У Державному комітеті у справах релігій (№ 7)
Людина і світ. — 2000. — №7. — С. 32-35
Моніторинг
Релігія і Церква в Україні: червень
Моніторинг подій релігійного життя здійснює журнал «Людина і світ».
Літо, яке традиційно стає мертвим сезоном у політичному житті країни, так само традиційно виповнене подіями життя церковного. Саме влітку відбуваються велелюдні прощі до святих місць, освячуються новозбудовані храми і скликаються наукові конференції. Влітку місіонери з усіх усюд вирушають на завоювання нових місійних теренів, а церковні дипломати вибудовують конструкції релігійної політики.
Природно, що літо Ювілейного року увібрало в себе чи не всі ці сезонні особливості. Вже 1 червня віце-прем’єр-міністр України Микола Жулинський відбув до Стамбула, аби обговорити зі Вселенським (Константинопольським) патріархом Варфоломієм І ситуацію в українському православ’ї. Це був другий візит українського віце-прем’єра до Царгорода. Перший, у жовтні 1993 p., коли М. Жулинський привіз Вселенському патріарху листа Президента Л. Кравчука з проханням сприяти процесові унезалежнення Православної церкви в Україні й визнання її помісного статусу, завершився невдало. Патріарх звів своє бачення української проблеми до таких позицій: він визнає на території України одну Українську православну церкву — УПЦ на чолі з митрополитом Володимиром (Сабоданом); церкви, які самочинно проголосили себе незалежними, тобто УПЦ КП та УАПЦ, ним не визнаються; перш ніж ставити питання про об’єднання, православним треба об’єднатися, потім апелювати до Московського патріархату, а після того Вселенський патріарх розпочне процес визнання української автокефалії.
Минуло сім років, і позиція Константинополя зазнала певних змін. Насамперед він не чинить очевидного спротиву рухові УАПЦ в напрямку об’єднання з Українською православною церквою в США, що знаходиться в його юрисдикції. Вселенський патріархат також не схильний бачити поза огорожею УПЦ в єдності з Московським патріархатом в Україні суцільну еклезіальну пустелю. Вже неодноразово оточення Константинопольського патріарха давало зрозуміти, що перший за честю у православному світі єпископ має особливу відповідальність за долю всіх православних і не хотів би залишити тих з них, хто знаходиться поза канонічною церквою, напризволяще. У кожному разі, в червні 2000 р. М. Жулинський по поверненні зі Стамбула виглядав значно оптимістичніше, ніж у жовтні 1993 р. З його теле- і газетних інтерв’ю виглядало, що справа швидко зрушить з мертвого якоря. Можливо, це породило певні громадські очікування й радісні передчуття, для яких, визнаємо, достатніх підстав усе ще немає.
Але й позиція Вселенського патріархату, і розвиток ситуації в Україні виразно дратують Московський патріархат, і це роздратування знайшло свій вихід на зустрічі представників Константинопольської і Руської православних церков, яка відбулася 23 червня в Цюріху. Від УПЦ в єдності з Московським патріархатом у ній узяв участь митрополит Одеський та Ізмаїльський Агафангел (Саввін). Це доволі визначено свідчить про наміри московської делегації, — митрополит Агафангел налаштований безкомпромісно й не приховує своєї зневаги до Вселенського патріархату.
І хоча докладного офіційного звіту про зустріч у Цюріху не оприлюднено, джерела, які дотепер заслуговували на цілковиту довіру, стверджують, що, по-перше, делегація Московського патріархату продемонструвала під час переговорів дуже жорстку, непримиренну позицію, а по-друге, царгородська делегація не виявила на них наміру повністю йти в московському фарватері з українського питання.
19 червня в Салонікському аеропорту відбулася урочиста церемонія передачі делегації УПЦ в єдності з Московським патріархатом мощей чесної глави святого великомученика Пантелеймона. Святиню, яка зберігається в Пантелеймонівському монастирі на Афоні, було доставлено в Києво-Печерську лавру, і впродовж трьох тижнів до Хрестовоздвиженської церкви, де її було виставлено, йшли прочани з усіх куточків України та інших країн.
