УАПЦ – 15 років втрачених можливостей українського православ‘я. Чи буде робота над помилками?
Православ‘я в Україні на порозі змін. В умовах війни зростає внутрішній запит суспільства на конституювання помісної Православної Церкви в Україні. Намагання УПЦ (МП) і надалі проводити політику подвійних стандартів (бути і патріотами України, і, водночас, клястися у вірності своєму московському центрові) тільки посилює відцентрові рухи в середині цієї Церкви (дехто із кліриків уже публічно відмовляється від додатку «Московська патріархія» у назві Церкви). Чітка і зрозуміла усім патріотична позиція і діяльність УПЦ КП значно посилює позиції цієї Церкви як морального авторитета, наслідком чого є збільшення динаміки переходу до неї громад із УПЦ (МП). Зрештою, найближчими тижнями має прийняти для себе принципові рішення щодо стратегії подальшого розвитку і УАПЦ, що нещодавно втратила свого Предстоятеля.
Всі ці питання надзвичайно важливі. Проте у даній статті хотілося б проаналізувати феномен третьої хвилі відродження УАПЦ – формації 1995 року. Адже від позиції саме цієї Церкви кілька разів зривався процес конституювання помісної Православної Церкви і, у більшій перспективі, формування ідеологічної безпеки України – історія багатьох Православних Церков підтверджує, що є тісна взаємозалежність між національною безпекою та відсутністю ідеологічно чужих духовних каналів впливу на населення країни.
УАПЦ надто залежна була від своїх Предстоятелів (патріарха Димитрія та митрополита Мефодія) – якось одразу із соборноправністю не склалося. Особливо ж це стосується останнього. Під час обміну думками із різними експертами щодо діяльності митрополита Мефодія на посту Предстоятеля УАПЦ, у мене інколи виникало враження, що ми розмовляємо про різних осіб – наскільки нові дані не співпадали із моїми уявленнями про митрополита. Попри показну скромність, аж на межі простакуватості, владика Мефодій був надто різним у різних зовнішніх обставинах. Можливо в цьому був секрет його довголіття на посту Предстоятеля?
Передусім зауважу, що владика не був публічною людиною (наскільки не публічним може бути єрарх Церкви), хоча до цього його зобов‘язувала посада. Максимально часте делегування повноважень (щоб зайвий раз не їхати у Київ), мінімальна (і не систематизована, часто – лише на гостру потребу моменту) кількість інтерв‘ю, статей та стратегій не лише у Предстоятеля, але й у єпископату УАПЦ загалом, свідчать як про постійні проблеми із визначенням стратегічних напрямів розвитку Церкви, так і про намагання («мовчання – золото») відстояти свій інтерес при будь-якій владі. Проте це зовсім не означало, що митрополит Мефодій не мав власного погляду на поточні події православного чи політичного життя – часто ці погляди не вписувалися у звиклу пересічному віруючому схему сприйняття поведінки УАПЦ, а відтак оприлюднення їх, вважав митрополит, могло зашкодити розвитку Церкви («нових не набудемо, а тих, хто є – відштовхнемо»).
Попри російське коріння, митрополит Мефодій був українцем і патріотом за переконанням, а не посадою. Ця українськість пробивалася навіть через товсті стіни Московських духовної семінарії та академії. На вечорі у Софії Київській, присвяченому пам‘яті покійного митрополита Володимира (Сабодана), митрополит Мефодій у своєму виступі особливу увагу звернув на дух українства, який панував у московських духовних навчальних закладах і на те, як він у закритих церковних архівах читав книги М.Грушевського, як сформувалося у нього бажання «ніколи не носити що-небудь противного нашим українським православним звичаям». У цьому ж аспекті пригадую, як владика у 2004 році подарував мені ікону Богородиці, яка, за його словами, йому дуже подобалася, бо антропологічні типажі Богородиці та Ісуса дуже близькі до типово українських, і навіть волосся у них обох русяве, як у пересічних українців, а не чорне, як мало б бути за біблейською логікою. Владика тоді сказав мені, що поєднання віри та етнічного фактору має великий потенціал, але в Україні Московська Церква це свідомо знищувала – у Москві в радянські часи було легше бути українцем, аніж в Україні.
У 1990 році, як один із чільних діячів у боротьбі за українізацію та незалежність української Церкви на Тернопільщині, єрей Валерій Кудряков приєднався до Української Автокефальної Православної Церкви. Тут він зблизився із владикою Володимиром Романюком, який, ставши патріархом УПЦ КП, ініціював у червні 1995 р. хіротонію ченця Мефодія (на честь рівноапостольного Мефодія, учителя слов’янського) Кудрякова у єпископа Хмельницького та Кам’янець-Подільського. Але вже через місяць, звинувативши тодішнє керівництво УПЦ КП у смерті Патріарха Володимира, єпископ Мефодій перейшов у юрисдикцію Патріарха УАПЦ Димитрія Яреми А через п‘ять років, після смерті останнього, очолив цю Церкву.
