На вулицях наших міст можна помітити здебільшого похмурих людей, незважаючи на прихід весни і лагідне сонячне проміння. Мабуть, воно мало зігріває їхні душі, які правдоподібно спустошені безвладдям і беззаконністю, високими цінами, постійними “розборками” політиків. У громадському транспорті можна почути невдоволення старших людей, які оббивають пороги комунальних підприємств і соцбезів, але їхні прохання вирішити ті чи інші проблеми розбиваються об глуху стіну байдужості чиновників. Трапляється так, що один розчерк чиновницького пера може змінити життєву ситуацію людини, знівечити благородні починання будь-кого, а той, хто зловживає своїм становищем, опиняється у матеріальному виграші.

Слухаючи новини, стає моторошно від кількості катастроф, повеней, землетрусів. Щороку в Україні від аварій гине кілька тисяч людей, незважаючи на запровадження нових правил дорожнього руху. Статистика смертей на дорогах нагадує воєнні зведення з Іраку...

Поглиблюється алкоголізм серед працездатних чоловіків, які з самого ранку тиняються у пошуках п’янкого алкогольного дурману, від якого потім потерпають їхні близькі. Йдучи вулицями чи навіть коридорами вишів, вуха і серце ріже гостра лайка з уст юнаків, а іноді й дівчат, більшість з яких є “студентами” і мали би показувати еталон культури своїм ровесникам.

Після такої картинки нашого повсякдення маю шанс бути зарахованим до тих, хто сприймає дійсність у чорних тонах. Мені б хотілося справді бачити іншою цю дійсність – більше усміхнених людей, тверезих водіїв з некупленими правами; міцні подружжя, які не розпалися через пияцтво, зради, побутові негаразди, еміграцію; шанованих старших людей і соціально забезпечену молодь. Такий собі черговий мрійник – хтось скаже...

Та професія автора зобов’язує вчити “вічному і прекрасному” тих, хто, опановуючи ази журналістики, стане за своїми здібностями і талантами “акулою пера” або нестиме інформацію через модерні засоби комунікації. Тому не має вибору в тому, щоб видавати бажане за дійсне, але існує пошук альтернативних варіантів протидії негативістському образу світу. Оголошений у травні конкурс “Репортери надії”, ініційований Інститутом екуменічних студій УКУ, – це не лише така альтернатива, але й тест на зрілість української журналістики у плані добрих і якісних новин.

Після дискусій на Круглому столі, який нещодавно відбувся в Інституті журналістики КНУ ім. Т.Шевченка, в автора цих рядків поглибилося переконання у певній місіонерській ролі релігійної журналістики (попри її хиби і чисельні проблеми) з поміж інших мас-медійних напрямків. Власне цей сегмент журналістики допомагає аудиторії дивитися на світ не крізь чорно-білі окуляри, а побачити світло в кінці тунелю, хоч і затьмарене проблемами сьогодення.