Пантелеймон народився в III ст. в Нікомідії. Відомо, що мистецтву лікаря його вчив знаний у ті часи цілитель Єфросин. Але справжнє визнання до Пантелеймона – лікаря прийшло після того, як він прийняв християнство. Глибока віра, за переданням, дала йому сили уздоровити сліпого, котрий до того часу вже змарнував усе своє майно на лікування. Популярність Пантелеймона зростала паралельно із заздрощами колег-лікарів, що втрачали пацієнтів. Нарешті вони виказали імператорові Максиміану, що Пантелеймон зцілює людей ім’ям Христовим. Лікаря було піддано жорстоким тортурам і 305 р. страчено. Частки мощей великомученика розійшлися по всьому християнському світу.
Вшанування мощей — тобто нетлінних останків святих — веде свою історію від самих початків християнства. Ранні християни докладали всіх можливих зусиль, аби отримувати тіла своїх мучеників заради благодаті, що в них зберігалася. Язичники ж із побоювання, що мученики перетворюватимуться на богів християн, спалювали або кидали в море їхні тіла.
269 р. папа Фелікс ухвалив, що літургія не може здійснюватися інакше, ніж на мощах мучеників. На християнському Сході перші базиліки зводилися саме над похованнями мучеників, на їхніх мощах.
A VII Вселенський собор визначив, що жоден храм не може бути освячений без мощей мучеників. Отці Церкви обґрунтовували вшанування мощей ученням Святого Письма про високе призначення тіла християнина як вмістилища Святого Духа, непереборною вірою у святість тих, чиї мощі вшановуються, а також чудесами, що сталися на очах у всіх за посередництва святих мощей.
І в червні 2000 р. тих, хто прагнув уклонитися чесній главі великомученика, не бракувало, — різні установи називають різні цифри, але зрозуміло, що йдеться про сотні тисяч осіб. Серед них і Президент України, який разом з прем’єр-міністром, головою Верховної Ради та київським мером були присутні на молебні у Хрестовоздвиженській церкві 25 червня. Л. Кучма повідомив після цього журналістів, що прохав цілителя допомогти Україні якнайшвидше встати на ноги й відновити свої сили, щоб якнайшвидше припинилися протистояння як у суспільстві, так і у Православній церкві.
Що ж стосується протистоянь у Православ’ї, то в червні одним з його епізодів стала акція вірних Кримської єпархії УПЦ в єдності з Московським патріархатом, спрямована на зрив візиту на півострів предстоятеля УПЦ КП патріарха Філарета. Він прибув до Криму, аби благословити молодих офіцерів Військово-Морських сил України; на думку патріарха, його місія цілком вдалася.
Ще однією «гарячою точкою» червня стала київська вулиця Банкова, де біля стін Адміністрації Президента України вишикувалися пікети греко-католиків. Вони прагли справедливості. Понад 50 років тому режим понівечив їхню церкву, відібрав зведені їхніми батьками й дідами храми, майно та молитовне начиння. Прийшов час віддати награбоване. Греко-католики також вимагали, щоб виконавча влада виконувала судові рішення. А саме: дозволила їм молитися в тих храмах, які віддано у почергове користування греко-католикам і православним й куди православні католиків не пускають. Є й інші вимоги, і всі вони виглядають справедливими.
Але пам’ятаймо, що в кожному конфлікті є принаймні ще одна сторона, в даному разі навіть дві — місцева влада і православні. На галицьку владу греко-католикам скаржитися не випадає. Якщо вже йдеться про храми, то наведу лише кілька цифр. З усіх церковних споруд, де моляться православні Галичини, лише 36% передано їм у власність, 62% — тільки в користування. У греко-католиків же 82% всіх храмів, які їм передано, знаходяться у власності. Особливо разючим є контраст на Івано-Франківщині — 94% всіх храмів, де греко-католики здійснюють богослужіння, належать їм на правах власності; у православних цей показник становить тільки 8%.
Чому галицька влада, яка в більшості випадків симпатизує греко-католикам, не виконує низку судових рішень і не запровадить почергове богослужіння у храмах, куди православні не пускають католиків? Тому що не може це зробити. В селах, де православні одноосібно утримують храми, які мали б бути в почерговому користуванні, їх, православних, більшість. Можна, звичайно, нагнати в село беркутівців, але вони не стоятимуть там вічно. Як правило, виконання судового рішення означає зламані ребра й загострення ситуації до дуже небезпечного рівня.
