміла майже одностайність у відповідях експертів на інше запитання: «Чи здійснюється в Україні політика протекціонізму щодо окремих релігій?» У 1998 р. «так» відповіли 68%, у 2001 р. — 72,4%. Приблизно на стільки ж зросла кількість експертів, що вказують на відсутність такої політики в Україні взагалі, але вважають її наявною в регіонах: 24% у 1998 р. і 27,6% у 2001 р. Більшість експертів вважає, що на заході України здійснюється політика протекціонізму відносно УГКЦ та УАПЦ, на сході та півдні — УПЦ (МП), у центрі й на півночі — УПЦ (МП) та УПЦ КП.

Дехто з експертів вказує на те, що на місцях дотримуються принципу державності релігії. Називають і релігії, практично не рівні у правах: крішнаїти, свідки Єгови, харизмати, буддисти, п’ятидесятники, а в різних регіонах — УПЦ МП, УПЦ КП, УГКЦ. Як нагадав один з експертів, «церковний ієрарх сказав: усі релігії рівноправні, але не всі рівноцінні». Цю думку підтверджують інші опитані, наводячи приклади утисків окремих релігійних організацій з боку державних органів: є труднощі з реституцією майна у мусульман і римо-католиків; духовенство Римо-Католицької церкви зустрічає протидію при відвідуванні місць позбавлення волі; деякі організації не можуть зареєструвати свої статути. Перелік можна було б і подовжити. У відповідях саме на це запитання є й декілька узагальнюючих суджень. Наведемо лише полярні: «Усі нетрадиційні релігії мають фінансові можливості для поширення та підтримку закордонних організацій, а патріоти (УПЦ КП) бідніші, тому й можливості різні у використанні своїх прав»; «узагалі релігійні об’єднання не можуть мати рівні права, а тим більше в неправовій державі».

89% експертів у 2001 р. (а це на 13,7% більше, ніж у 1998 р.) виступили проти політики державного протекціонізму щодо окремих релігій, і лише 6% опитаних у 2001 р. та 16% у 1998 р. підтримали реально існуючу в Україні практику державної підтримки тієї чи іншої релігії у вищеназваних регіонах. Ці дані можуть свідчити і про подальше зростання правової свідомості експертів, і розглядатися як фактор стримування політики протекціонізму надалі, бо серед експертів, засуджуючих це явище, є й ті, хто безпосередньо аналізує та контролює процеси здійснення свободи совісті в регіонах та в Україні загалом.

У 1998 і 2001 рр. експерти так бачили перспективи врегулювання релігійних конфліктів: «найближчим часом» — 16% у 1998 р. і 3,45% у 2001 р.; «у віддаленій перспективі» відповідно 44% і 27,6%; «ці проблеми вічні» – 20% і 27,6%; «важко визначити однозначно» — 12% і 41,4%. Навіть без особливого аналізу ці цифри можна сприймати і як свідоцтво вгасання й раніше невеликого оптимізму щодо можливостей подолання конфліктів найближчими роками, і як розуміння більшою частиною експертів труднощів, що перешкоджають мирному співіснуванню в українському суспільстві різних конфесій.

Досвід вивчення релігійних конфліктів дозволив експертам виокремити деякі їх причини. Підсумки отриманих у 2001 р. відповідей помітно контрастують з даними 1998 р. Тоді перше місце серед причин конфліктів у релігійному середовищі 88% опитаних відвели «суперечкам за право володіння культовими спорудами та майном», а у 2001 р. — тільки 56,2%; друге місце — «втручанню політичних партій і громадських організацій»: у 1998 р. 60% і у 2001 р. 65%; третє — «некомпетентності місцевих органів влади», відповідно 56% і 41,4%; четверте — «загальній кризі й поширенню беззаконня»: 36% і 24%; п’яте — «намаганню перенавернути вірних інших церков»: 32% і 62%. Як бачимо, значно зменшилася вага суто матеріальних чинників, хоч більшість експертів і зараз віддає їм перевагу. Проте дедалі вагомішою стає думка, що переважна більшість цих конфліктів породжується втручанням політичних і громадських інституцій, що тотожне визнанню існування політичного протекціонізму відносно окремих релігій. І що особливо помітно — то це зростання єдності думок експертів про негативний вплив на релігійне життя України реально існуючого прозелітизму — намагання перенавернути вірних інших релігійних спільнот у свою релігію.

Перелік відповідей на запитання про можливі причини виникнення конфліктів у релігійному середовищі експерти доповнювали найбільше. Наведемо лише деякі з їхніх думок: усі причини важливі, але головне — це: 1) боротьба за сфери впливу; 2) безконтрольність дій священнослужителів; 3) низький рівень культури; 4) відсутність традиції і схильності до участі в діалозі; 5) відсутність єдності в усьому суспільстві; 6) зазіхання на релігійну винятковість; 7) відсутність громадянського суспільства, наявність лише однієї лінії спілкування: релігійна організація — держава; 8) заангажованість мас-медіа; 9) відсутність елементарної релігієзнавчої освіти у більшої частини населення; 10) конфліктність в інших соціальних сферах; 11) невикористання світового досвіду вирішення конфліктів; 12) відсутність схильності до мирного врегулювання суперечок; 13) проблема етнічної і релігійної ідентичності населення та зіткнення різних ідентичностей; 14) один з експертів вважає, що доведення релігійною організацією винятковості та істинності саме своєї релігії — це природний процес духовного відродження, а другий — що однією з причин релігійної конфліктності є боротьба США, Росії і країн Європейського Союзу за вплив на Україну.