Патріотична налаштованість все ж не зробила із митрополита Мефодія харизматичного лідера своєї Церкви, на кшталт своїх попередників – Патріархів Мстислава чи Димитрія. Однією із найбільших проблем митрополита був його запальний характер. Відтак і часто не передбачувані вчинки. Починаючи із засудження його ще як священика Валерія за «злісне хуліганство» (ст. 206 КК УРСР – «злочини проти суспільної безпеки, суспільного порядку і здоров‘я населення»), і закінчуючи постійними міжособистісними конфліктами, а відтак і публічними скаргами на свою команду єрархів (хто б це не був за ці роки), яких він, часто і не безпідставно, називав «кишеньковими предстоятелями обласного рівня», чи місцевими феодалами. При цьому якось випускався з уваги той факт, що, розповідаючи про свою церковну «отаманщину», митрополит забував сказати, що це – результат його ж непродуманої кадрової й інформаційної політики.
Адже в УАПЦ фактично відсутні єдині церковні ЗМІ, публічні обговорення/дискусії з нагальних питань – наприклад, жодне із об‘єднань із УПЦ КП чи прохання входження під омофор Константинополя не мало внутрішньоцерковної дискусії на належному рівні (із широким залученням мирян), а відтак чергова невдача таких переговорів не мала жодних негативних наслідків для церковного керівництва (що є не логічно). Великі єпархії (Львівська, Івано-Франківська та, частково – Тернопільська) жили/живуть своїм усталеним життям, мало звертаючи увагу на проблеми новостворених єпархій. В умовах, коли УАПЦ стала фактично «надавати послуги» із отримання єпископського сану деяким достойникам, які в інших Церквах не могли цього досягти, в Церкві з‘явилися й т.зв. «однопарафіяльні» єпископи – вся єпархія яких складає ту громаду, з якою він прийшов до хіротонії. Наявність амбіцій та відсутність матеріальних можливостей нових єпископів і стає тією руйнівною силою, яка нині розхитує корабель УАПЦ. Не вміння чи не бажання Предстоятеля працювати із кадрами (середньовічних заборон нині вже мало для ефективного управління), призводило і буде призводити до внутрішніх мікророзколів в УАПЦ і навіть створення самостійних відгалужень, на кшталт Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ (о).
Владика Мефодій відчував відсутність особистої харизматичності, недостатність менеджерських знань, а тому часто намагався йти за подіями, а не їх моделювати. Проте головною причиною такої поведінки, на мій погляд, був брак чітко визначеної стратегії щодо напряму розвитку Церкви. Адже за останні 15 років кілька разів (2000-2001, 2005-2007 та у 2011 роках) помпезно створювалися спільні комісії із діалогу/об‘єднання із УПЦ КП. І кожного разу не менш гучно відбувалося розрив із взаємними звинуваченнями.
Причому відмови митрополита Мефодія від діалогу з УПЦ КП часто не мали логічного пояснення. Наприклад, У вересні-жовтні 2005 р., коли відбувався процес найбільшого зближення УАПЦ та УПЦ КП і було реальне сподівання на позитивну участь Константинопольського Патріарха в урегулюванні міжправославного конфлікту в Україні, запам‘ятався випадок, коли митрополит Мефодій зник у найвідповідальніший момент переговорного процесу, коли його командою було досягнуто компроміс в схемі об‘єднання між Церквами і йшлося вже про скликання єпископської асамблеї, яка повинна була б визначити порядок денний об‘єднавчого собору, який планувався на 19 листопада 2005 року. Рівно через тиждень владика з‘явився і чітко й однозначно відмовився від усіх досягнутих домовленостей. Як потім з‘ясувалося, у той тиждень владика був у Москві. Як він пояснив – перевірявся на наявність цукрового діабету (такі аналізи робить пересічна київська лабораторія). Його відмова була категоричною і не залишала жодних варіантів продовження переговорів. Пояснювати свою відмову владика не захотів, а згодом усю вину провалу переговорів він поклав на УПЦ КП.
Приблизно така ж схема була напрацьована і у відносинах УАПЦ із Константинопольським Патріархатом. Власне, УАПЦ Патріарха Димитрія й задумувалася як «Константинопольський проект» – з перспективою переходу під їхній омофор. На думку патріарха Димитрія та його оточення, слід було лише дочекатися слушного часу, як це зробили українські православні Церкви у діаспорі. Проте, уже на ранньому етапі свого Предстоятельства митрополит Мефодій відмовився від практичних кроків із досягнення компромісу із Вселенською Патріархією. Особливо це стало помітним після провалу проекту спільного Меморандуму між УАПЦ та УПЦ КП у 2001 році. У подальшому діяльність УАПЦ у цьому напрямі зводилася переважно до періодичного надсилання делегацій чи листів від Архиєрейського Собору УАПЦ Вселенському Патріархові Варфоломію з проханням взяти Церкву у свою юрисдикцію.