Що ж робити далі? Немає інакшого шляху, як шукати компроміси та застосовувати науково обгрунтовані й універсальні засади розв’язання конфліктів. Згідно з цими засадами, конфліктуючі сторони мають зосередитися на проблемах, що необхідно вирішити, а не на принципах; повинні погодитися на існування широкого набору можливих рішень, а не на одне-єдине і спиратися на об’єктивні критерії, а не на групові позиції.
Це дуже прості й дуже світські позиції. Але нагадаємо, що й сам конфлікт, в центрі якого стоїть нерухомість, за природою своєю не може бути релігійним, а тим більше міжхристиянським. Конфлікти між тими, хто вважає себе учнями Ісуса, який ставив Любов вище за всі інші заповіді, — це, погодьтеся, нонсенс.
У червні в Україні освячувалися місця під побудову нових храмів (церква й каплиця УПЦ в єдності з Московським патріархатом у Києві, Вознесенська церква УПЦ КП у Львові та інші); відкривалися нові соціальні церковні установи (як-от притулок для психічно хворих осіб без певного місця проживання в Києві), проходили виставки ікон і сучасного релігійного мистецтва (Київ, Львів); відбувалися наукові конференції. Серед наукових зібрань слід відзначити семінар «Богословська освіта в Україні», який відбувся у Львівській богословській академії, всеукраїнську конференцію «Українське суспільство у XX ст.: проблеми цілісності» та міжнародну конференцію «Християнство і проблеми сьогодення», зорганізовану Інститутом філософії та Державним комітетом України у справах релігій. На ній варто зупинитися докладніше як з огляду на актуальність заявленої проблематики, так і у зв’язку із деякими симптоматичними особливостями її висвітлення.
Отже, науковці постали перед направду складною проблемою. Адже не лише академічні релігієзнавці з одного боку і теологи — з другого, але й, скажімо, соціологи релігії, що належать до однієї наукової школи, дуже часто не здатні дійти висновку: в якому саме напрямку розвивається сучасне нам християнство. І ті, хто доводить, що християнство кінця XX століття тріумфально довело свою вітальність секулярному світу, і ті, хто вважає, що нинішня християнська громада опинилася в ситуації меншини, котра з останніх сил стримує натиск ворожого світу, наводять цілком переконливі аргументи. Видається, доведеться погодитися з представниками обох напрямків. Просто сучасний світ не може бути змальований чорно-білими кольорами; в ньому вирують, вигадливо переплітаючись, суперечливі, часто радикально протилежні тенденції. На конференції ми чули про відродження народних форм християнства, неминущість релігійних проблем людини, які в сутності своїй залишаються незмінними впродовж тисячоліть, про розчарованість людини нудотою раціональності і про повернення священного у втомлену цивілізацію, що вже було забула про свої християнські витоки. Але такому баченню опонували ті, хто вважає головним у цій цивілізації поглиблення морального релятивізму і втрату трансцендентності людського існування.
Якщо порівняти цю конференцію з попередніми, присвяченими християнству в сучасному світі й нинішній Україні, то просто необхідно відзначити більшу жорсткість і безжальність аналізу, менше замилування солодкозвучними міфологемами, меншу ідеалізацію вітчизняної історії і ролі в ній Церкви. В цьому, так би мовити, протверезінні вбачається значна питома вага наукового сумління і прагнення відтворити істину. Але, на жаль, видається, що і нинішня релігійна ситуація у країні відчутно далася взнаки. Українські церкви, які наприкінці 80-х отримали могутній імпульс суспільного авансування, не змогли виправдати покладених на них сподівань. Церкви виявилися набагато менш мобільними й більш зверненими вглиб самих себе, ніж це уявлялося. Багато кого це розчаровує, навіть дратує. Але Церква складається не лише з єпископату й духовенства, — без мирян немає Повноти Церкви. І ті, хто картає — дуже часто справедливо — соціальну пасивність і консерватизм Церкви, мали б почати з самих себе. Християнин не має права знімати з себе відповідальність — ні тоді, коли робить моральний вибір, ні тоді, коли здійснює наукову розвідку. І якщо минула конференція бодай трохи сприятиме усвідомленню цього, тоді хай таких конференцій буде більше.