Під час дослідження з’ясовувалося й питання: «Що, на Ваш погляд, найбільшою мірою впливає на характер громадської думки в її ставленні до нетрадиційних релігійних рухів?» 68% опитуваних у 1998 р. і 72% у 2001 р. переконані, що це «засоби масової інформації». Відсоток тих, хто вважає важливим вплив «державних органів», зріс з 12% до 45%, «діяльність самих цих рухів» — з 44% до 51% і «позиція експертів» — з 5% до 17,2%. Вагомим називають експерти також вплив на сприйняття НР громадською думкою з боку традиційних церков.

Приблизно однаково у процентному відношенні зросла кількість протилежних відповідей на запитання «Чи згодні Ви з твердженням, що у населення країни найвищий ступінь довіри до інституту церкви порівняно з іншими соціальними інститутами?» У 1998 р. це підтверджували 48% опитаних, у 2001 р. — 52%; «ні» відповіли 32% у 1998 р. і 37,9% у 2001 р. «У мене немає таких даних», — відповіли у 1998 р. 20% опитаних, а в 2001 р. лише 10,3%. Як бачимо, і раніше більшість, а пізніше переважна більшість експертів поділяє думку про перевагу в населення довіри до церкви порівняно з іншими суспільними інститутами. Тому слушно буде навести й кілька їх зауважень до своїх відповідей: «це довіра, яка тільки декларується»; «віруючі найбільш активна верства населення, тому їх думка переважає, але рейтинг церков знижується»; «ця довіра переважає в західному регіоні». Отже, якщо для деяких експертів констатація факту більшої довіри населення до церкви не викликає сумніву, то пояснення різняться, а це означає, що і зміст поняття «довіра до церкви» у пересічних громадян також може бути різним.

Багатоманіття нових релігійних рухів та їхні загальні риси примушують нас усвідомити не лише те, що вони дають нам підстави для занепокоєння, але й те, що вони, безперечно, мають певну привабливість для тих чи інших представників сучасного суспільства.
Айлін Баркер, професор Лондонської школи економіки і політичних наук

Що ж до необхідності існування громадських організацій, які би протидіяли поширенню НР, то в 2001 р. проти цього експерти виступали так само одностайно, як і в 1998 р. (64% і 65,5%). Поменшало тих, хто дотримується іншої точки зору. Але навіть серед захисників громадських організацій переважна більшість оцінює їх роботу як неефективну. Чому домінує саме таке ставлення до діяльності цих організацій, деякі експерти пояснили у своїх зауваженнях: для осіб, що постраждали від НР, треба створювати пункти психологічної допомоги так само, як і для інших потерпілих — розлучених чи відчужених від оточення з інших причин; такі організації можуть бути використані іншими церквами, політиками, органами влади тощо; подібні організації у 90% своєї діяльності порушують свободу совісті; це зібрання людей, які перекладають відповідальність з себе та родичів на НР; діяльність громадських організацій у рамках закону — справа рук самих цих організацій; такі організації мають створюватися конкретно проти певних деструктивних культів, залежно від характеру їхньої діяльності; взагалі існування таких організацій є можливим, але не необхідним; створювати їх «проти когось» марно, за винятком профілактики правопорушень.

У зв’язку з деякими законодавчими ініціативами у сфері правового регулювання свободи совісті в Україні під час анкетування перед експертами у 2001 р. було поставлено запитання: «Чи вважаєте ви за необхідне введення особливого правового режиму регулювання діяльності НР?» На нього позитивно відповіли 17,2% експертів, причому один з них підкреслив: «Це архіважлива праця, весь світ й особливо Європа вирішує ці складні питання». Проте переважна більшість — 72,4% проти введення подібного правового режиму. Наведемо кілька суджень з цього приводу: «необхідно створити експертний орган для підготовки рішень з цих питань для державних інституцій»; «створення такого режиму стало б порушенням свободи совісті»; «краще було б створити ефективно діюче законодавство для всіх конфесій» і т. п.

Зрозуміло, що за даними лише двох експертних опитувань важко зробити висновки про всі запропоновані фахівцями питання. Але деякі тенденції по відповідях визначити можна. По-перше, зростає єдність експертів як у розумінні самих проблем, що виникають у релігійному середовищі, так і щодо засобів їх можливого розв’язання. По-друге, помітно демократизуються погляди релігієзнавців, представників державного та адміністративного апарату, журналістів на події, що відбуваються в релігійному житті країни. По-третє, ці дані свідчать якщо не про згасання напруги в релігійній сфері, то в усякому разі про більш виважене ставлення до ситуації з боку тих, хто безпосередньо її вивчає, так чи інакше бере участь у врегулюванні конфліктів на релігійному грунті. По-четверте, значна частина експертів пов’язує майбутнє розв’язання цих конфліктів з покращанням загальної суспільної ситуації.

Ці опитування дозволяють підтвердити тезу про загальну тенденцію поліпшення релігійної ситуації у країні завдяки зниженню рівня конфліктності в релігійній сфері, про що вже не раз говорили науковці та представники Держкомрелігій. У свою чергу можна додати, що продемонстровані більшістю опитаних експертів тенденції сприйняття особливостей релігійного життя України можуть справити позитивний вплив на весь перебіг подій у цій соціальній сфері, сприяти поширенню сучасного розуміння свободи совісті, загальній демократизації українського суспільства.