Не менш складні відносини УАПЦ в останні 15 років були і з УПЦ (МП), або ж навіть Московською патріархією загалом. Певний час в УАПЦ був навіть період, коли там цілком серйозно обговорювалося питання про можливість об‘єднання із УПЦ (МП) (за умови, коли остання вийшла із юрисдикції Московської патріархії). Двічі навіть створювалися спільні (УАПЦ та УПЦ (МП)) комісії, які, правда, жодного документу так і не напрацювали. До речі, остання спільна комісія й досі не ліквідована, хоча й не збиралася вже кілька років.
Мало знаною сторінкою життя митрополита Мефодія була участь в теоретичному обґрунтуванні й реалізації ідеї відновлення єрархії Апостольської Православної Церкви (проект о.Гліба Якуніна), а згодом – Російської Істинно-Православної Церкви в Україні. Проте у нинішньому виконанні ці проекти мають переважну зорієнтованість на московський (російський) центр, що пояснюється як ідеологічними (відгалуження чи українські відділення створених у Росії і опозиційних до Московської патріархії Церков), так і етнічними (їх прихильники – у більшості своїй росіяни за походженням) чинниками. Тому ні ослаблення Московській патріархії, ні посилення УАПЦ створення цих церковних проектів не принесло, і УАПЦ втратила до них інтерес.
Таким чином, за підсумками кількаразових невдалих зусиль віднайти спільну мову із іншими Православними Церквами в Україні, можна говорити швидше про намагання УАПЦ на фоні кон‘юнктури політичних процесів отримати певні політичні чи економічні дивіденди. Очевидним було не бажання дійсно досягти результату у переговорах, а просто взяти участь у процесі. Фактично так виглядає, що УАПЦ професійно займалася імітацію процесу об‘єднання/переговорів із УПЦ КП, УПЦ (МП) чи Константинопольським Патріархатом, аніж дійсно переслідувала якусь практичну мету.
Підводячи підсумок, зазначу, що історикам УАПЦ ще треба буде з‘ясувати всі обставини того, якими чином достатньо пересічний менеджер, посередній богослов очолив цю Церкву. Принаймні «світський»/«владний» слід у цьому акті багато хто вбачає. При доведенні від зворотного, зазначимо, що УАПЦ останні 15 років свого існування була для проросійських чиновників в Україні зручним об‘єктом маніпулювання/спекулювання як суспільною думкою, так і об‘єднавчими процесами.
З іншого боку, реанімація УАПЦ і виділення її із лона УПЦ КП у 1995 році, сформувало передумови розриву двополярного шаблону «свої» (УПЦ КП) та «чужі» (УПЦ (МП)), який уже почав формуватися в Україні у той час. Саме після 1995 року був запущений з боку УПЦ (МП) неканонічний за своєю суттю вірус «канонічності» – тимчасовий стан невизнаної Церкви, який пережили свого часу більшість помісних Православних Церков, в т.ч. й 141 рік – Московська патріархія, свідомо був трансформований у поняття «канонічності», яким стали відверто спекулювати і, фактично, розривати внутрішню єдність українського народу, що особливо яскраво проявилося минулого року.
Наявність й діяльність УАПЦ не лише об‘єктивно послаблює «українофільське крило» православ‘я в Україні, але й сковує можливості з урегулювання проблемних питань для Церкви-Матері – Константинопольського Патріархату. Не випадково ще 15 років тому Вселенська Патріархія однією із умов розв‘язання кризи вважала об‘єднання УПЦ КП та УАПЦ. І, мабуть, не випадково всі ці 15 років цього об‘єднання так і не відбулося.
УАПЦ стоїть на порозі кардинальних змін. З одного боку, суспільство очікує об‘єднання/входження більшості її парафій в лоно УПЦ КП – Патріарх Філарет уже вчергове відкрито закликав до цього. З іншого – цілком прогнозовано може активізуватися в УАПЦ т.зв. «константинопольська партія», що ще на рік-півтора (до п‘ятидесятниці 2016 року, коли планується Всеправославний собор) розтягне дискусію про шляхи і методи входження в юрисдикцію Вселенського Патріарха. Є й третій варіант, на думку багатьох експертів – найбільш можливий в нинішніх умовах, коли держава фактично ігнорує фактором релігійної безпеки. А саме йдеться про консервацію нинішнього стану застою і фактичного занепаду УАПЦ. Це стане можливим за умови обрання предстотелем єрарха, який продовжить політику владики Мефодія – буде й надалі розігрувати т.зв. «золоту акцію» православного поля України.
Який із цих шляхів обере УАПЦ, залежить не лише від єрархів – вони достатньо амбітні та пересварені між собою. Суспільство чекає думку передусім церковних активістів, сільських громад, які становлять основу нинішньої УАПЦ. І наскільки нині атрофовані в УАПЦ такі риси, як соборноправність, демократичність – покаже наступний Помісний собор Церкви.
Від вибору Церкви (як об‘єднання єрархії, кліру та вірян) буде залежати не лише доля УАПЦ – від цього буде залежати швидкість позитивних перетворень в Україні. Хотілося б, щоб усі учасники цього процесу це розуміли.
